... В Україні важливість отримання певного правового статусу збільшується, оскільки тільки таким чином релігійне утворення може утримувати культові будівлі, друкувати та поширювати літературу, запрошувати представників іноземних організацій, організовувати публічні акції та отримувати статус неприбутковості, так само як і займатися благодійністю. Усе це практично неможливо в Україні без реєстрації релігійного утворення, без статусу юридичної особи.
... Позитивним є добровільність реєстрації релігійної організації та можливість існувати громадам без реєстрації. Проте статус таких незареєстрованих громад, їхні права законом не визначені. Виходячи з логіки позитивізму, який панує в Держкомрелігій та інших органах влади, такі організації взагалі не мають прав, оскільки законом вони не передбачені. Мова йде, наприклад, про право відправлення релігійних культів у громадських місцях, запрошення іноземних священиків, право на альтернативну службу осіб, що належать до таких громад, та багато інших.
Релігійні організації за законом реєструють статут (положення), проте подають значно більше документів, і всі вони проходять перевірку відповідно до статті 12 та 15 Закону про релігійні організації. Тобто фактично здійснюється реєстрація не статуту, а самої організації.
На практиці документи перевіряються не на відповідність законодавству, а часто оцінюється сама релігія...
... Процедура реєстрації первинної релігійної організації полягає у подачі реєстраційних документів із заявою, що підписана не менше 10 громадянами України. Така заява має розглядатися протягом місяця, а у виключних випадках протягом трьох місяців. На практиці в середньому така заява розглядається приблизно три місяці, а у випадку необхідності висновку, що для профілактики роблять у більшості випадків, реєстрація затягується до 6 місяців. Це порушення закону є усталеною адміністративною практикою, що не має під собою розумного обґрунтування.
У законодавстві не визначено чітких підстав відмови у реєстрації релігійних організацій, що замінюється загальним виразом "статут організації суперечить законодавству", що не відповідає Європейській Конвенції з-за нечіткості у визначенні підстав обмеження права людини.
Законодавство не дозволяє реєстрацію релігійних організацій, що мають канонічне підпорядкування духовному лідеру (харизматичних організацій), оскільки дозволяється канонічне чи господарське підпорядкування виключно релігійному центру (організація, що об'єднує декілька релігійних громад), що вже зареєстрований. Таким чином, неможливо утворити релігійні організації, що належать до нових релігій і які ще не мають релігійних центрів. Так само неможливо утворити нові церкви, оскільки під ними розуміються вже ієрархічні структурні об'єднання.
Під час реєстрації державні органи повертають подані документи зі своїми зауваженнями та своїми пропозиціями до статуту, хоча такої процедури взагалі не передбачено законодавством. Зауваження органів влади часто стосуються аспектів сповідування релігії та обмежують права особи.
Є загальна пропозиція перенести акцент регулювання з процесу реєстрації на моніторинг діяльності релігійних організацій. ..."
91. Відповідні витяги з Доповіді правозахисних організацій - Права людини в Україні - 2005 містять таке:
"... 4. Процедура реєстрації релігійних організацій
В Україні отримання статусу юридичної особи необхідне для здійснення практично будь-якої "культової діяльності": винайму для релігійної діяльності приміщення, здійснення публічних богослужінь чи запрошення представників іноземних священнослужителів, друку та поширення літератури тощо.
Незареєстровані громади зустрічаються з проблемами в організації релігійних заходів, запрошенні священнослужителів з-за кордону, заміні військової служби на альтернативну тощо. Очевидно, такі обмеження порушують релігійну свободу, оскільки право організовувати богослужіння, навчатися й учити релігії, поширювати власні переконання та інше випливає безпосередньо з права на релігійну свободу людини й не повинно залежати від правового статусу організації.
... У законі відсутнє чітке визначення правового статусу діяльності незареєстрованих релігійних груп, тому часом виникають випадки зловживання таким статусом. Зокрема, відомі випадки, коли незареєстровані релігійні спільноти орендують приміщення для релігійних практик у державних установах чи навчальних закладах, що в Україні заборонено законами.
Хоча за законом релігійні організації повинні реєструвати статут, проте на практиці від них вимагається значно більше документів [9]. Тобто, фактично здійснюється реєстрація не статуту, а самої організації. Важливо зазначити, що встановлення законодавцем вичерпного переліку форм релігійних організацій: релігійна громада, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади та об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій, є виразним порушенням як права окремих осіб самим визначати форму власного релігійного об'єднання, так і права на автономію самої релігійної групи, елементом якої є самостійне визначення своєї структури та незалежність в управлінні.
Щодо часу реєстрації - згідно зі ст. 14 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" він становить 3 місяці, включно з усіма необхідними консультаціями. Однак на практиці період розгляду документів може затягнутися на 6 і більше місяців...
