74. Суд також встановлював, що статтю 3 Конвенції не можна тлумачити як таку, що гарантує кожному ув'язненому медичну допомогу на рівні "найкращих закладів охорони здоров'я" (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Мірілашівілі проти Росії" (Mirilashivili v. Russia), заява № 6293/04, від 10 липня 2007 року). Суд також зазначив, що "готовий прийняти аргумент про те, що загалом ресурси медичних установ пенітенціарної системи обмежені порівняно з ресурсами закладів охорони здоров'я" (див. рішення у справі "Грішин проти Росії" (Grishin v. Russia), заява № 30983/02, п. 76, від 15 листопада 2007 року).
75. Загалом Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні того, який саме рівень охорони здоров'я вимагався у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути "сумісним з людською гідністю" ув'язненого та повинен враховувати "практичні потреби ув'язнення" (див. рішення у справі "Алєксанян проти Росії" (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 140, від 22 грудня 2008 року).
76. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що згідно з твердженнями заявника на момент його затримання у вересні 2012 року він був хворий на низку захворювань, включаючи IV клінічну стадію ВІЛ-інфекції. Хоча заявник не надав доказів щодо стану свого здоров'я та лікування, якщо таке було, незадовго до його затримання, вбачається, що до вересня 2012 року заявник вже був ВІЛ-інфікованим впродовж щонайменше трьох років. Згідно з наявними матеріалами справи у грудні 2011 року кількість клітин CD4+ у заявника вже була низькою і вже на той час він вочевидь потребував АРТ. Проте інформація щодо того, чи отримував заявник будь-коли АРТ до свого затримання та, якщо так, чи повідомив він адміністрацію СІЗО про необхідність відновити / не переривати АРТ, відсутня. Тим не менш, сторони погодились з тим, що по прибутті заявника до СІЗО він повідомив адміністрацію СІЗО про те, що перебуває на обліку як ВІЛ-інфікована особа у Київському міському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом.
77. Що стосується інших захворювань, на які посилався заявник, Суд зауважує, що згідно з медичними документами, наданими Урядом, по прибутті до СІЗО заявник пройшов первинне медичне обстеження. Було зазначено, що заявник "скарг(и) на здоров'я не має". Жодне із захворювань, які, за твердженнями заявника, у нього були на момент його затримання (див. пункт 7) та які йому було діагностовано під час наступних медичних обстежень, не вказується в акті первинного медичного огляду.
78. Суд зазначає, що залишається нез'ясованим, якою саме інформацією стосовно своєї ВІЛ-інфекції та інших захворювань заявник володів по прибутті до СІЗО, та яку інформацію щодо своїх захворювань він надав лікарям СІЗО. Проте, навіть якщо припустити, що заявник лише зазначив, що перебуває на обліку у Київському міському центрі профілактики та боротьби зі СНІДом, Суд зазначає, що медичним персоналом СІЗО не було докладено жодних зусиль з метою з'ясувати у заявника точні відомості щодо стану його здоров'я, чи були у нього також будь-які захворювання, пов'язані з ВІЛ, та який курс лікування у зв'язку з цим він проходив та/або потребував на той час.
79. Суд також зазначає, що у матеріалах справи міститься консультативний висновок місцевого центру профілактики та боротьби зі СНІДом від 8 листопада 2012 року, виданий "на вимогу". Проте залишається нез'ясованим, хто саме подав запит на отримання цього висновку, чи насправді заявника оглядали у цю дату в центрі, та якщо цю інформацію було запитано не адміністрацією СІЗО, а захисником, то коли адміністрація СІЗО про неї дізналась. У будь-якому разі, від часу затримання заявника у вересні 2012 року лікарі СІЗО знали, що він перебуває на обліку у Центрі профілактики та боротьби зі СНІДом, але першу спробу дізнатися, яке саме лікування необхідно заявникові, було зроблено на початку січня 2013 року - через чотири місяці після його прибуття до СІЗО. Зокрема, до часу, коли було проведено відповідний аналіз, кількість клітин CD4+ різко впала. На додаток, у нього стався рецидив туберкульозу, і у лютому 2013 року його нарешті перевели до медичної частини СІЗО.
80. Суд зауважує, що з середини лютого 2013 року заявника оглядали лікарі, йому ставилися діагнози та призначалося лікування. До липня 2013 року кількість клітин CD4+ у нього збільшилась, і він вилікувався від рецидиву туберкульозу.
