Справа «Кабулов проти України» (Заява № 41015/04)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кабулов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (<…>), Голова,

Карел Юнгвірт (<…>),

Райт Маруст (<…>),

Марк Віллігер (<…>),

Ізабель Берро-Лефевр (<…>),

Здравка Калайджисва (<…>), судді,

Михайло Буроменський (<…>), суддя ad hoc,

та Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря секції, після обговорення за зачиненими дверима 20 жовтня 2009 року постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 41015/04), яку 22 листопада 2004 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) пан Амір Дамірович Кабулов (далі - заявник).

2. Заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв пан А.П. Бущенко, якого замінив пан С.Ю. Ставров - обидва юристи, що практикують у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев з Міністерства юстиції України.

3. 23 листопада 2004 року Голова другої секції вказав Урядові держави-відповідача, що заявника не може бути видано до Казахстану до подальшого повідомлення (правило 39 Регламенту Суду ). У той же день Суд надав заяві статус пріоритетної (правило 41 Регламенту Суду).

4. 28 квітня 2005 року Суд вирішив повідомити Уряд про заяву. За пунктом 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно. Також, за клопотанням заявника, Суд надав заяві статус пріоритетної (правило 41 Регламенту Суду ).

5. Заявник скаржився за статтею 2 Конвенції , що існує реальний ризик того, що у разі його екстрадиції до Казахстану його буде засуджено до смертної кари. Він також стверджував, що його буде піддано поводженню, що суперечить положенням статті 3 Конвенції, у зв'язку з можливим застосуванням смертної кари та незадовільними умовами тримання під вартою, що існують в Казахстані, а також з огляду на відсутність належного медичного обслуговування в установах попереднього ув'язнення та відбування покарань та на розповсюджену практику застосування катування до ув'язнених. Також на підставі підпунктів "с" і "f" пункту 1, пунктів 2, 3 та 4 статті 5 Конвенції він стверджував, що взяття його під варту 23 серпня 2004 року та рішення про його екстрадицію, прийняте Генеральною прокуратурою України, були незаконними. Він також скаржився за статтею 13 Конвенції, стверджуючи, що стосовно його скарг про екстрадицію та порушення статей 2 і 3 Конвенції не існує ефективних засобів юридичного захисту. Заявник також скаржився на те, що всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції у разі екстрадиції до Казахстану його буде піддано несправедливому суду. Він також стверджував, що було порушення статті 34 Конвенції.

6. 1 квітня 2006 року цю справу було передано на розгляд новоствореній п'ятій секції (пункт 1 правила 25 та пункт 1 правила 52 Регламенту Суду ).

7. 17 січня 2007 року Суд вирішив поставити Уряду держави-відповідача додаткові запитання щодо заяви. Суд також вирішив, що тимчасовий захід, вказаний на підставі правила 39 Регламенту Суду , повинен і надалі залишатися в силі.

8. 3 вересня 2008 року заявник надіслав до Суду листа, в якому просив Суд вилучити заяву з реєстру, оскільки він хотів бути виданим до Казахстану. Лист пересилався разом із супровідним листом, підписаним начальником СІЗО у той самий день, в який був написаний заявником лист. У супровідному листі зазначалося, що лист заявника стосується клопотання про відкликання його заяви до Суду. Його мати та захисник пізніше заявили, що це клопотання заявника було написане під тиском національних органів та начальника Харківського СІЗО № 27. 6 листопада 2008 року заявник повідомив свого захисника, пана Бущенка, про те, що він має намір і надалі підтримувати свою заяву, та попросив його подати до Суду клопотання щодо прискорення розгляду його справи. Він також заявив, що начальник СІЗО та представники Державного департаменту України з питань виконання покарань чинили на нього тиск з метою змусити його відкликати свою заяву. 14 листопада 2008 року Генеральна прокуратура України, яка опитала заявника від імені Урядового уповноваженого, повідомила Урядового уповноваженого про те, що заявник написав листа від 3 вересня 2008 року у зв'язку з тривалим перебуванням під вартою та відсутністю рішення Європейського суду з прав людини. Генеральна прокуратура України заявила, що заявник після консультації 6 листопада 2008 року зі своїм захисником висловив бажання, щоб його справа й надалі розглядалася Судом. Прокуратура також заявила, що заявник не подавав скарг на дії адміністрації СІЗО.

9. Від Гельсінського фонду з прав людини у Варшаві були отримані письмові подання, та за рішенням Голови йому було надано дозвіл взяти участь у слуханні в якості третьої сторони (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 2 правила 44).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

A. Події, що передували справі

11. Заявник народився 14 серпня 1979 року. Заявник стверджує, що він є Аміром Даміровичем Кубуловим, громадянином Російської Федерації. Він також стверджує, що має громадянство Республіки Казахстан. Наразі заявник перебуває під вартою у Полтавському слідчому ізоляторі (далі - Полтавський СІЗО) Державного Департаменту з питань виконання покарань.

12. 16 червня 2003 року невстановлена особа вчинила вбивство Ж.У.Ж. Того ж дня Міністерство внутрішніх справ Республіки Казахстан порушило кримінальну справу за фактом вбивства.

13. 28 червня 2003 року заявника було заочно притягнуто як обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 96 Кримінального кодексу Республіки Казахстан (вбивство). Того ж дня слідчий Міністерства внутрішніх справ Республіки Казахстан в якості запобіжного заходу обрав тримання під вартою.

14. 4 липня 2003 року Міністерство внутрішніх справ Республіки Казахстан (далі МВС РК) оголосило заявника в міжнародний розшук за підозрою у вчиненні ним убивства за обтяжуючих обставин, за яке передбачалося покарання у вигляді смертної кари (частина 2 статті 96 Кримінального кодексу Республіки Казахстан).

B. Тримання заявника під вартою та основне провадження щодо законності екстрадиції заявника

1. Початкове тримання заявника під вартою з 23 серпня по 13 вересня 2004 року

15. Факти щодо початкового тримання заявника під вартою можуть бути узагальнені наступним чином.

16. Сторони погодилися в тому, що заявник був затриманий 23 серпня 2004 року о 21:20 та після цього взятий під варту, хоча між сторонами немає згоди щодо того, де та чому заявник тримався під вартою. Сторони надали різні документи, в яких викладалися події, що мали місце у період з 21:20 23 серпня 2004 року до 19:30 25 серпня 2004 року, та ці відомості можуть бути узагальнені наступним чином.

17. Згідно з документом під назвою "Протокол затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину" (далі - протокол затримання), складеним працівником Дніпровського РУ ГУМВС України у м. Києві майором Царуком, 23 серпня 2004 року заявник був затриманий працівниками міліції о 21:20. Він назвався Аміром Даміровичем Кубуловим, 14 серпня 1979 року народження, який проживає у Республіці Казахстан за адресою: м. Алма-Ати, вул. Зенкова, 86, кв. 42. У протоколі затримання були вказані ті ж дата і час.

18. Підстави затримання наводилися у протоколі меншим шрифтом і, як видається, були стандартними частинами тексту:

"... 1. Особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2. Очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вказали на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3. На підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі виявлено явні сліди злочину;

4. Інші дані, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, якщо вона намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного".

19. Далі у протоколі затримання викладалися мотиви затримання заявника, також надруковані меншим шрифтом:

"Припинення злочину.

1. Попередження можливості сховатися від слідства й суду, забезпечення виконання вироку.

2. Позбавлення можливості перешкодити встановленню істини у кримінальній справі".

20. Насамкінець, у протоколі затримання великим шрифтом зазначалося, що заявник підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 96 Кримінального кодексу Республіки Казахстан. Протокол затримання був підписаний майором Царуком та в ньому зазначалося, що заявник був "ознайомлений" з підставами його затримання (заявник підписав його та написав російською мовою: "ознакомлен") та його правами й обов'язками, передбаченими статтею 10 Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину . У ньому зазначалися точні дата і час, коли заявник ознайомився із підставами затримання. Нижче підпису заявника у протоколі зазначалося, що повідомлення про затримання заявника було направлено прокурору 23 серпня 2004 року о 22:00.

21. У своїх подальших зауваженнях від 13 березня 2007 року Уряд стверджував, що після затримання 23 серпня 2004 року о 21:20 за статтею 115 Кримінально-процесуального кодексу та статтею 10 Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину від 13 липня 1976 року (див. пункти 65-67 нижче), заявник тримався в Дніпровському РУ ГУМВС України в м. Києві. Зокрема, Уряд посилався на вищезазначений протокол затримання. Уряд також заявив, що заявник ознайомився з підставами свого затримання після 22:00 того ж дня. Точний час вказано не було.

22. У своїх подальших зауваженнях від 23 травня 2007 року Уряд зазначив, що 23 серпня 2004 року о 21:25 заявника було доправлено до спеціальної установи для витвережування. При цьому Уряд посилався на письмову відповідь від 4 квітня 2007 року, надану на запит прокурора Дніпровського району м. Києва від 28 березня 2007 року. У листі-відповіді завідувач медичної установи повідомила районного прокурора про те, що заявника було доставлено 23 серпня 2004 року о 21:25 та виписано 24 серпня 2004 року о 7:30. Завідувач також зазначила, що заявникові було діагностовано гостру інтоксикацію з розладами сприйняття, психіки та поведінки.

23. Згідно з медичною картою, складеною в установі для витвережування (Київська міська наркологічна клінічна лікарня "Соціотерапія" Міністерства охорони здоров'я України), заявника було доставлено туди о 21:25 23 серпня 2004 року. У медичній карті також зазначалося, що 24 серпня заявникові було діагностовано алкогольну інтоксикацію і відповідні розлади та що він провів в установі дві ночі. В іншому протоколі, складеному в наркологічній лікарні одночасно з цим, зазначалося, що заявник був доставлений з вулиці Малишка у Дніпровському районі м. Києва паном Коломійцем. У карті зазначається, що заявник перебував у витверезнику з 21:25 23 серпня 2004 року до 7:30 25 серпня 2004 року, тобто дві ночі.

24. 24 серпня 2004 року Міністерство внутрішніх справ Республіки Казахстан у відповідь на запит Міністерства внутрішніх справ України підтвердило, що заявник розшукується за підозрою у вчиненні вбивства.

25. Заявник у заяві, поданій його матір'ю до апеляційного суду міста Києва 13 вересня 2004 року, стверджував, що 23 серпня 2004 року його було доправлено безпосередньо до витверезника, оскільки він не мав при собі документів, що посвідчують особу, а в своїх зауваженнях від 21 жовтня 2005 року він заявив, що протокол затримання, в якому було вказано час 21:20 і дату 23 серпня 2004 року, був складений тільки після того, як було встановлено його особу та органи влади дізналися, що заявник розшукується правоохоронними органами Республіки Казахстан.

26. 3 вересня 2004 року Міністерством внутрішніх справ Республіки Казахстан було встановлено, що пан Кабулов є громадянином Республіки Казахстан.

27. Того ж дня Генеральна прокуратура України (далі - ГПУ) повідомила Генеральну прокуратуру Республіки Казахстан про затримання заявника та запитала, чи має Республіка Казахстан намір вимагати його екстрадиції.

28. Після повернення у районний відділ міліції заявник склав на ім'я прокурора "Пояснення", датоване 8 вересня 2004 року, яке було записано українською мовою старшим помічником прокурора м. Києва. Заявник підтвердив його зміст, написавши російською мовою "записано верно". Заявивши, що він не вчиняв жодних кримінальних діянь, він додав, що був затриманий 23 серпня 2004 року (не зазначивши точного часу затримання) працівниками міліції, які допровадили його у витверезник, а після цього - у районний відділ, де він залишався.

29. 10 вересня 2004 року заступник прокурора м. Києва повідомив відділ екстрадиції та доручень Управління міжнародних зв'язків ГПУ дані щодо особи заявника. Зокрема, було встановлено, що ім'я заявника - Амір Дамірович Кабулов та що він є тільки громадянином Республіки Казахстан. У повідомленні також зазначалося, що він не вчинив жодних злочинів на території України та не мав статусу біженця.

30. 13 вересня 2004 року прокурор Дніпровського району м. Києва та начальник Дніпровського РУ ГУМВС в м. Києві звернулися до Дніпровського районного суду міста Києва (далі - Дніпровський районний суд) з поданням про взяття заявника під варту та тримання його у Київському слідчому ізоляторі № 13 Державного департаменту України з питань виконання покарань.

31. Того ж дня Дніпровський районний суд, заслухавши заявника та за присутності прокурора, санкціонував тримання заявника під вартою на підставі того, що у Республіці Казахстан щодо нього існувала постанова про розшук, та українські органи влади очікували від казахських органів документів для його екстрадиції до Казахстану. Суд встановив, що працівники міліції затримали заявника, який був у нетверезому стані, на вулиці Малишка о 21:20 23 серпня 2004 року. Суд зазначив, що заявник пояснив працівникам міліції, що проживає в м. Києві без реєстрації. Суд постановив тримати заявника у слідчому ізоляторі № 13 та зазначив, що тримання заявника під вартою не може перевищувати 30 днів (тобто до 12 жовтня 2004 року). У своєму рішенні суд також вирішив, що заявник повинен триматися під вартою на підставі статей 60 - 62 Мінської конвенції , оскільки він мав бути виданий до Республіки Казахстан. Суд також посилався на пункти 1 і 2 статті 165 Кримінально-процесуального кодексу України . Заявника було повідомлено про можливість оскаржити постанову суду.

2. Основне провадження щодо законності тримання заявника під вартою до екстрадиції

32. 16 вересня 2004 року Генеральна прокуратура Республіки Казахстан надіслала до ГПУ клопотання щодо тримання заявника під вартою до екстрадиції.

33. Листом від 18 вересня 2004 року Генеральна прокуратура Республіки Казахстан підтвердила постанови про розшук заявника та попросила видати його до Казахстану на тій підставі, що 30 червня 2003 року заявник був обвинувачений у вчиненні вбивства Ж.У.Ж. без обтяжуючих обставин (частина 1 статті 96 Кримінального кодексу Республіки Казахстан). У листі також зазначалось, що кримінальне провадження щодо заявника триває з 16 червня 2003 року та у розшуку він знаходиться з 28 червня 2003 року. Генеральна прокуратура Республіки Казахстан запевнила українську сторону, що заявник не буде притягнутий до кримінальної відповідальності за будь-який інший злочин, окрім зазначеного, без згоди органів влади України.

34. Листом від 2 грудня 2004 року Генеральна прокуратура Республіки Казахстан знову надала додаткові гарантії незастосування до заявника смертної кари та адекватного захисту його законних прав та інтересів у ході кримінального провадження. У цьому листі, inter alia, зазначалося про введення мораторію на смертну кару згідно з Указом Президента Республіки Казахстан від 17 грудня 2003 року до вирішення питання про її остаточне скасування.

35. 23 та 24 вересня 2004 року мати заявника та його захисник у національному провадженні (пан Придувалов) відповідно оскаржили постанову Дніпровського районного суду від 13 вересня 2004 року. Вони вимагали звільнення заявника під підписку про невиїзд до встановлення його особи. Зокрема, вони стверджували, що заявник не є громадянином Республіки Казахстан, а є громадянином Російської Федерації, а отже, постанова стосується іншої особи. Вони також клопотали про поновлення строку подання апеляційної скарги, оскільки заявник вчасно не був попереджений про таку можливість.

36. 27 вересня 2004 року заступник Генерального прокурора України повідомив Генеральну прокуратуру Республіки Казахстан про те, що ГПУ погоджується видати заявника. У листі вказувалося про необхідність організувати передачу заявника представникам правоохоронних органів Республіки Казахстан. Окремим листом, написаним того ж дня, заступник Генерального прокурора України повідомляв Міністерство внутрішніх справ України, Державний департамент з питань виконання покарань та заступника прокурора м. Києва про те, що він ухвалив рішення про екстрадицію заявника та передачу його до Республіки Казахстан під конвоєм.

37. 5 та 10 жовтня 2004 року захисники заявника (пан Придувалов та пані Шевченко) оскаржили неприйняття суддею Дніпровського районного суду апеляційних скарг матері та захисника заявника від 23 та 24 вересня 2004 року. 7 жовтня 2004 року апеляційний суд м. Києва повернув апеляційну скаргу до суду першої інстанції для розгляду питання щодо її прийнятності на тій підставі, що вона була подана з порушенням строків її подачі (пункт 7 статті 165-2 та стаття 353 Кримінально-процесуального кодексу ), який 16 листопада 2004 року відмовив у задоволенні клопотань про відновлення строку на апеляційне оскарження, поданих матір'ю заявника та паном Придуваловим, оскільки мати заявника не мала процесуального статусу у справі, а скарга захисника була подана з порушенням строків. Ця постанова оскаржена не була.

38. 14 жовтня 2004 року мати заявника звернулася до начальника СІЗО № 13 із заявою про звільнення заявника з-під варти на тій підставі, що він тримається під вартою незаконно.

39. 15 жовтня 2004 року захисник заявника подав до Шевченківського районного суду міста Києва (далі - Шевченківський районний суд) скаргу, вимагаючи звільнення заявника з-під варти з СІЗО № 13.

40. 23 жовтня 2004 року заявника було переведено до Харківського СІЗО № 27 з метою його передачі компетентним органам Російської Федерації, які повинні були передати заявника правоохоронним органами Республіки Казахстан.

41. 24 листопада 2004 року ГПУ зупинила екстрадицію заявника після того, як 23 листопада 2004 року Урядові України було вказано на застосування тимчасового заходу на підставі правила 39 Регламенту Суду .

42. 6 січня 2005 року заявник подав до Дніпровського районного суду скарги, вимагаючи визнання тримання його під вартою в Харківському СІЗО № 27 незаконним. 18 січня 2005 року вищезазначений суд відмовив у прийнятті скарги заявника, оскільки вона була подана не до того суду, що порушує правила територіальної підсудності.

43. 11 квітня 2005 року захисник заявника, пан Бущенко, повідомив Суд, що заявник подав заяву про надання йому в Україні статусу біженця та що ця заява розглядається.

С. Різні судові провадження щодо рішень про взяття заявника під варту та його екстрадиції

1. Провадження, пов'язане з незаконністю тримання заявника в СІЗО № 27

44. 30 листопада та 1 грудня 2004 року мати заявника подавала до Жовтневого районного суду м. Харкова (далі - Жовтневий районний суд) адміністративні скарги, в яких просила звільнити заявника з-під варти та визнати нерозгляд начальником Харківського СІЗО № 27 скарг заявника про його продовжуване тримання під вартою незаконним.

45. 10 грудня 2004 року суд своєю ухвалою залишив скаргу без розгляду, оскільки вона була подана на підставі положень Цивільного процесуального кодексу України . Суд рекомендував заявниці повторно звернутися зі скаргою у порядку статті 106 Кримінально-процесуального кодексу (затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину), оскільки вона стосувалась тримання його під вартою та кримінальної справи, порушеної проти нього у Республіці Казахстан.

46. 24 березня 2005 року апеляційний суд Харківської області скасував ухвалу від 10 грудня 2004 року та залишив без розгляду скаргу матері заявника, оскільки вона не мала процесуального статусу у кримінальній справі щодо свого сина.

47. Ця ухвала не була оскаржена до Верховного Суду України.

2. Провадження щодо ГПУ у зв'язку з незаконністю тримання заявника під вартою

48. 7 та 10 грудня 2004 року захисник заявника у національному провадженні (пані Шевченко) та мати заявника подали до Печерського районного суду м. Києва (далі - Печерський районний суд) скарги на ГПУ, вимагаючи заборони екстрадиції заявника до Республіки Казахстан. Вони також просили суд визнати рішення ГПУ про екстрадицію заявника неправомірним. Вони посилалися, inter alia, на статті 5, 6, 7 та 13 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтю 55 Конституції України та різні положення Цивільного процесуального кодексу України . Засідання Печерського районного суду було призначене на 26 січня 2005 року, але потім було перенесене на 28 січня 2005 року.

49. 28 січня 2005 року Печерський районний суд, за відсутності представників ГПУ, задовольнив скарги заявника, визнав рішення про екстрадицію заявника до Республіки Казахстан неправомірним та зобов'язав ГПУ відмовити у задоволенні клопотання щодо видачі заявника.

50. 28 лютого 2005 року ГПУ оскаржила вищезазначене рішення до апеляційного суду м. Києва, вимагаючи повернення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. В її апеляційній скарзі зазначалося, що заявник був затриманий у Києві 23 серпня 2004 року. 14 та 17 березня 2005 року заявник подавав заперечення на апеляційну скаргу ГПУ, посилаючись, inter alia, на різні положення національного та міжнародного законодавства, включаючи підпункт "f" пункту 1 статті 5 Конвенції та статтю 106 Кримінально-процесуального кодексу .

51. 27 травня 2005 року апеляційний суд м. Києва розглянув апеляційну скаргу ГПУ, скасував рішення Печерського районного суду від 28 січня 2005 року та направив справу на новий розгляд. Зокрема, суд встановив, що рішення Печерського районного суду від 28 січня 2005 року було ухвалене за відсутності представників ГПУ, які не були належним чином повідомлені про дату та час слухання справи, як це вимагається статтею 307 Цивільного процесуального кодексу України .

52. 1 липня 2005 року Печерський районний суд закрив справу на тій підставі, що заявник не дотримався встановленої законодавством процедури подання скарг у кримінальному провадженні. Зокрема, суд констатував, що скарги на дії ГПУ повинні розглядатися в порядку кримінального провадження за правилами Кримінально-процесуального кодексу (пункти 7 та 8 статті 106 Кримінально-процесуального кодексу ), а не як адміністративні скарги згідно з Цивільним процесуальним кодексом України.

53. 22 вересня 2005 року апеляційний суд м. Києва залишив ухвалу від 1 липня 2005 року без змін, дійшовши висновку, що вона є законною. Зокрема, суд посилався на Постанову Пленуму Верховного Суду від 8 жовтня 2004 року № 16 та відповідні положення Кодексу адміністративного судочинства України (статті 199, 200, 205 та 206), зазначаючи, що, оскільки заявник скаржився на незаконність його тримання під вартою та на можливість його екстрадиції, він повинен був подати свої скарги згідно з правилами, передбаченими Кримінально-процесуальним кодексом та відповідними положеннями міжнародного договору, що застосовуються до екстрадиції.

54. 12 жовтня 2005 року заявник оскаржив ухвалу від 22 вересня 2005 року до Вищого адміністративного суду України. Результат цього провадження невідомий.

3. Провадження щодо незаконності тримання заявника під вартою у СІЗО № 27

55. 20 грудня 2004 року заявник подав до Жовтневого районного суду скаргу, вимагаючи визнати тримання його під вартою в Харківському СІЗО № 27 незаконним. Він посилався на статті 29 і 55 Конституції України та пп. 1, 3, 4 та 5 статті 5 Конвенції . Зокрема, він стверджував, що кінцевий строк його тримання під вартою закінчився 12 жовтня 2004 року (тридцять днів з 13 вересня 2004 року - дати винесення рішення Дніпровського районного суду про взяття його під варту).

56. 25 січня 2005 року суд відновив розгляд скарги заявника, але внаслідок неявки представника заявника у засідання суд відклав слухання до 7 лютого 2005 року.

57. 7 лютого 2005 року суд вирішив відкласти розгляд скарги заявника для того, щоб отримати додаткові докази від Печерського районного суду та ГПУ. Наступне засідання було призначене на 4 березня 2005 року, але у той день розгляд справи було відкладено з тієї ж причини.

58. 14 квітня 2005 року суд відклав розгляд справи в очікуванні завершення розгляду апеляційної скарги ГПУ на рішення Печерського районного суду від 28 січня 2005 року (див. пункт 50 вище).

59. 7 вересня 2005 року Жовтневий районний суд відмовив у задоволенні скарг заявника. Зокрема, суд дійшов висновку, що заявник тримався під вартою у Харківському СІЗО № 27 не на підставі рішення Дніпровського районного суду від 13 вересня 2004 року, а на підставі санкції заступника Генерального прокурора і його рішення етапувати та конвоювати заявника до Республіки Казахстан (див. пункт 36 вище). Крім того, суд посилався на той факт, що процес екстрадиції було зупинено у зв'язку з провадженням у Європейському Суді з прав людини. Отже, суд дійшов висновку, що тримання заявника під вартою було законним. Суд посилався, inter alia, на статтю 29 Конституції України , статті 56 - 62 Мінської конвенції , статті 165-1 та 165-2 Кримінально-процесуального кодексу , а також на пп. 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції . Суд також вирішив, що ім'я заявника - Амір Дамірович Кабулов та що він є громадянином Республіки Казахстан.

60. 14 жовтня 2005 року Жовтневий районний суд передав матеріали справи до апеляційного суду Харківської області у зв'язку з розглядом апеляційної скарги заявника, призначеним на 15 листопада 2005 року. Результат цього провадження невідомий.

II. ВІДПОВІДНІ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Відповідні законодавство та практика

61. Відповідні національні законодавство та судова практика, включаючи відповідні положення Конституції України , Цивільного процесуального , Кримінально-процесуального кодексів та Кодексу адміністративного судочинства , а також відповідні витяги з практики Верховного Суду викладені в рішенні у справі "Солдатенко проти України" (Soldatenko v. Ukraine), заява № 2440/07, пп. 21-31, від 23 жовтня 2008 року).

B. Інші національні нормативно-правові акти, чинні на час подій

1. Конституція України від 28 червня 1996 року

62. Стаття 29 Конституції України передбачає таке:

"Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого".

2. Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року (зі змінами, внесеними у 1998 році)

63. Відповідні положення Конвенції стисло викладені в рішеннях у справах "Солдатенко проти України" (Soldatenko v. Ukraine), заява № 2440/07, пп. 21-31, від 23 жовтня 2008 року, та "Рябікін проти Росії" (Ryabikin v. Russia), заява № 8320/04, п. 104, від 19 червня 2008 року. Інші відповідні витяги з Конвенції передбачають таке:

Взяття під варту для видачі

"Після одержання вимоги запитувана Договірна Сторона негайно вживає заходи до взяття під варту особи, видача якої вимагається, за винятком тих випадків, коли видача не може бути здійснена".

Порядок зносин з питань видачі і карного переслідування

"Зносини з питань видачі, карного переслідування, а також виконання слідчих доручень, що стосуються прав громадян і потребують санкцій прокурора, здійснюються генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін".

2. Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року (в редакції, чинній на час подій)

64. Згідно з п. 5 статті 11 Закону України "Про міліцію" затримані особи, які перебували в громадських місцях у стані сп'яніння, якщо вони втратили здатність самостійно пересуватися чи могли завдати шкоди оточуючим або собі, повинні доставлятися до витверезників або до місця проживання. У відділах міліції вони повинні триматися тільки тоді, коли адреса їхнього проживання невідома або за відсутності витверезників.

3. Указ Президії Верховної Ради СРСР № 4203-ІХ "Про затвердження Положення про порядок короткочасного затримання осіб, що підозрюються у скоєнні злочину" від 13 липня 1976 року (досі чинний в Україні)

65. Згідно зі статтею 3 Указу у кожному випадку затримання підозрюваної особи повинен складатися протокол. Відповідний протокол повинен містити підстави, мотиви, точні дату та годину, місяць та рік, відомості про місце затримання підозрюваної особи, пояснення затриманого та час складення протоколу. Протокол затримання підписується особою, яка його склала, та затриманою особою. Строк тримання під вартою відраховується з моменту, коли особу було доправлено до відповідного слідчого органу, або з моменту фактичного затримання.

66. Згідно зі статтею 4 Указу правоохоронні органи повинні протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання повідомити прокурора про будь-які факти, пов'язані із затриманням особи. Прокурор протягом сорока восьми годин повинен надати санкцію або звільнити затриману особу.

67. Стаття 10 Указу передбачала складання протоколу за фактом затримання особи та зобов'язувала повідомляти затриману особу про її права.

С. Міжнародні доповіді щодо дотримання прав людини в Казахстані

1. Казахстан: Брифінг "Amnesty International" в Комітеті ООН проти катувань (листопад 2008 року)

68. Відповідні витяги передбачають таке:

"5. Жорстоке, нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження або покарання (стаття 16)

5.1. Смертна кара

У травні 2007 року межі застосування смертної кари були звужені з 10 "особливо тяжких" злочинів до одного - "тероризму, що спричинив смерть потерпілих". Смертна кара також залишається можливим видом покарання за "особливо тяжкі" злочини, вчинені під час війни. Особа, засуджена до смертної кари в Казахстані, зберігає право на помилування. Мораторій на виконання смертної кари, який було введено у 2003 році, залишався в силі; протягом 2007 року та перших 10 місяців 2008 року не було виконано жодного смертного вироку. Кожному з 31 засуджених до смертної кари її було замінено на довічне ув'язнення.

"Amnesty International" занепокоєна тим фактом, що смертна кара може застосовуватися до діянь, вчинених поза межами Республіки Казахстан та ... занепокоєння ще більше зростає з огляду на підтверджені документами випадки, коли судді не визнавали докази, отримані за допомогою катувань, недопустимими, та численні повідомлення щодо того, що державні органи використовують міркування національної та регіональної безпеки, а також боротьбу з тероризмом щодо таких вразливих груп, як шукачі притулку, а також груп, що вважаються такими, що становлять загрозу національній та регіональній стабільності....

5.2. Умови ув'язнення

Хоча за всіма ознаками Казахстан здійснив успішну реформу своєї пенітенціарної системи ... протягом останніх двох років, як повідомлялось, можна було побачити погіршення умов ув'язнення, а багато зловживань повторюються все частіше.

У 2007 році мала місце низка заворушень у виправних колоніях по всій країні, коли великі групи в'язнів спричиняли собі ушкодження, такі як розрізання брюшної порожнини, рук та шиї, - як повідомлялося, через протест проти умов ув'язнення, що погіршувались. Прокуратура Південно-Казахстанської області порушила справу щодо зловживання представниками пенітенціарної установи службовим становищем та незаконного використання ними спецзасобів стосовно 77 в'язнів, що вчинили акти самоушкодження. З посиланням на прокуратуру преса повідомляла, що представники пенітенціарної установи били ув'язнених та іншим чином жорстоко поводилися з ними. Проте, представники пенітенціарної установи не були обвинувачені за статтею 347-1 (катування). Самих ув'язнених обвинуватили в організації заворушень з метою порушення роботи пенітенціарної установи - тобто у вчиненні злочину за статтею 361 Кримінального кодексу, покарання за який передбачає від одного до десяти років позбавлення волі.

Неурядові організації повідомили "Amnesty International" про те, що з 2006 року умови ув'язнення катастрофічно погіршилися та що вони отримують від ув'язнених або їхніх родичів все більшу кількість скарг на катування. Згідно з цими повідомленнями ув'язненим стає дедалі важче подавати скарги на катування або інше жорстоке поводження тому, що вся кореспонденція переглядається адміністрацією пенітенціарної установи, а скарги можна передавати тільки до місцевої прокуратури з дозволу начальника пенітенціарної установи у порушення прав осіб, що тримаються під вартою та відбувають покарання. Як повідомляли неурядовим організаціям, ув'язненим доводилося сплачувати гроші, щоб потрапити на прийом до лікаря або отримати медичну допомогу, відіслати листа чи зателефонувати своїм родичам; що їх часто на тривалий час поміщують до карцеру за те, що вони поскаржилися на жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або зате, що не підкорялися наказам представників пенітенціарної установи. Деякі методи покарання ув'язнених включали, за повідомленнями, миття туалетів голими руками та миття підлог в оголеному вигляді".

2. Доповідь спеціального доповідача Комісії з прав людини Леандро Деспуя щодо незалежності суддів та адвокатів (Додаток "Громадянські та політичні права, включаючи питання незалежності судової влади, відправлення правосуддя, безкарності"), на шістдесят першій сесії, пункт 11(d) попереднього порядку денного, 11 січня 2005 року

69. У відповідних витягах з доповіді спеціального доповідача йдеться про таке:

"... 20. Мораторій на смертну кару

У грудні 2003 року Сенат запропонував мораторій на смертну кару. У січні 2004 року указом президента мораторій було подовжено, а до Кримінального кодексу були внесені зміни, якими на заміну смертній карі передбачалося довічне ув'язнення. Разом з усіма правозахисними організаціями спеціальний доповідач вітає цю подію, особливо з огляду на те, що у 1999 році було страчено 40 осіб, 22 особи - у 2000 році та 15 - у 2001 році. З часу введення мораторію було зафіксовано тільки один смертний вирок, та Верховний Суд замінив його на довічне ув'язнення".

3. Звіт Міжнародної Гельсінської Федерації з прав людини від 11 вересня 2006 року

70. У відповідних витягах Звіту зазначено таке:

"...Хоча з грудня 2003 року триває мораторій на виконання смертної кари та з січня 2004 року довічне ув'язнення залишається вагомою законною альтернативою смертному вироку (обидві події були схвалені МГФ), цей останній вирок сигналізує про те, що на шляху Казахстану до зменшення застосування смертної кари, а зрештою - до повного її скасування, все ще існують перепони. Хоча мораторій діє, Ібрагімов поповнить ряди 27 засуджених, які очікуватимуть страти у випадку, якщо у казахського уряду не вистачить політичної волі, і він скасує мораторій....".

4. Доповідь Міжнародної служби з прав людини щодо Казахстану (обговорювалася на 26-й сесії Комітету ООН проти катувань в Женеві, 30 квітня - 18 травня 2001 року)

71. У відповідних витягах доповіді Комітету ООН проти катувань йдеться про таке:

Казахстан (первинна доповідь)

"... Комітет був занепокоєний твердженнями про катування та інше поводження, що принижує гідність, що застосовуються представниками правоохоронних органів. Відсутність незалежності обвинувачів, захисників та суддів також стало приводом для занепокоєння. Комітет зауважив, що твердження про катування не сприймаються серйозно, і це знайшло своє відображення у тому, що розслідування справ відкладається, а судді іноді відмовляються приймати докази катувань.

Іншим приводом для занепокоєння є переповненість у СІЗО й ІТТ та зменшення можливості для осіб, що в них тримаються, отримати медичну допомогу.

... Комітет рекомендував внести зміни до статті Кримінального Кодексу, яка передбачає такий злочин, як катування, аби привести її у відповідність з Конвенцією . Він закликав договірну державу забезпечити повністю незалежний механізм подачі скарг та надати змогу захисникові брати участь у справі з самого початку та збирати докази...".

5. Аналіз нормативно-правової бази щодо смертної кари в Республіці Казахстан, здійснений ОБСЄ/БДІПЛ

72. У відповідних витягах аналізу Бюро демократичних інститутів та прав людини ОБСЄ щодо смертної кари (розстрілу) у Республіці Казахстан від 20 листопада 2004 року зазначено таке:

"... На цей час у Республіці Казахстан очікують смертної кари 27 осіб. Особи, щодо яких застосовано мораторій, зараз тримаються в установах попереднього ув'язнення.

... Офіційна статистика, надана Генеральною прокуратурою, свідчить проте, що у період з 30 червня 2003 року по 30 березня 2004 року було постановлено дев'ять смертних вироків. Протягом цього періоду жоден вирок не набрав чинності (тобто були вичерпані усі стадії оскарження). Згідно з неофіційною статистикою з моменту, як було введено мораторій, було постановлено тільки один смертний вирок, але й він зрештою був замінений Верховним Судом на довічне ув'язнення.

... Офіційна статистика, надана Генеральною прокуратурою, свідчить про те, що у період з 30 червня 2003 року по 30 березня 2004 року не було виконано жодного смертного вироку.

... Усі особи, засуджені до смертної кари, мають право клопотати щодо заміни їхнього вироку на довічне позбавлення волі або позбавлення волі строком до 25 років (ст. 49 (3) Кримінального кодексу, ст. 31 (2) Кримінально-процесуального кодексу та ст. 166 (1) Кримінально-виконавчого кодексу). Справи усіх осіб, засуджених до смертної кари, розглядаються незалежно від того, чи подала засуджена особа клопотання про помилування, чи ні (Указ Президента Республіки Казахстан від 7 травня 1996 року № 2975 "Про затвердження Правил порядку здійснення помилування громадян Президентом Республіки Казахстан").

... Родичі завчасно не повідомляються про дату виконання смертної кари, тіло страченої особи не повертається, а місцезнаходження поховання родичам не розкривається протягом щонайменше двох років з моменту поховання (ст. 167 Кримінально-виконавчого кодексу)".

6. Доповідь з питань дотримання прав людини Державного департаменту США за 2004 рік, оприлюднена Бюро демократії, прав людини і праці 28 лютого 2005 року (витяг з документу, що стосується Казахстану)

73. У відповідних витягах з доповіді Державного департаменту США викладається таке:

Катування та інше нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання

"Уряд повідомив про те, що протягом року за фактом фізичного насильства було порушено 51 кримінальну справу щодо працівників правоохоронних органів.

... Умови ув'язнення залишалися дуже суворими, а іноді - навіть загрожуючими життю. Жорстоке поводження мало місце як в установах попереднього ув'язнення, так і в установах виконання покарань, та неурядові організації спільно з міжнародними організаціями повідомляли про те, що насильство над ув'язненими особами посилилося після того, як Голова пенітенціарної служби та приблизно третина начальників установ виконання покарань були у 2003 році замінені. Передача функцій нагляду за установами попереднього ув'язнення від Міністерства внутрішніх справ Міністерству юстиції, що розпочалася у грудні 2003 року, завершилась у травні; внаслідок цієї передачі умови покращились, хоча все ще залишалися суворими. Голова системи установ виконання покарань та двоє заступників подали у відставку у лютому після повідомлень про жорстоке побиття ув'язнених у декількох установах виконання покарань. Серед ув'язнених були розповсюджені злочини, пов'язані з насильством. Протягом року кількість ув'язнених продовжувала значно скорочуватися. Значна частина цього скорочення була пов'язана із законом про гуманізацію кримінального судочинства 2002 року, яким приписувалося за незначні правопорушення, вчинені вперше, призначати замість позбавлення волі звільнення від покарання на випробувальний термін.

У сукупності протягом року Уряд повідомив про 2600 порушень серед працівників пенітенціарної системи, включаючи порушення з використанням фізичної сили. Деякі працівники системи були покарані за ці порушення, до 911 працівників було застосовано дисциплінарні стягнення, включаючи штрафи, зниження на посаді, звільнення, а інші 8 працівників були засуджені за кримінальними обвинуваченнями.

За минулі декілька років харчування і надання медичної допомоги в установах попереднього ув'язнення та виконання покарань покращились. Існували 6 туберкульозних колоній та 2 туберкульозні лікарні для ув'язнених; в цих колоніях перебувало 5591 в'язень. При тому, що розповсюдження туберкульозу стабілізувалося, проблемою залишалося розповсюдження ВІЛ/СНІД. У рамках Програми розвитку ООН (UNDP) Уряд продовжував реалізовувати проект із запобігання поширенню ВІЛ/СНІД та інших хвороб, що передаються статевим шляхом, у пенітенціарних установах. Ув'язненим були дозволені побачення, хоча кількість та тривалість побачень залежала від рівня безпеки пенітенціарної установи та типу призначеного покарання.

Ув'язнені трималися в будівлях барачного типу, що надавали надзвичайно обмежений простір, але протягом року продовжувалося виконання урядової програми з будівництва нових виправних установ та реконструкції вже існуючих.

Інциденти, пов'язані із нанесенням в'язнями собі ушкоджень, продовжувались. Загалом, Уряд не вжив заходів, щоб розв'язати проблему спричинення в'язнями собі поранень...".

7. Доповідь Державного департаменту США з питань дотримання прав людини за 2006 рік, оприлюднена Бюро демократії, прав людини і праці 6 березня 2007 року

74. У відповідних витягах доповіді йдеться про таке:

"(...) Повідомлялося про такі проблеми з правами людини: незаконне позбавлення життя; ... насильство над в'язнями та особами, що тримаються під вартою; нездорові умови ув'язнення; ... відсутність незалежності судів; ...

а. Свавільне та незаконне позбавлення життя

... Суд засудив Руслана Ібрагімова, колишнього представника Міністерства внутрішніх справ, до смерті, хоча він залишатиметься у в'язниці протягом мораторію на смертну кару....

c. Катування та інше нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання

Конституція і законодавство забороняють таку практику, але міліція та працівники пенітенціарних установ іноді катували, били ув'язнених осіб та вчиняли над ними насильство - часто для того, щоб отримати визнавальні свідчення. У своєму Річному звіті Комісії з прав людини уряд визнавав, що катування та інші незаконні методи слідства все ще застосовуються деякими працівниками правоохоронних органів. Спостерігачі міжнародних правозахисних організацій вказували на практику слідчих органів та прокуратур, за якою кримінальне обвинувачення більшою мірою спиралося на визнавальні свідчення обвинувачених, ніж на збирання інших доказів.

... Апарат Уповноваженого з прав людини в Республіці Казахстан протягом року повідомив про 2613 скарг громадян, більш ніж 20 % яких містили твердження щодо насильства з боку правоохоронних органів.

... Умови в установах попереднього ув'язнення та виконання покарань

Хоча уряд й здійснив реформування пенітенціарної системи та зробив її більш відкритою, умови ув'язнення залишалися дуже суворими, а установи не відповідали міжнародним стандартам охорони здоров'я. Випадки жорстокого поводження мали місце в камерах у відділах міліції, установах попереднього ув'язнення та виконання покарань. Уряд вжив деяких заходів для викорінення системи взаємовідносин, що сприяла вчиненню насильства над ув'язненими особами. Ці заходи включали діяльність обласних комісій з нагляду за пенітенціарними установами на постійній основі та полегшення доступу до них, підготовку працівників пенітенціарних установ та семінари для працівників міліції, але протягом року жодного працівника пенітенціарної установи не було притягнуто до кримінальної відповідальності за насильницькі дії.

Протягом перших восьми місяців уряд здійснив 13 кримінальних розслідувань корупційних дій серед працівників пенітенціарних установ. Наслідком цих розслідувань стали 12 обвинувальних та один виправдувальний вирок.

... Хоча уряд доклав певних зусиль для модернізації існуючих установ та побудував нові установи, будівлі у багатьох установах виконання покарань залишились застарілими, а гігієнічні умови не відповідали встановленим нормам. У лютому за наказом Генеральної прокуратури була закрита одна з будівель Семипалатинського СІЗО, оскільки вона не відповідала санітарним нормам та становила небезпеку здоров'ю та життю ув'язнених осіб. 25 травня Генеральна прокуратура оприлюднила заяву, в якій критикувала Міністерство юстиції за неспроможність розв'язати проблеми, пов'язані з переповненістю, станом каналізації та поганими санітарними умовами в пенітенціарних установах.

Протягом року було повідомлено про смерть 31 ув'язненої особи в установах попереднього ув'язнення, включаючи п'ять самогубств. Протягом року уряд повідомив про смерть 268 осіб в установах виконання покарань, включаючи 26 самогубств.

Регулярно виникали інциденти, пов'язані із самоушкодженням ув'язнених як протесту проти умов ув'язнення. 31 березня ув'язнені у виправній колонії у селищі Зарєчний біля Алма-Ати вчинили заворушення на протест проти жорстких умов, жорстокого поводження та конфіскацій особистого майна. Згідно з повідомленнями активістів правозахисного руху, колонія початково була призначена для тримання засуджених працівників правоохоронних органів. Проте ще до заворушення до колонії було поміщено звичайних злочинців, що призвело до зростання напруги та посилення контролю. Двадцять чотири особи завдали собі ушкодження, розрізавши животи, а три в'язні були поранені під час відновлення охоронцями порядку. Після інциденту місцевим НУО було дозволено відвідати цю установу та опитати в'язнів. Активіст Громадського комітету з прав людини повідомив, що реакція працівників пенітенціарної установи на заворушення була загалом адекватною. Декілька працівників колонії отримали дисциплінарні стягнення за неспроможність уладнати ситуацію з акцією протесту. Після інциденту працівники колонії перевели звичайних злочинців в інші місця, щоб зменшити напругу та пов'язані з нею проблеми".