ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Мушинський проти України"
(Заява № 3547/06)
| СТРАСБУРГ 15 вересня 2016 року |
Автентичний переклад
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Мушинський проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Андре Потоцький (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Сіофра О'Лірі (<…>), судді,
та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 23 серпня 2016 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 3547/06), яку 24 грудня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Іван Михайлович Мушинський (далі - заявник).
2. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов'язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції України.
3. 29 березня 2010 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявник народився у 1979 році та наразі відбуває покарання в Україні.
А. Затримання заявника і поміщення його під варту
5. 29 жовтня 2004 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні вбивства, розбійного нападу та замаху на вбивство. Він перебував під вартою у міліції до 17 січня 2005 року.
6. Заявник стверджував, що під час його перебування під вартою в міліції з 29 до 31 жовтня 2004 року його катували невказані працівники міліції, внаслідок чого він зізнався у вчиненні злочинів, у яких він підозрювався. Під час медичного огляду, проведеного 1 листопада 2004 року, лікарі виявили численні синці та інші ушкодження на кінцівках заявника, грудній клітині та на спині. Заявник стверджує, що йому не було надано медичної допомоги у зв'язку з його тілесними ушкодженнями.
7. Заявник стверджував, що згодом він подав свої скарги на жорстоке поводження з боку працівників міліції до судів, що розглядали його справу, але суди залишили їх без розгляду. Він не надав копій своїх скарг.
8. 1 листопада 2004 року заявника було доправлено до суду; суд обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до завершення слідства у його кримінальній справі.
9. 17 січня 2005 року заявника було поміщено до камери у Київському слідчому ізоляторі № 13 (далі - СІЗО).
10. 24 березня 2005 року після засудження (див. пункт 21) його було переведено до камери підвищеної безпеки у тому ж СІЗО, призначеної для тримання засуджених до довічного позбавлення волі, вирок щодо яких набрав законної сили. З цього дня і надалі правила, що застосовувалися до цієї останньої категорії ув'язнених, також були застосовані до заявника. Зокрема, у нього забрали його одяг, а замість нього надали спеціальний помаранчевий одяг з надписом "довічне позбавлення волі", надрукованим великим шрифтом спереду та на спині; при виведенні з камери заявника завжди супроводжував спеціальний конвой у чорній формі з масками, які закривали обличчя.
11. Заявник скаржився до судів на, як стверджувалося, незаконне виконання вироку щодо нього. 24 березня 2006 року Шевченківський районний суд м. Києва залишив його скаргу без розгляду у зв'язку з необґрунтованістю та несплатою судового збору. Заявник не оскаржив це рішення.
12. 14 грудня 2005 року заявника було поміщено до Сокальської виправної колонії № 47 (далі - Сокальська ВК). У березні 2012 року заявника було переведено до СІЗО у м. Львові, який пізніше було переобладнано на установу для тримання засуджених.
13. Згідно з твердженнями заявника умови відбування покарання у колонії були такими, що принижують гідність. Зокрема, він стверджував, що питна вода та харчування були неякісними, що він не отримував належної медичної допомоги та що працівники колонії чинили на нього психологічний тиск.
14. Заявник подав відповідні скарги до прокуратури. 23 червня 2006 року заступник прокурора з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах листом повідомив заявника про те, що було проведено перевірку його тверджень, але жодних порушень умов відбування покарання виявлено не було. Відповідно до медичної інформації, наданої заявником, впродовж тримання під вартою він проходив медичні огляди і отримував необхідне лікування.
B. Обмеження побачень заявника з родиною та захисником
15. Заявник стверджував, що впродовж слідства йому було заборонено листуватися зі своїми родичами та захисником звичайною поштою, а також телефонувати їм. Заявник не подавав до органів влади скарг у зв'язку з цим.
16. З 24 березня до 4 серпня 2005 року заявник мав чотири одногодинних побачення зі своїми матір'ю та батьком.