81. Суд зазначає, що питання неналежної медичної допомоги ВІЛ-інфікованим особам, які перебувають в установах тримання під вартою та виконання покарань України, вже розглядалось Судом у низці справ (див. рішення у справах "Кац та інші проти України" (Kats and Others v. Ukraine), заява № 29971 /04, від 18 грудня 2008 року; "Похлєбін проти України" (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, від 20 травня 2010 року, і "Салахов та Іслямова проти України" (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, від 14 березня 2013 року). Зокрема, у справі "Кац та інші проти України" (Kats and Others v. Ukraine),незважаючи на те, що органам влади було відомо про ВІЛ-інфекцію у доньки/матері заявників, відповідного лікування їй не надавалося взагалі, і це призвело до смерті особи. У справі "Салахов та Іслямова проти України" (Salakhov and Islyamova v. Ukraine) лікування заявника від пов'язаної з ВІЛ інфекції було спорадичним і нерегулярним. Більше того, на нездатність української системи охорони здоров'я впоратися з епідемією ВІЛ було вказано у нещодавніх доповідях, наведених вище (див. пункти 50-53), в яких ув'язнені особи зазначаються як одна з найбільш уражених груп.
82. Суд зазначає, що у цій справі у певний момент часу у 2013 році заявник почав отримувати лікування, яке призвело до покращення стану його здоров'я. Проте це лікування почалося лише тоді, коли стан заявника був вже критичним.
83. Зокрема Суд зазначає, що первинний медичний огляд заявника у вересні 2012 року, як видається, був дуже поверховим, і незважаючи на те, що адміністрації СІЗО було відомо про його ВІЛ-інфекцію, не було зроблено жодних спроб отримати більше інформації стосовно його захворювань, пов'язаних з ВІЛ, а перший аналіз на клітини CD4+ було проведено лише через чотири місяці після прибуття заявника до СІЗО. Результати цього аналізу, а також інші докази підтверджують, що захворювання заявника було дуже серйозним ще задовго до аналізу.
84. Що стосується тверджень заявника про те, що не усі його скарги фіксувалися або розглядалися та що не всі його захворювання лікувалися, зокрема після лютого 2013 року, Суд повторює, що необґрунтованого твердження про відсутність, затримку або навіть неналежність медичної допомоги зазвичай недостатньо для порушення питання за статтею 3 Конвенції. Правдоподібна скарга зазвичай повинна включати, серед іншого, достатні посилання на захворювання, про яке йдеться, медичні призначення, які особа вимагала, які було їй прописано або у наданні яких було відмовлено, та певні докази - наприклад, висновки експертів, здатні виявити серйозні недоліки у наданні заявнику медичної допомоги (див. рішення у справі "Валерій Самойлов проти Росії" (Valeriy Samoylov v. Russia), заява № 57541/09, п. 80, від 24 січня 2012 року).
85. Суд також зазначає, що вже розглянув цілу низку справ проти України, в яких порушувались питання неналежного медичного обслуговування, яке надавалось ув'язненим (див., в якості нещодавніх прикладів, рішення у справах "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, від 16 травня 2013 року, і "Кушнір проти України" (Kushnir v. Ukraine,), заява № 42184/09, від 11 грудня 2014 року). За відсутності в Україні ефективного засобу правового захисту для подання цих скарг (див. пункти 96-97) Суд змушений був сам провести безпосередню оцінку доказів перед тим, як встановлювати, чи було дотримано гарантій статті 3 Конвенції.
86. У зв'язку з цим Суд нагадує, що у випадках, коли висуваються скарги за статтею 3 Конвенції, Суд повинен провести "особливо ретельний аналіз" (див. рішення у справі "Нечипорук та Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 148, від 21 квітня 2011 року). Проте це завдання особливо ускладнюється необхідністю оцінювати докази, які вимагають спеціальних знань у різних сферах медицини. У зв'язку з цим Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер свого завдання та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини справи (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Маккерр проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95, від 4 квітня 2000 року). Суд також нагадує, що до його компетенції не належить вирішення питань, що належать виключно до компетенції лікарів, та робити висновки щодо того, чи насправді заявник вимагав такого лікування впродовж відповідного проміжку часу (див. згадане рішення у справі "Є.А. проти Росії" (Ј.А. v. Hussia), п. 57), та чи обраний метод лікування належним чином відповідає потребам заявника (див. вищезазначене рішення у справі "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), п. 76, та "Охріменко проти України" (Okhrimenko v. Ukraine), заява № 53896/07, п. 71, від 15 жовтня 2009 року). Зважаючи на зазначене вище та приділяючи особливу увагу вразливості заявників з огляду на позбавлення їх свободи, Суд вважає, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази на підтвердження того, що зазначений заявник отримував комплексну та належну медичну допомогу в ув'язненні.
