2. Неможливість ініціювати судовий перегляд законності тримання під вартою на стадії судового розгляду
97. Заявник доводив, що впродовж судового розгляду він подав до суду низку клопотань про звільнення з-під варти та неодноразово запитував про результати розгляду його клопотань, але безуспішно.
98. Уряд не надав своїх коментарів з приводу тверджень заявника.
99. Суд зауважує, що на стадії судового розгляду заявник подав щонайменше три клопотання про зміну запобіжного заходу (див. пп. 27, 28 та 34).
100. На стадії судового розгляду питання щодо законності тримання заявника під вартою розглядалося національними судами двічі: апеляційним судом, коли він повернув справу на додаткове розслідування, та Верховним Судом України, коли він розглядав касаційну скаргу заявника з приводу повернення справи на додаткове розслідування. У рішеннях обох судів не наводилося жодних підстав продовження тримання заявника під вартою (див. пп. 28-29). Суд вже розглядав у низці інших справ проти України питання перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства та встановив, зокрема, що у зв'язку з відсутністю чітких положень, які зобов'язували би суди вмотивовувати свої рішення, якими санкціонується взяття під варту, або встановлювати строк такого тримання під вартою, законодавство України у тому вигляді, в якому воно перебувало на той час, не передбачало процедури, яка б відповідала вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, п. 100, від 10 лютого 2011 року, та, в якості нещодавнього джерела, див. рішення у справі "Таран проти України" (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, п. 81, від 17 жовтня 2013 року). Суд не вбачає причин для відходу у цій справі від своєї попередньої практики та встановлює, що щодо зазначеного періоду було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
3. Загальний висновок
101. У світлі вищенаведеного Суд доходить висновку, що ані на стадії досудового слідства після 7 березня 2002 року, ані на стадії судового розгляду заявник не мав можливості скористатись ефективною процедурою перегляду законності продовжуваного тримання його під вартою. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо прийнятності цієї частини заяви та встановлює порушення пункту 4 статті 5 Конвенції щодо обох періодів.
102. Заявник скаржився на те, що у кримінальному провадженні щодо нього його права на захист не було дотримано, оскільки як на початковій стадії слідства, так й під час розгляду справи у Верховному Суді України його інтереси не представляв захисник.
103. Цю скаргу слід розглядати за підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає таке:
"3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
…
(с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.".
А. Відсутність доступу до захисника на початковій стадії слідства
1. Прийнятність
104. Уряд доводив, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо зазначеної вище скарги. Уряд уточнив, що заявник не довів до національних судів відомостей про всі випадки стверджуваного порушення його права на захист, які він навів у своїй заяві до Суду.
105. Заявник не погодився. Він стверджував, що належним чином у своїх зверненнях довів до відома національних органів влади усі деталі своєї скарги.
106. Суд зауважує, що з клопотань заявника до національних судів, у тому числі з його касаційних скарг, випливає, що він постійно наголошував на тому, що на початковій стадії слідства всі допити проводились за відсутності його захисника з порушенням його права на захист. Він скаржився, що деякі з протоколів допитів було використано як докази проти нього, при тому, що інші було визнано судом першої інстанції неприйнятними.
107. Таким чином, Суд переконався у тому, що заявник належним чином подав свою скаргу в ході кримінального провадження у його справі і тому відхиляє заперечення Уряду.
108. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(а) Доводи сторін
109. Заявник доводив, що після його затримання 11 листопада 2001 року він зустрівся зі своїм захисником у приватній обстановці 21 жовтня 2002 року. У день його затримання внаслідок жорстокого поводження працівників міліції він надав неправдиві визнавальні покази щодо низки розбійних нападів та вбивства. Незважаючи на це, справи за обвинуваченнями у розбійних нападах та вбивстві до квітня 2002 року розслідувалися окремо. Його неодноразово допитували за відсутності захисника, виправдовуючи це тим, що допит стосувався обвинувачень у розбійних нападах та у такому випадку присутність захисника не була обов'язковою. Не заперечуючи, що він добровільно відмовився від свого права на захисника під час допиту щодо обвинувачень у розбійних нападах, заявник, тим не менше, стверджував, що не будучи обізнаним в юриспруденції, він не усвідомлював повною мірою можливі негативні наслідки відмови від зазначеного права, і ніхто не пояснив йому цього. Зокрема, його не повідомили, що покази, які він надав за відсутності захисника під час досудового слідства, можуть мати більшу значущість, ніж покази, надані під час судового розгляду. Після того, як заявник отримав можливість проконсультуватися із захисником, він відмовився від визнавальних показів та впродовж решти провадження послідовно заявляв про свою невинуватість. Крім того, він вказав, що не було забезпечено необхідні процесуальні гарантії отримання органами влади його відмови від захисника, таких як присутність адвоката або відеозапис. Заявник також наголошував на тому, що під час цих допитів за відсутності захисника його допитували про вбивство, хоча допит за таким обвинуваченням вимагав обов'язкової участі захисника. Більше того, ці покази було використано судом першої інстанції як докази для його засудження. Насамкінець заявник доводив, що в інтересах правосуддя він мав отримати захисника з самого початку провадження з огляду на складність справи, низку серйозних обвинувачень проти нього та можливе покарання, яке йому загрожувало.
