Справа «Бурля та інші проти України» (Заява № 3289/10)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Бурля та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Фаріс Вегабовіч (<…>),

Егідіюс Куріс (<…>),

Юлія Антоанелла Моток (<…>),

Марко Бошняк (<…>),

Петер Пацолай (<…>), судді,

та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 02 жовтня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 3289/10), яку 11 січня 2010 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) дев’ятнадцять громадян України, особисті дані яких наведені у Додатку (далі - заявники).

2. Заявників представляв Європейський центр захисту прав ромів - неурядова організація (далі - НУО), розташована у м. Будапешті. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений п. І. Ліщина.

3. Заявники стверджували про порушення статей 3, 8, 13, 14 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку із нападом на їхні будинки під час антиромського "погрому", до якого, як стверджувалося, державні органи були причетні чи, принаймні, не змогли запобігти йому та провести ефективне розслідування, а також неналежними умовами їхнього проживання після переселення у результаті цього нападу.

4. 11 лютого 2016 року про заяву було повідомлено Уряд.

5. Сімнадцятий та вісімнадцятий заявники померли 16 жовтня 2017 року та 24 квітня 2013 року відповідно, і певні особи висловили своє бажання підтримати заяву від їхнього імені (див. пункти 64-78).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявники є громадянами України ромської етнічної групи. До 10 вересня 2002 року заявники проживали у смт Петрівка Іванівського району Одеської області (далі - селище). Наразі вони проживають у Березівському районі Одеської області.

A. Події, які відбувались у період з 07 по 10 вересня 2002 року

7. 07 вересня 2002 року у селищі був убитий 17-річний етнічний українець, як стверджувалося, ромом, який, вочевидь, згодом був засуджений за вчинення вбивства. Вбачається, що це сталося під час сутички у місцевому барі чи на дискотеці між чоловіками-ромами та іншими молодими людьми з селища.

8. 08 вересня 2002 року відбулись збори жителів селища, на яких вони вимагали виселення ромів із селища. Згідно з показаннями селищного голови, пана М.С., наданими під час подальшого розслідування у кримінальній справі, місцеві представники влади намагалися владнати ситуацію та закликали жителів селища не робити нічого протизаконного.

9. У той самий день відбулася сесія селищної ради. Серед присутніх були представник Іванівської районної державної адміністрації (далі - районна адміністрація) та начальник Іванівського районного відділу міліції (далі - райвідділ міліції). Згідно з наданим заявниками порядком денним сесії у своєму вступному слові селищний голова зазначив, inter alia:

"... сьогодні [у селищі] групою жителів циганської національності був скоєний жорстокий злочин … був вбитий учень [селищної загальноосвітньої школи] та постраждали і знаходяться у тяжкому стані в районній лікарні ще троє осіб. Цей злочин став можливим у зв’язку з тим, що до них не приймаються належні дії по покаранню в випадках [вчинення ними злочинів]. Всім відомо, що вони винні в розгулі наркоманії, що має місце в нашому селищі. Сьогодні відбулась сходка жителів [селища], на якій була дана негативна оцінка бандитських проявів і інших [видів злочинів] цієї категорії людей... Я прошу, щоб … депутати виважено висловили свої думки і дали оцінку скоєному злочину і пропозиції сходки. Бажано, щоб ми не перетворювали цей розгляд в ситуацію загострювання міжнаціональних відносин.".

10. Зокрема, наприкінці сесії рада вирішила "підтримати рішення сходки жителів селища щодо виселення з селища осіб циганської національності".

11. 09 вересня 2002 року відбулась ще одна сесія селищної ради. Присутніми були голова районної адміністрації та начальник райвідділу міліції, а також голова та члени Іванівської районної ради. Селищна рада розглянула питання про "приведення до юридичних норм рішення селищної ради [від 08 вересня] щодо виселення з селища осіб циганської національності". Голова районної адміністрації закликав депутатів селищної ради уважно розглянути доцільність їхнього рішення, провівши чітку межу між проблемами, пов’язаними зі злочином, та міжетнічними відносинами. Член ради Д. заявив, що незалежно від формулювання рішення, воно не матиме юридичних наслідків, а правомірні дії проти наркоторгівців також будуть неефективними. Фактично, тримати ситуацію під контролем було неможливо. Крім того, Д. зазначив, що сусіди ромів говорили про необхідність припинення постачання їм газу та спалення їхніх будинків. Під час закриття сесії селищна рада вирішила звернутися до правоохоронних органів, щоб "забезпечити виселення соціально-небезпечних осіб, незалежно від національності з території селища".

12. Увечері того самого дня селищний голова та працівники місцевої міліції порадили заявникам покинути селище, оскільки мав початися "погром". Електропостачання та газопостачання їхніх будинків було відключено. Пізніше уночі з 09 на 10 вересня 2002 року натовп з кількох сотень людей, очолюваних, як стверджувалося, паном О.М., вчинив розкрадання будинків ромів, знищивши їхнє майно. Декілька працівників міліції були присутніми, проте не втручались для припинення розкрадання, вочевидь, зосередившись лише на запобіганні людським жертвам. Будинок, у якому проживав перший заявник, згорів. Згідно з твердженнями Уряду результати експертного аналізу причин пожежі були непереконливими (див. пункт 118).