87. Відповідно до наведених вище принципів Суд зазначає, що на підставі доказів, наданих сторонами, та за відсутності будь-якої незалежної медичної експертизи медичної картки заявника, він не може дійти висновку щодо того, чи скарги заявника стосувались симптомів конкретної хвороби, від якої його лікували, чи вони стосувались різних хвороб та вимагали окремої уваги.
88. Проте Суд зазначає, що докази, надані Урядом на підтвердження своїх аргументів про те, що надана заявникові медична допомога була належною, є незадовільними. Копія медичної картки заявника - дуже низької якості, дуже часто нечитабельна, а відомості, що у ній містяться, - дуже загальні та уривчасті. Зокрема, неможливо дійти висновку, які скарги заявника було розглянуто, та встановити, якою мірою надавалося призначене йому лікування. З огляду на те, що численні і серйозні проблеми зі здоров'ям заявника було відображено у його діагнозі, Суд, виходячи з наявних документів, вважає, що Уряд не надав переконливих доказів того, що реакція на медичні потреби заявника, окрім тих, що були пов'язані з його туберкульозом та ВІЛ-інфекцією, була відповідною (див. згадане рішення у справі "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), пп. 79-80, і, mutatis mutandis, рішення у справі "Вітковський проти України" (Vitkovskiy v. Ukraine), заява № 24938/06, п 129 від 26 вересня 2013 року).
89. Насамкінець Суд зазначає, що дійти будь-яких висновків стосовно побутових умов тримання заявника у слідчому ізоляторі неможливо з огляду на відсутність конкретних тверджень заявника у зв'язку з цим (див. пункт 57). Зокрема, заявник не надав будь-яких зауважень з приводу своєї первинної скарги та не уточнив, у якій саме камері він перебував під час тримання під вартою у Київському СІЗО.
90. Насамкінець Суд доходить висновку, що несвоєчасне діагностування працівниками СІЗО захворювань заявника та ненадання йому під час тримання його під вартою швидкої і комплексної медичної допомоги становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.
91. Заявник скаржився, що у зв'язку зі своєю скаргою за статтею 3 Конвенції він не мав ефективного національного засобу правового захисту. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
A. Прийнятність
92. Уряд не надав жодних зауважень з приводу прийнятності цієї скарги.
93. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
94. Заявник стверджував, що національне законодавство не передбачає ефективних засобів правового захисту щодо відсутності належної медичної допомоги під вартою. Зокрема його захисник скаржився до адміністрації СІЗО та до суду на поганий стан здоров'я заявника та клопотав про його звільнення, щоб він отримав можливість лікуватися у спеціалізованому медичному закладі, але у задоволенні цих клопотань було відмовлено. Національний суд також невідреагував на клопотання адміністрації СІЗО щодо прискорення провадження у зв'язку з поганим станом здоров'я заявника. Також, на думку заявника, як скарги до прокуратури, так і до суду у порядку адміністративного судочинства є неефективними, оскільки жодна з них не могла б змінити ситуацію у той момент, коли медична допомога є необхідною.
95. Уряд доводив, що заявник скаржився на порушення його прав 4 липня 2013 року. Його скаргу було передано Державній пенітенціарній службі України. За результатами перевірки було зроблено висновок про те, що адміністрація СІЗО та її медичний персонал закону не порушували. Отже, заявник у зв'язку зі своїми скаргами мав ефективний засіб правового захисту.
96. Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу правового захисту, здатного забезпечити втілення у життя змісту конвенційних прав і свобод незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. З огляду на свою попередню практику (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v Ukraine), пп. 113-16, та рішення у справі "Двойних проти України" (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, п. 72, від 12 жовтня 2006 року), на свої нещодавні висновки (див. згадане рішення у справі "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), пп. 104-105) та на обставини цієї справи, Суд доходить висновку, що Уряд не довів, що у заявника на практиці була можливість скористатись у зв'язку зі своєю скаргою будь-якими ефективними засобами правового захисту, тобто засобами, які могли б запобігти виникненню або продовженню порушень або могли б забезпечити заявникові належне відшкодування.
97. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу правового захисту щодо скарги заявника на відсутність належної медичної допомоги.
98. Заявник також скаржився на те, що зазнав психологічного тиску у зв'язку з його заявою до Суду. Він посилався на статтю 34 Конвенції, у відповідних частинах якої передбачено таке:
"Суд може приймати заяви від будь-якої особи... Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.".
А. Доводи сторін
99. Уряд стверджував, що перешкоджання здійсненню заявником права на індивідуальну заяву не було. Посилаючись на практику Суду, Уряд стверджував, що для встановлення недотримання державою вимог статті 34 Конвенції твердження заявника мають підтверджуватися фактами, і, зокрема, слід довести намір держави перешкодити здійсненню заявником свого права на подання індивідуальної заяви (див., серед інших джерел, рішення у справі "Констянтин Маркін проти Росії" (Konstantin Markin v. Russia) [ВП], заява № 30078/06, ECHR 2012 (витяги)).
100. Уряд доводив, що скарги заявника у зв'язку з цим було розглянуто Державною пенітенціарною службою та було встановлено, що адміністрація СІЗО і його медичні працівники закону не порушували. Ці висновки було підтверджено рапортом начальника медичної частини СІЗО та поясненнями, наданими сусідами заявника по камері.
101. Уряд доводив, що доказів на підтвердження тверджень заявника не було. Більше того, усі його заяви і зауваження дійшли до Суду, і заявник безперешкодно надсилав свої скарги.
102. Заявник стверджував, що доводи Уряду є непереконливими. Зокрема, перевірка скарг заявника, на яку посилався Уряд, не може вважатися належною, оскільки адміністрація СІЗО та його медичні працівники були працівниками пенітенціарної системи. Більше того, висновок про відсутність будь-яких порушень закону не ґрунтувався на жодних доказах. Зокрема, пояснення сусідів заявника по камері не можуть вважатися надійними доказами, оскільки вони також були ув'язненими, а відтак - перебували під повним контролем адміністрації СІЗО.
103. У зв'язку зі скаргами на працівників пенітенціарних установ заявник також посилався на Доповідь КЗК Українському Уряду за результатами візиту у період з 1 до 10 грудня 2012 року:
"КЗК не може зробити висновок, що вимог "ефективного" розслідування було дотримано у зазначених випадках. З одного боку, видається, що прокурори у своїх постановах про відмову в порушенні кримінальної справи безоглядно ґрунтувались на матеріалах, що надавались Державною пенітенціарною службою. З іншого боку, слід взяти до уваги відсутність довіри з боку багатьох опитаних ув'язнених щодо здатності та бажання органів прокуратури проводити розслідування, гідні цієї назви, у випадках стверджуваного жорстокого поводження з боку працівників пенітенціарних установ (або сусідів по камері за підбурюванням з боку персоналу). Наприкінці візиту у 2012 році делегація порушила це конкретне питання перед Генеральним прокурором.
На думку Комітету, якщо орган, що відповідає за розслідування цього типу, бажає користуватися громадською довірою, він повинен бути не лише незалежним, але й також демонструвати цю незалежність від пенітенціарних та інших правоохоронних органів.
Комітет рекомендує без зволікань вжити заходів для створення національного спеціалізованого підрозділу, роль якого полягатиме у проведенні розслідувань по всій території країни у справах, пов'язаних зі стверджуваним жорстоким поводженням працівників пенітенціарних установ (чи з підбурюванням з їхнього боку) або будь-яких інших службових осіб (наприклад, працівників міліції), і забезпечити його власним персоналом для оперативного проведення розслідувань. Крім того, Комітет рекомендує в середньостроковій перспективі вивчити питання про доцільність повного відокремлення такого підрозділу від прокуратури з метою створення дійсно незалежного спеціалізованого органу для розслідувань цього типу.".
104. Насамкінець заявник доводив, що тиск, що чинився на нього, був доволі сильним, а стан його здоров'я не давав йому змоги проаналізувати ситуацію. Якби не його захисник, заявник, мабуть, відмовився б від своєї заяви.
В. Оцінка Суду
105. Суд, перш за все, зазначає, що скарга за статтею 34 Конвенції носить процесуальний характер, а отже не порушує жодного питання щодо прийнятності в рамках Конвенції (див. рішення у справі "Юліан Попеску проти Румунії" (Iulian Popescu v. Romania), заява № 24999/04, п. 29, від 4 червня 2013 року).
106. Суд також нагадує, що надзвичайно важливою умовою ефективного функціонування механізму подання індивідуальних заяв, запровадженого статтею 34 Конвенції, є забезпечення заявникам або потенційним заявникам можливості вільно спілкуватися з Судом, не зазнаючи жодного тиску з боку державних органів з метою примусити їх відкликати чи змінити скарги (див., серед інших джерел, рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey) від 16 вересня 1996 року, п. 105, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV). У цьому контексті термін "тиск" означав не лише прямий примус та відверте залякування, а й інші неналежні опосередковані дії чи контакти з наміром відрадити заявників або знеохотити їх використовувати засіб захисту, передбачений Конвенцією (див. рішення у справі "Курт проти Туреччини" (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, п. 159, Reports of Judgments and Decisions 1998-III).
107. Більше того, питання щодо того, чи становлять стосунки між органами влади та заявником неприйнятну практику з точки зору статті 34 Конвенції, повинно визначатись у світлі конкретних обставин справи. У зв'язку з цим має враховуватися вразливість скаржника та його чутливість щодо впливу з боку органів влади (див. згадані рішення у справах "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), п. 105, і "Курт проти Туреччини" (Kurt v. Turkey), п. 160). Становище заявника може бути особливо вразливим, коли його тримають під вартою, і його контакти з родиною та зовнішнім світом обмежені (див. рішення у справі "Котлец проти Румунії" (<...>), заява № 38565/97, п. 71, від 3 червня 2003 року).
108. У цій справі заявник стверджував, що його залякували з метою примусити його заявити, що медична допомога, яку він отримував, була належною, та що за можливі недоліки, такі як відсутність АРТ, відповідальність несе він сам. Уряд дійсно надав копію написаного від руки пояснення, підписаного заявником, в якому зазначалося, що заявник не має претензій до медичних працівників СІЗО (див. пункт 34), що суперечить його скаргам до Суду, датованим як до дати пояснення, так і після неї. Уряд не уточнив обставин, за яких було отримано цю заяву. Проте Суд стурбований тим фактом, що заяву було отримано через десять днів після того, як Суд за правилом 39 Регламенту Суду надав Уряду вказівку щодо необхідності забезпечення заявника належною медичною допомогою.
109. Уряд також доводив, що твердження заявника про психологічний тиск, що на нього чинився, були належним чином перевірені та не знайшли свого підтвердження. Проте Суд зазначає, що скаргу заявника стосовно залякування прокуратура передала пенітенціарній службі, чиї підлеглі у першу чергу підозрювалися у залякуванні заявника. Більше того, усі докази, надані Урядом, походили або від працівників слідчого ізолятору, або від сусідів заявника по камері, які перебували під контролем адміністрації СІЗО. Тому Суд не переконаний доводами Уряду.
110. Враховуючи послідовні доводи заявника та відсутність іншого правдоподібного пояснення походження зазначеної заяви, Суд вважає, що органи влади насправді намагались вплинути на заявника з метою примусити його зробити заяви, які б негативно вплинули на його заяву до Суду. За цих обставин держава не виконала свого зобов'язання за статтею 34 Конвенції не перешкоджати ефективному здійсненню права на індивідуальну заяву.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
А. Шкода
112. Заявник вимагав 7000 євро відшкодування моральної шкоди.
113. Уряд наполягав на тому, що у цій справі порушення прав заявника не було та що сума відшкодування, яка вимагалася, була надмірною.
114. Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, вважає за належне присудити суму, що вимагалася заявником, у повному розмірі.
B. Судові та інші витрати
115. Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат.
C. Пеня
116. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
V. ПРАВИЛО 39 РЕГЛАМЕНТУ СУДУ
117. Суд нагадує, що відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції це рішення не набуде статусу остаточного до тих пір, поки; а) сторони не заявлять, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати; або b) не сплинуть три місяці віддати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи на розгляд Великої палати не було заявлено; або с) якщо колегія Великої палати відхилить клопотання про передання справи на розгляд Великої палати згідно зі статтею 43 Конвенції.
118. Однак, з огляду на те, що фактологічні обставини, які призвели до застосування правила 39 Регламенту Суду у цій справі, змінилися, Суд вважає за належне припинити дію заходу, вказівку щодо якого було надано згідно з правилом 39 Регламенту Суду (див. пункт 4).
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує заяву прийнятною.
4.Постановляє, що держава не виконала свого зобов'язання за статтею 34 Конвенції не перешкоджати ефективному здійсненню права на індивідуальну заяву.
5.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 7000 (сім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest)у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6.Вирішує припинити застосування правила 39 Регламенту Суду.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 жовтня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Жузеп КАСАДЕВАЛЬ |