124. Коли розглядається порушення пункту 1 статті 5, то пункти 4 та 5 статті 5 Конвенції становлять спеціальні норми (leges speciales) по відношенню до більш загальних вимог статті 13. Відповідно, щоб вирішити, чи мав заявник скористатись конкретним національним засобом юридичного захисту у зв’язку зі своєю скаргою за пунктом 1 статті 5 Конвенції, Суд має визначити ефективність цього засобу юридичного захисту з точки зору згаданих положень (див. рішення у справі "Руслан Яковенко проти України" (Ruslan Yakovenko v. Ukraine), заява № 5425/11, пункт 30, ЄСПЛ 2015).
125. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заперечення Уряду стосується виключно невикористання заявником засобу юридичного захисту, пов’язаного з відшкодуванням шкоди. Відповідно, слід розглянути існування такого засобу юридичного захисту відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції.
126. Суд нагадує, що пункт 5 статті 5 дотримано, коли існує можливість звернутися за відшкодуванням шкоди, завданої позбавленням свободи, здійсненим з порушенням пунктів 1, 2, 3 та 4 (див. рішення у справі "Станев проти Болгарії" [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункт 182, ЄСПЛ 2012, з подальшими посиланнями). Отже, право на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5, виникає лише при встановленні порушення одного з чотирьох інших пунктів, прямо або по суті, Судом або національними судами (див., наприклад, рішення у справі "Светослав Дімітров проти Болгарії" (Svetoslav Dimitrov v. Bulgaria), заява № 55861/00, пункт 76, від 07 лютого 2008 року). Крім того, ефективне здійснення права на відшкодування шкоди, гарантованого пунктом 5 статті 5, має забезпечуватися з достатнім рівнем визначеності (див. рішення у справі "Лобанов проти Росії" (Lobanov v. Russia), заява № 16159/03, пункт 54, від 16 жовтня 2008 року, з подальшими посиланнями).
127. Суд не переконаний аргументом Уряду, що критика апеляційного суду стосовно обґрунтування, наведеного у виправдання тримання першого заявника під вартою, могла у подальшому розглядатися національними судами як однозначне визнання його незаконності у розумінні статті 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (див. посилання, наведене у пункті 79). За будь-яких обставин, Уряд не навів жодної практики національних судів з цього приводу.
128. Щодо посилання Уряду, в якості альтернативи, на статтю 1176 Цивільного кодексу України як можливу юридичну підставу для звернення за відшкодуванням шкоди, Суд уже встановлював в інших справах проти України, що це положення викладено у доволі загальних формулюваннях, які не встановлюють правових підстав для вимагання відшкодування шкоди та не передбачають конкретних механізмів або порядків (див., наприклад, згадане рішення у справі "Руслан Яковенко проти України" (Ruslan Yakovenkov. Ukraine), пункт 37).
129. За таких обставин Суд не може погодитись з аргументом Уряду, що зазначені ним засоби юридичного захисту були ефективними, та що заявник мав ними скористатись. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду, яке ґрунтувалося на невичерпанні національних засобів юридичного захисту.
2. Інше щодо прийнятності
130. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
131. Перший заявник стверджував, що він був затриманий без умотивованого рішення суду з порушенням відповідного національного законодавства. Він також стверджував, що він не переховувався від слідства та проживав за своєю постійною адресою, яка була відома органам влади. Він зазначив, що регулярно вів листування зі слідчим. При цьому він визнав, що "не з’являвся до слідчих органів через побоювання за своє життя та фізичну недоторканність".
132. Щодо його тримання під вартою з 30 червня до 03 липня 2009 року перший заявник стверджував, що підстави, на які посилалися органи влади з метою його виправдання, були повністю надуманими, оскільки у слідства було достатньо даних про його особу.
133. Зрештою він зазначив, що відсутність будь-яких обґрунтованих підстав для його подальшого тримання під вартою з 03 до 21 липня 2009 року була визнана ухвалою апеляційного суду, винесеною в останній із зазначених днів.
