123. Щодо її фотографії у спеціальній прогулянковій зоні (див. пункт 37), заявниця доводила, що їй було дозволено гуляти там "лише кілька разів".
124. Вона не заперечила твердження Уряду щодо значної кількості харчових посилок від її матері, але, на її думку, це скоріш свідчило про те, що адміністрація СІЗО не забезпечувала її належним харчуванням.
125. Насамкінець заявниця посилалась на доповідь КЗК за результатами візиту його делегації до Харківського СІЗО з 29 листопада по 6 грудня 2011 року (див. пункт 94), який, на її думку, підтверджував її твердження про погані умови тримання під вартою.
(b) Медична допомога заявникові
126. Заявниця доводила, що її новонароджений син, заявник, не був забезпечений регулярним та належним медичним наглядом та доглядом. Зокрема вона стверджувала, що педіатр не оглядав його з 28 травня по 10 вересня 2012 року. Вона зазначила, що у зв'язку з відсутністю педіатра у медичній частині СІЗО вона повністю залежала від адміністрації СІЗО, яка ігнорувала її клопотання про проведення оглядів її сина або надання йому медичної допомоги, зокрема, коли у нього болів живіт. Вона також скаржилась, що проблеми її дитини зі здоров'ям, фімоз та відкрите овальне вікно (див. пункт 55) не отримали належної уваги з боку лікарів-спеціалістів. Вона також зазначала, що всупереч чинним нормам заявникові не було зроблено жодного щеплення. Насамкінець заявниця доводила, що фізичний, розумовий розвиток та стан здоров'я сина належним чином не фіксувались та що відповідну медичну картку у СІЗО було підроблено (див. пункт 57).
127. Уряд стверджував, що заявник перебував під постійним наглядом лікарів та його було забезпечено своєчасною та достатньою медичною допомогою. Уряд також стверджував, що, якщо виникали невеликі проблеми зі здоров'ям дитини, їх можна більшою мірою охарактеризувати як нормальний стан здоров'я для новонародженого, який не вимагає будь-якого лікування. Насамкінець Уряд зауважив, що на національному рівні заявниця не подавала у зв'язку з цим жодних скарг.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні міркування
128. Суд нагадує, що згідно зі статтею 3 Конвенції держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання заходу не повинні завдавати їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, і щоб з урахуванням практичних вимог ув'язнення охорона здоров'я такої особи та її благополуччя забезпечувалися належним чином (див. рішення у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).
129. Як визнається у застосовних міжнародних документах, зокрема, у стандартах КЗК, особливо проблематичним питанням є можливість для немовлят та малих дітей залишатися у в'язницях разом зі своїми матерями. КЗК у зв'язку з цим зазначив, що "на це питання важко знайти відповідь, бо, з одного боку, в'язниця безумовно не може бути належним середовищем для немовляти чи малої дитини, а з іншого боку, примусове розлучення матерів і малолітніх дітей є вкрай небажаним. ... На думку Комітету, основним міркуванням в усіх випадках має бути благополуччя дитини" (див. пункт 93). Схожим чином Правил ООН, що стосуються поводження з жінками-ув'язненими заходів покарання для жінок-правопорушників, не пов'язаних з позбавленням волі, передбачають, що "рішення, якими дітям дозволяється перебувати в установах тримання під вартою разом з матерями, ґрунтуються на найкращих інтересах дитини" (див. пункт 91).
130. Принцип захисту найкращих інтересів дитини також закріплено у практиці Суду у справах, які зачіпали дітей (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Клойвер проти Норвегії" (Kleuver v. Norway), заява № 45837/99, від 30 квітня 2002 року), та "X. проти Латвії" (X. v. Latvia) [ВП], заява № 27853/09, п. 95, ECHR 2013).
131. Крім того, Суд бере до уваги рекомендації ВООЗ, відповідно до яких "здорова новонароджена дитина повинна завжди залишатися з матір'ю" (див. пункт 92 ). Це покладає на органи влади обов'язок створити належні умови з метою практичного виконання цих вимог, у тому числі в установах попереднього ув'язнення.
132. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що, власне кажучи, під вартою перебувала лише заявниця, у той час, як її синові, заявнику, було дозволено залишатися разом з нею у СІЗО. Проте, з огляду на його особливо юний вік, його не можна було розлучати з матір'ю. Відповідно він перебував під контролем органів влади та належна охорона його здоров'я і благополуччя була їхнім обов'язком.
