63. Суд зауважує, що початок страйку дійсно призначено на 28 вересня 2011 року та що його проведення було заборонено наступного дня. Отже, у працівників був один день на страйк. Проте треба враховувати, що метою страйку було вирішення колективного трудового спору та що тривалість страйку залежала від того, коли це станеться.
64. З огляду на судовий позов, поданий керівництвом підприємства, та той факт, що судове засідання було призначено на той день, коли мав розпочатися страйк, для працівників було доволі розумно відкласти початок страйку, допоки суд не розгляне справу. Якби у разі початку страйку суд заборонив його, то він тривав би до цього моменту всього кілька годин і навряд чи наблизив би страйкарів до досягнення їхньої мети; з іншого боку, якщо б суд не наклав заборону, працівники могли розпочати страйк лише з незначною затримкою порівняно з їхнім початковим планом.
65. За цих обставин доводи Уряду не можуть бути прийняті. Отже, Суд відхиляє це заперечення Уряду.
3. Інші питання щодо прийнятності
66. Суд також зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявники
67. Заявники доводили, що заборона страйку не мала ані належних законних підстав, ані переслідувала будь-яку легітимну мету.
68. Вони стверджували, що заборона ґрунтувалась на застарілих положеннях Закону України "Про транспорт" , які передбачали безумовну заборону страйків для працівників підприємств-пасажироперевізників, що суперечили Конституції України і Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" .
69. Заявники зазначили, що страйк було організовано відповідно до процедури, передбаченої Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" , що страйковий комітет повідомив про нього усі відповідні органи влади та організації, та що навіть впродовж страйку працівники мали намір надавати певні мінімальні послуги. Отже, заявники наполягали на тому, що страйк не поставив би під загрозу здоров’я і життя пасажирів та єдиною небезпекою, яку він становив, була втрата авіаперевізником прибутку.
70. У зв’язку з цим вони посилались на відповідні принципи МОП, якими визнавалося загальне право на страйк, коли єдиними можливими винятками були надзвичайний стан у країні та обмеження, що накладаються на державних службовців та працівників у сфері надання життєво важливих послуг у вузькому значенні цього терміну.
(b) Уряд
71. Уряд визнав, що заборона страйку працівників підприємства "АероСвіт" становила втручання у права заявників за статтею 11 Конвенції .
72. Проте Уряд стверджував, що це втручання ґрунтувалось на положеннях Конституції України, Закону України "Про транспорт" та Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" , які, на його думку, були сформульовані з достатньою точністю та ясністю. Уряд доводив, що на цій підставі втручання було законним.
73. Насамкінець Уряд з посиланням на висновки національних судів стверджував, що якби страйк було проведено, то це поставило би під загрозу життя і здоров’я пасажирів, чиї рейси були б скасовані. Тобто у цьому випадку, як стверджував Уряд, втручання, щодо якого подано скаргу, переслідувало легітимну мету та було необхідним у демократичному суспільстві.
(с) Європейська конфедерація профспілок (ЄКПС)
74. ЄКПС наголосила на тому, що право на страйк є важливим для функціонування профспілкового руху у вільних країнах.
75. Вона надала всебічний огляд міжнародних юридичних актів, які прямо або опосередковано закріплюють це право, та запропонувала Судові відповідним чином розтлумачити право на свободу об’єднання згідно зі статтею 11 Конвенції .
76. Насамкінець ЄКПС зазначила, що згідно з тривалою та усталеною практикою наглядових органів МОП транспортний сектор загалом і зокрема послуги цивільної авіації або пов’язаних з нею послуг вважаються такими, що не належать до життєво важливих послуг, і це становить підставу для вузького тлумачення при виправданні певних обмежень права на страйк.
2. Оцінка Суду
77. Суд вважає, а сторони погоджувались з тим, що заборона оголошеного страйку становила втручання у право заявників на свободу об’єднання за статтею 11 Конвенції .
78. З огляду на свою практику, яка доводить, що страйк беззаперечно захищається статтею 11 Конвенції (див. рішення від 8 квітня 2014 року у справі "Національний союз працівників залізничного, морського та іншого транспорту проти Сполученого Королівства" (National Union of Rail, Maritime and Transport Workers v. the United Kingdom), заява № 31045/10, п. 84, з подальшими посиланнями), Суд не вбачає підстав для того, щоб дійти іншого висновку.
