Справа "Тарасов проти України" (Заява N 17416/03)

Рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Тарасов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер, Голова,

Енн Пауер-Форд,

Ганна Юдківська,

Андре Потоцький,

Пауль Лемменс,

Хелена Єдерблом,

Алеш Пейхал, судді,

та Клаудія Вестердік, Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 08 жовтня 2013 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалено у цей день:

1. Справу було розпочато за заявою (N 17416/03), яку 26 лютого 2003 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олексій Геннадійович Тарасов (далі - заявник).

2. Заявника, якому надавалася юридична допомога, представляв пан Бущенко А. П. - юрист, який практикує у м. Харкові. На останніх етапах провадження Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - Н. Кульчицький з Міністерства юстиції України.

3. Заявник, зокрема, стверджував, що з ним жорстоко поводилися працівники міліції і було порушено його право на захист.

4. 31 серпня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про цю заяву Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1965 році та проживає у м. Макіївці.

A. Кримінальне провадження щодо заявника

6. 13 січня 2000 року заявника затримали працівники Макіївського УВС України в Донецькій області та ВБОЗ і забрали до приміщення ВБОЗ, де його затримання тривало до 25 січня 2000 року. Як стверджує заявник, у цей час він не мав змоги користуватися правовою допомогою захисника і його примусили зізнатися у різних злочинах. Заявник скаржився на те, що під час допиту працівники міліції неодноразово жорстоко били його, душили та пропускали електричний струм через його геніталії. Як стверджував Уряд, заявнику були роз'яснені його процесуальні права на захист та свободу від надання показань щодо себе, проте він підписав відмову від свого права на захист. Його допитали про крадіжку автомобіля, в якій він зізнався. Він також зізнався в участі у розбійному нападі.

7. 14 січня 2000 року заявника швидкою допомогою доставили до лікарні. Медичні висновки за цю дату підтверджують тупу травму черева та синці в районі поперека, отримані, як стверджувалося, під час побиття працівниками міліції (див. пункт 37).

8. 15 січня 2000 року слідчий відкрив кримінальне провадження щодо заявника за крадіжку із гаража, крадіжку кольорових металів та замах на розбійний напад.

9. 16 січня 2000 року заявникові висунули обвинувачення у крадіжці автомобіля. Як стверджує Уряд, заявникові роз'яснили його процесуальні права на захист та свободу від надання показань щодо себе, проте він підписав відмову від свого права на захист. Заявника допитали про крадіжку автомобіля і він заперечив свою вину. Він пояснив, що не знав, що насправді інша особа причетна до викрадення машини, і стверджував, що до цього він зізнався під тиском з боку працівників міліції.

10. У цей день заявник брав участь у відтворенні обстановки та обставин подій. У цій слідчій дії взяли також участь експерт та двоє понятих.

11. Уряд стверджував, що 17 січня 2000 року заявнику повторно роз'яснили його процесуальні права на захист та свободу від надання показань щодо себе, але він підписав відмову від свого права на захист. Згодом заявника допитали і він зізнався у крадіжці з гаража, крадіжці кольорових металів та розбійному нападі. Він повторно взяв участь у відтворенні обстановки та обставин подій разом із двома понятими.

12. 18 січня 2000 року заявникові повторно пред'явили обвинувачення у крадіжці з гаража, крадіжці кольорових металів та розбійному нападі.

13. 19 січня 2000 року, за версією Уряду щодо розвитку подій, заявнику роз'яснили його процесуальні права на захист та на свободу від надання показів щодо себе ще раз. Заявник відмовився від свого права на захист. Потім заявника допитали та визнали винним за обвинуваченнями від 18 січня 2000 року. Він також взяв участь у відтворенні обстановки та обставин подій разом із двома понятими. Цього ж дня щодо заявника було відкрито ще одну кримінальну справу за фактом крадіжки майна.

14. 25 січня 2000 року заявника перевели до СІЗО (див. пункт 38).

15. 29 лютого 2000 року слідчий провів очну ставку між заявником та його співобвинуваченим, Д. Заявник заперечив свою вину, тоді як Д. свідчив, що заявник був підбурювачем усіх злочинів. Заявник відмовився підписати протокол цієї слідчої дії. Будучи обвинуваченим по всіх пунктах обвинувачення, заявник відмовився свідчити.

16. 02 березня 2000 року заявник клопотав про призначення М. його захисником. Заявника допитали у присутності його захисника і він заперечив свою вину. Він стверджував, що крадіжки були вчинені його знайомими і він про них не знав. Хоча він купив деякі речі в одного з цих знайомих, не знаючи, що ці речі були краденими. Щодо розбійного нападу заявник заперечував напад на потерпілого та стверджував, що опинився у дворі потерпілого випадково. Він також запевняв, що до цього він зізнався під примусом. Потім заявник вивчав матеріали справи у присутності свого захисника М.

17. 13 березня 2000 року мати заявника уповноважила захисника І. на представництво заявника в суді.

18. Суд у справі заявника розпочався 17 березня 2000 року. Під час судових засідань заявник стверджував, що його зізнання було отримане під примусом, зокрема що його били та з ним жорстоко поводилися працівники міліції, які і примусили його зізнатися. Він вимагав допиту свідків, які могли підтвердити його скарги на жорстоке поводження. Зокрема, 02 червня 2000 року заявник звернувся до суду із клопотанням про виклик до суду та допит свідків пані У. Г. та пані У. А., які, як стверджувалося, чули крики заявника, коли у відділі міліції з ним жорстоко поводилися. Клопотання задовольнили і вищезазначених свідків було допитано. Під час допиту вони засвідчили, що чули крики заявника та бачили його після побиття. Пізніше 08 червня 2000 року заявник звернувся до суду із клопотанням про виклик до суду та допит лікаря, який працював у швидкій, коли його забрали до лікарні 14 січня 2000 року (далі - лікар швидкої, див. пункт 37). Це клопотання було відхилено. Суд призначив судово-медичну експертизу заявника у зв'язку з тим, що під час досудового слідства не було проведено жодної такої експертизи.

19. У серпні 2000 року заявника не доставили до суду, оскільки він страждав на ниркові кольки. Суддя суду першої інстанції доручив начальнику медичної частини СІЗО, в якому тримали заявника, оглянути його та повідомити, чи міг той брати участь у судовому засіданні.

20. З 10 по 26 вересня 2000 року делегація Європейського комітету з питань запобігання тортурам чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) відвідувала СІЗО в Україні, включаючи СІЗО, в якому тримали заявника. Як стверджує заявник, він зустрівся з експертами КЗК, що було відображено у доповіді КЗК (див. пункт 52).

21. У вересні 2000 року адміністрація СІЗО повідомила суд про те, що стан здоров'я заявника був задовільний, він отримав амбулаторне лікування і міг відвідувати судові засідання.

22. Проте у жовтні 2000 року начальник медичної частини СІЗО повідомив суд без надання жодних подробиць, що стан здоров'я заявника був дуже поганий, йому рекомендовано залишатися у ліжку, а тому він не міг брати участь у судових засіданнях.

23. 31 серпня 2001 року суд першої інстанції звернувся до посадовців СІЗО із запитом щодо стану здоров'я заявника та його спроможності брати участь у провадженні. У документах, наданих медичною частиною СІЗО, зазначалося, що заявник міг брати участь у судових засіданнях і рекомендувалося доставити його до суду на ношах. Тому суддя суду першої інстанції з метою завершення розгляду кримінальної справи звернувся до адміністрації СІЗО з тим, щоб організувати перевезення заявника до суду на ношах.

24. Як стверджує Уряд, у жовтні 2001 року заявник звернувся до суду із заявою про організацію його перевезення до суду для відновлення розгляду його справи.

25. 09 листопада 2001 року адвокат Н. був допущений до справи в якості захисника заявника замість захисника І., яка померла.

26. 05 грудня 2001 року суддя звернувся до головного лікаря станції швидкої допомоги із проханням допомогти організувати перевезення заявника до суду каретою швидкої допомоги під наглядом лікаря. Згідно із твердженнями медичної частини СІЗО заявник міг бути присутнім у суді та брати участь у судових засіданнях, але рекомендувалося доставити його до суду на ношах. Згідно з медичними даними заявник страждав від сильного неврологічного болю у нижній частині хребта і не міг ходити та сидіти.

27. 21 грудня 2001 року заявника перевезли до суду каретою швидкої допомоги і доставили до зали судових засідань на ношах. Протягом всього судового засідання був присутній лікар. Заявника представляла захисник Н. Як стверджує заявник, він погано почувався та кілька разів під час судового засідання втрачав свідомість. Як стверджує Уряд, стан здоров'я заявника був задовільним. Він стверджував, що у цей день суд завершив з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами і перейшов до судових дебатів сторін провадження, включаючи заслуховування останнього слова заявника. Згідно з протоколом судового засідання заявник взяв участь у судових дебатах у суді та висловив свою згоду на закінчення судового розслідування у справі. В кінці судового засідання заявнику надали останнє слово. Після того, як він відмовився скористатись цією можливістю, його оглянув лікар і засвідчив, що його кров'яний тиск був нормальним, але заявник стверджував, що почувався погано. Лікар зробив висновок, що стан здоров'я заявника був задовільним і він міг говорити. Коли йому ще раз надали останнє слово, заявник не відповів. Уряд також зазначав, що на цьому засіданні суд не допитував жодних свідків і що заявник та його захисник не заявляли клопотання про відкладення розгляду справи на тій підставі, що заявник не міг брати в ньому участь за станом здоров'я.

28. У той самий день суд звернувся із проханням організувати перевезення заявника каретою швидкої допомоги до суду 25 грудня 2001 року.

29. 25 грудня 2001 року Гірницький районний суд м. Макіївки визнав заявника та декількох інших осіб винними у крадіжці та грабежі. Суд встановив, що 14 травня 1999 року заявник, М. та інша особа викрали автомобіль С Крім того, 30 жовтня 1999 року заявникта інші підсудні - М., Ст. та Мо., вкрали металобрухт із гаража Г.; 17 та 20 грудня 1999 року заявник, М. та Мо. вкрали металобрухт та інше майно, що належало Р. та Н. і, насамкінець, 22 грудня 1999 року заявник та Д. намагалися пограбувати пана та пані П. Суд зазначив, що заявник не визнав своєї вини. Він вважав, що, окрім попереднього зізнання заявника, були свідчення інших підсудних, потерпілих (деякі з яких були очевидцями) та інших учасників провадження, а також речові докази, включаючи частину вкрадених речей, знайдених у помешканнях матері та співмешканки заявника, що було достатнім для встановлення вини заявника. Він також відхилив скаргу заявника на жорстоке поводження, посилаючись на матеріали розслідування та медичні висновки, зазначивши, що свідчення пані У. Г. та пані У. А. про те, що вони чули крики заявника у відділі міліції, не будуть взяті до уваги, оскільки вони не були підкріплені іншими матеріалами, та враховуючи справи й характер їхнього зв'язку із заявником [співмешканка заявника та його мати]. Заявника засудили до покарання у вигляді позбавлення волі строком на п'ять років.

30. 27 грудня 2001 року заявнику було надано копію судового рішення.

31. 02 та 07 січня 2002 року заявник оскаржив рішення від 25 грудня 2001 року.

32. 23 січня 2002 року суд першої інстанції залишив апеляційні скарги заявника без розгляду через недотримання процесуальних формальностей. Він, зокрема, зазначив, що у своїх апеляційних скаргах заявник не вказав судове рішення, яке він оскаржує, та не зазначив і не обґрунтував свої твердження про незаконність рішення. Заявнику було надано сім днів для приведення своїх скарг у відповідність до процесуальних вимог.

33. 07 лютого 2002 року заявник подав іншу апеляційну скаргу, яку суд першої інстанції також залишив без розгляду 22 лютого 2002 року на тій підставі, що нова скарга лише доповнювала первинні скарги і не була виправленою апеляційною скаргою. Враховуючи поганий стан здоров'я заявника, йому надали додатковий час для повторного подання скарг відповідно до процесуальних формальностей. Заявник подав ще п'ять додаткових скарг, але безрезультатно.

34. 13 травня 2002 року заявник подав до Верховного Суду України касаційну скаргу. У своїй скарзі він скаржився на катування, відсутність доступу до захисника та фальсифікацію слідчими документів у матеріалах його справи. Він також скаржився, що його сусіди по камері не були допитані як свідки жорстокого поводження з ним і рішення було проголошено за його відсутності, оскільки його захисник переконав його відмовитися від свого права бути присутнім на останньому судовому засіданні у його справі. З тієї ж причини він був позбавлений можливості висловити свої доводи у суді та скористатися правом на останнє слово.

35. 29 жовтня 2002 року колегія з трьох суддів Верховного Суду України розглянула касаційну скаргу заявника та дійшла висновку про те, що рішення суду першої інстанції було обґрунтованим. Він також постановив, що процесуальних порушень не було і що твердження заявника про жорстоке поводження були належним чином перевірені та відхилені як безпідставні.

B. Стверджуване погане поводження із заявником та розслідування цього факту

36. Як стверджує заявник, з 13 по 25 січня 2000 року тривало його тримання в приміщенні ВБОЗ, де його багато разів жорстоко били працівники міліції і примусили зізнатися у крадіжці та розбійному нападі. Під час його затримання працівники міліції використали сльозогінний газ. Потім його зв'язали та побили ногами, руками та кийком. Заявника забрали до приміщення ВБОЗ, де працівники міліції вдягли йому на голову пластиковий пакет, а потім протигаз, спричиняючи задушення. Його також постійно били. Потім працівники прикріпили електричні дроти до його пеніса та правої руки і пропустили електричний струм.

37. 14 січня 2000 року заявнику викликали швидку допомогу, він відчував слабкість та страждав від болю у поперековій зоні та під ребрами грудної клітини. Лікар швидкої допомоги оглянув заявника, який пояснив, що впав зі сходів 13 січня і що пізніше у цей день його затримали працівники міліції. Заявника забрали до лікарні для більш ретельного огляду. У медичних висновках лікарів за цей же день значилися травма черева та синці у поперековій зоні.

38. 25 січня 2000 року заявника перевели до СІЗО. Він стверджував, що черговий лікар побачив сліди його ушкоджень, але не зафіксував їх після того, як з ним поспілкувався працівник міліції. Лише деякі з його ушкоджень були зафіксовані, працівники міліції попередили його про те, щоб він сказав лікарю, що ці ушкодження були нанесені самим заявником. Заявник стверджував, що йому ніколи не дозволяли залишатися сам на сам із лікарем, який його оглядав.

39. 14 березня 2000 року заявник написав листа до правозахисної організації про жорстоке поводження з ним з боку працівників міліції.

40. 25 травня 2000 року прокуратура міста Макіївки допитала причетних лікарів та працівників міліції та відмовила у відкритті кримінальної справи за фактом стверджуваного жорстокого поводження, вважаючи, що неможливо встановити поза розумним сумнівом, що працівники міліції жорстоко поводилися із заявником. У відмові також стверджувалося, що, за словами працівників міліції, заявник прикидався хворим, оскільки планував втекти, а тому для полегшення втечі хотів, щоб його забрали до лікарні. За словами лікаря швидкої, який оглядав заявника 14 січня 2000 року, заявник скаржився на біль у різних частинах тіла та пояснив лікарю, що 13 січня 2000 року він впав перед тим, як його затримали працівники міліції. Лікар зафіксував травму черева та численні синці, в основному у поперековій зоні. Він також рекомендував заявнику проконсультуватися з хірургом та урологом.

41. 08 червня 2000 року суд першої інстанції призначив судово-медичну експертизу заявника, щоб заслухати його твердження про жорстоке поводження. Експертиза проводилася з 12 липня по 02 серпня 2000 року. Згідно з висновками експертизи на обличчі та на шкірі черепа не було виявлено жодних ушкоджень. На передній частині шиї була виявлена рожево-фіолетова пляма розміром 2 х 1 см (як стверджує заявник, родима пляма). На правому променево-зап'ястному суглобі була блідо-коричнева пляма розміром 1 х 0,5 см. На передній поверхні обох передпліч були 4 на лівій та 9 на правій рубців розміром від 3 х 0,2 см до 8 х 0,2 см. Заявник скаржився на больові відчуття у поперековій зоні з обох боків та у куприку. Експертиза виявила у цій частині зону блідо-коричневої шкіри розміром 15 х 10 см. Експертиза також виявила кілька шрамів: круглий рубець діаметром 2,3 см на задній поверхні правого стегна, кілька рубців розміром 2,2 х 0,2 см на лівій сідниці та рубець розміром 1 х 0,6 см на правому коліні. На відстані від 1 до 1,5 см від голівки пеніса була переривчаста ділянка білястої шкіри 0,1 х 2 см завширшки. Жодних інших ушкоджень або їхніх слідів не було виявлено. Експерт дійшов висновку, що блідо-коричневі плями на променево-зап'ястковому суглобі заявника, у поперековій зоні та куприку могли бути слідами синців, що загоювалися, які могли бути нанесені 13 січня 2000 року за обставин, описаних заявником. Щодо рубців експерт дійшов висновку, що вони були кількарічної давності, але точний час їхнього утворення встановити неможливо.

