33. У листопаді 2008 року з метою допомогти КПТ у розгляді другої періодичної доповіді стосовно Казахстану у світлі статті 19 Конвенції проти тортур(див. вище) Міжнародна Амністія подала до КПТ свій огляд "Казахстан: основні питання, що викликають занепокоєння, стосовно катувань і поганого поводження". Огляд мав доповнити інформацію щодо ситуації з правами людини в Казахстані, яка надійшла від різних національних і міжнародних НДО. В огляді висвітлювалася ситуація за період 2002-2008 років і особливо та, що склалася за останні роки, і увагу було зосереджено на "найгостріших питаннях, які, на думку Міжнародної Амністії, потребували негайного вирішення у зв'язку з незабезпеченням органами влади Казахстану повного та ефективного виконання статей 2, 3, 4, 11, 12, 13, 15 і 16 Конвенції проти тортур". У відповідних витягах з цього огляду зазначено таке:
"...Міжнародна Амністія... отримала повідомлення про низку резонансних кримінальних справ, пов'язаних з переслідуванням і заочним засудженням колишнього зятя президента Назарбаєва, Рахата Алієва, за обвинуваченнями начебто у плануванні державного перевороту і вчиненні деяких інших злочинів. Згідно з цими повідомленнями товариші і співробітники Рахата Алієва були безпідставно затримані працівниками національної служби безпеки, утримувалися в умовах ізоляції в місцях досудового ув'язнення, де їх катували або застосовували до них інші форми жорстокого поводження з метою отримання "зізнань" про їхню участь у стверджуваному державному перевороті. Принаймні в одному випадку родичі стверджували, що судовий процес відбувався таємно і що обвинувачені не мали доступу до належного захисту..."
34. У зазначеному документі містилися також більш загальні зауваження щодо питання катувань і поганого поводження в Казахстані:
"...Міжнародна Амністія й далі занепокоєна тим, що, незважаючи на зусилля органів влади Казахстану з виконання зобов'язань за Конвенцією проти тортур та рекомендацій, виданих Комітетом [КПТ] у 2001 році, катування та інші форми жорстокого поводження залишаються поширеною практикою і такі дії і далі залишаються фактично безкарними...
Згідно з повідомленнями, що надходять до Міжнародної Амністії від національних та міжнародних неурядових і міжурядових організацій, адвокатів, дипломатів, громадян Казахстану та іноземних громадян, побиття затриманих осіб працівниками правоохоронних органів, особливо в ізоляторах тимчасового тримання, на вулицях або під час доставки до місця тримання під вартою, й нині широко практикується. Опитування, проведені Міжнародною Амністією в 2006 і 2008 роках серед відповідних організацій та осіб, виявило, що катування та інші форми поганого поводження із затриманими особами й далі широко застосовуються, незважаючи на запровадження органами влади механізмів запобігання такій практиці та відповідних програм освіти, реформування і навчання для працівників правоохоронних і судових органів, які реалізуються, як правило, спільно та у співробітництві з НДО і міжурядовими організаціями.
Незважаючи на те, що, за загальною оцінкою, Казахстан здійснив успішну реформу пенітенціарної системи - почавши з підпорядкування пенітенціарних установ Міністерству юстиції наприкінці 2001 року - за деякими повідомленнями, протягом останніх двох років спостерігається погіршення умов тримання ув'язнених і тенденція відновлення та поширення практики зловживань.
Навіть згідно з офіційними даними порівняно мало хто з працівників правоохоронних органів постав перед судом і поніс відповідальність за вчинені порушення, включно з катуваннями, тоді як від численних людей по всій країні постійно надходять скарги про те, що їх безпідставно затримують і катують або що під час тримання їх під вартою з ними погано поводилися, щоб домогтися "зізнання". Докази, побудовані на таких "зізнаннях" і досі, як правило, визнаються прийнятними в суді. Вважається, що створенню атмосфери безкарності сприяє корупція в правоохоронних і судових органах. Ця атмосфера безкарності підриває довіру громадян до системи кримінального правосуддя. Міжнародну Амністію повідомили, що люди звертаються зі скаргами дуже рідко, оскільки не вірять у можливість домогтися правосуддя чи відшкодування. Багато серед них не бажають свідчити проти працівників правоохоронних органів через побоювання помсти, якої можуть зазнати вони чи їхні родичі й товариші..."