110. Уряд не погодився. Він вказав, що у провадженні за обвинуваченнями у вбивстві заявник завжди мав захисника, оскільки його присутність згідно з національним законодавством була обов'язковою. На початковій стадії слідства щодо розбійних нападів заявник добровільно відмовився від свого права на захисника та, будучи повною мірою проінформованим про свої процесуальні права, він підписав протоколи про таку відмову 12 листопада, а також 12 та 13 грудня 2001 року. Згідно з національним законодавством жодних підстав не прийняти зазначені відмови не було. З 12 березня 2002 року, як тільки кримінальні справи щодо заявника було об'єднано в єдине провадження, впродовж решти досудового слідства його інтереси представляв захисник.
(b) Оцінка Суду
111.Пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає надання доступу до захисника з першого допиту підозрюваного працівниками міліції за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. рішення у справах "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, пп. 55-57, від 27 лютого 2008 року та "Дворський проти Хорватії" (Dvorski v. Croatia), заява № 25703/11, п. 80, від 20 жовтня 2015 року).
112. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зауважує, що на час затримання заявника останній підозрювався у вчиненні розбійних нападів. 12 та 13 листопада його було допитано як обвинуваченого у рамках зазначеного провадження. Перед допитом він відмовився від свого права на захисника. У зв'язку з цим Суд нагадує, що відмова від права, гарантованого Конвенцією, у межах, в яких це дозволяється, повинна надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними її значущості (див. рішення у справах "Колоцца проти Італії" (Colozza v. Italy), від 12 лютого 1985 року, Series А № 89 стор 14, п. 28, "Обершлік проти Австрії (№ 1)" (Oberschlick v. Austria (no. 1)), від 23 травня 1991 року, Series А № 204, стор. 23, п. 51, та "Сейдовіч проти Італії" (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006-ІІ). Допит щодо розбійних нападів, у вчиненні яких підозрювався заявник, згідно з національним законодавством не вимагав обов'язкової правової допомоги захисника. На додаток до цього, приймаючи як докази покази заявника, надані за відсутності захисника, щодо його причетності до вчинення розбійних нападів та визнаючи його винним за цими пунктами обвинувачення, суд першої інстанції не знайшов підстав поставити під сумнів справжність або допустимість відповідних протоколів про відмову від зазначеного права (див. пункт 35).
113. Таким чином, Суд доходить висновку, що відмова від захисника під час допитів щодо обвинувачень у розбійних нападах була власним вибором заявника, а органи влади не можуть нести відповідальність за те, що він не отримав правової допомоги захисника під час зазначених слідчих дій і, відповідно, - за наслідки, які ця відмова мала при засудженні заявника.
114. Проте Суд не може дійти такого ж висновку щодо прав заявника на захист у контексті його обвинувачень у вчиненні вбивства з огляду на таке.
115. Суд зауважує, що у день його затримання заявник надав покази, з яких стало зрозуміло, що він свідчить про вчинення не тільки розбійних нападів а й низки інших злочинів, у тому числі вбивства за обтяжуючих обставин. Суд вважає що з того часу у слідчого були усі підстави підозрювати його у вчиненні умисного вбивства з корисливих мотивів. Відповідно заявник мав право на доступ до захисника з моменту першого допиту щодо вбивства. Більше того, відповідно до національного законодавства заявник мав право на обов'язкову правову допомогу захисника у зв'язку з обвинуваченнями у вчиненні вбивства з корисливих мотивів, оскільки можливим покаранням за це було довічне позбавлення волі.
116. Хоча на основі наявних у нього документів Суд не в змозі вирішити чи заявник підписав згадані протоколи з власної ініціативи, чи його підштовхнули до цього органи влади, ніщо не свідчить про те, що, як тільки заявник надав покази щодо вбивства, він отримав офіційний статус у кримінальному провадженні щодо вбивства або йому було запропоновано правову допомогу у зв'язку із зазначеним обвинуваченням. У той же час, з протоколу додаткового допиту від 13 листопада 2001 року ясно, що після надання показів заявнику ставились додаткові запитання щодо вбивства. З матеріалів справи також випливає - та це не заперечувалось сторонами - що заявник ніколи не відмовлявся від свого права на правову допомогу під час допитів у зв'язку з обвинуваченнями у вбивстві.