B. Пояснення заявників щодо їхньої конкретної ситуації

13. Заявники надали низку своїх письмових звернень, адресованих голові товариства ромської культури пані Дудучаві та пану Стоянову, захиснику, який представляв низку заявників під час кримінального провадження на національному рівні (див. далі). Звернення за різні дати 2004-2007 років містять описи подій 07-10 вересня 2002 року та прохання про допомогу у взаємодії з державними органами. Згідно із загальною суттю звернень працівники міліції перед погромом порекомендували заявникам поїхати, і за їхньої відсутності їхні будинки були розкрадені натовпом, зокрема, двері та вікна були вибиті, а меблі та майно - знищені або вкрадені.

14. Згідно з поясненням п’ятої заявниці від 17 листопада 2007 року її та четвертого заявника (її чоловік) на час подій у селищі не було та вони дізналися про них, лише повернувшись 20 вересня. Вона була змушена продати свій будинок "за півціни", як й інші потерпілі від погрому роми. Пояснення сьомого, восьмого, тринадцятого та шістнадцятого заявників, як і пояснення деяких інших ромів, що раніше проживали у смт Петрівка, були аналогічними за змістом стосовного того, що будинки були продані за ціною, меншою за їхню звичайну (наприклад, пані М. Бурля, дружина другого заявника, назвала ціну, за яку був проданий її будинок, "дуже низькою").

15. Заявники надали вісім недатованих фотографій, на яких були руїни одного чи кількох будинків. На деяких фотографіях було видно сліди від вогню. Походження цих фотографій невідоме. У 2004 році у своєму зверненні до пані Дудучави шоста заявниця посилалася на деякі фотографії, на яких було видно завдану її будинку та будинкам її родичів шкоду.

16. Сьома і восьмий заявники зазначили, що всі роми покинули селище до нападу.

17. У ході подальшого розслідування у кримінальній справі зазначені у Додатку заявники у своїх зверненнях до пані Дудучави, пана Стоянова або міліції стверджували, що на час подій 07-10 вересня 2002 року та нападу їх у селищі не було, а дізналися вони про них лише згодом.

18. У своєму зверненні до п. Стоянова від 18 листопада 2007 року дев’ята заявниця зазначила, що коли почався напад, вона була вдома з двома своїми онучками (віком десять та п’ятнадцять років на час подій). У вікна летіло каміння, чотири нападники виламали двері та почали кричати, а старша онучка просила нападників не вбивати їх. Нападники нічого не зробили заявниці чи її онучкам; потім заявниця втекла.

Проте у своєму поясненні міліції від 26 вересня 2002 року ця заявниця зазначила, що вона втекла із селища до нападу та повернулася наступного дня, виявивши свій дім розкраденим. У своєму зверненні (адресованому пані Дудучаві) від 13 червня 2004 року ця заявниця скаржилася на виселення її зі свого будинку, але не зазначала, що вона особисто була свідком якого-небудь нападу.

C. Наслідки подій

19. Згідно зі статтею, опублікованою 20 вересня 2002 року в обласній газеті "Порто-Франко", та інформацією, наданою Державним секретарем Міністерства внутрішніх справ України та начальником Одеського обласного управління міліції (далі - обласне управління міліції) на прес-конференції 12 вересня 2002 року, працівники міліції були присутніми під час подій та спостерігали за нападом. Проте вони не намагалися запобігти або зупинити його, зосередившись, вочевидь, лише на запобіганні людським жертвам.

20. Про події було повідомлено у низці обласних та національних газет.

21. Заявники стверджували, що після нападу їм довелося переселитися в інше місто та проживати з родинами і друзями в умовах переповненості та неналежних умовах.

D. Розслідування у кримінальній справі

22. 10 вересня 2002 року Іванівський райвідділ міліції порушив кримінальну справу щодо невстановлених осіб за підозрою у хуліганстві, вчиненому групою осіб.

23. 10 вересня 2002 року слідчі міліції Іванівського, Березівського та декількох інших районів провели огляди пошкоджених будинків у смт Петрівка (у тому числі зняття відбитків пальців). У грудні 2002 року та січні 2003 року слідчий обласного управління міліції провів додаткові огляди місця подій.

24. 12 вересня 2002 року було вирішено створити слідчу групу у складі старшого слідчого обласного управління міліції та слідчих й інших працівників міліції Іванівського та трьох інших районів.

25. З 12 вересня по 09 жовтня 2002 року слідчий обласного управління міліції отримав низку висновків експертів щодо матеріалів, виявлених на місці подій (зокрема, оцінку завданих збитків).

26. 20 вересня 2002 року працівник Іванівського райвідділу міліції допитав сусідів деяких заявників. Ці сусіди зазначили, що у ніч нападу вони бачили близько 150-300 осіб біля будинків заявників.

27. З 23 вересня 2002 року по 27 січня 2003 року працівниками міліції були допитані щонайменше шістдесят жителів селища, у тому числі О.М. та П.М. (які пізніше були обвинувачені представником заявників пані Дудучавою у причетності до погрому, - див. пункт 36). Четверо з них були допитані працівниками Іванівського райвідділу міліції, а решта - слідчим обласного управління міліції. Загалом жителі стверджували про давнє існування напруги між жителями-ромами і не ромами (багато хто стверджував, що це було пов’язано зі стверджуваною причетністю жителів-ромів до торгівлі наркотичними засобами) та про пограбування кількома сотнями осіб будинків жителів-ромів у ніч на 09 вересня 2002 року. Це було зроблено для забезпечення виселення ромів із селища. Деякі жителі висловили схвалення дій нападників (як ніби вони були викликані бездіяльністю державних органів щодо боротьби із торгівлею наркотичними засобами), проте заперечили свою участь у нападі.