17. Заявник у загальних рисах стверджував, що після його засудження 24 березня 2005 року йому не дозволялися тривалі побачення з родичами та що тривалість і частота короткострокових побачень, які дозволялися, були суттєво обмежені. Він не повідомив жодних додаткових подробиць у зв'язку з цим.
C. Розслідування кримінальної справи щодо заявника та судовий розгляд
18. Під час першого допиту, проведеного 30 жовтня 2004 року, заявник користувався послугами захисника, якого він сам обрав. Наступного дня у зв'язку з неявкою останнього заявника представляв захисник, призначений йому державою. У невизначену дату заявник найняв нового захисника, який представляв його впродовж слідства та судового розгляду його справи. Матір заявника також брала участь у провадженні як його представник.
19. Під час слідства та судового розгляду справи заявник визнав, що вчинив вбивства та замах на вбивство, у яких він підозрювався.
20. Слідство у кримінальній справі щодо заявника було завершене у січні 2005 року. Після цього справу було передано на розгляд апеляційного суду Київської області.
21. 24 березня 2005 року суд визнав заявника винним у вчиненні вбивства двох осіб за обтяжуючих обставин, одна з яких була неповнолітньою особою, а також у замаху на вбивство іншої особи з метою крадіжки майна потерпілих. Суд виніс свій вирок, ґрунтуючись на показах заявника, які той надав під час слідства та судового розгляду справи, показах одного з потерпілих та шести свідків, один з яких спіймав заявника на місці злочину, а також на висновках кількох судових експертиз, у тому числі психіатричної експертизи, яка встановила, що заявник під час вчинення злочинів усвідомлював свої дії та контролював їх. Суд постановив, що заявник становить особливу небезпеку для суспільства, та призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна.
22. Цим же вироком заявнику було продовжено строк тримання у Київському СІЗО.
23. Заявник оскаржив вирок. Він стверджував, що вчинив злочини у стані психічного розладу та клопотав про проведення додаткової психіатричної експертизи.
24. У своїй апеляційній скарзі захисник заявника оскаржив висновок суду першої інстанції про те, що заявник вчинив вбивства з метою заволодіння майном потерпілих.
25. 4 серпня 2005 року Верховний Суд України залишив вирок від 24 березня 2005 року без змін, і, відповідно, того ж дня вирок набрав законної сили.
D. Заява до Суду
26. У грудні 2005 року заявник подав до апеляційного суду м. Києва клопотання про надання йому копій певних документів з матеріалів справи, включаючи протоколи його допитів під час слідства, рішення про тримання його під вартою, а також інші процесуальні рішення, прийняті під час слідства та судового розгляду справи, які він мав намір надіслати до Суду для обґрунтування своєї заяви. Листом від 19 січня 2006 року суддя апеляційного суду повідомив заявника, що у задоволенні його клопотання відмовлено, вказавши на те, що процедурою, що регулює подання заяв до Європейського суду з прав людини, не вимагається подання документів, копії яких намагався отримати заявник.
27. У незазначену дату матір заявника, діючи від його імені, подала схожі клопотання, у задоволенні яких 14 та 30 березня 2006 року було відмовлено заступником голови апеляційного суду з тих самих підстав.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
28. Основні положення національного законодавства щодо побачень осіб, що перебувають під вартою, з родичами до набрання вироками щодо них законної сили нещодавно було наведено в рішенні у справі "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine) (заяви №№ 74820/10, 71/11, 76/11, 83/11, та 332/11, пп. 57, 58 та 61, від 3 грудня 2015 року). Положення щодо надання родичам дозволу на побачення із засудженими, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, після того, як вироки щодо них набрали законної сили, було наведено в рішенні у справі "Тросін проти України" (Trosin у. Ukraine) (заява № 39758/05, пп. 26-27, від 23 лютого 2012 року).
ПРАВО
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ
29. Суд зазначає, що після того, як про заяву вже було повідомлено Уряд, заявник подав нові скарги. Зокрема, у своїх заявах від 1 вересня 2010 року заявник скаржився за статтями 8 та 14 Конвенції на нібито дискримінаційні тендерні відмінності в обмеженнях, застосовуваних до засуджених до довічного позбавлення волі. У своїх заявах від 30 серпня 2013 року він скаржився за статтями 3, 13 та 34 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу на те, що він зазнав нелюдського поводження під час його переведення з Сокальської ВК до СІЗО у м. Львові у березні 2012 року.