134. Відповідно перший заявник стверджував, що весь період тримання його під вартою - з 29 червня до 21 липня 2009 року - суперечив вимозі законності, закріпленій у пункті 1 статті 5 Конвенції.
135. Уряд не надав заперечень щодо суті цієї скарги.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи практики
136. Суд нагадує, що з метою дотримання пункту 1 статті 5, тримання від вартою, яке розглядається, в першу чергу має бути "законним", у тому числі з дотриманням встановленого законом порядку; у зв’язку з цим Конвенція, по суті, відсилає до національного законодавства та встановлює обов’язок забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм. Проте, вона також вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті статті 5, а саме захисту осіб від свавілля. Крім того, тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що воно може бути виправдане лише тоді, коли були розглянуті інші, менш суворі заходи, і вони були визнані недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, які можуть вимагати тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідності позбавлення свободи вимогам національного законодавства недостатньо; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі "Гаджімейліч та інші проти Боснії і Герцеговини" (<…>), заява № 3427/13 та 2 інші заяви, пункт 52, від 03 листопада 2015 року, з подальшими посиланнями).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
(i) Затримання 29 червня 2009 року
137. Суд зазначає, що однією з основних підстав для затримання заявника було оголошення його у розшук міліцією.
138. У своїй практиці Суд встановлював, що сам факт "оголошення у розшук" не означає, що особа переховується від слідства. Важливим фактором при оцінці ризику ухилення від слідства є реальна поведінка підозрюваного, а не його формальний статус "особи, оголошеної у розшук" (див. рішення у справі "Євгеній Гусєв проти Росії" (Yevgeniy Gusev v. Russia), заява № 28020/05, пункт 85, від 05 грудня 2013 року).
139. Суд не може погодитись з аргументом першого заявника, що він не переховувався від слідства, та що постанова про оголошення його у розшук була необґрунтованою. Встановлено, що йому було відомо і про кримінальне провадження щодо нього, і про намір слідчого допитати його. Проте, як вбачається з фактів справи та було зазначено самим першим заявником (див., зокрема, пункти 34-37), він намагався уникати слідчих органів, як стверджувалось, побоюючись за свою безпеку. Хоча у нього дійсно були певні конфлікти з колегами, його побоювання виявилися не достатньо обґрунтованими. Так, він не висунув жодної скарги з цього приводу після його затримання, жодних інцидентів за його участю не було, та, зрештою, його звільнили під підписку про невиїзд (див., зокрема, пункти 51, 52). У цілому, до його затримання першому заявнику вдавалося "не з’являтись до слідчого" з 10 вересня 2008 року по 29 червня 2009 року, тобто більше ніж дев’ять місяців. На думку Суду, слідчі органи мали обґрунтовані підстави вважати таку поведінку переховуванням від слідства.
140. Суд також не погоджується з доводом першого заявника, що його затриманню бракувало попереднього судового контролю; 13 вересня 2008 року Калінінський районний суд ухвалив постанову про його затримання з метою доставлення його до суду (див. пункт 36).
141. Відповідно, розглянувши всі обставини цієї справи, Суд не вбачає жодних ознак незаконності або свавілля щодо затримання заявника 29 червня 2009 року.
(ii) Тримання під вартою з 30 червня по 03 липня 2009 року
143. Суд зазначає, що як тільки перший заявник був доставлений до суду 30 червня 2009 року, суд встановив, що він не міг ухвалити рішення щодо запобіжного заходу у зв’язку з відсутністю даних про його особу. Внаслідок цього тримання заявника під вартою було продовжено до десяти днів. Тримання його під вартою відповідно до цієї постанови de facto тривало до 03 липня 2009 року.
144. Суд зазначає, що єдиною підставою для продовження тримання першого заявника під вартою була відсутність даних про його особу (див., для порівняння, рішення у справі "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пункти 88-98, від 16 травня 2013 року). З огляду на той факт, що перший заявник був працівником міліції, та що міліція на той момент розслідувала його справу вже близько десяти місяців, Суд вважає, що слідство мало достатньо можливостей зібрати дані про його особу. Отже, Суд погоджується з аргументом першого заявника, що тримання його під вартою протягом цього періоду ґрунтувалося на вигаданій підставі.
145. Відповідно було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням першого заявника під вартою з 30 червня по 03 липня 2009 року.
(iii) Тримання під вартою з 03 по 21 липня 2009 року
146. Суд зазначає, що обґрунтування досудового ув’язнення першого заявника, застосованого з 03 липня 2009 року, було формалістичним і не містило жодних фактичних деталей. Це також критикував апеляційний суд у своїй ухвалі від 21 липня 2009 року, якою перший заявник був звільнений.
147. Отже, Суд вважає, що за обставин цієї справи національні органи не надали всебічного обґрунтування з метою виправдання позбавлення першого заявника свободи впродовж відповідного періоду, тому його можна вважати свавільним (див. рішення у справі "Нечипорук та Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункти 198 та 199, від 21 квітня 2011 року).
148. Відповідно Суд доходить висновку, що у зв’язку з цим також було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ОБШУКАМИ МІЛІЦІЇ У ПОМЕШКАННЯХ ТРЕТЬОЇ ТА ЧЕТВЕРТОЇ ЗАЯВНИЦЬ 13 ТА 16 ВЕРЕСНЯ 2008 РОКУ
149. Третя та четверта заявниці скаржилися на порушення свого права на повагу до свого житла у зв’язку з обшуками їхніх квартир 13 та 16 вересня 2008 року. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:
"1. Кожен має право на повагу до свого приватного … життя, до свого житла ...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".
A. Прийнятність
150. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованим у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Доводи сторін
151. Третя та четверта заявниці стверджували, що постанови про дозвіл на проведення обшуків були сформульовані у надто загальних термінах, та що їм не було надано доступ до них у належний час. Вони також стверджували, що працівники міліції поводилися грубо та свавільно, та що поняті не були незалежними. Третя заявниця також скаржилася, що працівники міліції зламали вхідні двері та підкинули наркотичні засоби в її квартиру.
152. Уряд визнав, що оскаржувані обшуки становили втручання у право третьої та четвертої заявниць на повагу до їхнього житла. Проте він стверджував, що це втручання було законним та виправданим, оскільки воно ґрунтувалося на статті 177 КПК та було санкціоновано судом. Уряд також стверджував, що обшуки переслідували законну мету встановлення місцезнаходження першого заявника та виявлення доказів, пов’язаних з кримінальним провадженням щодо нього.
2. Оцінка Суду
153. Сторони погоджуються, що оскаржувані обшуки становили втручання у право третьої та четвертої заявниць на повагу до їхнього житла, та Суд не знаходить підстави дійти іншого висновку.
154. Суд зазначає, що обшуки мали юридичне підґрунтя, оскільки здійснювались відповідно до статті 177 КПК (див. пункти 60 та 78).
155. Суд також зазначає, що вказівка провести відповідні обшуки була надана в рамках розслідування у кримінальній справі за підозрою у зловживанні владою та підробленні, вчиненими працівником правоохоронних органів. Отже, вони переслідували законну мету, а саме запобігання злочину. Залишається з’ясувати, чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві".