117. Також, як зазначив заявник, 21 листопада 2001 року його було вперше офіційно допитано як підозрюваного у вчиненні вбивства та він докладно розповів про зазначений інцидент. Під час допиту захисник присутній не був.
118. Згадані вище обставини демонструють, що право заявника на доступ до захисника у провадженні щодо вчинення вбивства було обмежене щонайменше до 22 листопада 2001 року, коли йому було пред'явлено офіційне обвинувачення у злочині у присутності захисника (див. пункт 14). Суд не вбачає жодної вагомої підстави для обмеження права заявника на захисника до цієї дати.
119. Крім того, Суд вважає, що зазначене обмеження завдало шкоди правам заявника на захист. Суд зазначає, що відповідна частина вироку апеляційного суду від 6 жовтня 2005 року демонструє, що при визнанні заявника винним у вчиненні вбивства суд першої інстанції серед інших доказів ґрунтувався на показах, наданих заявником під час допитів як підозрюваного та обвинуваченого "у тому числі за участі захисника" (див. пункт 35). Зазначивши, що впродовж усього судового розгляду заявник послідовно заявляв про свою невинуватість та відмовлявся від визнавальних показів, наданих на початкових етапах провадження, суд відхилив у зв'язку з необґрунтованістю його твердження про те, що відповідні покази було отримано з порушенням його права на захист. Суд зазначив, що ці покази було надано у присутності захисника. Цю позицію було підтримано Верховним Судом України, який залишив без задоволення касаційну скаргу заявника, не надавши при цьому конкретного обґрунтування.
120. З цього, такими чином, слідує, що суди ґрунтувались на показах заявника, наданих на етапі досудового слідства. Проте загальне формулювання відповідної частини вироку та, зокрема, відсутність жодних посилань на дати протоколів допитів, не дає чіткого розуміння, які саме покази заявника було прийнято як докази. У зв'язку з цим Суд доходить висновку, що фраза "... у тому числі, за участі захисника" свідчить, що деякі з показів, прийнятих як докази, було надано за відсутності захисника. За цих обставин чітко прослідковується непослідовність у наступному твердженні апеляційного суду, що жодних порушень права заявника на захист не було, оскільки всі покази надавалися у присутності захисника.
121. Суд також вказує на те, що в окремій ухвалі, яку було постановлено разом з вироком по справі, апеляційний суд посилався на докази, які він вважав недопустимими, оскільки їх було отримано з порушенням процесуальних прав підсудних, утому числі, прав на захист (див. пункт 36). Покази, надані заявником 11, 12, 13 та 21 листопада 2001 року, були відсутні у списку недопустимих доказів.
122. За цих обставин Суд не може не дійти висновку, що при встановленні вини заявника за обвинуваченнями у вчиненні вбивства національний суд ґрунтувався на показах, які він надав на початковій стадії слідства за відсутності захисника Хоча були й інші докази проти заявника, Суд не може ігнорувати значний можливий вплив його первинних визнавальних показів на подальший хід кримінального провадження у його справі та той факт, що вони вочевидь відігравали важливу роль у вироках національних судів (див. рішення у справі "Леонід Лазаренко проти України" (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, п. 57, від 28 жовтня 2010 року).
123. З огляду на вищенаведені міркування Суд встановлює, що було порушення підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
В. Відсутність правової допомоги захисника у зв'язку з касаційною скаргою заявника
124. Хоча Уряд не надав жодних зауважень стосовно правила щодо шестимісячного строку для подання заяви, Суд нагадує, що це правило відображає бажання Договірних сторін запобігти оскарженню минулих рішень через невизначений період часу. Отже, це правило слугує не лише інтересам Уряду держави-відповідача, а й самому по собі принципу правової визначеності. Воно окреслює кінцеві строки нагляду, що здійснюється конвенційними органами, та вказує особам і державним органам на строк, зі спливом якого такий нагляд вже є неможливим. Таким чином, у Суду немає підстав не застосовувати до заяви правило шестимісячного строку виключно внаслідок того, що Уряд не надав попередніх заперечень за цим правилом (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Уокер проти Сполученого Королівства" (Walker v. the United Kingdom), заява № 34979/97, ECHR 2000-I).
125. Суд зауважує, що остаточне рішення у кримінальній справі щодо заявника було постановлене Верховним Судом України 19 жовтня 2006 року при тому, що, як свідчать матеріали справи, заявник вперше згадав у своєму листі до Суду від 21 січня 2010 року, тобто приблизно через три роки, що він не отримував правової допомоги захисника у касаційному провадженні. Отже, Суд доходить висновку, що цю скаргу було подано з пропущенням строку, а тому вона має бути відхилена відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Дудник та інші проти України" (Dudnik and Others v Ukraine) заяви №№ 9408/05, 10642/05 та 26842/05, від 20 листопада 2007 року).