79. Суд також зазначає, що таке втручання становитиме порушення статті 11 Конвенції , якщо воно не було "встановлено законом", не переслідувало одну або більше легітимних цілей та не було "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення зазначених цілей.
80. Суд повторює, що вислів "встановлено законом" у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість - за необхідності шляхом надання відповідної допомоги - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може спричинити відповідна дія (див., наприклад, рішення у справі "Маестрі проти Італії" (Maestri v. Italy) [ВП], заява № 39748/98, п. 30, ECHR 2004-I).
81. Суд зазначає, що національні суди обґрунтовували заборону страйку, щодо якої надійшла скарга у цій справі, статтею 18 Закону України "Про транспорт" , статтею 24 Закону України " "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" та статтею 44 Конституції України (див. пункти 23 та 27-29). Отже, з цього випливає, що втручання ґрунтувалося на національному законодавстві. Суд не вбачає підстав сумніватися в тому, що вищезазначені положення були доступними. Отже, залишається встановити, чи були вони також достатньою мірою точними і передбачуваними.
82. Суд зауважує, що Конституція України, яка набрала чинності у 1996 році, закріплює право на страйк як засіб захисту економічних і соціальних інтересів працівників. Що стосується порядку здійснення цього права або підстав для заборони страйку, то ці питання мають бути врегульовані законодавством (див. пункт 27).
83. Двома застосовними законами є вищезазначені Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" і Закон України "Про транспорт" . Суд зазначає, що стаття 24 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" 1998 року, яка стосується трудових спорів в усіх секторах, забороняє страйки у таких випадках: "якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків" (див. пункт 28). У цьому формулюванні ніщо не вказує на те, що цей перелік є невичерпним. У той же час стаття 18 Закону України "Про транспорт" 1994 року, до якого з моменту ухвалення не вносилися зміни та який стосується лише транспортного сектору, також передбачає випадки заборони страйків. Це положення є більш обмежувальним - на додаток до випадків, коли страйк створює загрозу життю або здоров’ю людей, його проведення забороняється також у випадках, "пов’язаних з перевезенням пасажирів, обслуговуванням безперервно діючих виробництв" (див. пункт 29).
84. Вартим уваги є факт, що хоча Прикінцевими положеннями Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" передбачено, що інші закони та нормативно-правові акти застосовуються тільки в тій частині, в якій вони не суперечать цьому Закону, а також що вони повинні бути приведені у відповідність із цим Законом, Закон України "Про транспорт" , тим не менш, й досі продовжують застосовувати без внесення до нього змін - протягом майже шістнадцяти років з моменту набрання у 1998 році чинності Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (див., для порівняння, рішення від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, п. 55). Ситуація і зараз залишається незмінною, незважаючи на факт, що вже неодноразово визнавалися вищезазначене протиріччя та необхідність приведення Закону України "Про транспорт" у відповідність з Конституцією України і Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (див., зокрема, пункти 30, 31 і 38).
85. Наведених міркувань достатньо, аби дати Судові змогу дійти висновку, що втручання у права заявників за статтею 11 Конвенції не ґрунтувалося на достатньо точних і передбачуваних законодавчих актах.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
А. Шкода
88. Заявники вимагали 2400000 євро відшкодування матеріальної шкоди. Згідно з їхніми розрахунками, стільки становила сума заборгованості керівництва підприємства з виплати зарплати загалом 404 членам ДСПБ за період з 2008 до 2012 року. Заявники також вимагали 1600000 євро відшкодування моральної шкоди. У зв’язку з цим вони посилались на процедуру банкрутства, розпочату керівництвом компанії, як стверджувалося, незаконно, та якій, на їхню думку, міг запобігти страйк.
89. Уряд заперечив ці вимоги як недоречні, надмірні і необґрунтовані.
90. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і заявленою матеріальною шкодою, а тому відхиляє цю вимогу. Проте Суд присуджує заявникам сукупно 20000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
91. Заявники за цим пунктом не подали жодних вимог. Отже, Суд не присуджує нічого.
C. Пеня
92. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД
1.Оголошує одноголосно скаргу прийнятною.
3.Постановляє шістьма голосами проти одного, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач повинна сплатити заявникам сукупно 20000 (двадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди; вищезазначена сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest)у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4.Відхиляє одноголосно решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 2 жовтня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |