95. Більше того, Суд зважає на той факт, що у камерах також були санвузли, меблі та обладнання, що теж зменшували площу доступного для заявника особистого простору. Суд також зазначає, що виходячи з документів щодо режиму СІЗО, які містяться в матеріалах справи, заявник та його співкамерники не мали свободи руху і протягом більшої частини дня трималися у своїх камерах. Суд надалі зазначає, що заявника тримали під вартою у таких умовах протягом тривалого періоду часу, зокрема з березня 2003 року по листопад 2005 року (близько двох з половиною років в Одеському СІЗО та півтора місяця у Київському СІЗО). З огляду на свою практику (див., наприклад, вищенаведене рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), п. 103, та рішення від 12 січня 2012 року у справі "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пп. 51-52) Суд вважає, що брак особистого простору, доступного заявнику в Одеському та Київському СІЗО, сам по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції.
96. Суд надалі зазначає, що Уряд не заперечував, що санвузли у камерах, у яких знаходився заявник, не було відокремлено перегородкою від житлового приміщення, а твердження Уряду щодо адекватності інших умов (таких як вентиляція, освітлення та санітарно-профілактичні заходи) в Одеському та Київському СІЗО було сформульовано у загальних рисах і не підкріплено доказами. Тому Суд готовий дійти висновку про те, що страждання заявника у зв’язку з браком особистого простору були принаймні певною мірою посилені іншими чинниками, про які йдеться. Тому Суд вважає, що умови тримання заявника в Одеському та Київському СІЗО характеризуються як "нелюдські або такі, що принижують гідність" у значенні статті 3 Конвенції.
2. Умови етапування заявника із Сокирянської до Торезької колонії
98. Заявник посилався на свої зауваження щодо фактів (див. пп. 60-62) та стверджував, що умови його перевезення та тримання під вартою з липня до вересня 2006 року під час його етапування із Сокирянської до Торезької колонії не відповідали статті 3 Конвенції.
99. Уряд посилався на свої зауваження щодо фактів (див. п. 63) та стверджував, що умови етапування заявника були адекватними.
100. Стосовно скарг заявника щодо умов його перевезення залізницею та автозаками Суд зазначає, що заявник не вказав точні дати та тривалість перевезення його між різними транзитними пунктами. У той же час, виходячи із матеріалів справи, оскаржувані заявником умови видаються схожими на ті, що жорстко критикувалися Комітетом з питань запобігання катуванню чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню за результатами його візитів до України (див. пп. 71-73). Схожі фактологічні скарги також призвели до встановлення порушення статті 3 Конвенції у рішенні Суду від 25 жовтня 2007 року у справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine) (заява № 15825/06, пп. 105-113). Суд не вбачає жодних підстав для застосування іншого підходу у цій справі та вважає, що умови етапування заявника порушували статтю 3 Конвенції.
101. Що стосується матеріальних умов тримання в транзитних пунктах, Суд зазначає, що заявник надав лише опис таких умов щодо Львівського та Донецького СІЗО. Він не вказав періоду його тримання у цих установах або назви інших установ та періоди його тримання в них, якщо такі були. У той же час його твердження щодо матеріальних умов тримання у Львівському та Донецькому СІЗО (а саме щодо браку особистого простору, поганих вентиляції, освітлення, санітарно-профілактичних заходів тощо) є достатньо детальними та конкретними. Не отримавши від Уряду доказів протилежного, Суд вважає, що незалежно від тривалості тримання заявника у цих установах, умови його тримання завдали йому страждань, що досягли мінімального рівня, передбаченого статтею 3 Конвенції.
102. Суд також зауважує, що заявника етапували із Сокирянської до Торезької колонії з липня по вересень 2006 року (іншими словами близько двох місяців). Враховуючи загальну тривалість цього періоду, проведеного чи то в автозаках, потягах, чи то у транзитних пунктах, у принаймні двох з яких умови тримання під вартою суперечили положенням статті 3 Конвенції, Суд вважає, що умови етапування заявника становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.