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
126. Заявник також скаржився на те, що зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції; що слідчими органами було проведено незаконний обшук у його помешканні; що постанова про оголошення його у розшук та затримання була незаконною; що він постав перед суддею приблизно через два місяці після свого затримання; що відмова призначити законними представниками свою сестру, яку було допитано в якості свідка, та матір була незаконною; що тривалість кримінального провадження у його справі була надмірною; що національні суди не надали йому достатньо часу на ознайомлення з матеріалами справи, не заслухали всіх свідків захисту та неправильно оцінили докази у справі, що, незважаючи на його невинуватість, призвело до його засудження; та що після постановлення вироку від 6 жовтня 2005 року його було незаконно поміщено до блоку підвищеної безпеки СІЗО № 5. Заявляючи зазначені скарги, заявник посилався на статті 3, 5, 6 та 13 Конвенції.
127. Після направлення заяви на комунікацію Уряду держави-відповідача заявник у зв'язку з фактами цієї справи додатково послався на статтю 8 Конвенції.
128. З урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих положеннями, на які посилався заявник.
129. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
А. Шкода
131. Заявник вимагав 30000 євро відшкодування моральної шкоди, спричиненої стверджуваним жорстоким поводженням, відсутністю ефективної процедури ініціювання перегляду законності тримання його під вартою та порушенням його права на захист.
132. Уряд не надав коментарів щодо цієї вимоги.
133. Суд зауважує, що встановив у цій справі порушення статті 3, пункту 4 статті 5 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції. Що стосується порушення останнього положення, Суд не може робити припущення щодо результату кримінального провадження у справі заявника. Встановлення порушення підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у цій справі не означає, що заявника було засуджено помилково. Суд зазначає, що стаття 445 КПК та стаття 10 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачають можливість відновлення провадження у справі (див. пп. 50-51), та вважає що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію (див. згадане рішення у справі "Леонід Лазаренко проти України" (Lazarenko v. Ukraine), п. 65). Щодо порушень статті 3 та пункту 4 статті 5 Конвенції, постановляючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 10000 євро відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
134. Заявник також вимагав 3085 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок його адвоката. На підтвердження своєї вимоги він надав договір про надання правової допомоги, підписаний ним та п. Тарахкалом 10 серпня 2011 року. Договором передбачалась погодинна ставка у розмірі 95 євро. Відповідно до договору оплата мала бути здійснена після завершення провадження у Страсбурзі та її розмір мав обмежуватися сумою судових та інших витрат, яку присудить Суд. Заявник також надав акт виконаних робіт за зазначеним договором від 7 вересня 2011 року. У документі зазначалося, що п. Тарахкало працював над справою двадцять дев'ять годин (2755 євро) та що він зазнав адміністративних і поштових витрат на загальні суми 220 та 110 євро відповідно.
135. Уряд стверджував, що з огляду на характер скарг заявника вимога компенсації витрат на правову допомогу була надмірною. Уряд також зазначив, що заявник не надав доказів, що він фактично та неминуче зазнав адміністративних та поштових витрат, оскільки він не надав відповідних рахунків та квитанцій.
136. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та зазначені вище критерії, Суд вважає за належне присудити суму у розмірі 1250 євро, яка охоплює всі пункти (ця сума складає 2100 євро з вирахуванням 850 євро, наданих в рамках правової допомоги), та яка має бути сплачена безпосередньо на рахунок адвоката заявника.
С. Пеня
137. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує прийнятними скарги на умови тримання під вартою у Харківському СІЗО, відсутність доступу до процедури, за допомогою якої законність тримання заявника під вартою впродовж досудового слідства після 7 березня 2002 року, а також під час судового розгляду могла би бути переглянута компетентним судом; та на обмеження його права на захист, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з умовами тримання заявника під вартою у Харківському СІЗО з 28 липня до 13 жовтня 2004 року.
3.Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективної процедури судового перегляду законності досудового тримання заявника під вартою після 7 березня 2002 року, а також під час судового розгляду.
4.Постановляє, що було порушення підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
5.Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(i) 10000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, якої заявник зазнав у зв'язку з порушеннями статті 3 та пункту 4 статті 5 Конвенції, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись;
(ii) 1250 (одна тисяча двісті п'ятдесят) євро компенсації судових та інших витрат та додатково будь-які податки, що можуть нараховуватись на заявника; ця сума має бути сплачена безпосередньо на рахунок адвоката заявника п. Тарахкала;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6.Постановляє, що встановлення порушення підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник у зв'язку з цим.
7.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 березня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Ангеліка НУССБЕРГЕР |