35. Щодо застосування смертної кари в Казахстані Міжнародна Амністія зробила такі зауваження:
"...У травні 2007 року перелік "особливо тяжких злочинів", за які Конституцією передбачалося покарання у вигляді смертної кари, було зменшено з 10 до одного, а саме - за тероризм, який призвів до людських жертв. Також залишено можливість призначення смертної кари за "особливо тяжкі" злочини, вчинені у воєнний час. Особа, засуджена до смертної кари в Казахстані, має право звернутися з клопотанням про помилування. Мораторій на смертну кару, який було запроваджено в 2003 році, залишається чинним, і протягом 2007 року та перших десяти місяців 2008 року не було виконано жодного смертного вироку. Кожному з 31 засудженого смертну кару було замінено довічним позбавленням волі..."
ЩОДО ПРАВА
I. ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ
36. Уряд вважав, що заявники не мають статусу жертв у цій справі, оскільки немає рішення про їхню екстрадицію. Уряд також послався на подані Генеральною прокуратурою України запевнення у тому, що жодного рішення про екстрадицію заявників прийнято не буде, доки Суд не розгляне цю справу.
37. Уряд також зазначив, що заявникам уже надано статус біженців, і доводив, що той факт, що питання про законність рішень про надання їм статусу біженців ще досі вирішується, не означає, що ці рішення не є чинними.
38. Заявники стверджували, що вони все ще можуть вважати себе жертвами в значенні статті 35 Конвенції, оскільки досі вирішується питання про їх екстрадицію до Казахстану і що розгляд їхньої справи в Страсбурзі служить єдиною перешкодою для здійснення такої екстрадиції.
39. Вони також доводили, що наявність у них статусу біженців не зможе реально завадити органам влади України видати їх Казахстану. З цього приводу заявники посилалися на справу "Кузнєцов проти України" (Kuznetsov v. Ukraine) (заява N 35502/07), розгляд якої триває в Суді і в якій органи прокуратури України, що вирішують питання екстрадиції, вислали особу з України, незважаючи на її статус біженця.
40. Суд зазначає, що розгляд справи про екстрадицію заявників ще триває і, за інформацією Уряду, вирішення цього питання неофіційно зупинено в очікуванні на результати розгляду справи у Страсбурзі. Запити органів влади Казахстану про екстрадицію заявників досі залишаються в силі.
41. Суд також зауважує, що в національному законодавстві і практиці його застосування немає чітких норм щодо правових наслідків оскарження прокурорами рішень про надання статусу біженця. Зокрема, з огляду на відповідні положення Закону України "Про прокуратуру" та позицію Пленуму Вищого адміністративного суду, не можна виключати того, що подання прокурором адміністративного позову зупиняє дію будь-якого оскаржуваного рішення і, зокрема, рішення про надання статусу біженця (див. пункти 24 і 27 вище). До того ж Уряд не оспорював аргумент, висунутий заявниками з посиланням на те, що в іншій справі, розгляд якої триває в Суді, заявника було вислано з України попри його статус біженця.
42. З огляду на зазначене вище, Суд вважає, що попри статус біженців заявники і далі перебувають під загрозою екстрадиції, а отже, вони не втратили статусу жертв (див., для порівняння, ухвалу у справі "Новик проти України" (Novik v. Ukraine), N 48068/06, від 13 березня 2007 року, рішення у справах "Свєтлорусов проти України" (Svetlorusov v. Ukraine), N 2929/05, пп. 37-38, від 12 березня 2009 року, та "Дубовик проти України" (Dubovik v. Ukraine), NN 33210/07 і 41866/08, пп. 40-41, від 15 жовтня 2009 року). Отже, Суд відхиляє це заперечення Уряду.