28. Працівники міліції також допитали низку заявників, пояснення яких значною мірою співпадали з викладом подій, наведеним у пунктах 7-17.

29. 14 листопада 2002 року був допитаний певний пан Б., вочевидь, ром та на час подій - житель смт Петрівка. Він зазначив, що 09 вересня його викликали до Іванівського райвідділу міліції та повідомили, що жителі смт Петрівка нападуть на будинки ромів. Дізнавшись про це, він повернувся до селища і допоміг своїй родині та іншим жителям-ромам евакуюватися до іншого селища.

30. Міліція визнала зазначених у Додатку заявників такими, що мали офіційний статус потерпілих або цивільних позивачів (див. пункти 53 та 54).

31. У січні 2003 року (вбачається, що у наданій Урядом узагальненій інформації були зазначені невірні дати як січень 2002 року та січень 2007 року) слідчий обласного управління міліції допитав трьох працівників спеціального підрозділу міліції "Беркут". Вони зазначили, що у погромі брали участь близько 2 000 осіб. Вони просили працівників спеціального підрозділу міліції не втручатися у їхні дії. Вони заходили до будинків, просили осіб, які знаходилися там, не чинити опір та покинути приміщення.

32. У лютому 2003 року міліція отримала висновок експерта, намагаючись ідентифікувати голоси на відеокасеті. Вбачається, що на відеокасеті був запис зборів жителів селища, який відбувся до погрому. Експерт дійшов висновку, що через низьку якість запису жоден голос не міг бути ідентифікований.

33. 04 лютого 2003 року міліція зупинила слідство у зв’язку з невстановленням винних осіб. 17 лютого 2003 року обласна прокуратура постановила відновити розслідування.

34. 20 лютого 2003 року прокуратура Іванівського району (далі - районна прокуратура) відмовила у порушенні кримінальної справи щодо посадових осіб селищної ради за відсутністю у їхніх діях складу злочину.

35. 01 квітня 2003 року слідчий обласного управління міліції знову зупинив слідство.

36. 27 лютого 2005 року голова НУО "Романі Збора" пані Дудучава звернулася до прокуратури Одеської області з проханням порушити кримінальну справу щодо осіб, які брали участь у погромі, та посадових осіб, які дозволили йому відбутись. Зокрема, вона назвала пана О.М., пана П.М. та пана І.Д., кожен з яких, як вона стверджувала, підбурював до нападу; вона вказала на голову селищної ради М.С. та начальника райвідділу міліції О.В., як на тих, хто був серед посадових осіб, що дозволили погром. Вона назвала перших п’ятнадцять та сімнадцятого - дев’ятнадцятого заявників особами, чиєму майну була завдана шкода, узагальнивши зміст адресованих їй їхніх звернень (див., зокрема, пункт 13).

37. 28 березня 2005 року прокуратура Одеської області поінформувала пані Дудучаву, що слідство у кримінальній справі за фактом хуліганських дій було розпочато, а 01 квітня 2003 року зупинено, проте вжиття оперативно-розшукових заходів з метою встановлення винних осіб продовжувалось (див. пункт 58 з узагальненим описом законодавчих положень щодо таких заходів). Двадцять три особи, у тому числі ті, чиї звернення були долучені до скарги пані Дудучави, були визнані потерпілими або цивільними позивачами. У зв’язку з неспроможністю міліції попередити зазначені хуліганські дії начальник обласного управління міліції притягнув до дисциплінарної відповідальності винних працівників міліції.

38. 21 листопада 2005 року п. І. Стоянов, захисник, який представляв декількох заявників, звернувся до Президента України та Генерального прокурора України зі скаргою на неправильну кваліфікацію вчиненого злочину як звичайних хуліганських дій, хоча він міг бути кваліфікований як акт дискримінації та масові заворушення. Особи винних були добре відомі.

39. 31 грудня 2005 року начальник обласного управління міліції поінформував п. Стоянова про зупинення 01 квітня 2003 року слідства і розгляд справи обласною прокуратурою, яка залишила постанову про зупинення без змін.

40. 25 січня 2006 року районна прокуратура поінформувала п. Стоянова про постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо посадових осіб селища (див. пункт 34) та зазначила, що п. Стоянов міг отримати інформацію про хід справи за фактом хуліганства в обласному управлінні міліції, у провадженні якого вона знаходилась.

41. 27 січня 2006 року Іванівський райвідділ міліції прийняв до свого провадження справу за фактом хуліганства та виніс постанову про відновлення слідства у ній. 05 квітня 2006 року райвідділ міліції знову зупинив слідство.

42. 22 серпня 2008 року п. Стоянов звернувся до Генеральної прокуратури України з проханням поінформувати його про хід оперативно-розшукових заходів, направлених на встановлення винних осіб, та надати йому дозвіл на ознайомлення з матеріалами справи.

43. 25 вересня 2008 року районна прокуратура поінформувала пана Стоянова про зупинення слідства на законних підставах та можливість потерпілих сторін ознайомлюватися з матеріалами справи лише після закінчення слідства.

44. Заявники надали копію адресованого п. Стоянову листа райвідділу міліції від 13 липня 2009 року. Цим листом п. Стоянов у відповідь на його запит був поінформований, що 10 лютого 2009 року слідство було відновлене, а 02 березня 2009 року знову зупинене у зв’язку з невстановленням винних осіб. Жодних підстав для стверджуваного відновлення зазначено не було. Уряд стверджував, що лист був підробленим (див. пункти 88-91).

