Справа «Бекетов проти України» (Заява № 44436/09)

126. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, "що принижують гідність" у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у тюремній камері вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і в сукупності з іншими недоліками. Коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв.м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" [ВП] (<…>) [GC], заява № 7334/13, пункти 136 та 137, ЄСПЛ 2016). Як правило, ця презумпція може бути спростована лише за умови сукупного дотримання таких вимог: (1) зменшення необхідного мінімального особистого простору площею 3 кв.м є нетривалими, тимчасовими та незначними; (2) такі зменшення супроводжуються наданням достатньої свободи руху та забезпеченням належної тривалості прогулянок; (3) заявник ув’язнений в установі виконання покарань, яка за загальною оцінкою може вважатися належною, а інші обтяжуючі тримання його під вартою обставини відсутні (див. згадане рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" (<…>), пункт 138).

127. Суд зазначає, що у цій справі Уряд визнав, що під час тримання заявника у Київському СІЗО у його розпорядженні було менше 3 кв.м особистого простору. Зокрема, як зазначалося Урядом (див. пункт 124), у камерах, у яких тримався заявник, на одного ув’язненого припадало близько 2,5 кв.м та 2,8 кв.м площі приміщення, а середня кількість ув’язнених була від 4 до 19 осіб.

128. Стосовно інших елементів, важливих для оцінки умов тримання під вартою, Суд зазначає, що доводи заявника щодо антисанітарних умов та відсутності поваги до гігієни є досить детальними. До того ж, Суд неодноразово встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з перенаселеністю та антисанітарними умовами у тому самому слідчому ізоляторі упродовж того самого періоду часу (див. згадані рішення у справах "Гавула проти України" (Gavula v. Ukraine) (пункти 70-75, та стосовно періоду з 26 лютого 2003 року по серпень 2010 року), та "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine) (пункти 52-55 та стосовно періоду з 20 квітня 2001 року по 04 серпня 2003 року). Тому він приймає опис заявника побутових умов тримання його під вартою.

129. Крім того, хоча жодна зі сторін не вказала кількості часу, який заявник проводив зачиненим у камері кожного дня, Суд з огляду на Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів України зазначає, що заявник і його співкамерники мали проводити у таких умовах більшу частину дня (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Гавула проти України" (Gavula v. Ukraine), пункт 71, та рішення у справі "Закшевський проти України" (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункт 67, від 17 березня 2016 року).

130. За цих обставин Суд доходить висновку, що умови тримання заявника під вартою у Київському СІЗО, зокрема, недостатність наданого йому особистого простору у поєднанні зі станом його здоров’я та антисанітарними умовами щодо особистої гігієни, а також відсутність прогулянок упродовж близько п’яти років становили заборонене статтею 3 Конвенції поводження. Отже, у зв’язку з цим було порушено це положення.

D. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику їжі та води у дні судових засідань

131. Заявник скаржився на ненадання йому їжі та води у дні судових засідань.

1. Прийнятність

132. Уряд стверджував, що заявник мав подати скаргу на ненадання йому води та їжі у дні судових засідань до прокуратури чи суду.

133. Заявник доводив, що він так і зробив, порушивши це питання під час судового засідання у суді першої інстанції, проте безрезультатно. Проте він не зміг надати жодного документального підтвердження у зв’язку з цим.

134. Суд нагадує, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту, яке міститься у пункті 1 статті 35 Конвенції, зобов’язує заявників спочатку використати засоби юридичного захисту, які зазвичай є доступними та достатніми у національному законодавстві, щоб мати змогу отримати відшкодування за стверджувані порушення. Існування таких засобів юридичного захисту має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності. Пункт 1 статті 35 Конвенції також вимагає, щоб скарги, призначені для подальшого подання до Суду, були подані принаймні по суті до відповідного національного органу влади та з дотриманням формальних вимог, встановлених національним законодавством, але не зобов’язує використовувати засоби юридичного захисту, які є неналежними або неефективними (див. рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" [ВП] (Akdivar and Others v. Turkey) [GC], від 16 вересня 1996 року, пункти 65-67, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996IV).