43. Заявники скаржилися, що в разі екстрадиції вони наражатимуться на ризик катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження з боку правоохоронних органів Казахстану, що становитиме порушення статті 3 Конвенції, яка проголошує:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
44. Уряд заперечив цей аргумент.
A. Щодо прийнятності
45. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона оголошується прийнятною.
B. Щодо суті
46. Заявники стверджували, що органи влади Казахстану оголосили їх у розшук у зв'язку з їхньою політичною діяльністю в цій країні і що в разі видачі їх Казахстану їх катуватимуть, аби домогтися зізнань, і триматимуть під вартою в неприйнятних умовах. За їхніми твердженнями, правова система Казахстану не гарантує ані ефективного захисту проти катувань і поганого поводження, ані належного розслідування скарг на погане поводження. У цьому зв'язку вони посилалися на висновки різних міжнародних організацій та урядових органів стосовно ситуації з правами людини в Казахстані. Посилаючись на рішення Суду у справі "Солдатенко проти України" (Soldatenko v. Ukraine) (N 2440/07, п. 73, від 23 жовтня 2008 року), заявники стверджували, що запевнення, надані Генеральною прокуратурою Казахстану стосовно поганого поводження, не мають обов'язкової юридичної сили для цієї держави.
47. Уряд посилався на отримані від органів влади Казахстану достатні запевнення у тому, що в разі екстрадиції заявників до Казахстану їхні права, гарантовані статтею 3 Конвенції порушено не буде. Уряд також заявив, що ніколи не отримував скарг на погане поводження з боку органів влади Казахстану від людей, яких було видано Казахстану в минулому. За твердженням Уряду, кримінальне переслідування заявників у цій країні не має політичного характеру.
48. Суд повторює, що екстрадиція особи Договірною державою може стати підґрунтям для порушення питання про застосування статті 3 і, отже, про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі екстрадиції така особа наразиться в державі, якій її видають, на реальний ризик поводження, забороненого статтею 3 (див. згадане вище рішення у справі Солдатенка (Soldatenko), п. 66). Керуючись своєю практикою, Суд має з'ясувати чи існує реальний ризик поганого поводження із заявниками в разі їх екстрадиції до Казахстану.
49. У зв'язку з цим Суд зауважує, що, за інформацією про стан прав людини в Казахстані, отриманою від Комітету ООН проти тортур, організації "Х'юмен Райтс Вотч" і Міжнародної Амністії (див. пункти 29-34 вище), є чимало достовірних повідомлень про застосування правоохоронними органами в Казахстані катувань, про їхнє жорстоке поводження із затриманими, узвичаєну практику побиття та застосування сили до підозрюваних у кримінальних злочинах з метою отримання зізнань. У всіх згаданих доповідях однаково вказується на дуже погані умови тримання ув'язнених, зокрема на переповненість камер, незадовільне харчування та незабезпечення хворих лікуванням.
50. Крім того, видається, що особи, пов'язані з політичною опозицією в Казахстані, зазнавали і далі зазнають з боку органів влади тиску в різних його формах, який чиниться передусім з метою покарання їх за опозиційну діяльність і перешкоджання їм у такій діяльності. З цього приводу Суд зауважує, що підтвердженням слів заявників про політичне переслідування їх у Казахстані служить рішення українських органів влади про надання їм статусу біженців (див. пункт 8 вище). Суд не має сумнівів у достовірності і надійності наведеної вище інформації, а Уряд-відповідач не надав доказів чи аргументів, які могли б спростувати твердження в зазначених доповідях.
51. Зрештою, Суд вважає, що запевненням прокурорів Казахстану про те, що заявникам не загрожує погане поводження, не можна довіряти в цій справі з тих самих причин, що й у справі Солдатенка (див. згадане вище рішення у справі Солдатенка (Soldatenko), п. 73). Зокрема, зовсім не встановлено, чи є в першого заступника Генерального прокурора Казахстану або установи, яку він представляє, повноваження надавати такі запевнення від імені держави і, з огляду на відсутність ефективної системи запобігання катуванню, перевірити дотримання таких запевнень доволі складно.