E. Судове провадження

1. Скасування рішення селищної ради

45. 21 березня 2003 року Іванівський районний суд (далі - районний суд), розглянувши заяву районної прокуратури, скасував рішення селищної ради від 09 вересня 2002 року у зв’язку з його невідповідністю Конституції України та прийняттям під тиском натовпу розлючених жителів селища, щоб заспокоїти їх та запобігти самосуду над ромами.

2. Цивільний позов про відшкодування шкоди

46. 23 грудня 2005 року заявники (за винятком четвертого та шістнадцятої заявників) подали до районного суду цивільний позов проти районної адміністрації та селищної ради про відшкодування шкоди.

47. 23 листопада 2007 року районний суд повернув позов заявників, встановивши, що він охоплювався юрисдикцією Одеського окружного адміністративного суду. Апеляційну скаргу подано не було.

3. Адміністративне провадження щодо визнання бездіяльності слідчих органів незаконною

48. 03 травня 2007 року перші три заявники та п’ята - дев’ятнадцятий заявники подали позов, вимагаючи визнати незаконним непроведення районною прокуратурою та райвідділом міліції розслідування події.

49. 09 лютого 2008 року Одеський окружний адміністративний суд без розгляду позову по суті відмовив у його задоволенні, ухваливши, що він не охоплювався юрисдикцією адміністративних судів. 17 березня 2008 року Одеський апеляційний адміністративний суд залишив цю ухвалу без змін.

4. Скарги до судів у порядку кримінального судочинства

50. 05 червня 2008 року районний суд порушив провадження за скаргою перших трьох та п’ятої - дев’ятнадцятого заявників, поданою відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України, якою вони оскаржували постанову про зупинення слідства. 19 серпня 2008 року та 08 квітня 2009 року п. Стоянов подав додаткові скарги від імені перших трьох, шостої - п’ятнадцятого та сімнадцятого - дев’ятнадцятого заявників у цьому проваджені. У цих скаргах вони стверджували, що їх ніколи не допитували та не визнавали потерпілими. Вони просили суд зобов’язати міліцію визнати їх такими. Згідно з твердженнями заявників на момент подання заяви до Європейського суду з прав людини справа ще розглядалась районним судом і жодного рішення ухвалено не було.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України

51.Стаття 24 Конституції України передбачає:

"… Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, ... [чи] етнічного та соціального походження...".

B. Кримінальний Кодекс України 2001 року у редакції, чинній на час подій

52. Статті 67, 161, 294, 296, 365 та 367 Кодексу передбачають:

Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання

"1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

...

(3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної, релігійної ворожнечі чи розбрату;...".

Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії

"1. Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, - караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, - караються виправними роботами на строк до двох років або позбавленням волі на строк до п’яти років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які були вчинені організованою групою осіб або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.".

Стаття 294. Масові заворушення

"1. Організація масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, [чи] насильницьким виселенням громадян ... караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

2. Ті самі дії, якщо вони призвели до загибелі людей або до інших тяжких наслідків, - караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.".

Стаття 296. Хуліганство

"1. Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом ...

2. ... вчинені групою осіб, - караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до чотирьох років.".

Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень

"1. Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається [обов’язком виконувати] виправні роботи на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

...

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, - караються позбавленням волі на строк від семи до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.".

Стаття 367. Службова недбалість

"1. Службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб, - карається штрафом від п’ятдесяти до ста п’ятдесяти [неоподатковуваних мінімумів місячних] доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, - карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від ста до двохсот п’ятдесяти [неоподатковуваних мінімумів місячних] доходів громадян або без такого.".

C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (чинний на час подій)

53.Стаття 28 Кодексу передбачала, що особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, могла пред’явити до обвинуваченого або осіб, які несли відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов. Стаття 50 вимагала від слідчого або суду винесення офіційного рішення про визнання особи цивільним позивачем чи про відмову в такому визнанні.

54.Стаття 49 передбачала, що особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, могла бути визнана потерпілою. Це вимагало від слідчого або суду винесення офіційного рішення про визнання особи потерпілим або про відмову в такому визнанні.

55.Стаття 206 Кодексу передбачала, що досудове слідство у кримінальній справі могло бути зупинене, зокрема, якщо слідство не встановило особу, яка вчинила злочин.

56.Стаття 121 передбачала, що дані досудового слідства могли бути оголошені лише з дозволу слідчого, у проваджені якого знаходилася справа, або прокурора.

57. Відповідно до статей 234 - 236 Кодексу дії слідчого могли бути оскаржені прокуророві. Дії слідчого та рішення прокурора щодо скарг також могли бути оскаржені до суду, але останній мав розглядати їх лише при попередньому розгляді конкретної справи, тобто після закінчення відповідного слідства та направлення справи до суду з обвинувальним висновком.

D. Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" 1992 року

58.Стаття 2 Закону описує оперативно-розшукову діяльність як систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів. Стаття 8 передбачає, що при здійсненні оперативно-розшукової діяльності відповідні оперативні підрозділи можуть опитувати осіб, проводити контрольну закупівлю, вивчати документи, проникати та обстежувати приміщення (у тому числі негласно), проникати у злочинні групи, знімати інформацію з каналів зв’язку та здійснювати візуальне спостереження, використовувати інформаторів, створювати з метою конспірації підприємства та організації тощо.