... для мультирелігійної України... це питання не є простим. Статус юридичної особи для релігійного об'єднання чи Церкви як інституції, у першу чергу, дасть майнові права, зокрема, на храми, якими зараз володіють окремі релігійні організації (за класифікацією закону: громади, монастирі тощо). Теоретично вони належать до однієї з конфесій, однак тенденція змінювати з тих чи інших причин юрисдикцію ускладнює чіткий поділ. Чинне законодавство гарантує право окремої релігійної одиниці в разі зміни з тих чи інших причин юрисдикційної (конфесійної) належності залишати за собою майно, набуте цією організацією. Іншими словами, для законодавця парафія УГКЦ може за декілька місяців стати парафією УПЦ (МП) з храмом та майном, і навпаки. За умови невирішеності питання з колишньою власністю релігійних організацій, - експропрійованого за радянської влади, такого, що перебуває на даний час у володінні іншого власника, служить кільком релігійним організаціям, або належало одній організації, а тепер передане іншій - форсування надання статусу юридичної особи релігійним об'єднанням може загострити давні конфлікти.
З іншого боку, такий спосіб регулювання порушує структурну цілість окремого релігійного об'єднання, якщо не де-юре, то де-факто, і вимагає якщо не змін, то перегляду. В ідеалі, держава повинна забезпечити обидві можливості - як існування окремих релігійних груп, які не входять до жодного об'єднання, так і права релігійного об'єднання із чіткою ієрархічною чи іншою структурою.
1 червня Верховний Суд України скасував рішення колишнього губернатора Житомирської області Рижука про скасування внесених у статут Свято-Покровської громади м. Малин змін, за якими громада ввійшла в підпорядкування до Російської Православної Церкви за кордоном. Таким чином, ВСУ визнав законним перехід громади з УПЦ (МП) під юрисдикцію РПЦЗ. За громадою зберігся також храм, за який ішла боротьба з іншою частиною громади, яка не побажала змінювати конфесійну належність".
ЩОДО ПРАВА
I. МЕЖІ СПРАВИ
92. Суд зазначає, що нові скарги було подано після комунікації щодо стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, взятого у поєднанні зі статтею 13. Скарги базувалися на твердженнях громади-заявника про нерозгляд національними органами скарг про порушення кримінальної справи, поданих громадою-заявником та її головою (див. пункти 54-55, 58, 65, 68 та 71 вище). Стаття 13 передбачає таке:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
93. Суд не вважає за необхідне розглядати ці питання окремо, оскільки вони зовсім не випливають із первинної скарги, поданої до Суду 4 січня 2001 року (див. Piryanik v. Ukraine, no. 75788/01, paragraph 20, 19 April 2005).
II. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
A. Заперечення Уряду
1. Стверджуване зловживання правом на подання скарги
94. Уряд стверджував, що, подаючи скаргу до Суду від імені релігійної групи, пан Макарчиков вчинив зловживання правом на подання скарги в світлі пункту 3 статті 35 Конвенції. Зокрема Уряд стверджував, що заява умисно була побудована на описі фактів, з яких було вилучено найважливіші події.
95. Громада-заявник висловила заперечення.
96. Суд, розглянувши зауваження сторін та практику Суду з цього питання (див. Al-Nashif v. Bulgaria, no. 50963/99, paragraph 89, 20 June 2002; та Varbanov v. Bulgaria, no. 31365/96, paragraph 36, ECHR 2000-X), не вбачає в цій справі порушення права на подання заяви. Заперечення Уряду є цілком необґрунтованими та підлягають відхиленню.
2. Стверджувана відсутність повноважень представника громади-заявника та відсутність статусу жертви у громади-заявника
(a) Доводи сторін
97. Уряд відзначив, що громада-заявник, Свято-Михайлівська Парафія, є релігійною громадою, інтереси якої представляє пан Макарчиков. Проте Уряд зазначив, що 29 березня 2001 року, коли заяву було подано до Суду, пан Макарчиков вже не був членом громади-заявника та не був особою, уповноваженою подавати заяву до Суду від імені Парафії. Уряд в цьому аспекті посилався на рішення національних судів (див. пункти 50-52 вище). Більше того, сама громада-заявник ніколи не подавала жодних заяв до Суду та не уповноважувала пана Макарчикова діяти від її імені (див. пункт 73 вище).
98. Більше того, Уряд стверджував, що з моменту його звільнення з посади голови Парафіяльних зборів 2 січня 2000 року до сьогодні пан Макарчиков належить до лав Української Православної Церкви Київського Патріархату, до складу якого Парафія ніколи не входила. Уряд наголошував на тому, що пан Макарчиков та група, яку він нібито представляв, належить до іншої церкви та вийшла зі складу громади-заявника у грудні 1999 року. Уряд пропонував Суду вилучити заяву з реєстру справ, оскільки скаргу було подано не жертвою порушення або її уповноваженим представником.
99. Громада-заявник надала свої заперечення. Вона зазначила, що пан Макарчиков діє від імені членів Парафіяльних зборів, які вирішили змінити конфесію своєї церкви на Українську Православну Церкву Київського Патріархату та звернутися до Європейського суду з прав людини за захистом їх права сповідувати релігію, оскільки органи державної влади не захистили громаду-заявника. Також громада-заявник відмітила, що в своїх рішеннях національні суди не оспорювали повноваження пана Макарчикова представляти Парафію та розглянули за суттю позови, які він подав від імені громади-заявника.
(b) Оцінка Суду
100. Щодо першого заперечення Уряду відносно відсутності повноважень пана Макарчикова Суд зазначає, що у справі достатньо документальних доказів, які дозволяють дійти висновку про те, що пан Макарчиков діє від імені релігійної групи, яка 24 грудня 1999 року вирішила змінити конфесію з Московського Патріархату на Київський. Права цієї групи було порушено відмовою Київської міської державної адміністрації, яку підтримали національні суди, зареєструвати зміни до статуту (див. пункти 42 та 50-52 вище). Також ця ж група 6 жовтня 2000 року схвалила рішення звернутися до Суду (див. пункт 67 вище). Отже, Суд відхиляє попередні заперечення Уряду щодо відсутності повноважень групи та пана Макарчикова.
101. Крім того, Суд зазначає, що Парафія є релігійною групою, яку визнано Київським Патріархатом (див. пункти 24,49 та 75 вище), яка як така може від імені своїх прибічників користуватися правом, гарантованим статтею 9 Конвенції (див. Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France [GC], no. 27417/95, paragraph 72, ECHR 2000-VII). Таким чином, пан Макарчиков як обраний голова громади віруючих, яка визнана Київським Патріархатом, мав всі повноваження представляти їх групу в Суді.
102. Щодо статусу жертви релігійної групи Суд нагадує, що термін "жертва", який використаний в статті 34 Конвенції, означає особу, яка безпосередньо постраждала від дій чи бездіяльності, які є предметом скарги (див. Eckle v. Germany, judgment of 15 July 1982, Series A no. 51, р. 30, paragraph 66). Більше того, поняття "жертви" в статті 34 Конвенції необхідно тлумачити автономно та незалежно від понять, існуючих у внутрішньому праві (див. Zamula and Others v. Ukraine, no. 10231/02, paragraph 34, 8 November 2005).
103. Беручи до уваги вищезазначені принципи та той факт, що існуюча ситуація, в якій знаходиться релігійна група, не відрізняється від тієї, в якій вона опинилася після відмови національних органів в січні 2000 року зареєструвати зміни до статуту, Суд вважає, що громада-заявник може претендувати на статус жертви порушень, на які вона скаржиться в світлі статті 34 Конвенції. Щоб пересвідчитись, чи була вона насправді жертвою, необхідно вивчити справу по суті.
В. Скарги в рамках статті 1 Першого протоколу
104. Громада-заявник скаржилася на те, що відмова національних органів влади зареєструвати зміни та доповнення до статуту Парафії призвела до присвоєння їх майна Українською Православною Церквою Московського Патріархату, яка фактично керує майном та активами, які раніше належали Парафії як юридичній особі. Вона посилається на статтю 1 Першого протоколу, яка передбачає:
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".
105. Уряд оскаржив цей аргумент. Він додав, що громада-заявник не вичерпала всіх засобів юридичного захисту на національному рівні відповідно до законодавства України.
106. Громада-заявник висловила заперечення.
107. Що стосується провадження щодо відмови національних органів зареєструвати зміни та доповнення до статуту (див. пункти 50-53 вище), Суд зазначає, насамперед, що ці провадження прямо не стосуються тверджень громади-заявника про порушення її майнових прав, оскільки компетентні "органи національної влади" не розглядали скарг по суті за статтею 1 Першого протоколу та не могли забезпечити належне та адекватне відшкодування. Відповідно, скарга громади-заявника за статтею 1 Першого протоколу є передчасною та підлягає відхиленню відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції (див. Merit v. Ukraine, no. 66561/01, paragraph 48, 30 March 2004).
108. Громада-заявник скаржилася, що відмова зареєструвати зміни до статуту та подальші рішення національних судів порушують статтю 9 Конвенції, яка передбачає:
"1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
Громада-заявник також зазначила, що її право на свободу зібрання було порушено, оскільки органи національної влади відмовилися зареєструвати відповідні зміни та доповнення до статуту громади, всупереч статті 9 Конвенції, витлумаченої у світлі статті 11 Конвенції, яка передбачає таке:
"1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави".
109. Висловивши суттєві заперечення стосовно прийнятності скарг, Уряд зазначив, що не було порушення прав громади-заявника згідно статті 9 Конвенції. Уряд зазначив, що відмова реєструвати зміни до статуту була законною.
110. Громада-заявник висловила свої заперечення. Вона зазначила, що мало місце втручання у право, передбачене статтею 9 Конвенції, як взятої окремо та разом зі статтею 11, і що це втручання не може бути виправданим обмеженнями, встановленими в пункті 2 статті 9 Конвенції.
111. Суд нагадує, що в світлі тверджень сторін скарга порушує серйозні питання фактів та права відповідно до Конвенції, вирішення яких вимагає розгляду справи по суті. Суд дійшов висновку, що ця скарга не є явно необґрунтованою в світлі пункту 3 статті 35 Конвенції. Інших підстав для визнання заяви неприйнятною не встановлено.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ
A. Загальні принципи, встановлені практикою Суду
112. Суд нагадує, що в той час, як свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу "сповідувати релігію" самому або в об'єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об'єднання від невиправданого втручання з боку держави.
113. З цієї точки зору право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об'єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов'язком, визначеним у практиці Суду, бути нейтральною та безсторонньою (див. Metropolitan Church of Bessarabia, cited above, paragraphs 118 and 123; and Hasan and Chaush v. Bulgaria [GC], no. 30985/96, paragraph 62, ECHR 2000-XI).
114. Суд нагадує, що перелік обмежень свободи віросповідання та зібрання, передбачених у статтях 9 та 11 Конвенції, є вичерпним, такі обмеження мають чітко тлумачитись, і лише переконливі та нездоланні підстави можуть виправдовувати застосування таких обмежень. Держава має незначні межі для власної самостійної оцінки у цих питаннях (див. Stankov and the United Macedonian Organisation llinden v. Bulgaria, nos. 29221/95 and 29225/95, paragraph 84, ECHR 2001-IX).
115. Як неодноразово зазначалось у рішеннях Суду, в світлі пункту 2 статті 11 і так само статті 9 Конвенції, втручання може бути виправданим, якщо воно "встановлено законом" та здійснено "згідно закону", оскільки оскаржувані заходи повинні не тільки мати законодавче підґрунтя, але й передбачатися якісним законом, який має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосовування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі - у разі потреби, за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку (див. Larissis and Others v. Greece, judgment of 24 February 1998, Reports of Judgments and Decisions 1998-I, р. 378, paragraph 40; and Metropolitan Church of Bessarabia, cited above, paragraph 109).
116. Суд також зазначає, що втручання повинно бути "необхідним в демократичному суспільстві" (див. United Communist Party of Turkey and Others v. Turkey, judgment of 30 January 1998, Reports 1998-I, paragraphs 43-45; and Refah Partci (the Welfare Party) and Others v. Turkey [GC], nos. 41340/98, 41342/98, 41343/98 and 41344/98, paragraphs 86-89, ECHR 2003-II. Кожне втручання має відповідати "нагальній суспільній потребі"; отже, поняття "необхідний" не має того ступеню гнучкості, як поняття "корисний" чи "бажаний" (див. Gorzelik, cited above, paragraphs 94-95, with further references).
117. Крім того, одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в її колективному вимірі, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Таким чином, стаття 9 має розглядатися не тільки у світлі статті 11, а також у світлі статті 6 (див. Metropolitan Churh of Bessarabia and Others v. Moldova, no. 45701/99, paragraph 118, ECHR 2001-XII).
118. Таким чином, Суд розглядатиме зазначені фактори по черзі. До того ж, він має пересвідчитись, чи забезпечила держава достатній судовий захист згаданої релігійної громади.
B. Чи мало місце порушення прав громади-заявника
1. Доводи Сторін
119. Уряд зазначив, що він не втручався у справи громади-заявника; громада-заявник діяла за відсутності будь-якого контролю з боку держави. Більше того, відмовляючи в реєстрації змін та доповнень до статуту Парафії, органи державної влади керувалися національним законодавством та положеннями статуту, який прийняла сама Парафія. Держава не вживала активних дій з метою змусити громаду приєднатися до того чи іншого Патріархату. Так само держава не вживала дій щодо голови релігійної групи, пана Макарчикова.
120. Громада-заявник зазначила, що її право змінити релігійну орієнтацію, як це гарантовано статтею 9 Конвенції, було порушено. Мало місце порушення свободи віросповідання, оскільки держава відмовилася зареєструвати зміни та доповнення до статуту без жодних законних підстав, адже всі умови внесення змін та доповнень були дотримані. Більше того, громада-заявник була позбавлена можливості використовувати церковні приміщення, які вона збудувала для релігійних церемоній, а також використовувати свою власну обрану назву.
2. Оцінка Суду
121. Суд неодноразово зазначав, що відмова органів національної влади надати громаді віруючих статус юридичної особи є порушенням права на свободу віросповідання згідно зі статтею 9 Конвенції (див. Metropolitan Churh of Bessarabia, cited above, paragraph 105) та право на свободу зібрання (see Gorzelik, cited above, paragraphs 52 et seq., and Sidiropoulos, cited above, paragraphs 31 et seq.). Право віруючих на свободу віросповідання передбачає, що громада зможе функціонувати мирно без будь-якого свавільного втручання держави (див. Hasan and Chaush v. Bulgaria [GC], no. 30985/96, paragraphs 62, ECHR 2000-XI).
122. Щодо твердження Уряду про те, що вимога реєстрації релігійної групи не була передбачена законодавством, а, відповідно, й не мало місце втручання у зв'язку з відмовою зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, оскільки громада-заявник могла існувати і без реєстрації, Суд зазначає, що стаття 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" дійсно дозволяла релігійній групі діяти без реєстрації і, як наслідок, без статусу юридичної особи. Проте внутрішнє законодавство обмежує правоздатність незареєстрованих релігійних груп, яким не дозволено вчиняти низку дій, які безпосередньо пов'язані з їх релігійною діяльністю (див. пункти 83-84 та 90-91 вище).