30. На думку Суду, нові скарги заявника становлять більше ніж просту деталізацію його первісних скарг до Суду, щодо яких сторони надали свої зауваження. Таким чином, Суд вважає розгляд цих питань у контексті цієї справи недоцільним (див. рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, п. 20, від 19 квітня 2005 року).
31. Заявник скаржився на те, що обмеження, що застосовувалися до його спілкування з родичами та захисником впродовж періоду тримання його під вартою, суперечили статті 8 Конвенції , яка передбачає таке:
"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".
32. Уряд стверджував, що заявник отримав дозвіл на всі побачення, про які він клопотав, та що тривалість цих побачень відповідала вимогам законодавства. Загалом Уряд доводив, що зазначені обмеження на побачення з родичами були законними та переслідували легітимну мету забезпечення національної та громадської безпеки, а також запобігання злочинам. З огляду на те, що заявника було засуджено до довічного позбавлення волі, ці обмеження були виправдані.
33. Заявник наполягав на своїх скаргах.
34. Суд зазначає, що твердженням заявника щодо цієї частини заяви бракує важливих подробиць. Зокрема, він не зазначив конкретних дат або обставин у зв'язку зі своєю скаргою на обмеження побачень з родичами та його захисником впродовж слідства та суду. Він також не надав доказів, які свідчили би про те, що він попередньо звертався з цими скаргами до національних органів.
35. У частині скарги, яка стосується його ув'язнення після засудження, тобто з 24 березня 2005 року і надалі, Суд зазначає, що на час подій національним законодавством передбачалися різні обмеження кількості та тривалості побачень з родичами, про які міг клопотати заявник (див. пункт 28). До моменту, коли вирок щодо нього набрав законної сили, заявник отримав кілька дозволів на побачення з батьками (див. пункт 16). Він не стверджував, що впродовж вказаного періоду часу клопотав про більшу кількість побачень або про більш тривалі побачення. Заявник не надав жодних подробиць щодо побачень з родичами у період після набрання 5 серпня 2005 року вироком щодо нього законної сили. Загалом він не довів, що обмеження, накладені законом на побачення з родичами, негативно вплинули на його здатність бачитися зі своїми найближчими родичами так часто, як він бажав (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Зінченко проти України" (Zinchenko v. Ukraine), заява № 63763/11, пп. 100-101, від 13 березня 2014 року; див., для порівняння, рішення у справі "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, п. 88, від4 березня 2010 року, та згадане рішення у справі "Тросін проти України" (Trosin v. Ukraine), пп. 45-46). За цих обставин Суд не вважає за необхідне абстрактно розглядати питання про те, чи застосоване у справі заявника національне законодавство, яке обмежувало кількість побачень з членами сім'ї, відповідало вимогам статті 8 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine), п. 175). Суд встановлює, що ця частина справи має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ВТРУЧАННЯ У ПРАВО ЗАЯВНИКА НА ІНДИВІДУАЛЬНУ ЗАЯВУ
36. Заявник скаржився, що органи влади перешкоджали йому у доступі до матеріалів справи та відмовилися надати йому копії документів, про надання яких він клопотав, для обґрунтування своєї заяви до Суду. Він посилався на статтю 34 Конвенції , яка передбачає таке:
"Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.".
37. Уряд стверджував, що перешкоджання ефективному використанню заявником свого права на індивідуальну заяву не було. Уряд стверджував, що заявник отримав копії основних рішень у його справі та, що він міг виготовити копії інших необхідних документів при ознайомленні з матеріалами справи, тобто до закінчення кримінального провадження у його справі. Уряд також доводив, що матір заявника, яка перебувала на свободі, могла допомогти йому отримати необхідні копії та що впродовж відбування ним строку покарання заявник мав право на правову допомогу, яким він не скористався.
