• Посилання скопійовано
Документ підготовлено в системі iplex

Справа «Зінченко проти України» (Заява № 63763/11)

Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди | Рішення, Заява, Справа від 13.03.2014
Реквізити
  • Видавник: Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди
  • Тип: Рішення, Заява, Справа
  • Дата: 13.03.2014
  • Статус: Документ діє
  • Посилання скопійовано
Реквізити
  • Видавник: Європейський суд з прав людини, Міжнародні суди
  • Тип: Рішення, Заява, Справа
  • Дата: 13.03.2014
  • Статус: Документ діє
Документ підготовлено в системі iplex
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Зінченко проти України" (Заява № 63763/11)
СТРАСБУРГ
13 березня 2014 року
ОСТАТОЧНЕ
13/06/2014
Офіційний переклад
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Зінченко проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Марк Віллігер (<…>), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (<…>),
Боштьян М. Зупанчіч (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Вінсент А. де Гаетано (<…>),
Андре Потоцький (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 18 лютого 2014 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено в той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 2585/06, а надалі № 63763/11), яку 30 грудня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Богдан Леонідович Зінченко (далі - заявник).
2. Інтереси заявника представляли п. Б. Черніков, якого потім замінив п. Комаров - юристи, що практикують у м. Москві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Н. Кульчицький.
3. Заявник зокрема стверджував, що побутові умови його тримання у СІЗО м. Одеси були нестерпними, він не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо своєї скарги, і його право на захисника у кримінальній справі було порушено.
4. 9 лютого 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
А. Кримінальне провадження щодо заявника та його тримання під вартою до закінчення слідства та суду
5. Заявник народився у 1983 році.
6. У грудні 2002 року заявника затримали за підозрою в участі у кількох жорстоких злочинах, вчинених членами Одеської комсомольської організації (Спілка молодих комуністів), що прагнула відновлення комуністичного ладу насильницьким шляхом. Протокол затримання, підписаний заявником, датований 20 грудня 2002 року.
7. Того ж дня (20 грудня 2002 року) заявник підписав документ, яким йому повідомлялися його процесуальні права підозрюваного. Перед підписом у документі рукою заявника було зроблено таку примітку:
"права підозрюваного на захист мені роз’яснено і я їх розумію. Я не бажаю користуватися послугами адвоката під час допиту та мати з ним зустріч до першого допиту, оскільки вважаю, що поки що в цьому немає необхідності. Якщо виникне необхідність, я скористаюся послугами адвоката в подальшому".
8. Того ж дня заявника допитали у якості підозрюваного. Перед допитом він підписав заяву, аналогічну вищенаведеній, на бланку протоколу допиту, у ході допиту заявник визнав, що симпатизував комуністичним поглядам, знав особисто деяких членів Одеської комсомольської організації, підозрюваних органами влади в участі у злочинній діяльності, та неодноразово обговорював з ними питання ідеології. Проте він не залучався до жодної кримінальної діяльності та не знав про таку діяльність з боку цих осіб. Він також не підтримував жодних насильницьких методів відновлення комуністичного ладу в Україні.
9. 21 грудня 2002 року заявник взяв участь в очній ставці з Г., іншою особою, затриманою за підозрою в участі у тій самій групі. Перед очною ставкою заявник ще раз підписав відмову від свого права на правову допомогу, написавши від руки на бланку протоколу очної ставки текст відмови схожий на вищенаведений. Підчас очної ставки Г. стверджував, що у 2001 році кілька членів групи, включаючи його самого та заявника, скоїли розбійний напад на продуктовий магазин "Ф.", щоб добути гроші для організації. Заявник заперечував ці твердження.
10. 28 грудня 2002 року заявник висловив бажання мати захисника. У той самий день Ш. було призначено його захисником.
11. Того ж дня заявнику у присутності Ш. було пред’явлено офіційне обвинувачення у членстві в озброєній банді, яка планувала революційну війну проти конституційного ладу, зокрема участь у двох розбійних нападах з метою збирання коштів на користь цієї організації. Коли його допитували у присутності Ш., заявник повторив свої попередні твердження. Наприкінці допиту заявник у відповідь на запитання Ш. вказав, що він не зазнав жорстокого поводження з боку працівників слідчих органів. Як стверджував заявник, він не бачив Ш. ані до, ані після цього допиту.
12. 23 лютого 2003 року заявника перевезли до СІЗО ОСІ-21 м. Одеси (далі - Одеське СІЗО), де він залишався під вартою до листопада 2005 року.
13. Як стверджував заявник, після його перевезення до СІЗО, поїздки тривалістю кілька годин у транспортному засобі без опалення та без зимового одягу, він захворів на запалення легень. Після прибуття до СІЗО заявник отримав неякісне лікування запалення легень.
14. Як стверджував Уряд, жодного запису про те, що під час перебування заявника у Одеському СІЗО у нього було запалення легень, не було.
15. 14 березня 2003 року за клопотанням заявника його батько, географ за фахом, був допущений до участі у кримінальному провадженні в якості замісника заявника. У березні та квітні 2003 року було здійснено деякі допити та інші слідчі дії у присутності батька заявника та без захисника. Під час цих дій заявник повторив свої попередні твердження та заперечив, що брав участь у будь-якій кримінальній діяльності.
16. 17 квітня 2003 року заявник подав клопотання про те, щоб його захисника Ш., який надавав йому безкоштовну правову допомогу, замінили юристи Р. та Д.
17. 21 квітня 2003 року Р. та Д. були допущені до провадження як захисники заявника. Сторони провадження не повідомили Суд про те, чи ці захисники фінансувалися державою чи у приватному порядку. Подальші досудові слідчі дії за участю заявника відбувалися у присутності його захисника Р. Під час цих дій заявник повторив свої попередні твердження та заперечив усі висунуті проти нього обвинувачення.
18. 27 травня 2003 року досудове слідство було завершено, і заявник разом із десятьма іншими особами, причетними до злочинної діяльності як члени комсомольської організації, мав постати перед апеляційним судом Одеської області (далі - обласний суд), який діяв як суд першої інстанції. Йому пред’явили обвинувачення в участі в озброєній банді, вчиненні двох розбійних нападів та терористичного акту (підпалі приватного транспортного засобу).
19. З 27 травня по 24 липня 2003 року заявник ознайомлювався з матеріалами справи.
20. 17 червня 2003 року заявник звернувся із клопотанням замінити Р. та Д. на М. - його нового захисника, і це клопотання було задоволено. Із матеріалів справи не зрозуміло, оплачувалася робота М. державою чи у приватному порядку.
21. 24 липня 2003 року заявник та його захисник М. підписали розписку про те, що вони повністю ознайомилися з матеріалами справи і станом на той час не мали процесуальних клопотань. Згідно з журналом обліку за підписом заявника за робочий день він ознайомлювався з матеріалами справи у кількості від одного до трьох томів, і загалом опрацювання сорока чотирьох томів матеріалів справи зайняло тридцять один день.
22. 1 вересня 2003 року обласний суд провів попереднє судове засідання у справі, на якому троє інших підсудних Р., С. та Д. звернулися із клопотанням про надання їм додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи. Їхнє клопотання задовольнили.
23. 24 вересня 2003 року суд провів ще одне засідання, під час якого заявник звернувся із клопотанням про надання додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи. Його клопотання було відхилено.
24. Протягом розгляду справи судом заявник повторював свої попередні твердження та заперечував будь-яку участь у злочинній діяльності. Він також стверджував, що фактично його затримали 19 грудня 2002 року та жорстоко поводились з ним для того, щоб зламати його психологічний спротив. Інших підсудних, які свідчили проти заявника, також піддавали жорстокому поводженню, і їх працівники слідчих органів змусили свідчити проти заявника.
25. У листопаді 2003 року Б., один з підсудних, помер під час тримання під вартою, а решта підсудних стверджувала, що його смерть була результатом катувань.
26. Згідно з розпорядженням суду щодо обставин перевірки обставин смерті Б. прокуратура повідомила, що скарги про катування не підтвердились, а Б. помер вір раку.
27. Як стверджував заявник, під час судових засідань він часто почувався виснаженим через погані умови тримання під вартою та перевезення до приміщень суду, а також у зв’язку з відсутністю організації харчування. Зокрема, під час його перебування у СІЗО його часто переміщували з камери до камери і часто свавільно розміщували у карантинному відділенні з новоприбулими, які перебували під наглядом з метою виявлення інфекційних хвороб. Заявнику та його співкамерникам не дозволяли залишати камери, за винятком одногодинної прогулянки раз на день. Інколи в камерах на десять ліжок розміщувалися двадцять і більше засуджених, через що вони мали спати по черзі. У результаті через позбавлення його сну розумова активність заявника під час судового розгляду була ослаблена. Більш того, у дні судових засідань заявника часто виводили з його камери приблизно о 06 год. та розміщували разом з двадцятьма-тридцятьма іншими особами у спеціальному приміщенні для очікування площею приблизно 15-20 м кв. без віком та опалення. У таких умовах він мав чекати на автозак по кілька годин. Після повернення із суду він знову мав чекати кілька годин у тому самому приміщенні перед доправленням до його постійної камери. У результаті він пропускав час прийому їжі і часто залишався голодним. Так звані "сухі пайки", що видавалися заявникові у дні судових засідань, складалися лише із хліба. Інколи в будівлі суду давали гарячі страви, але забезпечення ними було нерегулярним. Крім того, у СІЗО заявникові не надавалась медична допомога у зв’язку з вегето-судинною дистонією та недостатністю мітрального клапана (хронічне порушення роботи серця).
28. Як стверджував Уряд, умови тримання заявника під вартою були задовільними. У камерах, у яких тримали заявника в Одеському СІЗО, площею від 7,6 до 8,5 м кв. перебувало по чотири особи, кожна з яких мала окреме спальне місце. У кожній камері були вікна, санвузол, водопровід, електричне освітлення та опалення. Згідно з відповідними нормами, особи, що трималися під вартою, користувалися правом на щоденну годинну прогулянку у дворі та мали щотижневий доступ до душових. Перевезення заявника у дні проведення судових засідань проводилися без надмірних затримок, та відповідно до застосовних норм законодавства адміністрація СІЗО завжди організовувала для нього триразове харчування. На підставі наказу начальника СІЗО від 11 серпня 2003 року під час судового процесу заявник отримував гарячі обіди, організовані працівником К. у приміщеннях суду у тижні, на які було заплановано більш ніж три засідання. У тижні, коли судових засідань було менше, підсудні отримували сухі пайки. Інші прийоми їжі організовувалися заявникові у СІЗО. Стан здоров’я заявника, включаючи стан його судинної системи та серця, регулярно та належним чином відслідковувався медичними працівниками СІЗО і протягом його тримання під вартою залишався стабільним. Двічі (12 березня та 2 серпня 2004 року) заявника також оглядав кардіолог Одеської обласної клінічної лікарні, який призначив йому амбулаторне підтримуюче лікування, яке заявник отримав у СІЗО. Крім того, заявника також неодноразово оглядали цивільні медичні працівники, зокрема отоларинголог, невропатолог, хірург, уролог та офтальмолог, які дійшли висновку, що його стан був задовільний. У березні 2004 року заявника оглянули кілька медичних працівників, які встановили, що стан його здоров’я є задовільним, і він може брати участь у судовому розгляді.
29. 10 листопада 2003 року обласний суд усунув батька заявника від участі у провадженні в якості його захисника на тій підставі, що той неодноразово, незважаючи на попередження, порушував процесуальні норми. Зокрема, він намагався передати заявнику певні матеріали, які, на думку суду, могли зашкодити встановленню фактів у справі.
30. 19 липня 2004 року обласний суд визнав заявника винним в участі в озброєній банді, будучи членом якої він брав участь у двох розбійних нападах. Суд також визнав його винним у підпалі приватного транспортного засобу, перекваліфікувавши відповідне обвинувачення з "терористичного акту" на "хуліганство". Суд відхилив твердження про те, що деякі з підсудних зазнали жорстокого поводження з боку працівників слідчих органів, як необґрунтовані. Заявнику призначили покарання у вигляді дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна.
31. Заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України. Згідно з незасвідченою копією його скарги з матеріалів справи він стверджував, що не був винуватим у жодній злочинній дії, та оскаржував оцінку доказів, обґрунтовуючи свої твердження численними посиланнями на відповідні сторінки матеріалів справи. Заявник також стверджував, що усі докази, зібрані під час досудового слідства, мали бути визнані неприйнятними, оскільки були отримані з порушенням процесуальних гарантій. Зокрема, заявнику після його затримання було відмовлено у правовій допомозі, і протягом більшої частини слідства його інтереси не представляв захисник. Більше того, представники органів влади катували інших підсудних з метою примусити їх надати визнавальні показання. Він також стверджував, що його неофіційне затримання 19 грудня 2002 року було незаконним, і у нього був дуже обмежений час та можливості для ознайомлення з матеріалами справи.
32. 28 та 29 вересня 2004 року заявник підписав розписку про те, що він не мав претензій до адміністрації Одеського СІЗО і не зазнав жорстокого поводження протягом тримання в установі.
33. 26 липня 2005 року Верховний Суд України провів судове засідання у справі заявника. Заявник, якого представляв новий захисник К., був присутнім на цьому засіданні і надав усні доводи, в яких заявив про свою невинуватість. Того ж дня Верховний Суд України виправдав заявника у вчиненні підпалу транспортного засобу через недоведеність його участі у цьому злочині. Суд залишив решту вироку без змін, зазначивши зокрема, що кілька очевидців, включаючи потерпілих та деяких підсудних, під час допиту у відкритому судовому засіданні свідчили про те, що заявник брав участь у розбійних нападах, у вчиненні яких він обвинувачувався. Верховний Суд України відхилив як необґрунтовані твердження про те, що інші підсудні зазнали жорстокого поводження, та твердження про порушення права заявника на захист і ознайомлення з матеріалами справи, а також залишив вирок заявнику без змін.
34. У лютому 2009 року захисник заявника, який знаходився у м. Москві, Російська Федерація, звернувся до обласного суду із клопотанням надіслати йому поштою низку документів з матеріалів справи заявника.
35. 25 червня 2009 року суд залишив це клопотання без задоволення. Він вказав, зокрема, на те, що у нього не було можливості підготувати та надіслати копії і що захисник міг ознайомитися з матеріалами справи у приміщенні суду.
В. Тримання заявника під вартою після засудження
36. У листопаді 2005 року заявника перевели до виправної колонії с. Губник для відбування покарання. Як стверджував заявник, залізничні вагони погано провітрювалися та були переповнені, а засудженим не дозволяли за потреби та повною мірою користуватися туалетом. У невизначену дату в кінці 2005 року заявника перевели до Вінницької установи виконання покарань управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Вінницькій області № 1 (далі - в’язниця № 1), де він залишався принаймні до грудня 2006 року. Як стверджував заявник, протягом першого місяця перебування у в’язниці його свавільно тримали у камері для засуджених, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
37. Після прибуття заявника оглянули медики і встановили, що стан його здоров'я був у цілому задовільним.
38. У 2006 році заявник мав сім короткострокових побачень зі своїми батьками (27 січня, 29 березня, 12 травня, 19 червня, 11 вересня, 6 листопада та 25 грудня) та одну телефонну розмову з ними (18 грудня).
39. Як стверджував Уряд, 15 грудня 2006 року заявник також мав побачення зі своїми батьками, що згідно з положеннями статей 110 та 140 Кримінально-виконавчого кодексу України кваліфікується як "тривале". Заявник стверджував, що побачення, про яке йдеться, не кваліфікується як "тривале", тому що вищезазначеними положеннями передбачалася можливість для засуджених проживати разом із відвідувачем у приміщеннях для тривалого побачення строком до трьох днів, а йому дозволили просто спілкуватися зі своїми батьками в одному з адміністративних приміщень протягом строку, тривалішого ніж звичайний, та за відсутності охорони в’язниці.
40. У липні 2006 року Центральний Комітет Всесоюзного руху на захист політв’язнів - борців за соціалізм (ініціативна група, що діє в Росії) поскаржився Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини на те, що заявника свавільно позбавили тривалих побачень з його родиною та обмежили листування відправкою одного листа на місяць.
41. У невизначену дату цю скаргу передали до прокуратури Вінницької області.
42. 26 вересня 2006 року прокуратура повідомила комітетові, що у своїх поясненнях слідчому сам заявник заперечував наявність у нього будь-яких інших скарг до адміністрації в'язниці. Прокуратура також зазначила, що на підставі норми законодавства, що набрала чинності у 2004 році і дозволяє засудженим виправних колоній максимального рівня безпеки "тривале" побачення (спільне проживання) з родиною, Вінницька виправна колонія будує на своїй території приміщення для тривалих побачень, і закінчення цього будівництва очікується незабаром. Тим часом заявник міг полегшити зв'язок зі своїми батьками, наприклад, звернувшись по додаткові короткострокові побачення або телефонні розмови.
43. Як стверджував заявник, будівництво згаданих прокуратурою приміщень не було закінчено до кінця 2007 року.
44. У квітні 2012 року заявника перевели до Крижолільського виправного центру з менш суворим режимом для продовження відбування покарання.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
45. Відповідні положення статей 59 та 63 Конституції України 1996 року щодо права на правову допомогу та право не давати показання проти себе наведено у рішенні від 19 лютого 2009 року у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine, заява № 16404/03, п. 25).
46. У відповідних положеннях Кримінально-виконавчого кодексу України 2003 року у редакції, чинній станом на час подій, зазначається таке:
Стаття 110. Побачення засуджених до позбавлення волі з родичами, адвокатами та іншими особами. Телефоннї розмови
"1. Засуджені мають право на побачення: короткострокові тривалістю до чотирьох годин і тривалі - до трьох діб. Короткострокові побачення надаються з родичами або іншими особами у присутності представника колонії. Тривалі побачення надаються з правом спільного проживання і тільки з близькими родичами (подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати й сестри, дід, баба, онуки). ...
5. Засудженим надається право на чотири телефонні розмови протягом року тривалістю до п’ятнадцяти хвилин кожна під контролем адміністрації. ...
6. Засудженим за їхнім проханням дозволяється заміняти тривалі побачення короткостроковими, а також тривалі або короткострокові побачення - телефонними розмовами. ...".
Стаття 140. Виправні колонії максимального рівня безпеки
"…
2. У виправних колоніях максимального рівня безпеки засуджені мають право:
одержувати щомісяця короткострокове і один раз на три місяці тривале побачення...".
47. У відповідних положеннях наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань № 192 від 20 вересня 2000 року "Про затвердження нормативно-правових актів з питань тримання і поведінки осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань" (скасований 18 березня 2013 року), у редакції, чинній на час подій, зазначається таке:
1.3. Наповнення слідчих ізоляторів
"…
1.3.2. Фактична чисельність узятих під варту і засуджених осіб не може перевищувати наявну кількість індивідуальних спальних місць згідно з установленими чинним законодавством санітарними нормами".
8.2. Харчування осіб, взятих під варту, і засуджених
"... особи, узяті під варту, і засуджені щоденно забезпечуються триразовим харчуванням за встановленими нормами і приймають їжу, як правило, в камерах. ...
Харчування ув'язнених під час перебування в судах забезпечується адміністрацією слідчого ізолятора в такому порядку:
8.2.1. При тривалості судового процесу до трьох днів замість обіду видається сухий пайок.
8.2.2. При тривалості процесу більше трьох днів без перерви надається триразове харчування з доставкою обіду в суд. Якщо судовий процес переривався більше ніж на 1 добу, то відлік тривалості судового процесу поновлюється".
48. Інші відповідні положення національного законодавства щодо досудового тримання під вартою та положення Кодексу адміністративного судочинства України наведені в рішенні Суду від 30 квітня 2013 року у справі "Тимошенко проти України" (Tymoshenko v. Ukraine) (заява № 49872/11, пп. 179-181).
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
49. У відповідних витягах із Доповіді Уряду України за наслідками візиту до України Європейського Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) з 9 по 21 жовтня 2005 року зазначається таке:
"... КЗК також рекомендує органам влади України якомога скоріше переглянути законодавчо закріплені норми житлового простору, що має припадати на одного засудженого, з тим, щоб вони становили щонайменше 4 кв. м в усіх установах Державного департаменту України з питань виконання покарань...".
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
50. Заявник скаржився на те, що умови його тримання в Одеському СІЗО, включаючи матеріально-технічну базу, санітарні та інші заходи, а також медична допомога, не відповідали статті 3 Конвенції , у якій зазначено таке:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
А. Прийнятність
1. Заперечення щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту
51. Уряд стверджував, що цей аспект справи був неприйнятним на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту. Зокрема заявник мав подати вищезазначені скарги до прокуратури та адміністрації СІЗО.
52. Заявник стверджував, що проблеми, щодо яких він скаржився, мали системний характер і адміністрація СІЗО була добре поінформована про них. З огляду на те, що заявник був засудженим, засоби юридичного захисту, запропоновані Урядом, були не лише неефективними, але також могли призвести до розправи над ним.
53. Суд зазначає, що у низці справ проти України він вже відхиляв заперечення Уряду щодо неповідомлення заявниками своїх скарг на погані побутові умови тримання під вартою або відсутність медичної допомоги прокуратурі та звертав увагу, що проблеми, щодо яких було подано скарги, мали системний характер (див., наприклад, рішення у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69-71, від 28 березня 2006 року; "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/08, пп. 57-58, від 14 жовтня 2010 року; "Петухов проти України" (Petukhov v, Ukraine), заява № 43374/02, пп. 76-78, від 21 жовтня 2010 року, та "Комарова проти України" (Komarova v. Ukraine), заява № 13371/06, п. 50, від 16 травня 2013 року). Що стосується аргументу Уряду про те, що заявник також мав повідомити про свої скарги адміністрації СІЗО, Суд повторює, що в принципі подання скарг в рамках ієрархічної структури не становить ефективний засіб юридичного захисту для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції (див., як найновіше джерело, рішення від 7 жовтня 2010 року у справі "Знайкін проти України" (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, п. 68). Більше того, з огляду на скарги заявника у цій справі Суд вважає, що вони походять з адміністративної практики, і що адміністрація СІЗО була добре поінформована про становище заявника. Враховуючи системний характер проблем, що стали підставою для скарг заявника, Суд не вбачав жодних причин відходити від своїх попередніх висновків і відхиляє заперечення Уряду.
2. Заперечення щодо обґрунтованості скарги на відсутність медичної допомоги
54. Уряд також стверджував, що скарга заявника на неадекватну медичну допомогу в Одеському СІЗО була явно необґрунтованою. Зокрема твердження заявника щодо неналежного лікування запалення легень були повністю необґрунтованими, оскільки не було жодних записів про те, що під час перебування у СІЗО у нього було запалення легень. Навпаки, медичний персонал СІЗО регулярно наглядав за станом здоров’я заявника. Його також неодноразово оглядали позаштатні консультанти, включаючи кардіолога та невропатолога, які оцінили стан його судинної системи та серця і не визнали його ані загрозливим, ані таким, що погіршується.
55. Заявник заперечував проти цих тверджень. Він стверджував, що надані Урядом документи були неточними та неповними. На його думку, Уряд мав надати повну копію його медичної картки, яка повинна була супроводжувати його з одного місця тримання під вартою до іншого. Якщо її не було підроблено, ця картка мала містити запис про перебування заявника у медичній частині СІЗО у лютому та березні 2003 року у зв’язку із запаленням легень. Більше того, не здійснювався ані регулярний нагляд за його судинною дистонією та недостатністю мітрального клапана, ані їх лікування. Дві позапланові консультації позаштатних спеціалістів за період тримання під вартою протягом майже трьох років були недостатніми для лікування такого серйозного стану, через який за ним вели нагляд з дитинства. Більш того, перша така консультація була проведена більше ніж через рік після його поміщення до СІЗО, а електрокардіограму зроблено не було.
56. Суд повторює, що до обов'язків держави належить забезпечення осіб, які перебувають під вартою, необхідною медичною допомогою (див., наприклад, рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пп. 72-74, із подальшими посиланнями). При визначенні того, чи виконали державні органи свої обов’язки з надання медичної допомоги особі, яка перебуває під вартою і під їхнім контролем, Суд має оцінити якість медичних послуг, наданих такій особі, з урахуванням стану її здоров’я та "практичних вимог ув'язнення", та визначити за обставин конкретної справи, чи був застосований стандарт з охорони здоров’я сумісним з людською гідністю засудженого (див. рішення від 15 травня 2012 року у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, п. 138, із подальшими посиланнями).
57. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявник не надав жодних доказів того, що він у лютому та березні 2003 року дійсно хворів на запалення легень. У матеріалах справи немає нічого, що б наводило на думку, що заявник не міг отримати доступ до медичної картки, яка, за його власними твердженням, мала містити відповідний запис. Більш того, з матеріалів справи випливає, що ані заявник, ані його батько, допущений у березні 2003 року до участі у провадженні як його представник, ніколи не скаржилися до адміністрації СІЗО або будь-якого іншого органу влади щодо тверджень заявника про погане лікування та медичних доказів того, що він хворів на запалення легень, Суд не може дійти висновку про достовірність його тверджень.
58. Що стосується скарг заявника на відсутність нагляду та лікування недостатності його мітрального клапана і дистонії, Суд зазначає, що заявника неодноразово оглядали компетентні медичні спеціалісти, і йому було призначено лікування. Заявник не надав жодних доказів того, що стан його здоров’я вимагав якогось іншого особливого лікування (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справах "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пп. 68-69, від 14 жовтня 2010 року, та "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пп. 69-71, від 16 травня 2013 року), що стан його здоров'я погіршився протягом перебування у СІЗО або йому колись відмовляли у наданні певної медичної допомоги, про яку він просив і якої потребував стан його здоров’я.
59. Беручи до уваги документи з матеріалів справи, Суд вважає, що заявник не сформулював небезпідставну скаргу на те, що доступна йому в Одеському СІЗО медична допомога не відповідала його людській гідності у розумінні статті 3 Конвенції .
3. Висновок щодо прийнятності
60. З огляду на вищезазначені твердження Суд вважає, що скарга заявника на матеріальні умови тримання його під вартою в Одеському СІЗО не є явно необґрунтованою та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому заява повинна бути визнана прийнятною.
61. Скарга заявника на якість медичної допомоги в Одеському СІЗО є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена як неприйнятна відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .
В. Суть
62. Заявник описав умови його тримання в Одеському СІЗО (див. пункт 26) та стверджував, що вони не відповідали статті 3 Конвенції .
63. Уряд заперечив проти викладу фактів заявником (див. пункт 29) та стверджував, що умови тримання заявника під вартою, включаючи санітарні та інші заходи, були задовільними.
64. Суд зазначає, що стаття 3 Конвенції покладає на державу обов’язок піклуватися про те, щоб умови тримання особи під вартою відповідали принципу поваги до людської гідності та щоб характер і спосіб застосування такого заходу не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, рівень яких перевищує той неминучий рівень страждань, що є невід'ємною складовою тримання під вартою (див. рішення від 20 травня 2010 року у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пп. 56 та 57, з подальшими посиланнями).
65. Суд зазначає, що у цій справі заявник навів кілька подробиць щодо розмірів окремих камер, в яких він перебував протягом певних проміжків часу, кількості співкамерників, яких в цих камерах було розміщено, або санітарних чи інших заходів у СІЗО. У той же час наявні документи вказують, що під час тримання заявника у цій установі, що тривало понад два з половиною роки, йому вкрай не вистачало особистого простору. Зокрема, як повідомлялося Урядом, камери для чотирьох осіб мали площу від 7,6 до 8,5 квадратних метрів, забезпечуючи приблизно два квадратні метри простору на одну особу. Цей простір є набагато меншим за чотири квадратні метри на одного засудженого за мінімальними стандартами, рекомендованими КЗК для багатомісних камер (див. пункт 49).
66. Більше того, з огляду на те, що у камерах також знаходилися санітарні вузли, меблі та приладдя, це також зменшувало доступну для заявника загальну площу. Суд вказує, як вбачається з матеріалів справи щодо режиму СІЗО, заявник та його співкамерники не мали свободи руху та протягом більшої частини доби знаходилися у межах своєї камери. З огляду на свою практику (дав., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Трепашкін проти Росії" (Trepashkin v. Russia), заява № 36898/03, п. 92, від 19 липня 2007 року; вищенаведене рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), п. 103, та "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05,-пп. 51-52, від 12 січня 2012 року) Суд вважає, що брак особистого простору, наданого заявнику під час тримання його під вартою, сам по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції . З огляду на ці висновки Суд не вбачає необхідності розглядати скарги заявника на санітарні та інші заходи в Одеському СІЗО.
67. Враховуючи вищезазначені висновки, Суд вважає, що умови тримання заявника в Одеському СІЗО були принизливими.
68. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції .
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
69. Заявник також скаржився на те, що судовий розгляд його справи був несправедливим, зокрема з огляду на недостатній час, який був у нього для ознайомлення з матеріалами справи, той факт, що під час судових засідань він був психологічно та фізично виснаженим, та те, що його інтереси не були представлені належним чином. Він посилався на пункт 1 та підпункти "b" і "с" пункту 3 статті 6 Конвенції , у відповідних частинах якої зазначається:
"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...".
70. Суд повторює, що вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції слід розглядати як особливі аспекти права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 цієї статті, а отже, мають розглядатися спільно (дав. рішення у справі "Ван Гейсхем проти Бельгії" (Van Geyseghem v. Belgium) [ВП], заява № 26103/95, п. 27, ECHR 1999-I). Суд має розглянути, чи було провадження загалом справедливим (див. рішення від 16 червня 2005 року у справі "Балліу проти Албанії" (Balliu v. Albania), заява № 74727/01, п. 25).
А. Прийнятність
1. Твердження про недостатній час на ознайомлення з матеріалами справи
71. Уряд стверджував, що скарга заявника на те, що час, протягом якого він мав ознайомлюватися з матеріалами справи, був недостатнім, була необґрунтованою.
72. Заявник не погодився із цим. Він стверджував, що відведеного йому часу для ознайомлення з матеріалами справи до судового розгляду було надзвичайно мало, зокрема у зв'язку з тим, що матеріали справи складалися із сорока чотирьох томів, приблизно по 200 сторінок кожний. Його клопотання про надання додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи було свавільно залишено без задоволення судом першої інстанції. Заявник також не міг належним чином підготуватися до касаційного провадження. Зокрема, йому відмовили у задоволенні його клопотання щодо прослуховування технічного запису судового процесу.
73. Суд повторює, що відповідно до підпункту "b" пункту 3 статті 6 Конвенції обвинувачений повинен мати можливість організувати свій захист у належний спосіб та без обмежень можливості наводити суду першої інстанції усі відповідні аргументи на свій захист, і отже, впливати на результати провадження (див. наприклад рішення від 20 січня 2005 року у справі "Майзіт проти Росії" (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, п. 78). Цей обов'язок включає в себе надання обвинуваченому можливості ознайомитися з результатами розслідування, проведеного під час провадження, з метою підготовки свого захисту (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 15 січня 1997 року у справі ""С.G..Р" проти Нідерландів" (C.G.P v. the Netherlands), заява № 29835/96; рішення від 18 березня 1997 року у справі "Фуше проти Франції" (Foucher v. France), пп. 26-38, Reports 1997-II, та вищенаведене рішення у справі "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), п. 65). У той же час Договірні держави користуються значною свободою у виборі належних засобів для забезпечення відповідності їх судових систем вимогам Конвенції. До завдань Суду належить не підміна собою національних органів влади при веденні їхніх проваджень, а розгляд того, чи призвів обраний ними у цій справі метод до результатів, що відповідають Конвенції (див., в якості прикладу, рішення від 16 грудня 1992 року у справі "Хаджіанастассіу проти Греції" (Hadjianastassiou v. Greece), п. 33, Series А № 252).
74. Вивчаючи обставини цієї справи з огляду на принципи, встановлені його практикою, Суд зауважує, що згідно із журналом та розпискою, підписаними заявником 24 липня 2003 року, він закінчив ознайомлення з матеріалами справи до цієї дати після тридцяти одного дня роботи з ними. Також виявляється, що заявник, інтереси якого станом на час подій представляв обраний ним захисник М., мав широкий вибір можливостей вимагати додаткового часу чи то перед початком судового процесу, чи то під час підготовчої частини судового засідання. Аналогічні клопотання інших підсудних було задоволено протягом того ж часу. Також слід відмітити, що ані у своїй заяві до обласного суду, ані у касаційній скарзі до Верховного Суду України заявник не зазначив, які саме документи з матеріалів справи, що стосувалися різних епізодів злочинної діяльності одинадцяти підсудних, йому ще потрібно було переглянути, та яким чином неможливість отримати додатковий час для розгляду цих документів в оригіналі вплинула на його здатність захищати себе. Аналогічним чином у своїх доводах Суду заявник не деталізував це питання та посилався виключно на той факт, що матеріали справи складалися з великої кількості томів. Він також не довів, що єдиним способом отримати доступ до необхідних документів було ознайомлення з оригіналами документів із матеріалів справи. За цих обставин Суд не вирішує in abstracto, скільки часу необхідно для ознайомлення з матеріалами справи такого обсягу.
75. З огляду на вищезазначені твердження та враховуючи рівень деталізації доводів заявника, Суд вважає, що вони не становлять небезпідставної скарги на порушення права заявника на адекватний час для підготовки захисту.
76. Тому ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована у розумінні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .
2. Твердження щодо психологічного та фізичного виснаження під час провадження у суді
77. Уряд також наголошував, що твердження заявника щодо його психологічного та фізичного виснаження під час судового розгляду, з огляду на умови його тримання під вартою, перевезення та відповідні заходи з організації харчування, також були явно необґрунтованими. Уряд посилався на свою версію перебігу подій (див. пункт 28) та зазначив, що не було медичних або інших доказів, які вказують, що заявник не мав достатніх психологічних та фізичних можливостей для участі у судовому розгляді. Більш того, у ході національного провадження заявник ніколи не скаржився ані на погане харчування, ані на погану організацію перевезення.
78. Заявник не погодився із цим. Він посилався на свою версію перебігу подій (див. пункт 26) та стверджував, що його здатність ефективно брати участь у судовому розгляді справи було сильно послаблено постійним позбавленням сну у переповнених камерах, в яких розміщувалися по кілька осіб на одне спальне місце, тривалими періодами очікування до та після доправлення заявника до приміщення суду та відсутністю заходів з організації харчування у дні проведення судових засідань.
79. Суд повторює, що обов’язок держави за підпунктом "b" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо забезпечення права обвинуваченого на захист у кримінальній справі включає в себе обов’язок організовувати провадження у такий спосіб, щоб не перешкоджати його можливості концентруватися та застосовувати розумові здібності для захисту своєї позиції (див. рішення від 19 жовтня 2004 року у справі "Макфі проти Франції" (Makhfi v. France), заява № 59335/00, пп. 40-41). Коли підсудних тримають під вартою, умови їхнього тримання, перевезення, заходи з організації харчування та інші аналогічні заходи є важливими факторами, що мають враховуватися у зв’язку із цим (див., наприклад, рішення від 6 грудня 1988 року у справі "Барбера, Мессегуе та Хабардо проти Іспанії" (Barbera, Messegue and Jabardo v. Spain), пп. 71 та 89, Series A № 146; вищенаведене рішення у справі "Майзіт проти Росії" (Mayzit v. Russia), п. 81, та рішення від 9 жовтня 2008 року у справі "Моісєєв проти Росії" (Moiseyev v. Russia), заява № 62936/00, п. 222).
80. Вивчаючи обставини цієї справи з урахуванням своєї практики, Суд зазначає, що немає жодних медичних або інших об'єктивних доказів на підтвердження тверджень заявника щодо його виснаженого стану. Навпаки, згідно з результатами медичних оглядів, проведених під час судового розгляду, стан здоров’я заявника був в цілому задовільним (див. пункт 28). Що стосується скарги заявника на те, що у переповнених камерах він був регулярно позбавлений сну, як зазначено у пункті 65, він не вказав, коли та як довго його тримали у переповненій камері (або камерах). Уряд зі свого боку стверджував, що камери не були переповненими. Більше того, з наявних документів вбачається, що заявник у своїй касаційній скарзі не висував жодних скарг на своє психологічне або фізичне виснаження під час судового розгляду. Загалом Суд вважає, що наявних документів недостатньо для того, щоб зробити загальний висновок про фізичне або психологічне виснаження заявника, а також про його реальні зусилля покращити своє становище під час провадження.
81. Суд повторює, що для порушення питання необхідно подати скаргу про невідповідність умов тримання або інших заходів здатності заявника ефективно захищати себе у суді; ця скарга, як і будь-яка інша конвенційна скарга, має бути чітко сформульована, максимально підтверджена фактичними доказами та належним чином доведена до відома компетентних національних органів влади перед поданням такої скарги відповідно до Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі "Майзіт проти Росії" (Mayzit v. Russia), п. 82). Враховуючи субсидіарну роль Суду, він не може діяти як суд першої інстанції при встановленні відповідних обставин (див. рішення від 26 липня 2012 року у справі "Василь Іващенко проти України" (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, п. 88).
82. Зважаючи на документи матеріалів справи та вищезазначені міркування, Суд вважає, що твердження заявника не є ані достатньо детальними, ані підкріпленими необхідними фактологічними доказами, включаючи висновки відповідних органів влади, для порушення небезпідставної скарги за статтею 6 Конвенції .
83. Із цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .
3. Твердження щодо порушення права на захисника
84. Уряд не висував жодних заперечень щодо прийнятності цієї скарги.
85. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою та неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
86. Заявник стверджував, що його право на правову допомогу у рамках кримінальної справи щодо нього було порушено. По-перше, йому не забезпечили доступ до захисника, починаючи з дати його затримання до пред’явлення йому обвинувачення 28 грудня 2002 року. Будучи неофіційно затриманим 19 грудня 2002 року заявник зазнав жорстокого поводження та тиску з метою примушення його до співпраці зі слідством. У результаті цього після складення 20 грудня 2002 року протоколу про затримання заявник погодився підписати відмову від свого права на захисника, яка не була щирою. По-друге, на час події заявник не мав коштів для оплати послуг приватного захисника, а захисник Ш., призначена 28 грудня 2002 року у рамках правової допомоги, яка була присутня лише під час одного допиту, не надала заявнику необхідної допомоги. По-третє, слідчі органи не повідомили заявника, що призначення захисника, який не є юристом, не скасовує права мати захисника-юриста. Як наслідок, протягом певного періоду часу під час досудового слідства (у березні та квітні 2003 року) заявника представляв лише захисник, який не є юристом (його батько). Насамкінець, суд першої інстанції свавільно усунув батька заявника від виконання обов’язків його захисника.
87. Уряд заперечив проти цих тверджень. Він зазначав, що 20 грудня 2002 року заявник підписав кілька документів, якими йому повідомлялися його права на захист, та надав розгорнуті пояснення, написані від руки, щодо того, чому він вирішив відмовитися від свого права на юридичне представництво. Як тільки заявник забажав мати адвоката, йому такого призначили. Цього адвоката згодом замінили юристами за вибором заявника, коли він цього забажав. Хоча батька заявника призначили його захисником 14 березня 2003 року, заявник не вимагав усунення Ш. від участі у справі до 17 квітня 2003 року, коли він попросив замінити її двома іншими юристами. Це клопотання було задоволено 21 квітня 2003 року. Таким чином, de jure більшість часу інтереси заявника представляли адвокат та його батько. Оскільки заявник не наполягав на тому, щоб і його батько, і його захисник були присутніми під час деяких слідчих дій, це був його процесуальний вибір, відповідальність за який не може покладатися на державні органи. Зрештою на вимогу заявника до провадження було допущено трьох юристів і вони протягом слідства надавали йому необхідну правову допомогу. Під час судового розгляду та касаційного провадження інтереси заявника знову представляли обрані ним захисники, які активно захищали його інтереси. Насамкінець, що стосується усунення батька заявника від участі у провадженні, то він не є юристом. Тому його участь у провадженні не підпадала під дію підпункту "с" пункту 1 статті 6 Конвенції . У будь-якому випадку батька заявника усунули у зв’язку з неодноразовими випадками зловживання ним своїми процесуальними правами, тому його усунення було в інтересах правосуддя.
2. Оцінка Суду
88. Суд повторює, що хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який, у разі необхідності, призначається державою, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду (див. рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France), заява № 29731 /96, п. 89, ECHR 2001-II). Як правило, доступ до захисника має надаватися підозрюваному з першого його допиту слідчими органами, якщо з огляду на конкретні обставини кожної справи не випливав, що існували вагомі причини для обмеження цього права (див. рішення від 27 листопада 2008 року у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 55). Сам факт невиправданого обмеження доступу підозрюваного, якого тримають під вартою, до захисника може порушувати право на захист, навіть якщо у результаті не було отримано жодних обвинувальних показів (див. рішення від 13 жовтня 2009 року у справі "Даянан проти Туреччини" (Dayanan Turkey), заява № 7377/03, пп. 32-33). У той же час ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися - вголос або за мовчазною згодою - від права на гарантії справедливого судового розгляду, якщо відмова від цього права надається у недвозначний спосіб та супроводжується хоча б мінімальними запобіжними механізмами, співмірними її значущості (див. вищенаведене рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey), л. 59, та рішення від 15 вересня 2011 року у справі "Паскал проти України" (Paskal у, Ukraine), заява № 24652/04, п. 76).
89. Повертаючись до обставин справи, Суд зазначав, по-перше, щодо частини скарги заявника, яка стосується обмеження його права на доступ до захисника у період після його затримання і до висунення йому обвинувачення 28 грудня 2002 року, що немає жодних доказів на підтвердження того, що його затримали та допитували 19 грудня 2002 року або що він станом на час подій подавав які-небудь відповідні скарги. Тому Суд не може розглядати відповідні скарги. із наявних документів випливає, що заявника двічі допитали після його затримання 20 грудня 2002 року та до призначення Ш. його державним захисником. Перед кожним з цих допитів заявник підписував документи, в яких містилися дуже детальні описи його процесуальних прав, та надав обґрунтовані рукописні пояснення щодо того, чому він вирішив відмовитися від захисника (див. пункти 7-9). Немає медичних або інших доказів того, що заявник підписав ці відмови під тиском або у результаті жорстокого поводження. Більше того, з документів матеріалів справи випливає, що 28 грудня 2002 року заявник ясно заперечив будь-які твердження щодо жорстокого поводження під час його допиту у присутності його державного захисника Ш. Пізніше він також не подавав до органів прокуратури жодних скарг на жорстоке поводження та не наводив відповідних скарг у своїй касаційній скарзі. До того ж під час відповідних допитів заявник не надав жодних визнавальних показів. Навпаки, він послідовно заперечував усі обвинувачення щодо нього під час допитів, що він також робив і під час подальшого провадження. З огляду на вищевикладене у Суду немає підстав для висновку про те, що відмовляючись з 20 по 28 грудня 2002 року від права на юридичну допомогу, заявник був уведений в оману, примушений до цього або не розумів наслідків своїх дій. Тому Суд вважає, що не було надмірного обмеження права заявника на юридичне представництво у відповідний період.