42. 02 серпня 2000 року прокуратура Донецької області скасувала постанову від 25 травня 2000 року та призначила додаткове розслідування, зазначивши, що розгляд скарги заявника не завершено.

43. У серпні 2000 році працівників міліції, лікарів, співкамерників заявника у виправній колонії та декількох інших людей було допитано прокуратурою. Зокрема, додатково був допитаний лікар швидкої, який оглядав заявника 14 січня 2000 року. Деякі зі співкамерників заявника підтвердили, що заявник розповідав їм, що з ним жорстоко поводилися працівники міліції, але не наводив деталей; деякі інші свідчили про те, що заявник не говорив, що його били працівники міліції.

44. 07 вересня 2000 року прокуратура міста Макіївки відмовила у відкритті кримінальної справи через відсутність складу злочину. У відмові зазначалося про відсутність доказів того, що із заявником жорстоко поводилися, а свідчення співкамерників заявника про жорстоке з ним поводження були суперечливими і не могли служити достатньою підставою для висновку про жорстоке поводження із заявником.

45. У листопаді 2000 року на запит захисника заявника суд призначив судово-медичну експертизу заявника. З 22 листопада 2000 року по 18 травня 2001 року заявник пройшов низку медичних оглядів. Експерти зазначили, що у заявника були численні рубці, деякі з них були понад десятирічної давності. Експерти також зафіксували коричневу пігментацію на його правому променево-зап'ястному суглобі та пенісі, які, як стверджував заявник, були слідами ударів електричним струмом, що його застосовували до нього 13 січня 2000 року. Експерти також дійшли висновку, що не було зв'язку між ушкодженнями заявника у січні 2000 року та його подальшими проблемами зі здоров'ям.

46. У серпні 2003 року заявникові надали копію постанови від 07 вересня 2000 року, яку він оскаржив до суду.

47. 06 листопада 2003 року Центрально-Міський районний суд міста Макіївки скасував постанову від 07 вересня 2000 року та повернув справу на додаткове розслідування. Суд зазначав, що у справі були відсутні пояснення заявника щодо обставин стверджуваного жорстокого поводження та інформація про його стан здоров'я після прибуття до СІЗО та виправної колонії, в яких його тримали. Більше того, не були допитані співкамерники заявника у СІЗО та у матеріалах справи була відсутня інформація щодо того, коли та у який спосіб заявнику були нанесені ушкодження. Насамкінець, не були повністю виконані вказівки прокуратури вищої інстанції.

48. 20 травня 2005 року співкамерники заявника були повторно допитані прокуратурою.

49. 15 червня 2005 року прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи через відсутність складу злочину. Працівники міліції заперечували будь-яке жорстоке поводження із заявником. Співкамерники заявника надали суперечливі свідчення щодо того, чи скаржився заявник на жорстоке поводження та чи були у нього якісь ушкодження станом на час подій. Також зазначалося, що інформація про стан здоров'я заявника після прибуття до СІЗО була відсутня, оскільки після закінчення строку її зберігання відповідну документацію було знищено. Більше того, не робилося жодних записів щодо того, хто разом із заявником знаходився у камерах СІЗО, у зв'язку з чим ці особи не могли бути встановлені. Прокуратура дійшла висновку, що не було доказів жорстокого поводження із заявником або що він отримав будь-які ушкодження у цей час. Заявник не оскаржував цього рішення.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України

50. У статті 63 Конституції зазначається таке:

"Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист...".

B. Відповідне національне законодавство

51. Інше відповідне національне законодавство стисло викладене в рішеннях у справах "Яременко проти України" (заява N 32092/02, п. п. 45 - 49, від 12 червня 2008 року) та "Каверзін проти України" (заява N 23893/03, п. 45, від 15 травня 2012 року).

III. МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

Доповідь Уряду України за наслідками візиту до України Європейського комітету по запобіганню тортурам та нелюдському, або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК), 10 - 26 вересня 2000 року

52. Як стверджує заявник, відповідна частина доповіді стосувалася його.

"19. ... Чоловік, який був заарештований 13 січня 2000 року працівниками міліції управління по боротьбі з організованою злочинністю м. Макіївки Донецької області, скаржився на те, що його побили при затриманні у присутності дружини та дитини. Пізніше він скаржився на те, що під час допиту був побитий кулаками та палицею, зв'язаний ременями за шию і ноги, а на голові був пластиковий пакет і протигаз з амонієм. Таким чином, він був прив'язаний до столу, до пеніса та правого зап'ястя був прив'язаний дріт; декілька разів застосовувався електричний струм.

Після прибуття до СІЗО N 5 фельдшер не зафіксував жодних ознак ушкоджень. Пізніше скарга ув'язненого на погане поводження вочевидь не була розглянута прокурором. Проте з 12 липня по 02 серпня 2000 року за рішенням суду він був оглянутий лікарями судово-медичної експертизи міста Донецька (тобто через шість місяців після стверджуваного жорстокого поводження). Були досліджені такі тілесні ушкодження: рожево-червона пляма розміром 2 х 1 см на шиї; світло-коричнева пляма розміром 10 х 15 см на спині внаслідок пошкоджень шкіри; сліди чотирьох пошкоджень шкіри на плечі; біло-червона пляма на стегні, що може бути колишнім пошкодженням шкіри; сліди пошкоджень розміром 2,5 х 2 см на сідниці; на затиллі правого зап'ястка коричневий пігментований слід 1 х 0,5 см; на лівій стороні пеніса виднівся білуватий шрам". Експертиза зробила висновок, що пошкодження були отримані приблизно шість місяців тому та відповідають скаргам цього чоловіка. Під час огляду медпрацівником комісії пляму на зап'ястку та шрам на пенісі все ще було видно".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

53. Заявник скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції та що ці його твердження не були належним чином розслідувані. Він посилався на статтю 3 Конвенції, в якій зазначається таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Прийнятність

1. Заперечення Уряду

54. Уряд стверджував, що скарги заявника за статтею 3 Конвенції мають бути відхилені через невичерпання національних засобів юридичного захисту. Він вважав, що заявник обрав неналежний засіб юридичного захисту, оскарживши під час судового розгляду його справи відмову прокуратури у порушенні кримінальної справи за фактом жорстокого поводження. Уряд зауважив, що заявник мав оскаржити таку відмову в окремому провадженні, спеціально порушеному з цією метою за статтею 236 -1 Кримінально-процесуального кодексу України. Однак, зазначаючи, що заявник у кінцевому підсумку використав вищезазначену процедуру за статтею 236-1, Уряд вважав, що заявник більше не може наполягати, що він був потерпілим від стверджуваного порушення статті 3 Конвенції, оскільки не оскаржив другу відмову прокуратури у порушенні кримінальної справи. Отже, слід вважати, що заявник погодився із такою відмовою.

55. Заявник вказував на практику судів України, за якою вони постановляли, що розслідування щодо стверджуваного жорстокого поводження мало відбуватися у рамках кримінальної справи стосовно самої особи (див. рішення від 21 квітня 2011 року у справі "Нечипорук і Йонкало проти України",заява N 42310/04, п. 95). Більше того, заявник стверджував, що його не повідомили про постанову від 15 червня 2005 року, про яку він дізнався лише із зауважень Уряду. Отже, він не міг оскаржити її.

56. Суд зауважує, що у цій справі заявник неодноразово успішно оскаржував закриття кримінальної справи, отже, можна сказати, що він вживав належних заходів на національному рівні перед тим, як подати до Суду скаргу щодо триваючого кримінального провадження у зв'язку з його твердженнями про жорстоке поводження. Суд попередньо встановлював, що у випадку України процедури звернення до прокуратури вищого рівня та судів вищих інстанцій виявилися не здатними забезпечити адекватне відшкодування у зв'язку зі скаргами на жорстоке поводження з боку працівників міліції та неефективне розслідування (див. вищенаведене рішення у справі "Каверзін проти України",п. 97).

57. Тому Суд відхиляє вищезазначені заперечення Уряду.

2. Інші питання щодо неприйнятності

58. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Стверджуване жорстоке поводження з боку працівників міліції

59. Заявник стверджував, що існували достатні докази того, що з ним жорстоко поводилися працівники міліції, а національні органи влади не навели жодних правдоподібних пояснень щодо походження його ушкоджень.

60. Уряд не надав жодних зауважень по суті, вважаючи цю скаргу заявника неприйнятною (див. пункт 54).

61. Як неодноразово зазначав Суд, стаття 3 Конвенції втілює одну з найбільш основоположних цінностей демократичних суспільств. Навіть за найважчих обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання (див. рішення у справах "Селмуні проти Франції" [ВП], заява N 25803/94, п. 95, ECHR1999-V, та "Ассенов та інші проти Болгарії",від 28 жовтня 1998 року, п. 93, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII).

62. Оцінюючи докази, Суд загалом застосовував стандарт доказування "поза розумним сумнівом" (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства",п. 161, Series A N 25). Проте доказування може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких та узгоджених висновків або аналогічної неспростовної презумпції факту (див. рішення у справі "Салман проти Туреччини" [ВП], заява N 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

63. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявник отримав низку ушкоджень, походження яких не було встановлено у належний спосіб. Він зазначає, що національний суд у своїй постанові від 06 листопада 2003 року визнав, що походження та давність нанесення ушкоджень не були визначені належним чином (див. пункт 47 вище). Суд також зазначає, що Уряд не заперечував проти тверджень заявника про те, що вищенаведена відповідна частина доповіді КЗК (див. пункт 52) стосувалася саме його і що доповідь підтверджує слова заявника про жорстоке поводження, зокрема сліди, що відповідали його твердженням про застосування до нього працівниками міліції електричного струму під час примушування його до зізнання. Насамкінець, із матеріалів справи не випливає, що національні органи влади належним чином вивчили можливий причинно-наслідковий зв'язок між стверджуваним жорстоким поводженням та обмеженням дієздатності заявника, що розвинулося під час його тримання та зумовило його присутність в суді на ношах.

64. За таких обставин та з огляду на обов'язок держави надати правдоподібні пояснення щодо ушкоджень, отриманих особою, яка перебувала під контролем міліції, Суд вважає, що Уряд задовільно не встановив обставин, за яких заявник зазнав ушкоджень.

