Справа "Востокмаш-Аванта проти України" (Заява N 8878/03)

Рішення у справі набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може бути піддане редакційним правкам.

У справі "Востокмаш-Аванта проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за закритими дверима 28 серпня 2007 року,

виносить рішення, яке було прийнято того ж дня:

1. Справу порушено за заявою (N 8878/03), поданою проти України до Суду 1 листопада 2001 року компанією "Востокмаш-Аванта" (далі - заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявника представляв його директор: Капустін Михайло Олександрович. Уряд України представляв його Уповноважений: п. В.Лутковська.

3. 30 травня 2005 року Суд вирішив повідомити Уряд про заяву щодо невиконання рішення суду, винесеного на користь заявника. Керуючись положеннями пункту 3 статті 29 Конвенції, Суд вирішив, що питання щодо прийнятності та суті справи мають розглядатися одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник є українсько-казахською компанією, розташованою у місті Запоріжжя.

5. В 2000 році заявник звернувся до суду з позовною заявою до Відкритого акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат ім. Дзержинського" (далі - ВАТ), у якому частка державної власності складає 98,81%, про виплату заборгованості за договором поставки залізорудного концентрату.

6. 29 серпня 2000 року Арбітражний суд Дніпропетровської області присудив стягнути з ВАТ на користь заявника 1 139 560,09 гривень (1) за невиконання договірних зобов'язань. Суд також наклав арешт на рахунки відповідача. У зв'язку з цим він видав два накази: перший - про звернення стягнення на майно в сумі 800 541,26 гривень (2), другий - про стягнення 339 018,83 гривень (3) на користь позивача.

(1) 232 698 євро.

(2) 163 470 евро.

(3) 69 227,50 євро.

7. 5 вересня 2000 року державна виконавча служба винесла постанову про відкриття виконавчого провадження.

8. Протягом 2000-2005 років численні провадження у справі про банкрутство ВАТ було порушено щонайменше вісьмома компаніями:

- 28 серпня 2000 року ВАТ "Крюківський вагонобудівний завод" - дата припинення невідома;

- 7 березня 2001 року ТОВ "Афілія" - припинено 16 жовтня 2001 року у зв'язку з тим, що ВАТ сплатив борг в повному обсязі;

- 19 жовтня 2001 року ТОВ "Кристал" - припинено 18 березня 2002 року у зв'язку з тим, що кредитором не було здійснено публікацію відповідного оголошення в офіційному друкованому органі;

- 19 березня 2002 року ТОВ "Інтермет" - припинено 28 січня 2003 року у зв'язку з тим, що ВАТ сплатив борг в повному обсязі;

- 29 січня 2003 року ТОВ "Незалежність" - припинено 18 вересня 2003 року у зв'язку з відкликанням кредитором заяви про порушення провадження у справі про банкрутство;

- 22 вересня 2003 року ВАТ "Укрстальконструкція" - припинено 18 вересня 2003 року у зв'язку з тим, що кредитором не було здійснено публікацію відповідного оголошення в офіційному друкованому органі;

- 27 травня 2004 року ТОВ "Виробниче об'єднання "Ролікон" - припинено 16 травня 2005 року;

- 17 травня 2005 року ПП "Цесія" - провадження на цей час триває.

9. Відповідними постановами суду про відкриття провадження у справі про банкрутство було призупинено виконавче провадження щодо ВАТ та введено мораторій на виплату заборгованості кредиторам.

10. Протягом періоду з 30 листопада 2000 року до 18 квітня 2005 року Арбітражний суд Дніпропетровської області (з червня 2001 року - Господарський суд Дніпропетровської області) відхиляв численні заяви заявника про відкриття справи про банкрутство проти ВАТ, оскільки таке провадження тривало за заявами інших підприємств.

11. 11 липня 2001 року Господарський суд Дніпропетровської області за заявою заявника змінив способи виконання рішення від 29 серпня 2000 року. А саме - він вирішив накласти арешт на власність боржника.

12. 23 серпня 2001 року державна виконавча служба винесла постанову про відновлення виконавчого провадження, після чого зупинила його у зв'язку з застосуванням мораторію.

13. 4 лютого 2002 року Господарський суд Дніпропетровської області відхилив заяву заявника про порушення справи про банкрутство ВАТ. 15 травня 2002 року та 24 квітня 2003 року Вищий господарський суд та Верховний Суд України відповідно відхилили касаційні скарги заявника.

14. 6 лютого 2004 року Фонд державного майна України продав частку державної власності ВАТ фізичним особам. Згідно з умовами договору продажу останні зобов'язувалися виплатити всі борги ВАТ.

15. Рішення від 29 серпня 2000 року, винесене на користь заявника, залишається невиконаним.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

16. Відповідне національне законодавство зазначено у рішенні "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine) (N 29439/02, пп.17-22, 26 квітня 2005 року).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

17. Заявник скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції щодо невиконання рішення суду від 29 серпня 2000 року та щодо порушення його права на мирне володіння майном, яке гарантується ст. 1 першого Протоколу. Ці статті у відповідних частинах передбачають таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

A. Щодо прийнятності

18. Уряд надав заперечення щодо вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту, з якими заявник не погодився. Такі заперечення вже були відхилені у багатьох рішеннях Суду в справах, які стосувалися невиконання рішень, винесених проти державних підприємств (див. рішення "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, 16 грудня 2003 року, та "Трихліб проти України" (Trykhlib v. Ukraine), N 58312/00, пп. 39-43, 20 вересня 2005 року). Суд вважає, що ці заперечення мають бути відхиленні з цих самих підстав.