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

59. Відповідні частини другої доповіді Європейської Комісії проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) по Україні, прийнятої 14 грудня 2001 року, передбачають:

"56. Так само як і в деяких європейських країнах, ромське/циганське населення України зазнає жорстоких соціально-економічних утисків, а також стикається з проявами упередженого ставлення, дискримінації та насильства з боку більшості населення, а інколи й державних органів, зокрема, посадових осіб правоохоронних органів. ЄКРН висловлює своє занепокоєння з приводу цієї ситуації та вважає, що необхідно терміново визначити політичний курс для розгляду позиції ромських/циганських спільнот в Україні з метою забезпечення представників таких спільнот на практиці тими самими правами, що і решту населення України. ЄКРН переконана, що першим необхідним кроком на шляху для розвитку належної відповіді для розв’язання проблем, які постали перед ромським/циганським населенням України, є визнання державними органами існування таких проблем та необхідності їхнього усунення ...

...

58. Іншою пріоритетною сферою дій, визначеною ЄКРН, є поведінка працівників правоохоронних органів vis-а-vis представників ромських/циганських спільнот. У зв’язку з цим ЄКРН із занепокоєнням зазначає про часті заяви про надмірне застосування сили, жорстоке поводження, словесні образи та пошкодження майна працівниками правоохоронних органів. Дискримінаційна практика, як нам повідомляють, є дуже поширеною і включає в себе довільні перевірки, несанкціоновані обшуки, конфіскацію документів і, як зазначалось у першій доповіді ЄКРН, дискримінаційне впровадження заходів з попередження злочинів, спрямовані на осіб з кримінальним минулим. ЄКРН закликає до вжиття заходів для подолання проявів протиправної поведінки працівників правоохоронних органів загалом, у тому числі шляхом більш дієвої реакції держави на такі прояви, а також шляхом навчання та підвищення обізнаності. Крім того, звертаючи увагу на повідомлення про часто неналежну реакцію міліції на злочини, що вчиняються представниками основного населення проти ром/циган, ЄКРН рекомендує державним органам України вжити заходів для гарантування швидкого та ефективного реагування міліції на всі злочини, у тому числі вчинені проти ром/циган, а також відповідно до наведених вище рекомендацій забезпечити належне врахування расистської складової таких злочинів.".

60. Відповідні частини третьої доповіді ЄКРН по Україні, прийнятої 29 червня 2007 року, передбачають:

"76. Як було зазначено, роми стикаються з численними проблемами у відносинах із міліцією та іншими правоохоронними органами. ЄКРН отримала повідомлення про неправомірне затримання та переслідування деякими працівниками міліції представників ромської громади... Намагаючись досягти порозуміння між ромськими неурядовими організаціями і Міністерством внутрішніх справ України, прокуратура та правоохоронні органи погодилися доповісти про незначні результати. Отже, ЄКРН отримала повідомлення, згідно з якими роми не отримують належної реакції міліції, якщо вони стають жертвами злочинів.".

61. 27 листопада 2002 року Консультативний комітет Ради Європи Рамкової конвенції про захист національних меншин (далі - Консультативний комітет) опублікував свій перший висновок щодо дотримання Україною цієї Конвенції. Він стосувався першого циклу моніторингу та ґрунтувався на візиті Консультативного комітету до України у грудні 2001 року. Відповідні частини висновку передбачають:

"30. Консультативний комітет вважає, що Україна не змогла забезпечити повну та ефективну рівність між більшістю населення і ромами та що положення ромів залишається складним у таких сферах, як зайнятість населення та надання житла... Ці проблеми ускладнюються незадовільним положенням ромів у системі освіти... Консультативний комітет вважає, що ці питання заслуговують на підвищену увагу.

...

36. Консультативний комітет зазначає із занепокоєнням, що ставлення суспільства до ромів залишається негативним, а соціологічні дослідження говорять про більш поширене упереджене ставлення до ромів, ніж до осіб, які належать до інших національних меншин. Консультативний Комітет вважає корисним розробити подальші ініціативи, спрямовані на налагодження культурного діалогу між ромами та іншим населенням.

37. Консультативний Комітет відзначає із занепокоєнням випадки дискримінації та жорстокого поводження з ромами, у тому числі з боку працівників правоохоронних органів, про що inter alia доповів Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Він також стурбований достовірними повідомленнями щодо випадків дискримінації та ворожого ставлення до біженців та інших осіб, які порівняно недавно прибули до України, у тому числі з боку працівників правоохоронних органів… Консультативний Комітет глибоко шкодує, що у правоохоронних органах, схоже, існує певне небажання щодо визнання та розгляду цих проблем, і він вимагає від державних органів з більшим зусиллям розслідувати та розглядати ці випадки у судовому порядку.".

62. Другий висновок Консультативного комітету щодо України, ухвалений 30 травня 2008 року, у відповідній частині передбачав:

"79. Деякі доповідачі поінформували Консультативний Комітет, що особи, які належать до національних меншин піддаються необґрунтованим та/або незаконним зупинкам і обшукам працівниками правоохоронних органів. Вбачається, що ця практика, яка, як стверджується, у деяких випадках супроводжується вимогами хабара, часто спрямована на ромів і осіб, які належать до видимих меншин та проживають у різних областях України. Як повідомляється рейди та обшуки будинків у ромських поселеннях, які інколи супроводжуються надмірним застосуванням сили, не припинились. Як і раніше надходять повідомлення про випадки жорстокого поводження працівників міліції, а подані проти посадових осіб скарги, часто розслідуються неналежним чином.

Більше того, існують повідомлення про обвинувачення ромів у вчиненні злочинів та їхнє подальше ув’язнення без суттєвих доказів вини. На противагу повідомляється, що працівники правоохоронних органів з меншими зусиллями розслідують злочини проти ромів. Поширений негативний стереотип про ромське населення, як вбачається, має місце у правоохоронних органах так само, як і в судовий системі… та без сумніву сприяє ризику неоднакового ставлення цих установ.".

I. ПОПЕРЕДНЯ ІНФОРМАЦІЯ

A. Смерть двох заявників

63. Сімнадцятий та вісімнадцятий заявники померли після подання цієї заяви (див. пункт 5).

1. Доводи сторін

64. Уперше представники заявників поінформували Суд про цей факт у своєму листі від 23 лютого 2018 року. Вони зазначили, що дружина та син сімнадцятого заявника, а також дружина та онучки вісімнадцятого заявника бажали підтримати заяву від їхнього імені. Крім того, вони зазначали, що дев’ятнадцятий заявник також помер і назвали деяких осіб, які бажали підтримати заяву від його імені.

65. У відповідь на прохання Суду надати докази представники заявників зазначили, що насправді дев’ятнадцятий заявник не помер. При цьому вони також стверджували, що пані Раїса Микитівна Циня та пані Любов Леонтіївна Циня, дружини сімнадцятого та вісімнадцятого заявників відповідно, а також онучки вісімнадцятого заявника пані Раміна Миколаївна Циня, Любов Миколаївна Циня та Євгенія Циня висловили своє бажання підтримати заяву від імені відповідних заявників. Вони надали підписані цими особами довіреності та свідоцтва про смерть.

66. Уряд стверджував, що особи, які мали намір підтримати заяву від імені померлих, "не надали жодних підтверджуючих документів щодо їхніх відносин чи кровної спорідненості з померлими, як наприклад, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб та найважливіше свідоцтво про право на спадщину". Уряд закликав Суд відхилити клопотання цих осіб про надання їм дозволу підтримати заяву від імені померлих.

67. У відповідь представники заявників надіслали копію свідоцтва про шлюб, яке доводило, що Любов Циня була дружиною вісімнадцятого заявника. Стосовно Раїси Цині вони стверджували, що вона була лише співмешканкою сімнадцятого заявника (тобто вони не були одружені), а тому вона не могла надати свідоцтво про шлюб. Представники зазначили, що в ухвалі щодо прийнятності у справі "Велікова проти Болгарії" (Velikova v. Bulgaria) (заява № 41488/98, ЄСПЛ 1999-V (витяги) Суд дозволив неодруженому партнеру підтримати скаргу після смерті заявника. Представники заявників доводили, що зазначені особи були вразливими і бідними та від них не можна було очікувати надання свідоцтв про право на спадщину.

2. Оцінка Суду

68. Насамперед Суд зазначає, що заявники померли після подання ними заяви. Згідно з практикою Суду така ситуація розглядається інакше, ніж коли заявник помер до подання заяви. У випадку коли заявник помер після подання заяви Суд визнав, що близькі родичі чи спадкоємці фактично могли підтримати заяву, за умови наявності в них достатнього інтересу у справі (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Campeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 97, ЄСПЛ 2014, з подальшими посиланнями). У таких справах вирішальним є не те, чи передаються спадкоємцям, які бажають підтримати розгляд справи, відповідні права чи ні, а те, чи можуть вони в принципі претендувати на наявність у них законного інтересу, звертаючись до Суду з проханням розглянути справу на підставі бажання заявника здійснити своє індивідуальне та особисте право подати заяву до Суду (див. рішення у справі "Сінгх та інші проти Греції" (Singh and Others v. Greece), заява № 60041/13, пункт 26, від 19 січня 2017 року).

69. Відсутність в осіб, які мали намір підтримати заяву від імені померлих заявників, офіційного статусу їхніх спадкоємців не оскаржувалась. Проте це саме по собі не є вирішальним, оскільки вони могли претендувати на статус їхніх близьких родичів (див., для порівняння, ухвалу щодо прийнятності у справі "Мальхоус проти Чеської Республіки" [ВП] (Malhous v. the Czech Republic) [GC], заява № 33071/96, ЄСПЛ 2000 XII, в якій Суд визнав, що родич, який незважаючи на незавершення оформлення свого статусу спадкоємця, все одно мав такий статус, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Тевенон проти Франції" (Thevenon v. France), заява № 2476/02, ЄСПЛ 2006-III, в якій Суд не визнав locus standi особи, яка не була родичем заявника, хоча він був його другом та єдиним спадкоємцем).

70. Щодо сімнадцятого заявника у розпорядженні Суду немає жодного доказу, який би доводив, що особи, які бажали підтримати заяву від його імені, були його близькими родичами, а зазначені особи не пояснили, чому не могли надати такі докази.

71. Хоча спочатку представники заявника зазначали, що син сімнадцятого заявника бажав підтримати заяву, жодних подальших дій вжито не було, а після прохання Суду надати докази представники заявника більше на згадували про нього (див. пункти 64 та 65).

72. Щодо співмешканки сімнадцятого заявника, з якою він не був одружений, то вона не брала участі від його імені у жодному провадженні на національному рівні та не була визнана такою ані національними органами влади, ані Урядом (див., для порівняння, наприклад, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Велікова проти Болгарії" (Velikova v. Bulgaria), ухвалу щодо прийнятності у справі "Вогрінчіч та інші проти Словенії" (<…>), заяви № 15829/05 та № 18618/06, від 28 червня 2011 року, та рішення у справі "Івко проти Росії" (Ivko v. Russia), заява № 30575/08, пункт 66, від 15 грудня 2015 року). Навіть після з’ясування її статусу як співмешканки, яка не перебувала у шлюбі, вона не надала жодних деталей щодо своїх стосунків із заявником, такі як період їхнього спільного проживання, спільні діти тощо (див., для порівняння, наприклад, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Велікова проти Болгарії" (Velikova v. Bulgaria), та рішення у справі "Писаркевич проти Польщі" (Pisarkiewicz v. Poland), заява № 18967/02, пункт 29, від 22 січня 2008 року).

73. З огляду на ці обставини Суд доходить висновку про недоведеність наявності в осіб, які бажали підтримати заяву від імені сімнадцятого заявника, законного інтересу щодо цього. Отже, вони не мають права брати участь у провадженні.

74. З огляду на те, що Суд продовжуватиме розгляд скарг інших заявників, які цілком ґрунтуються на тих самих фактах, жодна конкретна обставина, яка стосується поваги прав, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї, не вимагає від Суду продовжувати розгляд заяви стосовно сімнадцятого заявника (див., наприклад, рішення у справі "Григорян та Сергієва проти України" (Grigoryan and Sergeyeva v. Ukraine), заява № 63409/11, пункт 45, від 28 березня 2017 року).

75. Отже, Суд вважає, що стосовно цього заявника умови, за яких справа може бути вилучена з його реєстру, як передбачено пунктом 1 статті 37 Конвенції, дотримані та вирішує вилучити зі свого реєстру заяву в частині щодо сімнадцятого заявника.

76. Заява вісімнадцятого заявника була підтримана його дружиною. Суд не має підстав сумніватися в тому, що вона може підтримати заяву від його імені. На противагу, особи, які стверджували, що є онучками цього заявника, не надали жодних доказів в обґрунтування цього твердження, і тому не довели, що мають необхідне право для підтримання заяви від його імені.

77. Отже, Суд постановляє, що дружина вісімнадцятого заявника має право брати участь у цьому провадженні від його імені.

78. Проте у подальшому тексті посилання робитиметься на "вісімнадцятого заявника".

B. Статус потерпілих деяких заявників

1. Доводи сторін

79. Уряд стверджував, що другий, четвертий, восьмий, чотирнадцята, шістнадцята та дев’ятнадцятий заявники не були визнані потерпілими у рамках кримінального провадження на національному рівні (див. Додаток) та не надали жодних доказів того, що вони постраждали від згаданих у справі подій. Більше того, під час розслідування на національному рівні працівники міліції не оглядали будинки п’ятої, тринадцятого, чотирнадцятої та дев’ятнадцятого заявників. Уряд вважав це доказом того, що їхнім будинкам не було заподіяно шкоди під час нападу. Отже, вони не могли вважатися потерпілими від стверджуваних порушень Конвенції.

80. Заявники відповіли, що у цьому контексті важливим було саме неефективне розслідування на національному рівні, а не офіційний статус заявників у цьому провадженні. Більше того, вони зазначили, що скаржилися на ненадання державними органами офіційного статусу потерпілих у провадженні на національному рівні деяким з них (див. пункт 50). Крім того, заявники стверджували, що непроведення працівниками міліції огляду будинків п’ятої, тринадцятого, чотирнадцятої та дев’ятнадцятого заявників та оцінки заподіяної їм шкоди обумовлені скоріше неефективним розслідуванням, а не якими-небудь помилками заявників.

2. Оцінка Суду

81. Суд зазначає, що у своїй заяві до обласної прокуратури від 27 лютого 2005 року (див. пункт 36) голова НУО "Романі Збора", діючи від імені всіх заявників крім шістнадцятої (пані Циколан), назвала їх потерпілими від нападу, додавши їхні заяви щодо цього. У своїй відповіді обласна прокуратура не заперечила проти їхнього статусу потерпілих; навпаки, вона вочевидь мала на увазі, що в ході слідства всі вони були визнані потерпілими (див. пункт 37). З огляду на зауваження Уряду зазначена оцінка прокуратури вбачається невірною, оскільки жодного офіційного рішення про надання статусу потерпілих другому, четвертому, восьмому, чотирнадцятій, шістнадцятій та дев’ятнадцятому заявникам ухвалено не було. Проте не вбачається, що ухвалювалося будь-яке офіційне рішення про відмову у наданні їм такого статусу, навіть якщо національне законодавство вимагало такого офіційного рішення (див. пункти 53 та 54). Фактично, немає жодних ознак прийняття рішень чи проведення національними органами влади оцінки фактів щодо цих заявників.

82. У зв’язку з цим Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою концепція "потерпілого" має тлумачитися самостійно та незалежно від національних концепцій, як ті, що стосуються зацікавленості чи дієздатності (див., наприклад, рішення у справі "Валліанатос та інші проти Греції" [ВП] (Vallianatos and Others v. Greece) [GC], заяви № 29381/09 та № 32684/09, пункт 47, ЄСПЛ 2013 (витяги). Отже, невизнання заявників потерпілими на національному рівні саме по собі не заважає тому, щоб вони вважалися "потерпілими" у розумінні статті 34 Конвенції, яка визначає особу чи осіб, як прямо чи опосередковано постраждалих від відповідного стверджуваного порушення (там само).