104. Заявник також скаржився на те, що розгляд його справи судом був несправедливим, зокрема з огляду на недостатній час, який він мав для ознайомлення з матеріалами справи, те, що він був психологічно та фізично виснаженим під час судових засідань, і що не було належного представництва його інтересів. Він посилався на підпункт 1 і підпункти "b" та "c" пункту 3 статті 6 Конвенції, у відповідних частинах яких зазначено таке:
"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
…
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...".
105. Суд повторює, що вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції слід розглядати як особливі аспекти права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 цієї статті, а отже, вони мають розглядатися разом (див. рішення у справі "Ван Гейсхем проти Бельгії" (Van Geyseghem v. Belgium) [ВП], заява № 26103/95, п. 27, ЕСНП 1999-I). Загалом Суд повинен розглянути, чи було провадження справедливим в цілому (див. рішення від 16 червня 2005 року у справі "Балліу проти Албанії" (Balliu v. Albania), заява № 74727/01, п. 25).
А. Скарги на недостатній час для ознайомлення з матеріалами справи
106. Уряд стверджував, що скарга заявника на недостатній час для ознайомлення з матеріалами справи була явно необґрунтованою. Зокрема, до 24 липня 2003 року заявник ознайомився з усіма матеріалами справи, про що свідчить протокол, підписаний ним та А.К., його захисником. Ані він, ані його захисник до початку судового розгляду не подавали жодних клопотань про надання додаткового часу. Клопотання трьох інших підсудних із цього приводу було задоволено. Відмова суду першої інстанції у задоволенні клопотання, яке було подане після спливу тривалого часу, та необґрунтованого клопотання заявника щодо перегляду матеріалів справи була обґрунтована потребою поважати право інших сторін провадження на швидкий суд. Більше того, заявнику було надано час для ознайомлення з матеріалами справи та протоколами судових засідань під час підготовки його касаційної скарги.
107. Заявник із цим не погодився. Він зазначив, що часу, наданого йому для ознайомлення з матеріалами справи перед початком судового розгляду, було вкрай недостатньо, оскільки матеріали справи складалися із сорока чотирьох томів, близько 200 сторінок кожний. Його клопотання про надання додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи було свавільно відхилено, особливо з урахуванням того, що його новому захиснику, О.К., такий час надали того ж дня.
108. Суд повторює, що відповідно до підпункту "b" пункту 3 статті 6 Конвенції обвинувачений повинен мати змогу організувати свій захист належним чином і без обмеження можливості надати суду, який розглядає справу, всі необхідні аргументи щодо захисту і таким чином вплинути на результат провадження (див., наприклад, рішення від 20 січня 2005 року у справі "Майзіт проти Росії" (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, п. 78). Цей обов’язок включає в себе надання можливості обвинуваченому ознайомитися з результатами розслідування, проведеного протягом провадження, з метою підготовки свого захисту (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 15 січня 1997 року у справі "C.G.P. проти Нідерландів" (C.G.P. v. Netherlands), заява № 29835/96; рішення від 18 березня 1997 року у справі "Фуше проти Франції" (Foucher v. France), пп. 26-38, Reports 1997-II; та вищенаведене рішення у справі "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), п. 65). У той же час Договірні держави користуються значною свободою вибору засобів для забезпечення відповідності їхніх судових систем вимогам Конвенції. Завданням Суду є не підміна собою національних органів влади при здійсненні ними провадження, а розгляд того, чи призвів обраний ними у цій справі метод до результатів, що відповідають Конвенції (див., в якості прикладу, рішення від 16 грудня 1992 року у справі "Хаджіанастассіу проти Греції" (Hadjianastassiou v. Greece), п. 33, Series A № 252).