52. Отже, Суд доходить висновку, що побоювання заявників щодо можливого поганого поводження в Казахстані обґрунтовані, а видача заявників цій країні становила б порушення статті З Конвенції.
53. Заявники скаржилися, що в разі екстрадиції їх до Казахстану вони наражатимуться на ризик зазнати несправедливого судового розгляду і що Україна порушить таким чином статтю 6 Конвенції, відповідне положення якої передбачає:
"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою що визнана судом суворо необхідною,- коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;
b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею,- одержувати безоплатну допомогу перекладача".
1. Доводи сторін
(a) Уряд
54. Посилаючись на рішення Суду у справі "Сорінґ проти Сполученого Королівства" (Soering v. the United Kingdom) (від 7 липня 1989 року, п. 113, серія A, N 161), Уряд стверджував, що справа, яка розглядається, не пов'язана з "винятковими" обставинами, які вимагали б розгляду тверджень заявників про ризик відвертої відмови у справедливому судочинстві.
55. За твердженням Уряду, він не в змозі оцінити, яким чином на практиці функціонує судова система в Казахстані. Однак при цьому Уряд доводив, що законодавство Казахстану передбачає достатні гарантії справедливого судового розгляду і що від органів влади Казахстану отримано запевнення в тому, що процесуальні права заявників будуть дотримані.
(b) Заявники
56. Заявники знову послалися на те, що органи влади Казахстану вимагають їх видачі у зв'язку з їхньою політичною діяльністю в цій країні і що, зокрема, кримінальні справи проти них порушені з метою покарання їх за підтримку політичної опозиції, а також щоб домогтися від них інформації, яку можна було б використати проти колишніх лідерів опозиції.
57. За твердженням заявників, переслідування тих, хто перебуває в опозиції до казахської влади, здійснюється у формі кримінальних процесів, під час яких такі особи позбавлені можливості скористатися гарантіями справедливого судового розгляду. Їх часто піддають тортурам, аби отримати зізнання; їм відмовляють у доступі до адвоката і не надають достатнього часу для підготовки захисту. Судді, які розглядають політично мотивовані кримінальні справи, не є незалежними і безсторонніми і не дотримують принципів верховенства права та справедливого судового розгляду. З цього приводу заявники посилалися на доповіді різних міжнародних організацій і, зокрема, доповіді Міжнародної Амністії та організації "Х'юмен Райтс Вотч" (див. пункти 30-34 вище).
58. Заявники стверджували, що за таких обставин, якщо їх видадуть Казахстану, їм буде відверто відмовлено в правосудді. Вони також доводили, що видача їх органами влади України без ретельного вивчення реальної ситуації зі здійсненням правосуддя в Казахстані суперечитиме гарантіям статті 6 Конвенції.
(c) Третя сторона
59. Доводи третьої сторони будувалися на застосуванні принципу non-refoulement ("невислання") в ситуації, коли існує ризик відвертої відмови у праві на справедливий судовий розгляд.
60. Третя сторона посилалася на загальне визнання Судом, іншими міжнародними судами та судами деяких держав неприпустимості екстрадиції осіб, яким реально загрожує відверта відмова в правосудді. Зокрема, вона послалася на рішення Суду у справі Дрозда і Янушека (Drozd and Janousek), в якій Суд визнав, що "Договірні держави... зобов'язані відмовляти у співробітництві, якщо з'ясовується, що засудження є наслідком відвертої відмови в правосудді" (див. рішення у справі "Дрозд і Янушек проти Франції та Іспанії" (Drozd and Janousek v. France and Spain), від 26 червня 1992 року, п. 110, серія A, N 240). Однак третя сторона зазначила, що ця позиція не набула подальшого розвитку у практиці Страсбурзького суду. Тому третя сторона просила Суд дослідити цей аспект справи з урахуванням конкретних обставин справи та важливості гарантій статті 6 для вирішення питань про застосування принципу refoulement.
2. Оцінка Суду
61. Суд повторює, що питання за статтею 6 у зв'язку з рішенням про екстрадицію може бути порушене лише за виняткових обставин, коли біженець уже наразився або ризикує наразитися на відверту відмову у справедливому судовому розгляді його справи в запитуючій державі (див. згадане вище рішення у справі Сорінга (Soring). У зв'язку з цим Суд зазначає, що у справах, у яких порушувалися аналогічні питання, Суд не визнавав за необхідне розглядати скарги про ризик відвертої відмови в правосудді у випадку екстрадиції, якщо вже був висновок про те, що така екстрадиція суперечитиме положенням статті 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Сааді проти Італії" (Saadi v. Italy) [GC], N 37201/06, п. 160, ЄСПЛ 2008-..., "Ісмоїлов та інші проти Росії" (Ismoilov and Others v. Russia), N 2947/06, п. 156, від 24 квітня 2008 року, і "Селлем проти Італії" (Sellem v. Italy), N 12584/08, п. 47, від 5 травня 2009 року).
62. У справі, що розглядається, Суд уже визнав, що видача заявників Казахстану становила б порушення статті 3 Конвенції. Він не бачить жодних виняткових обставин, які б служили підставою для відхилення від висновків, яких він дійшов у своїх попередніх рішеннях.
63. Тому Суд оголошує скаргу заявників за статтею 6 Конвенції прийнятною і постановляє, що немає необхідності в її окремому розгляді.
64. Заявники скаржилися на відсутність ефективних засобів юридичного захисту, за допомогою яких вони могли б запобігти ухваленню рішення про екстрадицію або оскаржити його на підставі ризику зазнати поганого поводження. Вони посилалися на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
A. Щодо прийнятності
65. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона оголошується прийнятною.
B. Щодо суті
1. Доводи сторін
66. Посилаючись на висновки Суду у справі Солдатенка (див. згадане вище рішення у справі Солдатенка (Soldatenko), пп. 82-83), заявники стверджували, що національна правова система не передбачає ефективного засобу юридичного захисту, за допомогою якого можна було запобігти прийняттю рішення про екстрадицію або оскаржити його з огляду на ризик поганого поводження Вони також доводили, що Інструкцію про порядок розгляду в органах прокуратури запитів про видачу правопорушників, на яку Уряд посилався у своїх доводах, не було оприлюднено відповідно до національних нормативних вимог і що вона не була загальнодоступною для цілей статті 13 Конвенції.
67. Уряд доводив, що заявники мали ефективні засоби юридичного захисту стосовно своїх скарг за статтею 3, але не скористалися ними.
68. Зокрема, Уряд стверджував, що заявники могли б подати скарги до прокурорів, які б вирішували питання, пов'язані із запитами про їхню екстрадицію, і такі скарги були б розглянуті відповідно до пункту 3.1 Інструкції про порядок розгляду в органах прокуратури запитів про видачу правопорушників, затвердженої Генеральним прокурором 23 травня 2007 року (див. пункт 28 вище). За інформацією Уряду, цю інструкцію було опубліковано на веб-сайті Верховної Ради України.
69. Уряд також доводив, що стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства передбачає можливість оскаржити в судах будь-яке можливе рішення про екстрадицію та заявити про ризик - у випадку екстрадиції - поводження, несумісного з гарантіями статті 3 Конвенції, і що суди зобов'язані розглянути такі заяви. На підтвердження останнього аргументу Уряд подав копію постанови Київського адміністративного суду від 2 липня 2008 року, яким було скасовано рішення прокуратури про екстрадицію громадянина цієї держави до Російської Федерації з огляду на неврахування прокуратурою доказів того, що в його специфічній ситуації існував реальний ризик поганого поводження в тій країні. Національний суд також визнав, що рішення про екстрадицію суперечило положенням статті 3 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року.