135. Саме Уряд, який заявляє про невичерпання засобів юридичного захисту, має переконати Суд у тому, що на час подій відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як на практиці, так і в теорії (див. рішення у справі "Мокану та інші проти Румунії" [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заяви № 10865/09 та 2 інші, пункт 225, ЄСПЛ 2014 (витяги)).

136. Суд зазначає, що Уряд лише посилався на теоретичну можливість заявника подати до прокуратури чи суду скаргу на ненадання йому їжі та води у дні судових засідань; він не довів, що цей засіб юридичного захисту був доступний на практиці. Зокрема, Уряд не навів жодних прикладів зі справ, у яких така скарга була задоволена. Хоча винесення рішень з питань національного законодавства, яке на даний час ще не є сталим, і не належить до компетенції Суду, відсутність будь-якої практики вказує на невизначеність зазначеного засобу юридичного захисту на практиці (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Штруцл та інші проти Словенії" (<…>), заяви № 5903/10, № 6003/10 та № 6544/10, пункт 127, від 20 жовтня 2011 року).

137. З огляду на зазначене та за відсутності доказів того, що запропонований Урядом держави-відповідача засіб юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявника на ненадання їжі та води був би ефективним, Суд вважає, що заявник не був зобов’язаний вичерпати цей засіб юридичного захисту, і відповідне зауваження Уряду має бути відхилене.

138. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Доводи сторін

139. Заявник стверджував, що з лютого 2008 року по червень 2011 року він перевозився між СІЗО та судом першої інстанції понад сто разів. Він зазначив, що його перевозили разом з іншими ув’язненими СІЗО, справи яких розглядалися у ці дні. Він мав проводити у суді першої інстанції цілий день, очікуючи на завершення судових засідань у справах інших ув’язнених. Процес конвоювання зазвичай починався вранці та закінчувався ввечері, тому він пропускав прийоми їжі, які за графіком мали надаватися у СІЗО. Заявник оскаржував аргумент Уряду про знищення документів щодо організації харчування, вказуючи, що про цю справу було повідомлено у 2013 році та на той час зазначені документи стосовно періоду з 2010 до 2011 роки мали бути доступні Уряду.

140. Уряд доводив, що документи щодо організації харчування заявника у дні судових засідань були знищенні після закінчення трирічного строку зберігання таких документів. Водночас він стверджував, що відповідно до національного законодавства у дні судових засідань заявнику надавалися сухі пайки. Уряд також зазначив, що заявнику дозволялося брати з собою до суду власну їжу (куплену в магазині СІЗО або передану йому родичами).

(b) Оцінка Суду

141. Як було зазначено у пунктах 82 та 107, держава має забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, та щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою і з огляду на практичні вимоги ув’язнення охорона здоров’я особи та благополуччя здійснювалася належним чином. Коли відповідні події, повністю або значною мірою відомі виключно державним органам, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем державних органів, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Тягар доведення при цьому покладається на Уряд, який має надати задовільні та переконливі пояснення, представивши докази, якими встановлені факти, що ставлять під сумнів наведений потерпілою особою виклад подій. За відсутності такого пояснення Суд може дійти несприятливих для Уряду висновків. Це обумовлено тим, що особи, які тримаються під вартою, знаходяться у вразливому становищі, а державні органи зобов’язані захищати їх. Ці принципи також застосовуються до тримання ув’язнених у суді та під час їхнього перевезення і включають надання належного харчування (див. рішення у справах "Євген Богданов проти Росії" (Yevgeniy Bogdanov v. Russia), заява № 22405/04, пункти 101-105, від 26 лютого 2015 року, "Романова проти Росії" (Romanova v. Russia), заява № 23215/02, пункти 88-92, від 11 жовтня 2011 року, "Ковальова проти Росії" (Kovaleva v. Russia), заява № 7782/04, пункти 62-65, від 02 грудня 2010 року, та "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункти 103-113, від 25 жовтня 2007 року).