123. Суд вважає, що ситуація, коли релігійна організація вочевидь конфліктує з керівництвом церкви, до якої вона належить (див. пункти 17-21 та 23 вище), та зобов'язана внести зміни до статуту та зареєструвати їх (інакше вона ризикує бути виключеною зі складу юридичної особи, яку вона сама створила), вимагала від органів державної влади надзвичайно делікатного та нейтрального підходу до конфлікту. Суд робить висновок, що відмова Київської міської державної адміністрації зареєструвати зміни до статуту громади-заявника, яка була підтримана Київським міським судом та Верховним Судом (див. пункти 42 та 50-52 вище), становить втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання, передбачене статтею 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні із статтею 11. Зокрема, Суд зазначає, що цим втручанням органи державної влади обмежили можливість згаданої релігійної групи, яка не мала статусу юридичної особи, здійснювати в повній мірі релігійну діяльність та діяльність, яку зазвичай здійснювали зареєстровані неурядові юридичні особи (див. пункти 83-84 та 9-91 вище). Втручання також перешкодило приєднанню до Київського Патріархату як незалежної релігійної групи, яка керує справами церкви, яку вона збудувала і де зазвичай відправляла релігійні обряди.
124. Отже, Суд повинен визначити, чи таке втручання відповідало вимогам пункту 2 цих положень, тобто чи було воно "встановлено законом", чи переслідувало одну чи більше легітимних цілей, та чи було "необхідним у демократичному суспільстві" (див., серед інших рішень, Metropolitan Churh of Bessarabia, cited above, paragraphs 106).
C. Чи було втручання встановлено законом
1. Доводи сторін
125. Уряд зазначив, що втручання було законним. Зокрема, він зазначив, що українське законодавство містило певні вимоги до статутів релігійних організацій. Ці вимоги носили загальний характер та були сформульовані у спосіб, який запобігав втручанню держави у свободу віросповідання. Уряд посилався, зокрема, на статтю 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - закон), в якому викладено особливі вимоги до статутів релігійних організацій. Київська міська державна адміністрація відмовила в реєстрації змін до статуту (див. пункт 42 вище) через те, що ці документи не відповідали статуту громади-заявника.
126. Громада-заявник висловила заперечення. Зокрема вона зазначила, що документи, подані на реєстрацію, відповідали вимогам статуту, включаючи ті, які визначені в статтях 6.1 та 6.2 (див. пункт 14 вище). Також зазначила, що відмова реєструвати зміни є незаконною.
2. Оцінка Суду
127. Суд нагадує, що "закон" має бути сформульовано з достатнім ступенем передбачуваності, щоб надати громадянину можливість в розумній, залежно від обставин, мірі передбачити наслідки певної дії (див., наприклад, Rekvenyi v. Hungary [GC], no. 25390/94, paragraphs 34, ECHR 1999-III; and Ukrainian Media Group v. Ukraine, no. 72713/01, paragraph 48, 29 March 2005). Ступінь передбачуваності в значній мірі залежить від змісту акту, який розглядається, сфери, яку він має охопити, та кількості та статусу тих, кому його адресовано (див., Groppera Radio AG and Others v. Switzerlend, judgment of 28 March 1990, Series A no. 173, p. 26 paragraph 68).
128. До того ж, в національному праві має бути засіб юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади в сфері основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці повноваження необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно, закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання (див., серед інших рішень, Amann v. Switzerland [GC], no. 27798/95, ECHR 2000-II, paragraphs 55 and 56; Rotari v. Romania [GC], no 28341/95, ECHR 2000-V, paragraphs 55-63).
129. Суд вважає, що втручання в права громади-заявника було встановлено законом, в розумінні пункту 2 статті 9 Конвенції, оскільки було передбачено положенням статті 15 Закону. Суд також дотримується думки, що ці положення були достатньо доступні.
130. Стосовно "передбачуваності" закону, який застосовувався в цій справі, Суд вважає, що ця вимога зобов'язувала державу-відповідача законодавчо передбачити детальний перелік можливих причин та підстав для відмови в реєстрації змін та доповнень до статутів релігійних об'єднань (див. пункти 86-89 вище). Суд зазначає, що стаття 15 згаданого Закону передбачила лише одну нечітку підставу для відмови зареєструвати релігійне об'єднання або зміни до нього: якщо "статут релігійної громади або її діяльність суперечать чинному законодавству". Більше того, стаття 15 Закону вимагає від реєстратора викласти підстави відмови в реєстрації релігійного об'єднання або його статуту (див. пункт 83 вище). Проте Закон не уточнював, наскільки чітким має бути таке обґрунтування, та чи має воно стосуватися лише невідповідності тексту статуту положенням законодавства, чи сутнісної невідповідності вимогам законодавства, цілі та діяльності релігійного об'єднання. Отже, Суд сумнівається, що положення закону були "передбачуваними" та надавали достатньо гарантій проти свавільного застосування, оскільки він не здатний запобігти зловживанню з боку державних органів реєстрації, які мають необмежені дискреційні повноваження в реєстраційних питаннях.
131. Проте, Суд також вважає, що питання "якості закону" має розглядатися в контексті обставин цієї справи та у тісному зв'язку з легітимною метою втручання та його "необхідністю в демократичному суспільстві". Отже, далі необхідно розглянути ці елементи та дійти висновку, чи мало місце порушення вищезазначених положень.
D. Чи переслідувало втручання легітимну мету та чи було необхідним в демократичному суспільстві
1. Легітимна мета
132. Суд зазначає, що згідно пунктів 2 статей 9 та 11 Конвенції обмеження права на свободу віросповідання та зібрань необхідно тлумачити вузько, таким чином, щоб їх перелік був абсолютно вичерпним, а їх визначення обов'язково чітким (mutatis mutandis, Sidiropoulos and Other v. Greece, judgment of 10 July 1998, Reports of Judgments and Decisions 1998-IV, paragraphs 38). Легітимні цілі, вичерпний перелік яких містить ця норма, включають: інтереси громадської безпеки, охорона громадського порядку, здоров'я чи моралі, захист прав та свобод інших осіб (див. пункт 114 вище).
133. На думку Уряду, відмова зареєструвати зміни до статуту мала легітимну мету, а саме: захист прав більшості релігійної групи, до якої належали миряни та духовні особи Парафії. Уряд ще раз наголосив, що рішення змінити конфесію прийнято меншістю членів Парафії - 21 з близько 300 - яка своїми діями порушила релігійні права більшості релігійної групи. Більше того, прийнявши рішення приєднатися до Київського Патріархату, меншість могла б заснувати іншу релігійну групу при цьому Патріархаті та зареєструвати свій статут під егідою іншої конфесії, та зрештою стати юридичною особою, підзвітною обраній церкві. Отже, громада-заявник мала всі можливості вільно користуватися її правом сповідати обрану релігію, навіть без реєстрації, та користуватися правом свободи зібрання, а держава - жодним чином не втручатись в ці справи. Також члени меншості могли залишитися серед членів офіційно зареєстрованої парафії та продовжувати керувати справами їх церкви.
134. Громада-заявник зазначила, що втручання не переслідувало легітимну мету, як того вимагає пункт 2 статті 9 Конвенції. Зокрема, необхідно було розрізняти членів парафії та мирян, які відвідували церемонії, але не брали участі в веденні справ церкви чи засіданнях Парафіяльних зборів. Миряни ніколи не висловлювали бажання стати членами Парафії. Зокрема, склад громади-заявника був практично незмінним з 1989 року, а склад керівного органу - Парафіяльних зборів - постійно налічував від 22 до 30 членів. Приймаючи нових членів, Збори керувалися статтею 2.12 статуту.
135. Громада-заявник зазначила, що Уряд намагався замінити справжній склад Парафії її попереднім неіснуючим аналогом з осіб, які ніколи не належали до Парафії, але були змушені представниками Московського Патріархату брати участь в "загальних зборах Парафії" в січні 2000 року з метою змусити справжніх членів Парафії піти з неї та задля уникнення передачі церкви та релігійної громади Київському Патріархату. Відповідно до статуту (див. пункт 14 вище) членства можна було набути згідно умов, викладених в ньому (див. статтю 2.12 статуту), та при наявності більшості голосів Парафіяльних зборів (стаття 2.1). Тому громада-заявник вважала, що їх було незаконно вигнано з церкви, яку вони раніше займали та якою керували.
136. З огляду на обставини справи та мотивацію національних судів, які підтримали відмову Київської міської державної адміністрації зареєструвати зміни та доповнення до статуту, Суд вважає, що оскаржуване втручання мало легітимну мету відповідно до пункту 2 статті 9, а саме: захист громадського порядку та безпеки та прав інших осіб.
2. Чи було втручання "необхідним в демократичному суспільстві"
137. На початку Суд зазначає, що дійсно в демократичному суспільстві може виникнути необхідність обмежити свободу віросповідання задля узгодження інтересів різних релігійних груп (див. Kokkinakis v. Greece, judgment cited above, pp. 17 and 18, paragraphs 31 and 33). Проте, перелік таких обмежень, перелічених в статтях 9 та 11 Конвенції, є вичерпним та вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдати запровадження таких обмежень. Будь-які такі обмеження мають відповідати "нагальній суспільній потребі" та бути "пропорційними легітимній меті, яку вони переслідують" (див., серед інших рішень, Wingrove v. the United Kindom, judgment of 25 November 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-V, p. 1956, paragraph 53).