156. Суд нагадує, що коли держави вважають за необхідне вдаватися до таких заходів, як обшуки житлових приміщень з метою отримання доказів вчинення правопорушень, Суд оцінюватиме, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними та достатніми, та чи було дотримано принцип пропорційності. Суд також вивчить наявність у національному законодавстві ефективних гарантій проти зловживань і свавілля, та перевірить, як ці гарантії застосовувались у конкретній справі, що розглядається. Критерії, які враховуватимуться в цьому контексті, перелік яких не є вичерпним, це спосіб та обставини, за яких була надана вказівка, зокрема інші наявні на той час докази, а також зміст і обсяг вказівки, враховуючи при цьому гарантії, застосовані з метою обмеження цього заходу розумними рамками (див. рішення у справі "Бук проти Німеччини" (Buck v. Germany), заява № 41604/98, пункти 44, 45, ЄСПЛ 2005-IV).
157. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що обшуки помешкань третьої та четвертої заявниць проводилися на підставі постанов Калінінського районного суду, а отже були предметом судового контролю. Проте сам цей факт не обов’язково становитиме достатню гарантію проти зловживань (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Кронін проти Сполученого Королівства" (Cronin v. the United Kingdom), заява № 15848/03, від 06 січня 2004 року). При оцінці пропорційності втручання держави Суд має розглянути конкретні обставини кожної справи (див., наприклад, рішення у справі "Каменцинд проти Швейцарії" (Camenzind v. Switzerland), від 16 грудня 1997 року, пункт 45, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-VIII).
158. Суд зазначає, що при встановленні обсягу запропонованого обшуку помешкання третьої та четвертої заявниць, національний суд посилався на незазначені "предмети та документи, які можуть мати значення для встановлення істини" у розслідуванні кримінальної справи щодо третьої особи (першого заявника). Слід підкреслити, що обидві відповідні постанови від 11 та 13 вересня 2008 року мали ідентичне обґрунтування. У них зазначалося, що відповідна кримінальна справа була пов’язана з підозрою у вчиненні першим заявником у січні 2008 року (тобто за вісім місяців до того) підробки протоколу щодо епізоду несанкціонованої вуличної торгівлі приватною особою (див. пункти 59, 60 та 65). Суд не навів жодних деталей щодо предметів або документів, які необхідно було шукати, хоча він міг це зробити з огляду на обмежений обсяг кримінальної справи (див., для порівняння, рішення у справі "Багієва проти України" (Bagiyeva v. Ukraine), заява № 41085/05, пункт 52, від 28 квітня 2016 року).
159. Суд раніше вже неодноразово піддавав критиці розпливчастість та надмірну узагальненість формулювань у постановах про дозвіл на проведення обшуку, які надавали органу влади, що його проводив, необґрунтовану свободу розсуду при встановленні необхідного обсягу обшуку (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Ілля Стефанов проти Болгарії" (Iliya Stefanov v. Bulgaria), заява № 65755/01, пункт 41, від 22 травня 2008 року, та "Колєсніченко проти Росії" (Kolesnichenko v. Russia), заява № 19856/04, пункт 33, від 09 квітня 2009 року). Аналогічно з огляду на загальні формулювання двох постанов про дозвіл на проведення обшуків у цій справі, Суд не вважає, що попередній судовий дозвіл на обшуки був належною гарантією проти можливих зловживань владою під час їх проведення.
160. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції щодо третьої та четвертої заявниць, не вважаючи за необхідне розглядати всі інші аргументи, висунуті ними на підтримку їхньої скарги за цим пунктом.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 ЩОДО ТРЕТЬОЇ ТА ЧЕТВЕРТОЇ ЗАЯВНИЦЬ
161. Третя та четверта заявниці також скаржилися на те, що у їх розпорядженні не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеними скаргами за статтею 8. Стаття 13 Конвенції, на яку вони посилалися, передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
A. Прийнятність
162. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
163. Третя та четверта заявниці стверджували, що національні органи влади не надали жодної відповіді по суті їхніх численних скарг щодо оскаржуваних обшуків від 13 та 16 вересня 2008 року.
164. Уряд заперечив проти цих аргументів. На його думку, національні органи влади ретельно розглянули скарги заявниць, і сам факт, що вони були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю не може тлумачитись як ознака відсутності в розпорядженні заявниць ефективного засобу юридичного захисту.
165. Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, які у розумінні Конвенції можуть вважатися "небезпідставними" (див., наприклад, рішення у справі "Кіган проти Сполученого Королівства" (Keegan v. the United Kingdom), заява № 28867/03, пункт 40, ЄСПЛ 2006-X).
166. У світлі встановленого порушення статті 8 Конвенції (див. пункт 160), Суд вважає, що скарги третьої та четвертої заявниць були небезпідставними. Відповідно слід встановити, чи передбачала правова система України для них "ефективний" засіб юридичного захисту, який дозволяв компетентному національному органу розглянути скарги та надати відповідне відшкодування (див., наприклад, згадане рішення у справі "Каменцинд проти Швейцарії" (Camenzind v. Switzerland), пункт 53).
167. Із самого початку слід зазначити, що постанови суду про дозвіл на проведення обшуків не підлягали оскарженню. Щодо можливості ініціювати цивільне провадження проти працівників міліції Суд встановив порушення статті 13 Конвенції у справі "Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України" (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine) (заява № 12451/04, пункти 54 та 55, від 30 вересня 2010 року), в якій цивільний позов щодо незаконного обшуку не був розглянутий національними судами, зокрема через те, що позивачка не була безпосередньо залучена до відповідного кримінального провадження.
168. У цій справі третя та четверта заявниці так само не були сторонами кримінального провадження, в рамках якого було винесено постанови про проведення обшуків. Уряд не навів прикладів з національної судової практики, які б дозволили припустити, що вони мали можливість подати окремий цивільний позов. Отже, Суд доходить висновку, що на практиці звернення з окремим цивільним позовом не було достатньо визначеним та, відповідно, не могло вважатись ефективним засобом юридичного захисту.
169. Суд також зазначає, що Уряд не вказав жодного іншого засобу захисту, яким би могли скористатись на національному рівні третя та четверта заявниці, щоб порушити питання про незаконні обшуки та отримати належне відшкодування.
170. Щодо спроб третьої та четвертої заявниць притягнути працівників правоохоронних органів до кримінальної відповідальності Суд не вважає, що за обставин цієї справи застосування кримінально-правових санкцій було необхідним для належного захисту прав заявниць від незаконних обшуків (див. рішення у справі "Головань проти України" (Golovan v. Ukraine), заява № 41716/06, пункт 72, від 05 липня 2012 року). За будь-яких обставин, не вбачається, що за заявами заявниць про порушення кримінальної справи були вжиті які-небудь ефективні заходи.
171. Отже, Суд доходить висновку, що у розпорядженні третьої та четвертої заявниць не було ефективного засобу юридичного захисту щодо їхніх зазначених скарг за статтею 8 Конвенції. Отже, було порушення статті 13 Конвенції.
VI. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
172. Перший заявник також скаржився за пунктом 2 статті 5, що його не було поінформовано про підстави його затримання та висунуті проти нього обвинувачення. Друга заявниця скаржилася за статтею 5 на те, що дії М. становили незаконне позбавлення її свободи. Третя заявниця скаржилася на те, що спецоперація міліції від 12 вересня 2008 року порушила її права за статтею 8 Конвенції. І четверта заявниця скаржилася за статтею 8 на обшук її квартири 11 лютого 2009 року.