109. У той же час Суд зауважує, що згідно з протоколом, підписаним заявником 24 липня 2003 року, він закінчив ознайомлення з матеріалами справи того ж дня. Також видається, що заявник, інтереси якого станом на час подій представляв обраний ним юрист А.К., мав достатньо можливостей вимагати додатковий час - як до початку судового розгляду, так і на підготовчому засіданні. Аналогічні клопотання інших підсудних, подані у той час, було задоволено. Також слід зазначити, що ані у своїй заяві до обласного суду, ані у своїй касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду України, заявник не вказав, які документи з матеріалів справи стосовно різних епізодів кримінальної діяльності одинадцяти підсудних йому потрібно було переглянути, та у який спосіб його неспроможність отримати додатковий час для перегляду оригіналів цих документів вплинула на його можливість себе захищати. Аналогічним чином заявник не роз’яснив це питання і у своїй заяві до Суду, а посилався виключно на те, що матеріали справи складалися з багатьох томів. За цих обставин Суд не вирішує in abstracto, скільки часу необхідно для ознайомлення з матеріалами справи такого обсягу.
110. З огляду на вищенаведені твердження та враховуючи рівень деталізації доводів заявника, Суд вважає, що вони не становлять небезпідставної скарги щодо порушення права заявника на адекватний час для підготовки його захисту.
111. Тому ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована у розумінні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
В. Твердження щодо психологічного та фізичного виснаження під час судових засідань
112. Уряд стверджував, що скарги заявника щодо його психологічного та фізичного виснаження під час судового провадження, спричинені умовами його тримання під вартою, і перевезення та пов’язаними із цим заходами з організації харчування, також є явно необґрунтованими. Уряд посилався на свою версію перебігу подій (див. пункт 39) та зазначав, що медичних або інших доказів, які б вказували, що заявник не мав психологічних або фізичних можливостей для участі в судовому розгляді, не було. Навпаки, як випливає із протоколів судових засідань, заявник, інтереси якого під час розгляду справи судом представляв захисник, також брав дуже активну особисту участь у засіданнях. Зокрема він заявляв численні процесуальні клопотання, висловлював свою думку та активно ставив питання іншим підсудним та свідкам.
113. Заявник це заперечив. Він посилався на власний виклад фактів (див. пункт 35) та стверджував, що його здатність брати ефективну участь у розгляді його справи судом була дуже послаблена умовами тримання під вартою, включаючи неадекватну медичну допомогу у зв’язку із серцевим захворюванням, тривалими періодами очікування перед та після перевезення до приміщень суду та нерегулярністю організації харчування у дні судових засідань.
114. Суд повторює, що обов’язок держави за підпунктом "b" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо забезпечення права обвинуваченого на захист у кримінальній справі включає в себе обов’язок щодо організації провадження у такий спосіб, щоб не перешкоджати його здатності зосереджуватися та застосовувати розумові здібності для захисту своєї точки зору (див. рішення від 19 жовтня 2004 року у справі "Макфі проти Франції" (Makhfi v. France), заява № 59335/00, пп. 40-41). Якщо підсудних затримано, умови їхнього тримання під вартою, перевезення, харчування та інші подібні організаційні заходи є важливими чинниками, що мають у зв’язку з цим враховуватися (див., наприклад, рішення від 6 грудня 1988 року у справі "Барбера, Мессегве та Хабардо проти Іспанії" (Barbera, Messegue and Jabardo v. Spain) , пп. 71 та 89, Series A № 146; вищенаведене рішення у справі "Майзіт проти Росії" (Mayzit v. Russia), п. 81, та рішення від 9 жовтня 2008 року у справі "Моісєєв проти Росії" (Moiseyev v. Russia), заява № 62936/00, п. 222).
115. Розглядаючи обставини цієї справи з урахуванням принципів, встановлених практикою Суду, Суд зазначає, що, як випливає з наявних документів, заявник у своїх заявах до судів першої та касаційної інстанцій повідомляв про кілька скарг щодо його перевезення до суду та назад (див. пп. 36 та 42), проте його доводи стосувалися не системної проблеми, а радше конкретних подій, які ймовірно відбувалися у певні дати. Більше того, скарги заявника щодо цього питання до обласного суду відрізнялися від відповідних скарг, поданих до Верховного Суду України, і скарг щодо фактів, поданих в межах конвенційного провадження. Наприклад, у своїй заяві до Суду заявник стверджував, що його зазвичай забирали до кімнати для очікування приблизно о 6 год. (див. пункт 35). Тим часом, як випливає з неофіційного протоколу судових засідань у матеріалах справи, під час провадження на національному рівні він згадав єдиний випадок завчасного переведення до кімнати для очікування о 8 год. (див. пункт 36). Як видно з тексту касаційної скарги з матеріалів справи, це питання у касаційному провадженні взагалі не порушувалося (див. пункт 42).