(b) Побутові умови тримання під вартою
133. Суд неодноразово постановляв, що справи за скаргами на неналежні умови тримання під вартою не зводяться до неухильного застосування принципу affirmantі incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження), оскільки у таких випадках лише Уряд держави-відповідача має доступ до інформації, яка може підтвердити або спростувати відповідні твердження. Відповідно заявники можуть мати певні труднощі в отриманні доказів на підтвердження своїх скарг з цього приводу. Однак у таких справах розумно очікувати від заявників подання принаймні детального викладу оскаржуваних фактів та надання, максимально можливою мірою, певних доказів на підтвердження своїх скарг (див. рішення у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 45, від 20 травня 2010 року). Проте після того, як Суд повідомив Уряд про скаргу заявниці, тягар доведення перекладається саме на Уряд, і саме він повинен зібрати та надати відповідні документи. Ненадання Урядом переконливих доказів щодо побутових умов тримання під вартою може призвести до висновку про обґрунтованість твердження заявниці (див. рішення у справах "Губін проти Росії" (Gubin v. Russia), заява № 8217/04, п. 56, від 17 червня 2010 року, та "Худойоров проти Росії" (Khudoyorov v. Russia), заява № 6847/02, п. 113, ECHR 2005-Х (витяги)).
134. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що сторони не погоджуються щодо багатьох аспектів, що стосуються умов тримання заявників під вартою. Крім того, обидві сторони посилалися на свідчення співкамерниць заявниці, які іноді суперечили одна одній. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати, які з фактів у матеріалах справи можуть вважатися такими, що є достатньо встановленими.
135. Суд з самого початку зазначає, що заява заявниці від 12 листопада 2012 року, подана через місяць після застосування Судом правила 39, в якій вона заявляла, що цілком задоволена умовами тримання у СІЗО (див. пункт 41), не може бути прийнята беззастережно. Як Суд вже зазначав у подібних справах, становище заявника може бути особливо вразливим, коли його або її тримають під вартою, а його або її контакти з родиною чи із зовнішнім світом обмежені (див. рішення у справі "Енаке проти Румунії" (Enache v. Romania), заява № 10662/06, п. 68, від 1 квітня 2014 року).
136. Суд звертає увагу на фотографії, які в якості доказів надав Уряд. Суд також зазначає, що заявниця, навіть якщо вона й доводила, що деякі з предметів меблювання та пристроїв встановлювалися у камері лише для звітності, вона не заперечувала, що на фотографіях було зображено камеру, в якій вона насправді перебувала. Вона також не стверджувала про те, що у будь-який час впродовж її тримання під вартою там проводився ремонт. Отже, Суд не бере до уваги опис камери, зроблений колись ув'язненою пані Са., який явно суперечить тому, що можна побачити на фотографіях (див. пункти 36 та 49).
137. Відповідно Суд вважає достатньо встановленим той факт, що заявники перебували у світлій камері з хорошим ремонтом. На фотографіях також видно, що всупереч твердженням заявниці туалет був належним чином відокремлений від житлової зони (див. пункти 26 та 36).
138. Суд також зазначає, що заявниця не надала жодних фактичних подробиць для обґрунтування своїх тверджень про неналежне опалення або будь-які ризики для здоров'я, пов'язані з її перебуванням в одній камері з іншими особами.
139. Що стосується її твердження про відсутність гарячої води та нерегулярне постачання холодної води, Суд зазначає, що її виклад є досить докладним та підтверджується свідченнями кількох інших її співкамерниць (див. пункти 26 , 48 та 50). Суд не вважає, що сформульовані у загальних фразах заперечення Уряду спростовують це твердження.
140. Суд вже піддавав критиці установу тримання під вартою у зв'язку з недостатнім водопостачанням, наслідком чого є забруднене середовище, яке викликає у особи відчуття страждання (див., наприклад, рішення у справі "Вітковський проти України" (Vitkovskiy v. Ukraine), заява № 24938/06, пп. 120 та 121, від 26 вересня 2013 року). У цій справі Суд не може не наголосити на тому, що належні санітарно-гігієнічні умови є життєво необхідними для новонародженої дитини та годуючої матері.
141. Суд також зауважує, що твердження заявниці про недостатність та погану якість харчування у СІЗО підтверджується свідченнями її співкамерниці (див. пункт 48 ). Той факт, що її матір надіслала їй близько тридцяти передач, в яких часто містилися основні продукти харчування, є ще одним свідченням того, що такі харчі не надавалися заявниці адміністрацією СІЗО (див. пункт 43). Суд вже постановляв, що у разі, коли харчування, яким забезпечується заявник, є явно недостатнім, це само по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення у справах "Кадікіс проти Латвії (№ 2)" (Kadikis v. Latvia (no. 2)), заява № 62393/00, п. 55, від 4 травня 2006 року, та "Степуляк проти Молдови" (Stepuleac v. Moldova), заява № 8207/06, п. 55, від 6 листопада 2007 року). Це питання набуває вирішального значення у випадку годуючої матері.
142. Крім того, поза увагою Суду не залишається те, що, як було визнано Урядом держави-відповідача, у дні судових засідань заявниця була змушена пропускати щонайменше один прийом їжі, а замість цього їй не надавався харчовий пайок (див. пункт 33).
143. Суд наголошує на тому, що відсутність жодних обмежень щодо кількості продуктових передач від родичів заявниці та, можливо, дозвіл харчуватися власного їжею у дні судових засідань не були заміною належній організації харчування, оскільки саме держава перш за все відповідає за благополуччя позбавлених свободи осіб (див. рішення у справі "Власов проти Росії" (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, п. 96, від 12 червня 2008 року).
144. Отже, Суд доходить висновку, що заявниця не була забезпечена достатнім та корисним харчуванням, яке б відповідало її потребам як годуючої матері під час тримання під вартою.
145. Суд також зазначає, що Уряд не надав переконливих доказів, які б спростували скаргу заявниці щодо тривалості та місця її щоденних прогулянок з дитиною. Більше того, положеннями чинного законодавства чітко не встановлювалася тривалість прогулянок для ув'язнених жінок з дітьми (див. пункт 83). У порівнянні із звичайними ув'язненими, які мають право на щоденну прогулянку тривалістю одну годину, тривалість прогулянок жінок з дітьми може бути подовжена "до двох годин". Іншими словами, ненадання такого подовження або незначне подовження, як видається, не суперечитимуть згаданій вимозі.
146. Необхідно наголосити на тому, що при оцінці умов тримання під вартою слід враховувати сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження заявника (див. рішення у справах "Дугоз проти Греції" (Dougoz v. Greece), заява № 40907/98, п. 46, ECHR 2001-ІІ, та "Ідалов проти Росії" (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, п. 94, від 22 травня 2012 року).
147. Суд вважає, що за обставин цієї справи сукупний вплив недостатнього харчування заявниці, неналежної організації санітарно-гігієнічних умов тримання її та її новонародженого сина, а також недостатньої тривалості прогулянок вочевидь набули такої інтенсивності, що спричинили їй фізичні та психічні страждання, які становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження з нею та її дитиною.
148. Відповідно у зв'язку з побутовими умовами тримання заявників у СІЗО було порушення статті 3 Конвенції .
(с) Медична допомога заявникові
149. Суд вважає, що "належність" медичної допомоги під час тримання під вартою залишається найбільш важким елементом для визначення. Лише той факт, що ув'язненого оглянув лікар та призначив певний вид лікування, автоматично не може привести до висновку, що медична допомога була належною (див. рішення у справі "Гумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 року). Органи влади мають забезпечити повну фіксацію стану здоров'я особи, яка тримається під вартою, та лікування, яке ця особа отримувала під час перебування під вартою (див., наприклад, рішення у справі "Худобін проти Росії" (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, ECHR 2006-ХІІ), оперативність і точність постановки діагнозу і надання допомоги (див. згадане рішення у справі "Гумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115, та рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 104-106, від 28 березня 2006 року), а за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою лікування хвороб ув'язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. там само, пп. 109 та 114; а також рішення у справах "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 79, від 4 жовтня 2005 року; та "Попов проти Росії" (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 року). Державні органи влади також повинні довести, що були створені умови, необхідні для фактичної реалізації призначеного лікування (див. згадане рішення у справі "Гумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan, п. 116, та рішення у справі "Голомийов проти Молдови" (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, п. 117, від 7 листопада 2006 року).
150. Загалом, Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні того, який саме рівень охорони здоров'я вимагався у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути "сумісним з людською гідністю" ув'язненої особи та повинен враховувати "практичні потреби ув'язнення" (див. рішення у справі "Алєксанян проти Росії" (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 140, від 22 грудня 2008 року).
151. Як Суд вже постановив (див. пункт 132), у цій справі забезпечення належного медичного нагляду та догляду за заявником, як новонародженим, який залишався разом з матір'ю у слідчому ізоляторі, було обов'язком органів влади.
152. Суд зазначає, що заявник перебував у СІЗО майже шість місяців, починаючи з четвертого дня свого життя. Як новонароджений він був особливо вразливий та вимагав ретельного медичного спостереження спеціалістом; згідно з чинними нормативно-правовими актами Міністерства охорони здоров'я України педіатр мав оглядати його впродовж першого місяця життя кожного тижня, та після цього - кожного місяця (див. пункт 86). Проте у дійсності відбувалося інше.
153. Суд вважає правдоподібним твердження заявниці, що деякі із записів у медичній картці її сина, яку вели у СІЗО, були неточними.
154. У зв'язку з цим Суд зауважує, що одна з таких неточностей стосується дати первинного огляду дитини після його виписки з пологового будинку. Як стверджувалося заявницею та підтверджено головним лікарем дитячої лікарні, згаданий огляд відбувся 28 травня 2012 року, у той час, як наявна дата огляду у відповідному записі - 31 травня 2012 року (див. пункти 53 та 54).
155. Суд також вважає, що матеріали справи дають достатні підстави для того, щоб на основі фактів зробити висновок, що, як стверджувала заявниця, її син у період з 28 червня по 10 вересня 2012 року не проходив медичних оглядів. Суд зауважує, зокрема, що ані адміністрація СІЗО, ані головний лікар місцевої дитячої лікарні не змогли надати відповідей на запити адвоката заявниці про стан здоров'я дитини, надіслані 29 серпня та 6 вересня 2012 року відповідно. Лише після повного медичного обстеження (проведеного за непов'язаних з цим обставин - див. пункти 62 та 63) адміністрація СІЗО надіслала адвокатові медичну картку дитини. Крім того, якби дитину дійсно оглядали 12 червня та 20 липня 2012 року, як було зафіксовано у згаданій медичній картці, незрозуміло, чому у своєму листі від 6 вересня 2012 року головний лікар дитячої лікарні посилався лише на медичний огляд від 28 травня 2012 року. Лікар також зазначив, що на той час надати будь-яку інформацію про стан здоров'я дитини було неможливо у зв'язку з відсутністю будь-яких звернень про надання медичної допомоги (див. пункт 61).
156. Поза увагою Суду не залишається ще одна суперечність у наявних документах. Відповідно до тверджень головного лікаря дитячої лікарні кожного разу, коли заявник проходив огляд педіатра, він відбувався за відсутності заявниці, у той час, як у медичній карті дитини адміністрацією СІЗО фіксувалося, що педіатр надавав їй поради щодо догляду за дитиною (див. пункти 54 , 56 та 71).
157. Відповідно Суд вважає встановленим, що заявник у період з 28 травня до 10 вересня 2012 року не перебував під наглядом педіатра. Зважаючи на юний вік дитини, Суд вважає лише одну цю обставину достатньою для того, щоб дійти висновку, що у цій справі належних норм охорони здоров'я дотримано не було, а тому не вважає за доцільне аналізувати усі інші фактологічні деталі (такі, як проблеми заявника зі здоров'ям та відсутність щеплень).
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ПОМІЩЕННЯМ ЗАЯВНИЦІ ДО МЕТАЛЕВОЇ КЛІТКИ ПІД ЧАС СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ
159. Заявниця також скаржилася за статтею 3 Конвенції , що під час судових засідань її поміщали до металевої клітки.
A. Прийнятність
160. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
161. Заявниця доводила, що хоча вона була підозрюваною у вчиненні насильницького злочину, поміщення її до металевої клітки під час судових засідань було абсолютно невиправданим та принизливим.