173. З огляду на фактичні обставини справи, доводи сторін і свої висновки за статтею 5 щодо першого заявника (див. пункти 142, 145 та 148), за статтею 3 щодо другої заявниці (див. пункти 104 та 119) та за статтями 8 і 13 щодо третьої та четвертої заявниць (див. пункти 160 та 171), Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та що немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених додаткових скарг (див., наприклад, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<…>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
174. Проте Суд зазначає, що перший заявник додатково скаржився за статтею 3 Конвенції, що працівниками міліції його було піддано "психологічному катуванню". Суд зазначає, що перший заявник не висував жодних конкретних тверджень з яких вбачалося, що він зазнав поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, та що сам факт порушення кримінального провадження проти особи та тримання її під вартою не вимагав застосування цього положення. Відповідно, ця скарга має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
175. Крім того, посилаючись на статті 6 та 7 Конвенції, перший заявник висував низку скарг про стверджувану несправедливість кримінальних проваджень проти нього. Він також скаржився за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що в рамках цих проваджень були вилучені його медичні документи, системний блок його комп’ютера та номерний знак його автомобіля. Суд зазначає, що перший заявник не надав жодної інформації про рух відповідних проваджень та їх закінчення. Із матеріалів справи вбачається (див., зокрема, пункти 6 та 55), що вирок у його справі був ухвалений судом першої інстанції та набрав законної сили, оскільки не був оскаржений. Перший заявник також не надав жодної інформації щодо того, чи оскаржив він оспорюване вилучення та чи вжив він заходи для повернення вилучених предметів. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
176. Крім того, перший заявник і четверта заявниця скаржилися, що інше цивільне провадження щодо них, ініційоване підприємством - постачальником теплової енергії (див. пункт 77), було несправедливим та тривалим, і що вони не мали доступу до Верховного Суду України. Ураховуючи, що заявники не оскаржили рішення судів нижчих інстанцій до Верховного Суду України відповідно до чинних вимог, їхня скарга щодо стверджуваної несправедливості провадження має бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту за пунктами 1 та 4 статті 35 Конвенції. Щодо їхньої скарги на відсутність доступу до Верховного Суду України вони не продемонстрували, що вимога сплатити судові витрати була необґрунтованою або покладала на них тяжкий фінансовий тягар. Відповідно ця скарга має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована. На цій же підставі Суд відхиляє скаргу першого заявника та четвертої заявниці щодо тривалості відповідного провадження. Зокрема, національним судам знадобилося менше двох років для розгляду справи по суті судами двох інстанцій та розгляду процесуальних питань Верховним Судом України.
177. Зрештою, третя заявниця скаржилася за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на стверджуване вилучення міліцією мобільного телефону, який належав її повнолітній онуці. Суд зазначає, що третя заявниця не заявляла, що була жертвою стверджуваних порушень, при цьому її повнолітня онука не подавала скаргу до Суду. Таким чином, ці скарги мають бути оголошені неприйнятними відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як такі, що не відповідають положенням Конвенції за критерієм ratione personae.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
179. Посилаючись на приблизну оцінку витрат на медичні обстеження та лікування другої заявниці після інциденту 19 червня 2008 року, а також ремонт вхідних дверей квартири третьої заявниці, пошкоджених, як стверджується, міліцією 13 вересня 2008 року, заявники вимагали спільно 1000 (євро) в якості відшкодування матеріальної шкоди.
180. Заявники також вимагали спільно 40000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
181. Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних і необґрунтованих.
182. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зав’язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу.
183. Щодо моральної шкоди, з огляду на характер встановлених щодо кожного заявника порушень, Суд присуджує такі суми в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись: 4000 євро першому заявнику, 5000 євро другій заявниці, 2000 євро третій заявниці та 2000 євро у зв’язку з порушенням прав четвертої заявниці.
B. Судові та інші витрати
1. Судові витрати, понесені під час провадження у Суді
184. Заявники вимагали 5900 євро в якості відшкодування витрат на правову допомогу під час провадження у Суді, які мають бути сплачені на банківський рахунок пана Едуарда Маркова. В обґрунтування цієї вимоги вони надали договори про надання правової допомоги, укладені першим заявником, другою та третьою заявницями з їхнім захисником у різні дати з січня до червня 2014 року, а також акт виконаних робіт, складений паном Марковим 15 липня 2014 року. У ньому зазначалась погодинна ставка в розмірі 100 євро та уточнювалось, що загалом він працював над справою п’ятдесят вісім годин. Також в акті зазначалось, що пан Марков поніс різні адміністративні витрати на загальну суму 100 євро.