19. Суд доходить висновку, що скарга заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу порушує важливі питання факту та права за Конвенцією, тому потребує розгляду по суті. Суд не знаходить жодних інших підстав для визнання її неприйнятною. Відповідно Суд визнає заяву прийнятною.

B. Щодо суті

20. У своїх зауваженнях щодо суті скарг заявника Уряд виклав аргументи, подібні до тих, які він надавав у справах "Ромашов проти України" та "Войтенко проти України", з метою доведення відсутності порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу (див. рішення "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534, п. 37, від 27 липня 2004 року, та "Войтенко проти України" (Voytenko v. Ukraine), заява N 18966/02, п. 37, від 29 червня 2004 року).

21. Уряд далі стверджував, що, незважаючи на те, що підприємство-боржник було державним підприємством до 6 лютого 2004 року, воно було окремою юридичною особою відповідно до внутрішнього законодавства на державу не може бути покладена відповідальність за її борги. Більш того, 6 лютого 2004 Фонд державного майна продав 98,81% акцій підприємства-боржника фізичним особам. Таким чином, виконання рішення, винесеного на користь заявника, не могло бути здійснено за рахунок держави.

22. Заявник не погодився з цими аргументами.

23. Суд повторює, що він вже встановлював, що держава є відповідальною за борги державного підприємства, не дивлячись на те, що підприємство є окремою юридичною особою. Таким чином, держава є відповідальною за невиплату заявнику сум, присуджених йому рішенням, що винесено проти такого підприємства (див. рішення "Михайленки та інші проти України" (Mykhaylenky and Others v. Ukraine), NN 35091/02, 35196/02, 35201/02, 35204/02, 35945/02, 35949/02, 35953/02, 36800/02, 38296/02 та 42814/02, пп. 43-46, 2004-XII).

24. Крім того, Суд вважає, що той факт, що держава продала свою частку власності підприємства фізичним особам, не міг звільнити державу від обов'язку виплатити заборгованість за рішенням суду, яке було винесено до продажу частки власності. Якщо держава передала таке зобов'язання новому власнику, як це було в даній справі (див. вище), держава повинна забезпечити, щоб новий власник дотримувався вимог пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу, щоб обов'язкове до виконання рішення суду не залишалося невиконаним на шкоду сторони. Проаналізувавши всю надану інформацію, Суд вважає, що держава є відповідальною за виконання рішення, винесеного на користь заявника, протягом усього виконавчого провадження (див. рішення "Соловйов проти України" (Solovyev v. Ukraine), N 4878/04, п. 21, 14 грудня 2006 року).

25. Суд зазна

чає, що рішення від 29 серпня 2000 року залишається невиконаним протягом шести років та одинадцяти місяців.

26. Суд нагадує, що він вже визнавав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу в справах, які стосуються питань, подібних до тих, які порушуються в даній справі (див. рішення "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534, пп. 42-46; "Войтенко проти України" (Voytenko v. Ukraine), заява N 18966/02, пп. 53-55, від 29 червня 2004 року).

27. Проаналізувавши всю надану інформацію, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, що здатний переконати його дійти іншого висновку в даній справі.

28. Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

29. Заявник також скаржився на порушення п. 1 статті 6 Конвенції через відмову національних судів порушити провадження у справі про банкрутство за його заявою.

30. Однак, виходячи з сукупності наявних матеріалів, Суд не встановив жодних ознак порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією чи протоколами до неї.

31. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як повністю необґрунтована відповідно до пунктів 1, 3 та 4 статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

32. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

33. Заявник вимагав належну йому суму боргу за рішенням суду та відшкодування 580 692 гривень (1), втрачених внаслідок інфляції.

(1) Приблизно 81 500 євро.

34. Уряд стверджував, що держава не була відповідальною за невиконання рішення, винесеного на користь заявника, та що заявник мав вимагати виплату компенсації на національному рівні. Щодо його вимоги про виплату матеріальної та моральної шкоди Уряд зазначив, що вони були безпідставними.

35. Оскільки заявник вимагав присуджену йому суму відповідно де рішення суду, Суд вважає, що Уряд має виплатити заборгованість (див. пункт 6), що буде становити відшкодування матеріальної шкоди.

36. Стосовно вимог заявника про відшкодування інфляційних втрат, Суд зазначає, що обрахунки заявника не підтверджені жодними офіційними документами, що не дає змоги Суду визначити суму. Таким чином, він відхиляє цю частину вимог (див. рішення "Глова та Брегін проти України" (Glova and Bregin v. Ukraine), N 4292/04, 4347/04, п. 29, 28 лютого 2006 року). Щодо вимог заявника про виплату відсотків, Суд вважає, що в заявника залишається право на звернення з вимогою про виплату відшкодування в порядку національного провадження.

37. Щодо решти вимог заявника стосовно виплати справедливої сатисфакції, Суд, здійснюючи справедливу оцінку, що вимагається статтею 41 Конвенції, вважає доцільним присудити заявнику 2000 (дві тисячі) євро моральної шкоди.

B. Судові витрати

38. У вказаній справі заявник не вимагав виплати судових витрат. Відповідно Суд нічого не присуджує.

C. Пеня

39. Суд вважає належним призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, плюс три відсотки.

1. Визнає скаргу на невиконання рішення, винесеного на користь заявника, прийнятною, а решту скарг неприйнятними;

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Постановляє, що:

(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити суму боргу, що належить заявнику відповідно до рішення суду від 29 серпня 2000 року, та виплатити заявнику відшкодування моральної шкоди в сумі 2000 (дві тисячі) євро. Зазначена сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з заявника;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 20 вересня 2007 згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.