142. Суд також нагадує, що надання особі дозволу брати власну їжу не може бути заміною забезпеченню належним харчуванням, оскільки, у першу чергу, саме держава є відповідальною за добробут ув’язнених (див. рішення у справі "Власов проти Росії" (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, пункт 96, від 12 червня 2008 року).

143. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що Уряд не оскаржував твердження, що у дні судових засідань заявник покидав СІЗО до сніданку і повертався після вечері (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Власов проти Росії" (Vlasov v. Russia), пункт 96 та, для порівняння, рішення у справі "Старокадомський проти Росії" (Starokadomskiy v. Russia), заява № 42239/02, пункт 58, від 31 липня 2008 року; див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Багель проти Росії" (Bagel v. Russia), заява № 37810/03, пункт 69, від 15 листопада 2007 року). До того ж, Суд не переконаний непідтвердженим доводом Уряду, що заявнику у дні, коли його привозили до суду, надавалися сухі пайки (див. пункт 140 та, mutatis mutandis, рішення у справі "Денисенко та Богданчиков проти Росії" (Denisenko and Bogdanchikov v. Russia), заява № 3811/02, пункт 108, від 12 лютого 2009 року). Суд зазначає, що Уряд не прокоментував аргумент заявника, що Уряду мали бути доступні документи щодо організації харчування у період з 2010 до 2011 років. Суд очікував надання Урядом таких документів з метою зняття тягаря доведення. Через ненадання Урядом такої інформації Суд вважає, що у дні судових засідань заявник залишався без належного забезпечення їжею та водою. У зв’язку з наведеними висновками Суд наголошує, що вважає неприйнятним тримання особи в умовах, які не передбачають задоволення її базових потреб (див. рішення у справі "Ріад та Ідіаб проти Бельгії" (Riad and Idiab v. Belgium), заяви № 29787/03 та № 29810/03, пункт 106, від 24 січня 2008 року, та згадане рішення у справі "Денисенко та Богданчиков проти Росії" (Denisenko and Bogdanchikov v. Russia), пункт 108).

144. З огляду на характер та тривалість ситуації, в якій знаходився заявник, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику їжі та води у дні судових засідань.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

145. Заявник скаржився на відсутність у його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

A. Прийнятність

146. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або дійсно неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Стверджувана відсутність національних засобів юридичного захисту щодо скарг на побутові умови тримання під вартою, неналежну медичну допомогу і ненадання їжі та води заявнику у дні судових засідань

147. Уряд повторив наведені ним аргументи (див. пункти 119 та 132) та підсумував, зазначивши, що заявник мав ефективний національний засіб юридичного захисту у зв’язку з його скаргами на умови тримання його під вартою і надання їжі та води у дні судових засідань. Проте він не скористався цим засобом юридичного захисту.

148. Суд вказує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному законодавстві. Дія статті 13 полягає у вимозі надання національного засобу юридичного захисту, який забезпечуватиме вирішення по суті поданої за Конвенцією "небезпідставної скарги" та надання відповідного відшкодування, при цьому Договірним державам надається певна свобода розсуду при обранні способу, в який вони забезпечуватимуть виконання своїх конвенційних зобов’язань за цим положенням. Межі зобов’язання за статтею 13 Конвенції залежать від характеру скарги заявника за Конвенцією. Однак засіб юридичного захисту, який вимагається за статтею 13 Конвенції, має бути "ефективним" як на практиці, так і в теорії. Зокрема, органи влади держави-відповідача своїми діями або бездіяльністю не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати їхньому використанню (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<…>) [GC], заява № 47848/08, пункт 148, ЄСПЛ 2014).

149. Суд нагадує, що вже встановлював порушення статті 13 Конвенції у справах проти України через відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами на умови тримання під вартою та ненадання медичної допомоги (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), пункти 113-116, рішення у справах "Двойних проти України" (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, пункт 72, від 12 жовтня 2006 року, "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пункти 91 та 92, від 18 грудня 2008 року, "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пункт 77, від 12 січня 2012 року, та "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пункти 104 та 105, від 16 травня 2013 року). Посилаючись також на свої наведені висновки щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявника на побутові умови тримання його під вартою (див. пункт 121), Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

150. Стосовно скарги заявника на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргою щодо надання їжі та води у дні судових засідань Суд посилається на свої наведені висновки (див. пункти 136 та 137), що засоби юридичного захисту, на які посилався Уряд, були неефективними у розумінні пункту 1 статті 35Конвенції. З огляду на тісний зв’язок між пунктом 1 статті 35 Конвенції та статтею 13 Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 65) Суд не вбачає підстав для іншого висновку за статтею 13 Конвенції.

151. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного та доступного засобу юридичного захисту у національному законодавстві щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою, відсутність медичної допомоги і ненадання їжі та води у дні судових засідань.

2. Стверджувана відсутність засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою на неефективне розслідування стверджуваного жорстокого поводження

152. Уряд зазначив, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективний національний засіб юридичного захисту, оскільки його скарги на жорстоке поводження були належним чином розслідувані.

153. Суд зауважує, що ця скарга стосується тих самих питань, що були розглянуті у пунктах 93-101 за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції. З огляду на свій висновок у пункті 102 Суд не вважає за необхідне розглядати ці питання окремо за статтею 13 Конвенції (див. рішення у справі "Полонський проти Росії" (Polonskiy v. Russia), заява № 30033/05, пункт 127, від 19 березня 2009 року).

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

154. Заявник скаржився за підпунктом "с" пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що тримання його під вартою було незаконним, а суди, які переглядали застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, не розглянули деякі з його аргументів. Він також посилався на статтю 14 Конвенції без будь-якого обґрунтування. Насамкінець він скаржився на невиконання Урядом держави-відповідача рішення Суду за правилом 39 Регламенту Суду від 30 жовтня 2009 року (див. пункт 55).

155. Стосовно скарг заявника за статтею 5 Конвенції Суд зазначає, що заявник не надав жодних документів в обґрунтування своїх скарг. Суд також зазначає, що 04 грудня 2009 року він скасував тимчасовий захід за правилом 39 Регламенту Суду на підставі отриманої від сторін інформації (див. пункт 64). Розглянувши доводи заявника у світлі всіх наявних у нього матеріалів, Суд доходить висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав та свобод, встановлених Конвенцією. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

156.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

157. Заявник вимагав 25000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

158. Уряд вважав цю вимогу надмірною.

159. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 11700 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

160. Заявник також вимагав 1000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, та 4800 євро витрат, понесених під час провадження у Суді.

161. Уряд вважав суму, яка вимагалася, надмірною та необґрунтованою.

162. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, а також факт надання заявнику правової допомоги (див. пункт 2) Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

163. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує прийнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції.

2.Оголошує прийнятними скарги заявника за статтею 13 Конвенції щодо відсутності ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції.

3.Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.

4.Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з поводженням працівників міліції, якого зазнав заявник.

5.Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням державними органами ефективного розслідування за скаргою заявника на жорстоке поводження працівників міліції.

6.Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою у Київському слідчому ізоляторі.

7.Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з побутовими умовами тримання заявника під вартою у Київському слідчому ізоляторі.

8. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням їжі та води заявнику у дні судових засідань.

9.Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою у Київському слідчому ізоляторі, відсутністю належної медичної допомоги у Київському слідчому ізоляторі та ненадання їжі та води у дні судових засідань.

10.Постановляє, що немає необхідності розглядати, чи було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо скарги заявника на неефективність розслідування жорстокого з ним поводження працівників міліції.

11.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 11700 (одинадцять тисяч сімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

12.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 лютого 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.