185. Уряд вважав суми, що вимагались, надмірними та необґрунтованими.
186. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за належне задовольнити вимогу заявників у повному обсязі та присудити їм спільно 5900 євро за цим пунктом та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам. Присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок пана Маркова як зазначено заявниками (див., наприклад, рішення у справі "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 116, 117, від 07 листопада 2013 року).
2. Інші витрати
187. Заявники також вимагали 1000 євро в якості відшкодування різних витрат, понесених на національному рівні.
188. Уряд зазначив, що вимога заявників підтверджувалася документами лише щодо приблизної суми у розмірі 50 євро та залишив питання в частині вимоги, яка обмежувалася зазначеною сумою, на розсуд Суду. Щодо решти вимоги заявників, а саме 950 євро, Уряд закликав Суд відхилити її як необґрунтовану.
189. Розглянувши всі наявні в нього матеріали, Суд присуджує заявникам спільно 50 євро за цим пунктом та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.
C. Пеня
190. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Постановляє, що перший заявник має право підтримати скарги, висунуті його померлою матір’ю, четвертою заявницею, від її імені.
2.Оголошує прийнятною скаргу першого заявника на стверджувану незаконість його затримання 29 червня 2009 року та подальшого тримання його під вартою до 21 липня 2009 року, скаргу другої заявниці на стверджуване жорстке поводження з нею працівника міліції та неефективність розслідування цього інциденту на національному рівні, та скарги третьої і четвертої заявниць за статтями 8 та 13 Конвенції на обшуки міліцією їхніх помешкань 13 та 16 вересня 2008 року.
3.Постановляє, що немає необхідності розглядати прийнятність і суть скарги першого заявника за пунктом 2 статті 5, скарги другої заявниці за пунктом 1 статті 5, скарги третьої заявниці за статтями 8 та 13 Конвенції на спецоперацію міліції від 12 вересня 2008 року, а також скарг четвертої заявниці за цими ж положеннями на обшук її помешкання 11 лютого 2009 року.
4.Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.
5.Постановляє, що було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням працівника міліції з другою заявницею.
6.Постановляє, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування на національному рівні тверджень другої заявниці про жорстоке поводження з нею працівника міліції.
7.Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затриманням першого заявника 29 червня 2009 року.
8.Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням першого заявника під вартою з 30 червня до 03 липня 2009 року.
9.Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням першого заявника під вартою з 03 до 21 липня 2009 року.
10.Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з проведенням міліцією обшуку помешкання третьої заявниці 13 вересня 2008 року.
11.Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з проведенням міліцією обшуку помешкання четвертої заявниці 16 вересня 2008 року.
12.Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку зі скаргами третьої та четвертої заявниць за статтею 8 на обшуки їхніх помешкань 13 та 16 вересня 2008 року.
13.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми в якості відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись:
(i) 4000 (чотири тисячі) євро першому заявнику, пану Валерію Сергійовичу Войкіну;
(ii) 5000 (п’ять тисяч) євро другій заявниці, пані Марині Олександрівні Войкіній;
(iii) 2000 (дві тисячі) євро третій заявниці, пані Елеонорі Миколаївні Шупняк; та
(iv) 000 (дві тисячі) євро спадкоємцю померлої четвертої заявниці, пані Валентини Борисівни Войкіної;
(b) 5900 (п’ять тисяч дев’ятсот) євро спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам та спадкоємцю четвертої заявниці, в якості компенсації судових витрат, понесених під час провадження у Суді (загальна присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявників п. Маркова); та
(c) 50 (п’ятдесят) євро спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам та спадкоємцю четвертої заявниці, в якості компенсації інших витрат;
(d) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
14.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 27 березня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Маріалена ЦИРЛІ |
| Голова | Вінсент А. ДЕ ГАЕТАНО |