2. Оцінка Суду
70. Суд передусім наголошує, що стаття 13 Конвенції гарантує можливість використання на національному рівні засобу юридичного захисту для реалізації змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Отже, з огляд на дію цієї статті має бути передбачений національний засіб юридичного захисту, який дасть змог компетентному національному органу вирішити по суті відповідну скаргу, подану на підстав Конвенції, і забезпечити відповідне відшкодування; хоча при цьому Договірним державам надається свобода розсуду в обранні способу, в який вони забезпечуватимуть виконання своїх зобов'язань за цим положенням. Крім того, за певних обставин задоволення вимог статті 13 може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту передбачених національним законодавством (див. рішення у справі "Чагал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the Unitet Kingdom) від 15 листопада 1996 року, п. 145, Reports of Judgments and Decisions, 1996-V).
71. Ураховуючи незворотний характер шкоди, якої може завдати втілення стверджуваного ризику катування і поганого поводження, а також значущість, яку Суд надає статті 3, поняття ефективного засобу юридичного захисту за статтею 13 вимагає: i) незалежного і ретельного вивчення заяви про існування суттєвих підстав вважати реальним ризик поводження, несумісного з гарантіями статті 3 у випадку вислання заявника до країни призначення, та ii) наявності засобу юридичного за хисту, який автоматично зупиняє дію оскаржуваного рішення (див., наприклад, рішення у справі "Мумінов проти Росії" (Muminov v. Russia), N 42502/06, п. 101, від 11 грудня 2008 року).
72. Повертаючись до доводів, поданих сторонами у цій справі, Суд зазначає, що у справі Солдатенка (Soldatenka) він уже розглядав подібні аргументи Уряду стосовно національних засобів юридичного захисту у справах про екстрадицію (див. згадане вище рішення у справі Солдатенка (Soldatenka)). У тій справі Суд визнав відсутнім ефективний засіб юридичного захисту, наявності якого вимагає стаття 13 Конвенції і за допомогою якого можна було б оскаржити рішення про екстрадицію, посилаючись на ризик поганого поводження при поверненні до країни. Зокрема, Суд зазначив, що, хоча положення Кодексу адміністративного судочинства передбачають можливістю перегляду рішення про екстрадицію адміністративними судами з урахуванням скарги на ризик поганого поводження, Уряд не навів аргументів, які підтвердили б наявність у судів повноважень такого контролю, і прикладів, коли рішення про екстрадицію було розглянуто по суті, тоді як заявник подав судові рішення, які свідчать про протилежне.
73. На відміну від справи Солдатенка (Soldatenka), у справі, що розглядається, Уряд на підтвердження своїх доводів подав копію внутрішнього нормативного документа органів прокуратури, який регулює порядок розгляду запитів про екстрадицію, а також копію постанови Київського адміністративного суду у справі, в якій рішення про екстрадицію було успішно оскаржено з посиланням на ризик поганого поводження.
74. Щодо згаданої інструкції органів прокуратури Суд зазначає, що вона конкретно не передбачає ретельного і незалежного дослідження скарг про ризик поганого поводження в разі екстрадиції. До того ж вона не встановлює строку, упродовж якого відповідній особі повинні повідомити рішення про екстрадицію, а також про можливість призупинення екстрадиції в очікуванні на результати судового розгляду скарги на таке рішення. Отже, Суд не може погодитися з Урядом, що процедура розгляду запитів про екстрадицію в органах прокуратури є ефективним засобом юридичного захисту в значенні статті 13 Конвенції. За цих обставин Суд не вважає за необхідне з'ясовувати, чи було вжито належних заходів для забезпечення громадянам доступу до зазначеного документа.
75. Щодо можливості оскаржити рішення про екстрадицію в адміністративних судах, то Суд зазначає, що процедура такого судового контролю становить, у принципі, ефективний засіб юридичного захисту у значенні статті 13 Конвенції стосовно скарг, пов'язаних з рішеннями про вислання та екстрадицію, але за умови існування можливості ефективної перевірки судами законності - з матеріально-правового та процесуального погляду - дискреційних дій органу виконавчої влади і можливості скасування ними такого рішення в разі необхідності (див. ухвалу у справі "Сливенко проти Латвії" (Slivenko v. Latvia) [ВП], N 48321/99, п. 99, ЄСПЛ 2002-II). Однак, якщо заявник намагається запобігти своєму висланню з Договірної держави, такий засіб юридичного захисту буде ефективним лише в разі, якщо він автоматично зупиняє дію оскаржуваного рішення (див. рішення у справі "Жебремедин [Габерамадієн] проти Франції" (Gebremedhin [Gaberamadhien] v. France), N 25389/05, п. 66, ЄСПЛ 2007-V).
