Справа "Єфремов проти України" (Заява N 43799/05)

Рішення остаточне, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Єфремов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 23 листопада

2010 року,

виносить таке рішення, що було прийнято в той же день:

1. Справу порушено за заявою (N 43799/05), поданою проти України до Суду 19 листопада 2005 року громадянином України п. Миколою Олексійовичем Єфремовим (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Ю.Зайцев, Міністерство юстиції України.

3. 11 січня 2010 року Голова п'ятої секції вирішив направити цю заяву Уряду. Відповідно до Протоколу N 14 заява була передана комітету у складі трьох суддів.

4. Заявник народився в 1946 році та проживає в м. Харкові.

5. Він є власником будинку в цьому місті. Цей будинок розташований на земельній ділянці, що належить державі. 11 червня 1986 року місцеві органи влади прийняли рішення про знесення вказаного будинку та повернення цієї землі у зв'язку з побудовою нового багатоквартирного будинку відповідно до плану розвитку міста. Місцеві органи влади запропонували заявнику трьохкімнатну квартиру та певні суми відшкодування. Однак в подальшому будинок не було демонтовано та він залишився у власності заявника.

1. Перше провадження

6. 21 серпня 1997 року заявник звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до місцевих органів влади щодо права на приватизацію земельної ділянки, на якій знаходився його будинок.

7. 8 січня 2002 року суд відмовив у задоволенні позову, визнавши його необґрунтованим. Заявник подав заяву про поновлення йому строку на апеляційне оскарження вказаного рішення, оскільки він дізнався про це рішення лише 18 березня 2002 року. Заяву було задоволено.

8. 17 вересня 2002 року Апеляційний суд Харківської області скасував зазначене вище рішення та повернув справу на новий розгляд.

9. 27 березня 2003 року Дзержинський районний суду м. Харкова відмовив заявнику в задоволенні позову. Районний суд встановив, що місцеві органи влади призначили компенсацію за землю, але заявник за нею не звернувся. Районний суд зазначив, що заявник мав право звернутись за виплатою компенсації до місцевих органів влади.

10. 15 липня 2003 року апеляційний суд залишив рішення від 27 березня 2003 року без змін.

11. 12 травня 2005 року Верховний Суд України, засідаючи in camera палатою у складі трьох суддів, залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій та відмовив заявнику в задоволенні його касаційної скарги, визнавши її необґрунтованою. 18 червня 2005 року заявник отримав копію остаточної ухвали.

12. У ході судового провадження суди чотири рази відкладали судові засідання у зв'язку з відповідними клопотаннями заявника або через його неявку. Крім того, дев'ятнадцять судових засідань було відкладено у зв'язку з відсутністю або хворобою судді, в провадженні якого знаходилася справа, відсутністю відповідачів, а також у зв'язку з їхніми клопотаннями про відкладення судових засідань, а також у зв'язку з іншими невизначеними причинами.

2. Друге провадження

13. У 1999 році місцеві органи влади скасували державну реєстрацію права власності заявника на будинок.

14. 19 квітня 2006 року Дзержинський районний суд м. Харкова скасував рішення місцевих органів влади. Він також скасував рішення місцевих органів влади від 11 червня 1986 року (див. пункт 5, зазначений вище). 16 жовтня 2008 року той самий суд підтвердив право власності заявника на будинок.

15. Відповідно до матеріалів справи в подальшому заявник подав до місцевих органів влади нову заяву щодо приватизації прибудинкової території. Її розгляд триває.

16. Місцеві органи влади подали заяву про перегляд рішення від 16 жовтня 2008 року через те, як вони стверджували, що їх представники не могли бути присутніми на цьому засіданні, але їм було відмовлено у задоволенні цієї заяви. За твердженням заявника місцеві органи влади також звертались до судів із заявою про перегляд постанови від 19 квітня 2006 року. Заявник не надав детальної інформації щодо результату розгляду цієї заяви.

I. СКАРГА НА ТРИВАЛІСТЬ ПРОВАДЖЕННЯ

17. Заявник скаржився на те, що тривалість першого провадження була несумісною з вимогою "розумного строку", яка закріплена пунктом 1 статті 6 Конвенції, який у відповідній частині передбачає таке:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

18. Уряд висловив заперечення.

19. Суд зазначає, що період, який має розглядатись, розпочався лише 11 вересня 1997 року, коли набуло чинності положення щодо визнання Україною права на звернення до Суду. Однак, оцінюючи розумність строку, що минув з цієї дати, треба враховувати стан провадження на той час. Вказаний період закінчився 18 червня 2005 року, коли заявник отримав копію остаточного рішення, яке набрало законної сили (див. рішення у справах "Відманн проти Австрії" (Widmann v. Austria), N 42032/98, п. 29, від 19 червня 2003 року, та "Гіцкайло проти України" (Gitskaylo v. Ukraine), N 17026/05, п. 34, від 14 лютого 2008 року). Таким чином, провадження тривало близько семи років та дев'яти місяців у судах трьох інстанцій.

A. Щодо прийнятності

20. Суд зазначає, що скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також вважає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Відповідно скарга визнається прийнятною.

B. Щодо суті

21. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі відповідних обставин справи та таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [ВП], N 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).

22. Повертаючись до обставин справи, Суд зазначає, що основні затримки відбулися під час розгляду справи Дзержинським районним судом м. Харкова з 11 вересня 1997 року до 8 січня 2002 року (чотири роки та чотири місяці) та під час розгляду справи Верховним Судом України з 15 липня 2003 року до 12 травня 2005 року (один рік та вісім місяців). Хоча заявник певною мірою сприяв деяким із цих затримок, Суд вважає, що заявник не може бути відповідальним за них. Крім того, справа не була складною ні з огляду на юридичні питання, ні з огляду на факти. Щодо того, що суди були змушені неодноразово відкладати розгляд справи (див. пункт 12, зазначений вище), Суд нагадує, що це роль національних судів - організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення у справі "Мороз та інші проти України" (Moroz and Others v. Ukraine), N 36545/02, п. 60, від 21 грудня 2006 року). Враховуючи зазначене, Суд вважає, що головним чином відповідальність за надмірну тривалість має нести держава.

23. Суд часто констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, подібних до цієї (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Павлюлинець проти України" (Pavlyulynets v. Ukraine), N 70767/01, п. 53, від 6 вересня 2005 року, та "Мороз та інші проти України" (Moroz and Others v. Ukraine), зазначене вище, п. 62).

24. Дослідивши всі матеріали справи, які є в його розпорядженні, Суд зазначає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатного переконати Суд дійти іншого висновку в цій справі. З огляду на практику Суду з цього питання Суд дійшов висновку, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку". Відповідно у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

II. ІНШІ СКАРГИ

25. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції на несправедливість та результат першого провадження, а також на відсутність публічного судового розгляду у Верховному Суді України. Також він скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що він не міг приватизувати земельну ділянку, на якій знаходився його будинок, та що його позбавили будинку без компенсації. Також заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на спроби органів влади домогтись перегляду рішень та постанов суду, прийнятих у ході другого провадження.

26. Дослідивши всі матеріали справи, які є в його розпорядженні, та в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги, Суд не виявив жодних ознак порушення прав і свобод, закріплених Конвенцією або протоколами до неї.

27. Отже, ця частина скарги має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

28. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода та судові витрати

29. Заявник вимагав загальну суму відшкодування у розмірі 10 500 євро, яка включає суму відшкодування моральної шкоди та невизначену суму відшкодування судових витрат.

30. Уряд заперечив ці вимоги як безпідставні.

31. Суд зазначає, що заявник мав зазнати моральної шкоди у зв'язку з встановленим порушенням. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 1200 євро відшкодування цієї шкоди. Стосовно вимоги щодо судових витрат Суд зазначає, що ці витрати не визначені та не підтверджені жодними документами, а тому відхиляє цю вимогу.

B. Пеня

32. Суд вважає за доцільне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.

1. Оголошує скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо надмірної тривалості першого провадження прийнятною, а решту скарг в заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 1200 (одну тисячу двісті) євро відшкодування моральної шкоди, враховуючи будь-який податок, який може бути стягнуто з цієї суми, що мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткових пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 16 грудня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.