116. Суд також зазначає, що немає медичних або інших доказів того, що здатність заявника зосереджуватися на своєму захисті під час судового розгляду було послаблено матеріальними умовами тримання або заходами щодо охорони здоров’я в Одеському СІЗО. Навпаки, у березні 2004 року заявника оглянула медична комісія спеціалістів, незалежних від пенітенціарної системи, та чітко підтвердила, що стан його здоров’я не був несумісним із триманням під вартою або участю в судовому розгляді. Насамкінець, хоча Суд раніше встановив, що умови тримання заявника під вартою станом на час подій були такими, що принижують гідність, передусім у зв’язку з браком особистого простору, не було доведено, також і не стверджувалося під час провадження на національному рівні, що перед судовими засіданнями заявника позбавляли сну, або що побутові умови його тримання психологічно виснажували його до такої міри, що він не міг зосередитись на своєму захисті під час судових засідань.
117. Суд повторює, що для порушення питання скарга щодо невідповідності умов тримання під вартою або інших організаційних заходів здатності заявника ефективно захищати себе у суді, як і будь-яка інша конвенційна скарга, має бути чітко сформульована, якнайкраще обґрунтована фактологічними доказами та належним чином доведена до відома компетентних національних органів влади перед зверненням до конвенційного провадження (див. вищенаведене рішення у справі "Майзіт проти Росії" (Mayzit v. Russia), п. 82). Враховуючи субсидіарну роль Суду, він не може діяти як суд першої інстанції при встановленні відповідних обставин (див. рішення від 26 липня 2012 року у справі "Василь Іващенко проти України" (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, п. 88).
118. Зважаючи на документи з матеріалів справи та вищезазначені твердження, Суд вважає, що скарги заявника не є ані достатньо детальними, ані підкріпленими необхідними фактологічними доказами, зокрема висновками відповідних державних органів, для подання небезпідставної скарги за статтею 6 Конвенції.
119. Із цього випливає, що цей аспект справи має бути відхилено як явно необґрунтований відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
С. Твердження щодо порушення права на захист
120. Уряд стверджував, що скарга заявника щодо порушення його права на захист була явно необґрунтованою. Зокрема, на початкових стадіях розслідування заявника було належним чином поінформовано про його процесуальні права та призначено йому захисника у рамках надання правової допомоги, від послуг якого він свідомо та недвозначно відмовився. Більш того, протягом усього провадження клопотання заявника про допуск до провадження захисника, діяльність якого фінансується у приватному порядку, або призначення захисника у рамках надання правової допомоги завжди оперативно розглядались. Впродовж всього судового розгляду інтереси заявника представляли захисники. Що ж стосується відсутності захисника заявника під час деяких слідчих дій на стадії досудового слідства, то це був його свідомий вибір. Більш того, у ті періоди не було отримано жодних доказів на підтвердження вини заявника. Стратегія його захисту залишалася однаковою, незалежно від того, чи мав він захист на певному етапі провадження, чи ні. Оскільки батько заявника не був юристом, відмова обласного суду призначити його захисником заявника не підпадає під дію підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції. У будь-якому разі ця відмова була виправдана інтересами правосуддя, оскільки батька заявника було викликано в якості свідка у тому ж провадженні, і його призначення захисником заявника створило б конфлікт інтересів.
121. Заявник заперечував проти цієї точки зору. Він стверджував, що зважаючи на складність цієї справи та серйозність обвинувачень проти нього, держава була зобов’язана в інтересах правосуддя призначити йому захисника одразу після його затримання, попри його власну позицію з цього приводу. У будь-якому разі його відмова від права на правову допомогу, надана перед першим допитом, не була ані щирою, ані однозначною, оскільки була результатом жорстокого поводження та примусу. Більше того, не існувало прозорої процедури відбору та призначення слідчим органом захисників у рамках надання правової допомоги, тому заявник мав обґрунтовані підозри, що будь-який призначений на цьому етапі захисник діятиме всупереч його інтересам. Заявник також стверджував, що відмова обласного суду призначити його батька його захисником, який не є юристом, була свавільною та несправедливою, особливо з огляду на те, що О.К., його захисник, погано виконувала свої обов’язки та пропустила деякі судові засідання. Оскільки родина заявника зіткнулася із фінансовими труднощами і не могла дозволити собі дорогого захисника, призначення батька заявника його представником допомогло б виправити недоліки щодо представництва його інтересів. Виклик батька заявника як свідка не був необхідним, це було зроблено навмисно, щоб перешкодити йому у представництві інтересів заявника.
122. Суд наголошує, що хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який у разі необхідності призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду (див. рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France), заява № 29731/96, п. 89, ECHR 2001-II). Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права (див. рішення від 27 листопада 2008 року у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Safduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391 /02, п. 55). Сам факт невиправданого обмеження доступу підозрюваного, якого тримають під вартою, до захисника може порушити право на захист, навіть якщо у результаті не було отримано жодних визнавальних показів (див., наприклад, рішення від 13 жовтня 2009 року у справі "Даянан проти Туреччини" (Dayanan v. Turkey), заява № 7377/03, пп. 32-33). У той же час ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не заважають особі добровільно відмовитися - або вголос, або за мовчазною згодою - від права отримати гарантії на справедливий розгляд справи, якщо відмова від цього права здійснюється у недвозначний спосіб та супроводжується хоча б мінімальними запобіжними механізмами, співмірними з її значущістю (див. вищенаведене рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Safduz v. Turkey), п. 59, та рішення від 15 вересня 2011 року у справі "Паскал проти України" (Paskal v. Ukraine), заява № 24652/04, п. 76).
123. Суд також зазначає, що при призначенні захисника національні державні органи мають зважати на побажання захисника. Проте вони можуть не брати до уваги ці побажання, коли існують відповідні та достатні підстави вважати, що того вимагають інтереси правосуддя (див. рішення від 25 вересня 1992 року у справі "Круассан проти Німеччини" (Croissant v. Germany), п. 29, Series A № 237-В, та вищенаведене рішення у справі "Майзіт проти Росії" (Mayzit v. Russia), п. 66). Саме лише призначення захисника у рамках надання правової допомоги не означає виконання вимог підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, а національні державні органи повинні відповідно до підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції втрутитися, якщо нездійснення захисником, призначеним у рамках надання правової допомоги, ефективного представництва інтересів є явним або належним чином було доведено до їхнього відома у якийсь інший спосіб (див. рішення у справах "Камазінський проти Австрії" (Kamasinski v Austria), від 19 грудня 1989 року, п. 65, Series A № 168; "Дауд проти Португалії" (Daud v. Portugal), від 21 квітня 1998 року, п. 38, Reports 1998-II, та вищенаведене рішення у справі "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), п. 67). В інших випадках, зважаючи на незалежність адвокатської діяльності від держави, здійснення захисту є по суті питанням підсудного та його захисника, незалежно від того, чи цей захисник був призначений у рамках надання правової допомоги, чи він фінансується у приватному порядку (див. рішення від 24 вересня 2002 року у справі "Каскені проти Сполученого Королівства" (Cuscani v. the United Kingdom), заява № 32771/96, п. 39, та вищенаведене рішення у справі "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine, там же)).
124. Звертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, як вбачається з документів матеріалів справи, заявникові перед першим допитом було призначено захисника у рамках надання правової допомоги, і його подальші клопотання про призначення захисників у рамках надання правової допомоги, або діяльність яких фінансується у приватному порядку, завжди розглядалися без затримок. Дійсно, під час певних допитів та очних ставок на стадії досудового слідства, включаючи перший допит 16 грудня 2002 року, у заявника не було представника. Розглядаючи питання, чи відповідала відсутність представництва інтересів заявника під час цих слідчих дій статті 6 Конвенції, Суд зазначає, що перед кожним таким допитом або очною ставкою заявника письмово повідомляли про його право на правову допомогу, він відмовлявся від свого права та висловлював згоду на участь у відповідному заході. У матеріалах справи немає нічого, що б наводило на думку, що відмова заявника від правової допомоги у цей період часу була зумовлена його непоінформованістю або жорстоким поводженням чи примусом. Навпаки, як випливає із протоколу допиту заявника 25 грудня 2002 року, заявник під час допиту у присутності А.А., його захисника, діяльність якого фінансувалася у приватному порядку, чітко заперечив жорстоке поводження з ним після затримання. Також слід зазначити, що під час допитів та очних ставок, що відбувалися без захисника, заявник або відмовлявся давати будь-які свідчення, або заперечував пред’явлені йому обвинувачення. Із цього випливає, що за відсутності захисника від заявника не було отримано жодних доказів на підтвердження його вини. Суд далі зауважує, що протягом проміжків часу, коли заявник користувався правовою допомогою на власний вибір, він аналогічним чином або зберігав мовчання, або наполягав на своїй невинуватості.
125. Суд також зауважує, що заявник ніколи не стверджував на національному рівні, що захисники, обрані державними органами для представництва його інтересів та призначені у рамках надання правової допомоги, мали до нього упереджене ставлення. Тому Суд не повинен розглядати ці скарги, подані вперше в межах конвенційного провадження, або розглядати in abstrakto національну систему призначення захисників у рамках надання правової допомоги. Насамкінець Суд зауважує, що після скарг заявника на роботу призначеного судом захисника О.К. її замінили іншим, призначеним у рамках надання правової допомоги захисником, якого пізніше заявник вирішив замінити на О.К., послуги якої надавались у приватному порядку.
126. Зважаючи на процесуальні дії заявника та гнучкість органів влади у врегулюванні його клопотань щодо призначення, заміни або відмови від послуг захисників, Суд вважає, що у цій справі немає підстав для того, щоб покласти на державу відповідальність за стверджувані недоліки щодо представництва інтересів заявника.
127. Що стосується скарги заявника на відмову обласного суду призначити його батька, який не є юристом, його захисником, Суд зазначає, що в рішенні від 19 лютого 2009 року у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine, заява № 16404/03, п. 39) він вже встановив, що передбачена національним законодавством можливість представництва інтересів родичами є додатковою до права на правову допомогу і як така не захищається повною мірою підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції. Розглядаючи цю скаргу у контексті більш загального права на захист, Суд зазначає, що заявник мав багато альтернативних можливостей. За цих обставин не видається, що відмова обласного суду у призначенні батька заявника його захисником у зв’язку з його викликом в якості свідка у цій справі унеможливила підготовку свого захисту заявником.
128. Зважаючи на усі вищезазначені твердження, видається, що твердження заявника щодо порушення його права на захист не становлять небезпідставної скарги у розумінні пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 Конвенції.
129. Тому цей аспект справи повинен бути відхилений як явно необґрунтований у розумінні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
130. Заявник також стверджував, що у нього не було ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами за статтею 3 Конвенції на умови тримання під вартою та якість медичної допомоги, доступної для нього в Одеському та Київському СІЗО, Сокирянській колонії та під час етапування до Торезької колонії, як цього вимагає стаття 13 Конвенції. У цьому положенні зазначено таке:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
A. Прийнятність
131. Уряд стверджував, що доводи заявника не є небезпідставною скаргою.
132. Заявник не погодився із цим.
133. Суд посилається на свої висновки у пункті 89 та зауважує, що заявник подав небезпідставну скаргу за статтею 3 Конвенції щодо адекватності матеріальних умов його тримання в Одеському і Київському СІЗО та під час етапування до Торезької колонії. Тому Суд вважає, що скарга за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з вищезазначеними скаргами має бути визнана прийнятною.
134. Що стосується решти скарг у заяві, їх має бути відхилено як явно необґрунтовані відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
B. Суть
135. Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для реалізації суті конвенційних прав і свобод у будь-якій формі, у якій вони можуть забезпечуватися у національному законодавстві. Посилаючись на свою попередню практику (див., серед багатьох інших джерел, вищенаведені рішення у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), пп. 113-116, та "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), пп. 91-92) та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів, що заявник на практиці міг скористатись ефективними засобами юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами, тобто засобами юридичного захисту, які могли запобігти виникненню або продовженню порушення чи могли забезпечити заявнику будь-яке належне відшкодування.
136. Тому Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 через відсутність у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника щодо умов його тримання в Одеському і Київському СІЗО та під час етапування до Торезької колонії.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
137. Суд зазначає, що у різні дати заявник подав низку інших скарг за статтями 2, 3, 5, 6, 8, 9, 10, 13, 14 та 34 Конвенції у зв’язку з обставинами цієї справи.
138. Розглянувши ці скарги з урахуванням усіх наявних у нього документів та тією мірою, якою вони охоплюються його компетенцією, Суд визнає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
139. Із цього випливає, що цю частину заяви слід визнати неприйнятною як явно необґрунтовану відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
141. Заявник вимагав 20000 євро відшкодування моральної шкоди.
142. Уряд стверджував, що ця вимога є надмірною та необґрунтованою.
143. Суд нагадує, що ним встановлено порушення Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника в Одеському та Київському СІЗО, під час етапування до Торезької колонії та через відсутність національних засобів юридичного захисту щодо вищезазначених скарг. Виносячи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 7500 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
144. Заявник також вимагав 4045,60 російських рублів в якості компенсації поштових витрат та 33000 російських рублів на відшкодування витрат на юридичну допомогу від свого імені та імені трьох інших підсудних у кримінальній справі (панів Б. Зінченка, І. Романова та І. Данілова), які також подали заяви до Суду, і їхні інтереси спочатку представляв п. В. Черніков, а надалі п. В. Комаров, юристи, які практикують у м. Москві. На обґрунтування поштових витрат заявник надав поштові квитанції. В одній із квитанцій зазначалося, що оплата здійснювалася п. Г. Журавльовим, у кількох інших - що оплата здійснювалася п. В. Комаровим, а у решті квитанцій платник не був вказаний.
145. На обґрунтування витрат на юридичну допомогу заявник надав копію першого аркуша договору про надання юридичних послуг від 20 січня 2009 року, укладеного між фізичною особою пані Г. та адвокатом п. В. Комаровим, з метою представництва інтересів заявника та вищезазначених інших підсудних за винагороду в сумі 30000 російських рублів, без врахування витрат, що мали сплачуватися пані Г. Крім того, заявник також стверджував, що 3000 російських рублів було сплачено п. Г. Журавльову у зв’язку зі збором доказів щодо стану здоров’я п. І. Данілова.
146. Уряд стверджував, що залишить на розсуд Суду вирішення питання щодо компенсації поштових витрат. Що стосується витрат на юридичну допомогу, Уряд заперечував дійсність контракту, укладеного пані Г. від імені заявника та інших підсудних. Зокрема Уряд зазначав, що було надано лише перший аркуш договору, на якому не було підписів. Більше того, не було надано жодної довіреності або іншого документа, яким би пані Г. уповноважувалася укладати договір про представництво інтересів заявника та інших підсудних. Уряд також зазначив, що відповідні документи не були достатньо деталізовані, а щодо виплат п. Г. Журавльову не було надано ані рахунку-фактури, ані будь-якого договору.
147. Ґрунтуючись на наданих документах, Суд зауважує, що із цієї заяви не вбачається, що заявник поніс будь-які витрати на юридичну допомогу, на листування тощо, або що він мав у зв’язку із цим непогашені зобов’язання перед п. Комаровим, пані Г. або іншими фізичними чи юридичними особами. Суд також зазначає, що згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні у нього документи та вищезазначені критерії, Суд не може визначити суму сплачених або заборгованих заявником судових та інших витрат. Тому Суд нічого не присуджує.
С. Пеня
148. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує прийнятними скарги щодо умов тримання в Одеському і Київському СІЗО та етапування із Сокирянської до Торезької колонії, а також відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з вищезазначеними скаргами, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника в Одеському і Київському СІЗО та під час етапування із Сокирянської до Торезької колонії.
4.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 7500 (сім тисяч п’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 березня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |
