Справа "Лозинський та інші проти України" (Заява N 28562/02)

Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лозинський та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та п. С.Філліпс (S.Phillips), заступник Секретаря секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 10 липня 2007 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 28562/02), поданою до Суду громадянами України п. Петром Михайловичем Лозинським, пані Марією Василівною Лозинською та п. Віктором Федоровичем Ашкуровим (далі - заявники) 28 липня 2001 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Після смерті п. Ашкурова його дружина, пані Ашуркова Раїса Іванівна, виявила бажання підтримати заяву.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Юрієм Зайцевим.

3. 11 квітня 2006 року Суд вирішив направити скаргу заявників щодо невиконання рішень суду, винесених на їх користь, на комунікацію з Урядом. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви і її прийнятності одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Перший заявник, п. Петро Михайлович Лозинський, народився у 1964 р.; другий заявник, п. Віктор Федорович Ашкуров, народився у 1955 р.; третя заявниця, пані Марія Василівна Лозинська, народилася у 1965 р. Всі заявники є громадянами України та проживають у Баштанському районі Миколаївської області.

A. Провадження проти ВАТ "Перемога"

5. 13 листопада та 18 грудня 2000 року Баштанський суд трьома окремими рішеннями зобов'язав ВАТ "Перемога" (далі - "ВАТ") сплатити заявникам 2355 грн, 1798 грн та 1552 грн (1) відповідно.

6. 8 червня 2001 року Баштанський суд за скаргою заявників визнав дії Баштанської виконавчої служби (далі - "виконавча служба") щодо невиконання рішень суду від 13 листопада та від 18 грудня 2000 року неправомірними. Суд встановив, що виконавча служба не вживала заходів щодо виконання рішень. Зокрема, не було вжито жодних заходів щодо вилучення та продажу майна боржника.

7. Протягом 2002 року виконавча служба вилучила та продала майно ВАТ, після чого заявникам було виплачено 1059,910 та 1368 грн відповідно.

8. Оскільки 28 квітня 2004 року Миколаївський господарський суд визнав ВАТ банкрутом, виконавча служба закрила виконавче провадження та направила виконавчі документи до ліквідатора.

9. Заборгованість за рішенням суду була виплачена заявникам повністю у вересні 2005 року.

B. Провадження проти виконавчої служби

10. Рішеннями від 21 вересня та 1 жовтня 2001 року Баштанський суд присудив кожному заявнику по 590 грн відшкодування моральної шкоди, яка була заподіяна виконавчою службою у зв'язку з невиконанням рішень суду, винесених на користь заявників.

11. 8 січня 2002 року виконавча служба відновила провадження у зв'язку з винесеними рішеннями від 21 вересня та 1 жовтня 2001 року.

12. 16 вересня 2004 року виконавчі документи були повернуті до заявників без виконання у зв'язку з браком коштів у боржника.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

13. Відповідне національне законодавство викладене у справі "Ромашов проти України" (заява N 67534/01, пп. 16-19, рішення від 27 липня 2004 р.).

I. ЩОДО LOCUS STANDI ПАНІ АШКУРОВОЇ

14. Суд в першу чергу зазначає про факт смерті п. Ашкурова та бажання його вдови підтримувати подану ним заяву.

15. Суд вважає, що вдова може підтримувати його заяву замість нього. Проте в тексті рішення буде використовуватися термін "заявник".

II. ПРИЙНЯТНІСТЬ

16. Заявники, посилаючись на пункт 1 статті 6 та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, скаржилися на тривалість невиконання судового рішення, винесеного на їх користь. Також на підставі статті 13 Конвенції заявники скаржилися на те, що вони не мали ефективного засобу юридичного захисту для виконання цього рішення.

Згадані вище положення у відповідній частині передбачають таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 13 "Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження". Стаття 1 Першого протоколу "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

17. Уряд зазначає, що заявники не вичерпали всі засоби національного захисту, оскільки вони не надали виконавчих документів на виконання.

18. Суд зазначає, що вже відхиляв схожі твердження Уряду у справах щодо невиконання рішень, пов'язані більш з неспроможністю держави вжити будь-яких заходів, аніж з бездіяльністю виконавчої служби (див. рішення у справі "Войтенко проти України", від 29 червня 2004 року, заява N 18966/02, пп. 27-31).

19. Суд доходить висновку, що скарги заявників на невиконання рішень суду виконавчою службою підіймають серйозні питання факту і права згідно з Конвенцією, визначення яких потребує вивчення суті. Отже, Суд не знаходить підстав визнавати ці скарги неприйнятними.

III. ЩОДО СУТІ

A. Скарга заявників на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції

20. У своїх зауваженнях Уряд стверджує, що не було порушення цих положень Конвенції по відношенню до заявників.

21. Заявники не погоджуються з цим.

22. Суд зауважує, що рішення суду, винесені на користь заявників, залишаються невиконаними більше п'яти років та дев'яти місяців.

23. Суд нагадує, що ним вже було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у подібних справах (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Ромашов проти України", п. 42-46, та "Войтенко проти України", п. 53-55).

24. На підставі всіх матеріалів, які знаходяться у його розпорядженні, Суд визнає, що Уряд не надає у відповідь жодного факту або аргументу, який може призвести до іншого висновку у цій справі.

25. Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

B. Скарга заявників на підставі статті 13 Конвенції

26. У своїх зауваженнях Уряд посилається на невикористання заявниками всіх ефективних національних засобів юридичного захисту (див. п. 19 вище).

27. Заявники наполягають на тому, що вони не мали ефективних національних засобів юридичного захисту стосовно їхньої скарги щодо невиконання рішень суду, винесених на їх користь.

28. Суд доходить висновку, що заявники не мали ефективного засобу юридичного захисту, як це передбачено статтею 13 Конвенції, для відшкодування шкоди, завданої затримкою виконання рішень (див. "Войтенко проти України", згадане вище, п. 48). Відповідно мало місце порушення цього положення.

IV. ІНШІ СКАРГИ

29. Далі заявники скаржаться на підставі пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції на тривалість невиконання рішень суду, винесених на їх користь проти ВАТ.

30. Проте у світлі всіх матеріалів, які знаходяться у його розпорядженні, та кількості справ, що ним розглядаються, Суд визнає, що вони не розкривають будь-якого прояву порушення прав та свобод, встановлених Конвенцією та її протоколами.

31. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною, як повністю необґрунтована відповідно до пунктів 1 та 3 статті 35 та статті 4 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

32. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

33. Заявники просили сплатити заборгованість, яка належить їм за рішеннями суду (див. пункт 10 вище), з урахуванням індексу інфляції та 3770 євро кожному в якості відшкодування нематеріальної шкоди.

34. Уряд вважав, що вимоги заявників були надмірними і необґрунтованими.

35. Оскільки заявники просили суму, призначену їм рішеннями суду, Суд вважає, що Уряд має виплатити їм невиплачену частину заборгованості (див. пункт 10 вище) в якості відшкодування матеріальної шкоди.

36. Щодо вимоги заявників стосовно індексування сум Суд зауважує, що ця вимога не супроводжується будь-якими офіційними документами, які уповноважили б Суд призначити суму виплати (див. "Глова проти України" та "Брегін проти України", заяви N 4292/04 та 4347/04, пункт 29, 28 лютого 2006 року).

37. Щодо інших вимог справедливої сатисфакції Суд, здійснюючи справедливу оцінку, як це вимагається статтею 41 Конвенції, вважає справедливим присудити заявникам 1600 євро кожному в якості моральної компенсації.

B. Судові витрати

38. Заявники не надали жодних вимог з цього приводу, тому Суд нічого їм не присуджує.

C. Пеня

39. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1. Визнає скаргу на основі пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо невиконання рішення судів, винесених проти виконавчої служби, прийнятною, а решту заяви неприйнятною;

2. Вирішує, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

3. Вирішує, що було порушення статті 13 Конвенції;

4. Вирішує, що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

5. Вирішує, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити кожному заявнику заборгованість, яка ще й досі належить їм за рішеннями суду, та 1800 (одна тисяча вісімсот) євро моральної компенсації;

(б) вищезазначені суми виплати повинні бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день вирішення спору, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми;

(в) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 6 вересня 2007 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.