65. З огляду на вищевикладене слід вважати, що заявник зазнав ушкоджень в результаті жорстокого поводження. З урахуванням серйозного характеру цих ушкоджень таке поводження може кваліфікуватися як катування, за яке Уряд повинен нести конвенційну відповідальність (див., mutatis mutandis, вищенаведене рішення у справі "Селмуні проти Франції" [ВП], п. п. 102 - 105). Відповідно, було порушення статті 3 Конвенції за цим пунктом.

2. Стверджуване непроведення ефективного розслідування

66. Заявник зазначив, що низька якість розслідування була визнана національним судом у його постанові від 06 листопада 2003 року (див. пункт 47). Він також стверджував, що постанова прокуратури від 15 червня 2005 року повністю повторювала рішення від 07 вересня 2000 року, навіть відтворюючи граматичні помилки цього рішення, що також демонструвало низьку якість розслідування.

67. Уряд не надав жодних зауважень по суті, вважаючи цю скаргу заявника неприйнятною (див. пункт 54).

68. Суд наголошує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею з боку працівників міліції або інших представників держави, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції "гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в... Конвенції", за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Що стосується розслідування згідно зі статтею 2 Конвенції, таке розслідування має бути спроможним призвести до встановлення та покарання винних. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання була б неефективною на практиці. У деяких випадках представники держави мали б можливість фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Лабіта проти Італії" [ВП], заява N 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV).

69. Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні добросовісно намагатися з'ясувати, що трапилося, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки для обґрунтування своїх рішень (див. вищенаведене рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії",пп. 103 et seq.). Вони повинні вживати усіх доступних їм розумних заходів для забезпечення зберігання доказів, що стосуються події, включаючи, зокрема (inter alia), показання очевидців та висновки судових експертиз (див. рішення у справах "Танрікулу проти Туреччини" [ВП], заява N 23763/94, п. 104 et seq., ECHR 1999-IV, та "Гюль проти Туреччини",заява N 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року). Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень та винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту.

70. За обставин цієї справи Суд зазначає, що первинне розслідування за скаргами заявника було неповним і що цей недолік був визнаний самими національними органами. З постанови від 06 листопада 2003 року випливає, що важливі кроки, такі як встановлення часу та способу нанесення заявнику ушкоджень, записи про стан його здоров'я після затримання та допит заявника і його співкамерників, не були здійснені протягом розумного строку після того, як заявник поскаржився на жорстоке поводження. Більше того, після спливу певного часу деякі дії взагалі не могли бути проведені з огляду на те, що певна документація вже була знищена, а інша інформація була просто недоступною, що завадило органам влади допитати певних свідків та виправити інші первинні помилки у розслідуванні на пізнішій стадії (див. пункт 49).

71. З огляду на вищезазначені серйозні недоліки Суд вважає, що національні органи не виконали свій обов'язок провести ефективне розслідування скарг заявника на жорстоке поводження. Відповідно також було порушення статті 3 Конвенції за цим пунктом.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

72. Заявник скаржився за пунктами 1 та 3 статті 6 Конвенції на те, що його засудження великою мірою базувалося на показаннях заявника щодо себе, отриманих від нього під тиском та за відсутності захисника. Він також стверджував, що його примусили з'являтися до суду першої інстанції незважаючи на поганий стан його здоров'я та що до суду не було викликано важливих свідків, які могли б підтвердити жорстоке поводження з ним. Він посилався на пункт 1 та підпункти "b" і "c" пункту 3 статті 6 Конвенції, у відповідних частинах яких передбачається таке:

"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ...

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення...".

73. Оскільки вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції мають, як зазначалось раніше, розглядатися як особливі аспекти права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд розглядатиме скарги за цими двома нормами, взятими у поєднанні (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 23 квітня 1997 року у справі "Ван Мехелен та інші проти Нідерландів", пункт 49,§ 49, Reports 1997-III).

A. Прийнятність

74. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Право не свідчити проти себе

(a) Доводи сторін провадження

75. Заявник стверджував, що його зізнання відіграли вирішальну роль у забезпеченні його засудження, оскільки суд першої інстанції посилався виключно на свідчення, які заявник давав з 13 по 19 січня. 2000 року. Без його зізнань інші докази не були достатніми підставами для його засудження. Він стверджував, що без використання його зізнань суд не міг встановити, що він діяв зі злочинним мотивом. Як приклад, він посилався на епізод, який суд кваліфікував як крадіжку з гаража, хоча власник гаража свідчив, що заявник придбав у нього металобрухт, отже, діяв відповідно до попередньо досягнутої між ними домовленості.

76. Заявник також стверджував, що його катували працівники міліції, які примусили його зізнатися, і навіть тоді, коли катування припинили, психологічні та фізіологічні наслідки цих катувань тривали довше, ніж їхнє фактичне застосування, особливо з огляду на те, що він перебував під постійною загрозою повторного катування, якби діяв наперекір вказівкам працівників міліції. Він стверджував, що наслідки катування та погроз подальшого жорстокого поводження мали братися до уваги при визначенні характеру та ступеня примусу, застосованого для отримання зізнання. Він також зазначив, що у нього не було належної можливості оскаржити допустимість доказів, отриманих за допомогою примусу, а його скарги на катування та зізнання під примусом ніколи не вивчалися належним чином. Заявник далі зазначив, що при оцінці його тверджень про примус національний суд переніс на нього тягар доведення щодо жорстокого поводження, вимагаючи, щоб він довів поза розумним сумнівом те, що з ним жорстоко поводилися. За цих обставин він не зміг ефективно оскаржити допустимість доказів та заперечити проти їхнього застосування. Він також стверджував, що протоколи міліції, складені у період з 13 до 19 січня 2000 року, не були підписані його справжнім підписом, та навіть припускаючи, що він підписав їх у інший, а не звичайний спосіб, це також підтверджує його небажання підписувати протоколи. Він дійшов висновку, що за обставин цієї справи використання його зізнань для засудження порушило його право на справедливий суд.