38. Суд зазначає, що він вже розглядав подібні ситуації у низці справ проти України (див., серед інших, рішення у справах "Василь Іващенко проти України" (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, пп. 103-110, від 26 липня 2012 року, з подальшими посиланнями, "Савіцький проти України" (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пп. 152, 157-159, від 26 липня 2012 року, "Коростильов проти України" (Korostylyov v. Ukraine), заява № 33643/03, пп. 46-50, від 13 червня 2013 року, та "Андрій Захаров проти України" (Andrey Zakharov v. Ukraine), заява № 26581/06, пп. 66-70, від 7 січня 2016 року). Зокрема, у згаданій справі "Василь Іващенко проти України" (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine) (п. 123) Суд встановив, що законодавство України не передбачало для ув'язнених осіб чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість після закінчення кримінального провадження отримувати копії документів з матеріалів справи або переписуючи їх власноруч або за допомогою відповідного обладнання, або шляхом покладання на державні органи обов'язку робити такі копії.
39. У цій справі Уряд не навів жодної підстави, яка б надала Суду змогу відступити від своїх висновків за статтею 34 Конвенції у справі "Василь Іващенко проти України" (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine) або в інших наведених вище справах. Відповідно Суд доходить висновку, що держава-відповідач не дотрималась свого обов'язку за статтею 34 Конвенції забезпечити заявника усіма необхідними засобами для проведення Судом належного та ефективного розгляду його заяви.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
40. Заявник також скаржився на порушення статті 3 Конвенції , стверджуючи, що під час тримання під вартою його катували працівники міліції та що його скарги на катування не були належним чином розглянуті, що органи влади не забезпечили його належною медичною допомогою та що умови відбування покарання у колонії були принизливими.
41. Заявник також скаржився за підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції , що його попереднє ув'язнення було незаконним та що він не постав негайно перед суддею, як того вимагає пункт 3 статті 5 Конвенції .
42. Заявник скаржився, що кримінальне провадження у його справі було несправедливим. Зокрема, він доводив, що його право на захист було порушено тим, що адміністрація СІЗО не давала йому змоги побачитися із захисником, що не було дотримано принцип презумпції невинуватості, зважаючи на те, що органи влади почали виконувати вирок ще до того, як було постановлено рішення за його апеляційною скаргою, та що суди, які розглядали його справу, висловили свої рішення, ґрунтуючись на неправильній оцінці фактів та на показах, які заявник надав під примусом.
У зв'язку з цим він посилався на пункти 1, 2 та підпункт "с" пункту 3 статті 6, а також на статті 7 та 13 Конвенції .
43. Насамкінець заявник доводив, що було порушення статей 13, 14, 17 та 18 Конвенції , стверджуючи, що органи влади, включаючи суди, залишили без розгляду його скарги на умови тримання його під вартою та незаконне, як стверджувалося, виконання вироку щодо нього до постановлений остаточного рішення у його кримінальній справі.
44. Суд розглянув ці скарги та вважає, що з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Відповідно Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції .
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
А. Шкода
46. Заявник вимагав відшкодування моральної шкоди, але не зазначив конкретної суми.
47. Уряд доводив, що підстави для присудження заявникові будь-якої суми у зв'язку з цим відсутні.
48. Суд вважає, що заявник вочевидь зазнав моральної шкоди внаслідок недотримання Україною свого обов'язку за статтею 34 Конвенції . З огляду на конкретні обставини справи та постановляючи рішення на засадах справедливості Суд вважає, що встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, якої зазнав заявник (див. згадане рішення у справі "Андрій Захаров проти України" (Andrey Zakharov v. Ukraine), п. 75).
В. Судові та інші витрати
49. Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
2.Постановляє, що Україна не дотрималась свого обов'язку за статтею 34 Конвенції забезпечити заявника усіма необхідними засобами для належного та ефективного розгляду Судом його заяви.
3.Постановляє, що встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, якої зазнав заявник.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 вересня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Мілан БЛАШКО |
| Голова | Андре ПОТОЦЬКИЙ |