162. Уряд стверджував, що заявниця трималась за металевими ґратами у залі судових засідань згідно з відповідними нормами чинного законодавства. Уряд пояснив, що ґрати встановлені для відокремлення підсудних, до яких застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, від колегії суддів та осіб, що присутні у залі судових засідань, з метою надійної охорони цих осіб під час судових засідань.
163. Уряд доводив, що державні органи влади не мали на меті принизити честь та гідність заявниці. Вона трималась за металевими ґратами в інтересах громадської безпеки. Крім того, захід, в рамках якого заявницю тримали за металевими фатами, жодним чином не міг спричинити їй психологічний стрес або відчуття приниження такої інтенсивності, яка б перевищувала невідворотний рівень страждань та приниження, притаманний триманню під вартою. Уряд також зауважив, що під час засідань суду дитина заявниці перебувала з медичним працівником СІЗО за межами загородження, та що його передавали їй кожного разу, коли вона про це просила.
164. У своєму нещодавньому рішенні "Свинаренко та Сляднєв проти Росії" (Svinarenko and Slyadnev v. Russia) Суд постановив, що тримання особи у металевій клітці під час суду само по собі (з огляду на його об'єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, яка є характерною ознакою демократичного суспільства) становило публічне приниження людської гідності у порушення статті 3 Конвенції ([ВП], заяви №№ 32541/08 та 43441/08, п. 138, ECHR 2014 (витяги)).
165. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заявниця перебувала у металевій клітці впродовж усіх судових засідань у її справі, які відбулися 12 квітня, 17 травня, 15 червня, 2 і 31 серпня та 15 листопада 2012 року. Під час перших двох засідань вона перебувала на найпізніших стадіях вагітності, а впродовж решти чотирьох судових засідань вона була годуючою матір'ю, відокремленою від своєї дитини металевими ґратами у судовій залі. Фактично обґрунтування застосування такого запобіжного заходу ніколи не розглядалось, зважаючи на позицію судді, що надання заявниці дозволу на перебування за межами клітки було б рівнозначним її тимчасовому звільненню з-під варти, що суперечило б обраному їй запобіжному заходу у вигляді тримання під вартою (див. пункт 73 ).
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
168. Заявники вимагали 150000 євро відшкодування моральної шкоди, з яких 50000 євро призначались заявниці, а 100000 - заявнику.
169. Уряд заперечив зазначену вимогу як необґрунтовану і надмірну.
170. Суд вважає, що заявники зазнали моральної шкоди внаслідок порушення їхніх прав за статтею 3 Конвенції , яку не може бути компенсовано самою лише констатацією порушення їхніх конвенційних прав. Зважаючи на обставини справи та постановляючи рішення на засадах справедливості, як це вимагається статтею 41 Конвенції , Суд присуджує заявниці 12000 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись на цю суму. Суд також присуджує заявникові 7000 євро за цим пунктом та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись на цю суму.
B. Судові та інші витрати
171. Заявники також вимагали 13059 євро компенсації витрат за представництво їхніх інтересів, яке включало близько 124 години роботи адвоката у національному провадженні та у провадженні в Суді.
172. Уряд заперечив зазначені вимоги.
173. Суд має встановити, по-перше, чи було фактично зазнано судові та інші витрати, вказані заявницею, а по-друге, чи були вони неминучими (див. рішення у справі "Макканн та інші проти Сполученого Королівства" (McCann and Others v. the United Kingdom), від 27 вересня 1995 року, п. 220, Series А № 324).
174. У цій справі, беручи до уваги наявні в нього документи та зазначені вище критерії, Суд вважає за належне присудити заявниці суму у розмірі 3000 євро компенсації витрат за усіма пунктами.
С. Пеня
175. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує заяву прийнятною.
2.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку із застосуванням до заявниці у пологовому будинку наручників.
3.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з побутовими умовами тримання заявників у Харківському СІЗО.
4.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з медичною допомогою, яка надавалася заявникові впродовж його перебування із заявницею у Харківському СІЗО.
5.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з поміщенням заявниці до металевої клітки під час судових засідань.
6.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач повинна сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) заявниці:
(a) 12000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись;
(b) 3000 (три тисячі) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; та
(ii) заявнику: 7000 (сім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково будь-який податок, що має нараховуватись;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest)у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 березня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Ангеліка НУССБЕРГЕР |