Справа «Луценко проти України» (Заява № 37645/10)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Луценко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Андре Потоцький (<…>), судді,

та Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 13 березня 2012 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 37645/10), яку 20 червня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Ігор Анатолійович Луценко (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляв п. Олег Іщенко - адвокат, який практикує у м. Кривий Ріг. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені - пані Валерія Лутковська та п. Назар Кульчицький з Міністерства юстиції України.

3. 1 грудня 2010 року про заяву було повідомлено Уряд. Відповідно до Протоколу № 14 до Конвенції заяву було призначено до розгляду комітетом у складі трьох суддів.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1959 році та проживає у м. Кривий Ріг.

5. 29 вересня 2009 року місцева прокуратура порушила щодо заявника кримінальну справу за підозрою в отриманні хабара.

6. 30 вересня 2009 року заявника було затримано на підставі статті 115 Кримінально-процесуального кодексу України .

7. 2 жовтня 2009 року Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу (далі - районний суд) обрав щодо заявника запобіжний захід у вигляді взяття під варту на тій підставі, що він може ухилятися від слідства і суду, перешкоджати встановленню істини у справі та продовжувати злочинну діяльність.

8. 18 листопада 2009 року районний суд продовжив максимальний строк тримання заявника під вартою до чотирьох місяців (до 29 січня 2010 року) з цих же підстав.

9. Відповідно до матеріалів справи 29 січня 2010 року після закінчення досудового розслідування прокуратура направила справу до апеляційного суду Дніпропетровської області (далі - апеляційний суд) для визначення питання щодо підсудності. 8 лютого 2010 року апеляційний суд визначив, що справу має розглядати районний суд, та направив її для розгляду цим судом.

10. У невизначену дату представник заявника звернувся до районного суду з клопотанням про звільнення заявника з-під варти, оскільки строк тримання його під вартою закінчився 29 січня 2010 року.

11. 9 березня 2010 року під час попереднього розгляду справи суд відхилив клопотання, зазначивши, що 29 січня 2010 року справу було направлено для судового розгляду до апеляційного суду, а потім до районного суду. Районний суд також постановив, що підстави для зміни запобіжного заходу щодо заявника відсутні. Районним судом не було встановлено строку подальшого тримання заявника під вартою.

12. 7 червня 2010 року заявник та його представник подали до суду клопотання про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на підписку про невиїзд. Того ж дня суд відмовив у задоволенні клопотання у зв'язку з тяжкістю пред'явлених заявникові обвинувачень, а також у зв'язку з тим, що він не визнавав вину у вчиненні злочину та у разі звільнення міг перешкоджати встановленню істини у справі. Районний суд не встановив строк подальшого тримання заявника під вартою.

13. Як стверджує Уряд, 23 травня 2011 року районний суд визнав заявника винним у вчиненні злочину та звільнив його від відбування покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням на невизначений строк. 10 жовтня 2011 року апеляційний суд залишив це рішення без змін.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

14. Відповідні положення національного законодавства, що стосуються питання тримання заявника під вартою, наведено у справі "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, п.п. 53-54, ЄСПЛ 2005-ІІ (витяги), та у справі "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, п. 35, від 6 листопада 2008 року).

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

15. Заявник скаржився, що його тримання під вартою з 29 січня 2010 року було незаконним. Він посилався на статтю 1 та підпункт "с" пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд вважає, що скаргу має бути розглянуто виключно на підставі підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції, що передбачає таке:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: ...

(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...".

16. Уряд заперечив проти скарги заявника.

A. Прийнятність

17. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

18. Суд повторює, що, проголошуючи право на свободу, пункт 1 статті 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків із права на свободу, закріплених пунктом 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним і лише вузьке їх тлумачення відповідатиме меті вказаного положення (див. рішення у справі "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 52, від 19 лютого 2009 року).

19. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що тримання заявника під вартою у період з 29 січня по 9 березня 2010 року здійснювалося без жодного рішення суду. Суд також зазначає, що хоча подальше тримання заявника під вартою здійснювалось на підставі рішень суду від 9 березня та 7 червня 2010 року, у них було відсутнє будь-яке обґрунтування та/або не було встановлено строку продовжуваного тримання заявника під вартою, яке тривало у значенні підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції до засудження заявника 23 травня 2011 року.

20. Суд уже встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у багатьох подібних справах проти України, у яких продовжуване тримання під вартою до та під час судового розгляду не було передбачено жодним судовим рішенням (див., наприклад, рішення у справі "Микола Курченко проти України" (Nikolay Kucherenko v. Ukraine), заява № 16447/04, пп. 37-38, від 19 лютого 2009 року) чи в яких суди не обґрунтовували їх рішення щодо тримання під вартою або не встановлювали строк такого тримання під вартою (див., наприклад, зазначені вище рішення у справі "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), пп. 52-55, та рішення у справі "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), п. 59). Суд також встановив, що ця практика є системною проблемою в Україні (див. рішення у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пп. 98 та 101, від 10 лютого 2011 року). У цій справі відсутні будь-які аргументи, що могли б переконати Суд дійти іншого висновку. Тому Суд доходить висновку, що тримання заявника під вартою з 29 січня 2010 року по 23 травня 2011 року було незаконним.

21. Отже, було порушення підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

22.Статтею 41 Конвенції передбачено:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

23. Заявник не подав вимогу щодо справедливої сатисфакції. Тому Суд вважає, що відсутня підстава для присудження йому будь-якої суми за цим пунктом.

1.Оголошує заяву прийнятною.

2.Постановляє, що було порушення підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 5 квітня 2012 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.