138. Отже, Суд повинен визначити, чи була відмова зареєструвати зміни та доповнення до статуту громади-заявника виправданою та пропорційною легітимній меті, яку вона переслідувала. З цією метою Суд повинен розглянути оскаржуване втручання в світлі всіх обставин справи в цілому та визначити, чи було воно "пропорційним легітимній меті", яку воно переслідувало, та чи були причини, наведені органами державної влади на виправдання вказаного втручання, "належними та достатніми". При цьому Суд має переконатися, що органи державної влади застосували норми, які відповідали принципам, закріпленим у Конвенції, та, більше того, що рішення органів державної влади базувалися на належній оцінці відповідних фактів (див. United Communist Party of Turkey, cited above, paragraph 47, Partidul Comunistilor (Nepeceristi) and Ungureanu v. Romania, no. 46626/99, paragraph 49, ECHR 2005-I (extracts)).
139. З цього приводу Суд зазначає, що аргументи, наведені органами державної влади для відмови у реєстрації громади-заявника, не були переконливими. Хоча Київська міська державна адміністрація спочатку посилалася на статтю 2.5 статуту (див. пункт 42 вище), цей недолік в документах, поданих для реєстрації, не став головною причиною для відмови в перереєстрації громади-заявника в подальших рішеннях суду (див. пункти 50-52 вище). Зокрема, суд першої інстанції дійшов висновку, що засідання Парафіяльних зборів, яке відбувалося 24 грудня 1999 року, було неправомочним, оскільки в ньому не брали участь всі члени Парафії (див. пункт 51 вище), та Верховний Суд пізніше ухвалив, що вимоги статуту відносно фіксованого членства суперечили Закону (див. пункт 52 вище).
140. Отже, Суд вважає необхідним вивчити по черзі ці головні три причини відмови у реєстрації громади-заявника з метою встановлення відповідності критеріям, викладеним вище (див. пункт 138 вище).
i. Відповідність статті2.5 статуту
141. Суд зазначає, що вперше громаді-заявнику було відмовлено в реєстрації на підставі статті 2.5 статуту, яка передбачає, що "всі офіційні документи Парафії підписуються настоятелем та головою Ради парафіян". Інших причин відмови громаді-заявнику Київською міською державною адміністрацією надано не було (див. пункт 42 вище).
142. Суд зазначає, що зі статей 6.1 та 6.2 статуту (див. пункт 14 вище) не випливає, що зміни, подані на реєстрацію до органів державної влади, мають бути підписані настоятелем та головою Парафіяльних зборів. В статтях 6.1 та 6.2 статуту та статті 14 Закону було чітко зазначено, що зміни мають подаватися в той самий спосіб, як і документи для первинної реєстрації громади.
143. Крім того, навіть припускаючи, що не було дотримано вимог статті 2.5 статуту, Суд зазначає, що на той час посада настоятеля була вільною, оскільки кандидатура настоятеля, яку запропонував Московський Патріархат, не була затверджена Парафіяльними зборами (див. пункти 20-21 вище), які були уповноважені відповідно до статті 2.2 статуту призначати настоятеля (див. пункт 14 вище). Більше того, 31 січня 2000 року Парафіяльні збори повідомили державного реєстратора про призначення настоятелем пана Павла Основ'яненка, кандидатуру якого запропонував Київський патріархат. Вочевидь, Київська міська державна адміністрація залишила без уваги цю інформацію та не відповіла на повторну заяву про реєстрацію громади-заявника (див. пункт 45 вище).
144. Суд зазначає, що тлумачення органами державної влади змісту статті 2.5 статуту не відповідає вказаній статті чи положенням статей 6.1 та 6.2 статуту. З цього випливає, що наведені Київською міською державною адміністрацією аргументи відмови зареєструвати зміни та доповнення до статуту були "ані належними, ані достатніми".
ii. Висновок щодо нелегітимності Парафіяльних зборів, які відбулися 24 грудня 1999 року, через те, що на них не були присутні всі члени Парафії
145. Суд зазначає, що стаття 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" не містила чіткого визначення "релігійної організації". Стаття 8 містила визначення релігійних груп як місцевих релігійних організацій, які складаються "з віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб" (див. пункт 83 вище). Всупереч висновкам національних судів, статті 7 та 8 Закону не визначали, що релігійна група повинна складатися зі всіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. Крім того, очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є "релігійною організацією" та що є "релігійною групою", чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус "релігійної групи" та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону. Більше того, відповідно до статті 14 Закону "релігійна група" може стати "зареєстрованою релігійною організацією", якщо принаймні 10 громадян України, які досягли повноліття, звернуться з заявою про реєстрацію до місцевої державної адміністрації.
146. Крім того, стаття 8 Закону жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать в площині приватного права та які не мають бути об'єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені пунктами 2 статей 9 та 11 Конвенції. Іншими словами, держава не може зобов'язати легально існуюче приватно-правове об'єднання прийняти нових та виключити обраних членів. Втручання такого роду суперечитиме свободі релігійних об'єднань вільно регулювати свою поведінку та вільно вести свої справи. Отже, Суд має розглянути положення статуту, які регулюють питання членства в Парафії, та фактичні обставини справи.
147. Суд зазначає, що громаду-заявника було створено в квітні 1989 року та до січня 2000 року вона постійно налічувала від 20 до 30 членів (див. пункти 11 та 22 вище). На сьогодні вона досі складається з 30 членів (див. пункт 5 вище). Крім того, відповідно до статті 1.1 статуту (див. пункт 14 вище) Парафія є релігійною групою, яка складається з священнослужителів, церковнослужителів і мирян. Тобто ця стаття застосовується до тих, хто загалом може бути членом Парафії. Проте, відповідно до статті 2.1 вищим керівним органом Парафії були Парафіяльні збори, які складалися з членів-засновників та тих, кого прийняли до Парафії після заснування, на умовах статті 2.12, з-поміж тих, хто загалом може бути членом Парафії. Відповідно Суд вважає, що внутрішня організація Парафії чітко визначена статутом. Органи державної влади, включно з судами, знехтували цією внутрішньою структурою Парафії як приватно-правового об'єднання, зазначивши, що відповідна релігійна група була лише меншістю з "постійного складу релігійної групи", яка складалась близько з 300 осіб, які не були запрошені взяти участь в Парафіяльних зборах, хоча вони й є частиною групи.
148. Проте Суду не належить заміняти думку національних органів своєю власною думкою у вирішенні питання, скільки членів належали до Парафії або вираховуючи, скільки з них хотіли змінити конфесію. Завдання Суду, як зазначено вище, полягає в розгляді рішень національних судів, винесених в межах їх повноважень, та згідно з критеріями, згаданими вище (див. пункт 138 вище).
149. Суд зазначає, що і Київський міський суд, і Верховний Суд проігнорували установчі документи Парафії та практику управління в період з 1989 до 2000 років та побудували свої висновки на нечіткому посиланні, яке міститься в статті 8 Закону щодо того, що є "релігійною групою" і на стверджуваному однаковому значенні слів "парафія", "група", "загальні збори" та "збори парафіян". Відповідно Суд доходить висновку, що обґрунтування відмови Київського міського суду зобов'язати зареєструвати зміни та доповнення до статуту не були "належними та достатніми".
iii. Вимога "фіксованого членства"
150. Суд нагадує, що релігійні об'єднання вправі визначати на власний розсуд спосіб, в який вони прийматимуть нових та виключатимуть існуючих членів. Внутрішня структура релігійної організації та норми, що регулюють членство в ній, мають розглядатися як спосіб, в який такі організації виражають їх погляди та дотримуються своїх релігійних традицій. Суд вказує, що право на свободу віросповідання виключає будь-які повноваження держави оцінювати легітимність способу вираження релігійних поглядів (див. Hasan and Chaush, cited above, paragraph 78; and Manoussakis and Others v. Greece, judgment of 26 September 1996, Reports 1996-IV, paragraph 47).
151. Суд вважає, що не є "належними та достатніми" висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду від 21 квітня 2000 року, що вимога "фіксованого членства" в релігійній організації не була закріплена законодавчо та що "збори парафіян" та "загальні збори релігійної групи" збігаються за значенням, і, таким чином, що права більшості релігійної групи та їх права на віросповідання були порушені.
3. Загальні висновки
152. В світлі вищезазначеного та висновків, отриманих з огляду на різні причини відмови зареєструвати зміни до статуту (див. пункти 144, 149 та 151 вище), Суд вважає, що втручання у право громади-заявника на свободу віросповідання не було виправданим. Він також вважає, що брак гарантій проти свавільних рішень органів реєстрації не був виправлений національними судами, оскільки відсутність узгодженості та передбачуваності законодавства не дозволяла їм дійти інших висновків у справі. Таким чином, мало місце порушення статті 9 Конвенції, витлумаченої в світлі пункту 1 статті 6 та статті 11 Конвенції.
153. Громада-заявник скаржилася на те, що, розглядаючи скаргу на відмову зареєструвати зміни та доповнення до статуту Парафії, національні суди припустилися помилки в оцінці фактів та застосуванні норм закону. Громада-заявник посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:
"Кожен має право на справедливий ... розгляд ... судом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру".
154. Суд вважає, що в світлі заяв сторін скарга порушує серйозні питання фактів та права за Конвенцією та має бути визнана прийнятною. Проте, з огляду на висновки за пунктом 1 статті 9 Конвенції, витлумаченої в світлі статті 6, Суд вважає, що немає необхідності розглядати окремо за пунктом 1 статті 6 Конвенції питання, які ґрунтуються на тих самих фактичних обставинах (див. Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova, no. 45701/99, paragraph 118, ECHR 2001-XII).
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
155. Стаття 41 Конвенції передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
156. Громада-заявник подала свої вимоги щодо сплати справедливої сатисфакції поза встановленим строком. Ці заяви не було приєднано до матеріалів справи для розгляду їх Судом. Відповідно, Суд нічого не присуджує в цьому випадку.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Відхиляє заперечення Уряду щодо прийнятності заяви;
2. Визнає прийнятною скаргу в частині пункту 1 статті 6 та статті 9 Конвенції, та визнає іншу частину заяви неприйнятною;
Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 14 червня 2007 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.
| Секретар Голова | Клаудія ВЕСТЕРДІК Пеер ЛОРЕНЦЕН |