77. Уряд зазначив, що право не свідчити проти себе гарантується статтею 63 Конституції. Право на мовчання підозрюваного у злочині також гарантувалося статтями 43 та 43-1 Кримінально-процесуального кодексу України. Він стверджував, що перед усіма допитами 13, 16, 17 та 19 січня 2000 року слідчий роз'яснював заявнику вищезазначені положення статті 63 Конституції, відповідно він був поінформований про своє право зберігати мовчання та робив зізнання добровільно. Він також зазначив, що 29 лютого 2000 року заявник скористався своїм правом на мовчання та відмовився давати свідчення.

78. Уряд також зазначав, що твердження заявника про те, що його примусили зізнатися, було необґрунтованим, що було визнано національними судами. Більше того, жоден зі співпідсудних заявника не скаржився на те, що їх били та примушували зізнатися. А під час суду троє зі співпідсудних заявника повністю або частково визнали свою вину.

79. Уряд також зазначив, що добровільний характер зізнань заявника також був підтверджений його письмовою згодою на участь у відтвореннях обстановки та обставин подій, що проводилися 16, 17 та 19 січня 2000 року, які також були зняті на відеокамеру.

80. Уряд також стверджував, що зізнання заявника не відіграло вирішальну роль у його засудженні. Національні суди оцінили доказову базу у повному обсязі, а за кожним обвинуваченням вина заявника була підтверджена свідченнями свідків, потерпілих та його співпідсудних, а також речовими доказами. Вони дійшли висновку, що суд першої інстанції всебічно вивчив усі обставини цієї справи, оцінив усю доказову базу, обґрунтовуючи свої висновки доказами, отриманими відповідно до норм кримінального процесу та оцінив докази на свій власний розсуд. Суд вищої інстанції не встановив жодних підстав для скасування цього рішення.

81. У своїх подальших зауваженнях він також зазначав, що заявник не міг стверджувати, що він не знав про своє право на мовчання з огляду на те, що він один раз скористався цим правом навіть до того, як його почали представляти, та з огляду на його досвід за чотирма засудженнями у кримінальному порядку.

(b) Оцінка Суду

82. Щодо використання доказів, отриманих з порушенням права на мовчання та права не свідчити проти себе, Суд повторює, що вони є загальновизнаними міжнародними стандартами, що лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції. Встановлення таких стандартів пояснюється, зокрема, необхідністю захисту особи, яка переслідується за кримінальним законом, від неналежного тиску з боку органів влади, щоб завдяки цьому уникнути помилок правосуддя та сприяти реалізації цілей статті 6 Конвенції. Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що сторона обвинувачення в кримінальній справі, намагаючись довести вину обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті всупереч волі обвинуваченого з допомогою методів примусу чи тиску (див. рішення від 19 лютого 2009 року у справі "Шабельник проти України",заява N 16404/03, п. 55, із подальшими посиланнями).

83. Більше того, допустимість свідчень, отриманих за допомогою катування або жорстокого поводження з порушенням статті 3 Конвенції, як доказів з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової сили цих показань та від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження обвинуваченого судом (див. рішення у справі "Гефген проти Німеччини" [ВП], заява N 22978/05, п. 166, ECHR 2010, з подальшими посиланнями).

84. За обставин цієї справи Суд вважає, що неможливо сказати, що заявника засудили виключно або в основному на підставі свідчень, наданих ним проти себе. Дійсно, суд першої інстанції посилався на заперечення заявником будь-якої причетності до злочинних дій, в яких його обвинувачували, та чітко зазначив, що його вина за кожним обвинуваченням, незважаючи на заперечення заявника, була підтверджена іншими доказами, окрім його попередніх зізнань, включаючи свідчення співучасників, потерпілих та інших свідків. Проте з огляду на висновки щодо катування заявника працівниками міліції (див. пункт 65) та порушення його права на захист (див. пункт 95) Суд вважає, що відсутність явного неврахування національними судами зізнань заявника (оскільки на них посилалися у своїх рішеннях) скомпрометувало докази в цілому у кримінальному провадженні та зробило провадження несправедливим (див. a contrario та mutatis-mutandis, рішення від 4 березня 2010 року у справі "Шалімов проти України",заява N 20808/02, п. 62).

Із цього випливає, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе.

2. Право мати адекватний час та засоби для підготовки свого захисту

(a) Доводи сторін провадження

85. Заявник скаржився на те, що суд першої інстанції не надав йому достатнього часу для підготовки його захисту.

86. Уряд стверджував, що захисник І., яка представляла заявника з березня 2000 року по жовтень 2002 року, ніколи не зверталася до органів влади з проханням ознайомитися з матеріалами справи. Він зазначав, що після закінчення досудового слідства заявник та його захисник вивчали матеріали справи у березні 2000 року. Більше того, під час судового розгляду за клопотанням заявника йому надали можливість вивчити матеріали справи разом зі своїм захисником у листопаді 2000 року та лютому 2002 року.

87. Заявник не відреагував на ці аргументи, наведені Урядом.

(b) Оцінка Суду

88. Суд повторює, що підпункт "b" пункту 3 статті 6 Конвенції гарантує обвинуваченому "адекватний час і можливості для підготовки свого захисту", отже, передбачає, що поняття захисту на його користь включає в себе усе, що є "необхідним" для підготовки до основного судового розгляду. Обвинувачений повинен мати можливість організувати свій захист у належний спосіб та без обмежень можливості наведення суду першої інстанції усіх відповідних аргументів на свій захист, щоб впливати на результат провадження (див. рішення у справі "Кан проти Австрії",заява N 9300/81, Commission's report від 12 липня 1984 року, Series A N 96, п. 53; ухвалу щодо прийнятності від 26 червня 1996 року у справі "Конноллі проти Сполученого Королівства",заява N 27245/95, та рішення від 20 січня 2005 року у справі "Майзіт проти Росії",заява N 63378/00, п. 78). Більше того, можливості, доступні для кожного, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, для підготовки свого захисту мають включати в себе можливість знайомитися з результатами слідства, проведеного протягом провадження (див. ухвалу щодо прийнятності від 15 січня 1997 року у справі "C. G. P. проти Нідерландів",заява N 29835/96, та рішення від 18 березня 1997 року у справі "Фуше проти Франції",пп. 26 - 38, Reports 1997-II). Питання адекватності часу та можливостей, наданих обвинуваченому, повинні оцінюватися з огляду на обставини кожної окремої справи.

89. У цій справі твердження заявника за цим пунктом залишалися дуже загальними. Заявник не оскаржував фактів, зазначених Урядом, та не пояснив, чому він вважав надані йому у ході провадження можливості недостатніми. Він також не навів жодних прикладів поведінки національних органів влади, що могла б вважатися обмеженням його права на адекватний час та можливості для підготовки свого захисту. На думку Суду, заявник не обґрунтував свої скарги за підпунктом "b" пункту 3 статті 6 Конвенції.

Із цього випливає, що не було порушення підпункту "b" пункту 3 статті 6 Конвенції, наскільки це стосується права заявника на адекватний час та можливості для підготовки свого захисту.

3. Право на захист

(a) Доводи сторін провадження

90. Заявник стверджував, що він не підписував відмову від права на захист, отже, її не слід брати до уваги. Крім того, відмову склали за заздалегідь підготовленою стандартною формою, що підтверджує те, що вимагання такої відмови було звичайною практикою у відділі міліції. Більше того, у відмові не зазначалися жодні підстави, що суперечили закону. Заявник стверджував, що право на захист гарантувалося законом не лише у випадках, коли такий захист був обов'язковим, але й у випадках, коли підозрюваний висловлював бажання, щоб його захищав адвокат. Як він стверджує, Уряд не довів того, що знаходячись під вартою, він мав практичну можливість призначити захисника або зв'язатися з кимось, хто б допоміг йому знайти такого. Тому не можна вважати, що він однозначно та добровільно відмовився від свого права на допомогу захисника.

91. Уряд зазначав, що заявник не підпадав під категорію підозрюваних, захист яких був обов'язковим. Тому залучення захисника під час допитів залежало від його бажання. Він стверджував також, що перед кожним допитом, що проводилися 13, 16, 17, 19 та 29 січня 2000 року, заявнику роз'яснювали його право на захист, але він відмовився від нього.

(b) Оцінка Суду

92. Суд повторює, що, хоч і не абсолютно, але право кожного, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, ефективно захищатися юристом, у разі потреби офіційно призначеним, є однією з основоположних рис справедливого суду (див. вищенаведене рішення у справі "Кромбах проти Франції",п. 89). Право на захист буде в принципі безповоротно порушено, якщо обвинувальні показання, отримані під час допиту особи правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. вищенаведене рішення у справі "Салдуз проти Туреччини" [ВП], п. 55).

93. Суд також повторює, що відмова від гарантованих Конвенцією прав тією мірою, якою вона дозволяється, не повинна суперечити жодному важливому суспільному інтересу, має бути встановлена у спосіб, що не допускає двозначності, та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з важливістю такої відмови (див. рішення у справі "Сейдовіч проти Італії" [ВП], заява N 56581/00, п. 86, ECHR 2006-II).

94. У цій справі заявник відмовився від права на захист на початкових стадіях розслідування. Проте такі відмови були надані заявником за обставин, що викликають серйозні сумніви щодо доброї волі заявника при здійсненні такої відмови. Окрім твердження заявника про те, що його примусили підписати ті відмови (див. a contrario рішення від 12 січня 2012 року у справі "Тримбач проти України",заява N 44385/02, п. 65), Суд також бере до уваги твердження заявника про жорстоке поводження та ненадання державними органами правдоподібних пояснень ушкоджень заявника, отриманих ним під час тримання під вартою, які Суд визнав достатніми для встановлення конвенційної відповідальності Уряду за статтею 3 Конвенції. Тому Суд дійшов висновку, що відмови заявника від права на захист на початкових стадіях слідства не були зроблені у однозначний спосіб, як цього вимагає підпункт "c" пункту 3 статті 6 Конвенції.

95. Більше того, Суд зазначає, що після допиту міліцією без захисника заявник зізнався у скоєнні низки злочинів, на початку розслідування майже три місяці у нього не було захисника, хоча у цей період виконувалися важливі слідчі дії. Проте, як неодноразово Суд підкреслював раніше, справедливість провадження вимагає, щоб обвинувачений міг отримати повний набір послуг, безпосередньо пов'язаних з юридичною допомогою. У зв'язку з цим захисник повинен без обмежень забезпечувати основоположні аспекти такого захисту особи: обговорення справи, організацію захисту, збір доказів на користь обвинуваченого, підготовку до допиту, підтримку обвинуваченого у скруті та перевірку умов тримання. Тому право заявника на захист було порушено на самому початку провадження і національні суди належним чином не відреагували на ці процесуальні недоліки.