76. У зв'язку з цим Суд зауважує, що звернення до адміністративних судів на підставі статті 2 Кодексу адміністративного судочинства з вимогою скасувати рішення про екстрадицію автоматично не зупиняє дію оскаржуваного рішення. Для зупинення дії оскарженого рішення суд має постановити спеціальну ухвалу [про вжиття заходів для забезпечення адміністративного позову], як це передбачено статтею 117 Кодексу. Адміністративний суд має дискреційні повноваження вирішувати такі питання і може постановити ухвалу за клопотанням сторони або з власної ініціативи.
77. Отже, навіть якщо припустити, що заявникам вчасно вручили рішення про екстрадицію, надавши можливість оскаржити їх в адміністративних судах, і що останні уповноважені вирішувати такі питання, немає гарантій, що такі рішення не будуть фактично виконані ще до того, як суди зможуть перевірити їх законність. Рішення Київського адміністративного суду, копію якого надав Уряд, не містить інформації, яка могла б спонукати Суд до іншого висновку.
78. Взявши до уваги зазначене вище, Суд доходить висновку, що заявники не мали ефективного й доступного засобу юридичного захисту щодо їхніх скарг за статтею 3 Конвенції. Отже, мало місце порушення статті 13 Конвенції.
79. Перший заявник скаржився за статтею 2 Конвенції, що, з огляду на пред'явлені йому обвинувачення (змова на вчинення вбивства) та стверджувану розпливчастість положень Конституції про смертну кару, існує реальний ризик призначення покарання у вигляді смертної кари в Казахстані в разі його екстрадиції до цієї країни. Він також стверджував про можливість скасування мораторію на виконання смертних вироків, запровадженого Президентом Республіки Казахстан, у разі ухвалення Парламентом Казахстану рішення залишити в силі законодавчі положення про смертну кару.
80. Суд зауважує, що, за інформацією Міжнародної Амністії, у переліку злочинів, за які раніше Конституція Республіки Казахстан передбачала покарання у вигляді смертної кари, залишено лише терористичні злочини, які призвели до людських жертв, та "особливо тяжкі злочини", вчинені у воєнний час. Мораторій на виконання смертних вироків, запроваджений у 2003 році, залишається в силі. Протягом 2007 року і десяти місяців 2008 року не було винесено жодного смертного вироку, і всім тридцяти одному засудженому смертну кару було замінено довічним ув'язненням (див. пункт 35 вище).
81. Суд також зазначає, що Генеральна прокуратура Республіки Казахстан надала запевнення, що прокуратура не вимагатиме призначення першому заявникові смертної кари за результатами розгляду його справи.
82. За цих обставин Суд не вважає переконливим аргумент про те, що першому заявникові загрожує смертна кара у випадку його можливої екстрадиції до Казахстану. Сама лише ймовірність такого ризику начебто через нечіткість відповідного національного законодавства не може становити порушення статті 2 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Шамаєв та інші проти Грузії і Росії" (Shamayev and Others v. Georgia and Russia), N 36378/02, п. 371, ЄСПЛ 2005-III, і, для порівняння, рішення у справі "Бадер та Канбор проти Швеції" (Bader and Kanbor v. Sweden) N 13284/04, пп. 42-46, ЄСПЛ 2005-XI). Отже, Суд відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
84. Заявники не висували вимоги щодо справедливої сатисфакції. Тому Суд вважає, що немає потреби у присудженні будь-якого відшкодування.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
3. Постановляє, що немає необхідності визначати, чи становила б екстрадиція заявників до Казахстану порушення статті 6 Конвенції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 18 лютого 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.
| Секретар Голова | Клаудія ВЕСТЕРДІК Пеер ЛОРЕНЦЕН |