83. Стосовно аргументу Уряду, що будинки п’ятої, тринадцятого, чотирнадцятої та дев’ятнадцятого заявників не оглядалися працівниками міліції - на думку Уряду це значило, що цим будинкам не було заподіяно шкоди, - з огляду на надані йому матеріали розслідування на національному рівні Суд не вбачає конкретних підстав для такого висновку. Більш того, щодо п’ятої та тринадцятого заявників цей аргумент вбачається таким, що суперечить офіційному рішенню національних органів влади про надання їм статусу потерпілих.

84. З огляду на ненадання Урядом конкретних доказів, зокрема, будь-якого обґрунтованого ухваленого на національному рівні рішення для спростування викладу подій заявників про те, що вони були виселені зі своїх будинків, а під час подій 07-10 вересня 2002 року їхнім будинкам була заподіяна шкода, Суд вважає, що всі заявники, крім шістнадцятої, можуть претендувати на статус потерпілих від стверджуваних порушень Конвенції.

85. Стосовно шістнадцятої заявниці Суд зазначає про ненадання нею жодних доказів (за винятком власних тверджень заявників), які б доводили, що вона постраждала від зазначених у цій заяві подій. Вона не отримала жодного офіційного статусу на національному рівні, а її ім’я не зазначалось ані у скарзі НУО "Романі Збора" від 27 лютого 2005 року (див. пункт 36), ані у скаргах захисника щодо невизнання деяких інших заявників потерпілими (див. пункт 50). Отже, шістнадцята заявниця не висунула небезпідставну скаргу, що вона є потерпілою від стверджуваних порушень Конвенції.

86. Тому Суд, підтримавши заперечення Уряду, вважає, що заява в частині щодо шістнадцятої заявниці має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

87. Отже, при подальшому обговоренні, якщо не вказано інакше, перший - п’ятнадцятий, вісімнадцятий та дев’ятнадцятий заявники спільно зазначатимуться як "заявники".

C. Питання зловживання правом на подання індивідуальної заяви

88. Уряд вважав несправжнім наданий заявниками лист від 13 липня 2009 року, адресований п. Стоянову, у якому зазначалось про відновлення слідства на короткий період у 2009 році (див. пункт 44). Зокрема, на ньому не було відповідних реквізитів бланку міліції та печатки, він був складений російською мовою (хоча зазвичай він мав бути складений українською мовою), а в журналі реєстрації вихідної кореспонденції райвідділу міліції жодних записів щодо його відправлення не було. Тому вбачалося, що лист був підробленим. Отже, Уряд закликав Суд вважати надання цього листа зловживанням правом на подання заяви та відхилити заяву на цій підставі.

89. Заявники наполягали на достовірності листа від 13 липня 2009 року. Те, що він був складений російською мовою, не було чимось незвичайним, оскільки ця мова широко використовувалася в області. На ньому були реквізити бланку та печатка. Вони надали письмові пояснення свого представника п. Стоянова, який підтвердив достовірність листа. Згідно з його твердженнями 07 листопада 2016 року він також відвідав Іванівський райвідділ міліції та працівник відділу реєстрації документів підтвердив, що лист від 2009 року дійсно був відправлений. Заявники також надали новий лист від 21 жовтня 2016 року, підписаний заступником начальника слідчого відділення Іванівського райвідділу міліції, яким, по суті, підтверджувалась достовірність листа 2009 року.

90. Стосовно листа від 21 жовтня 2016 року Уряд стверджував, що міліцією проводилось розслідування обставин його підготовки. Більше того, підстави складання цього листа були сумнівними, оскільки журнал вихідної кореспонденції зберігався п’ять років і в 2014 році був знищений, тому підтвердити надсилання листа від 13 липня 2009 року було неможливо.

91. На підставі наявних у нього документів Суд не може дійти висновку, що лист від 13 липня 2009 року був підроблений, а заявники зловживали своїм правом. Фактично, головне заперечення Уряду щодо його достовірності, а саме його відсутність у журналі вихідної кореспонденції відділу міліції, вбачається суперечливим власному твердженню Уряду про знищення цього журналу у 2014 році до повідомлення про цю заяву (див. для порівняння пункти 88 та 90). До того ж відправка листа 2009 року була підтверджена міліцією 21 жовтня 2016 року після подання Урядом своїх зауважень. Отже, це заперечення має бути відхилене.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ОКРЕМО ТА У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ

92. Заявники скаржились за статтею 3 Конвенції на те, що напад на їхні будинки та їхнє знищення становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, відповідальність за яке несла держава, оскільки державні органи були причетні до нападу, не захистили їх від нього та не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим. Вони також стверджували, що держава була відповідальна за погіршення їхніх житлових умов у зв’язку з переселенням. Крім того, вони скаржилися на те, що з огляду на зазначене вони зазнали дискримінації через їхню ромську етнічну приналежність у порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.

93. Зазначені положення передбачають:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

"Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою.".

A. Дві групи заявників

94. При розгляді зазначених скарг Суд вважає за доцільне провести відмінність між двома групами заявників:

Заявники I групи - заявники, які були присутні у селищі напередодні нападу вночі з 09 на 10 вересня 2002 року та мусили тікати зі своїх будинків у селищі під загрозою цього нападу, а саме: другий, третій, шоста - дев’ятий, одинадцятий, тринадцятий - п’ятнадцятий, вісімнадцятий та дев’ятнадцятий заявники;

Заявники II групи - заявники, які, за їхніми твердженнями, перебували поза межами своїх будинків під час зазначених подій (див. Додаток із посиланнями на відповідні пояснення), а тому не знали про неминучий напад, і лише згодом дізнались про заподіяну їм шкоду, а саме: перший, четвертий, п’ята, десятий та дванадцятий заявники.