Справа "Колосенко проти України" (Заява N 40200/02)

Це рішення набуде статусу остаточного за обставин, зазначених у п. 2 ст. 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Колосенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 27 березня 2007 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 40200/02), поданою до Суду громадянином України п. Леонідом Івановичем Колосенком (далі - заявник) 18 жовтня 2002 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявника у Суді представляв п. Ігор Артурович Ворон, адвокат, який працює у м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області, Україна. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та п. Юрієм Зайцевим.

3. 1 грудня 2005 року Суд вирішив направити заяву на комунікацію Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви і її прийнятності одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1951 році та проживає у м. Дніпродзержинську Дніпропетровської області, Україна.

5. 12 жовтня 2000 року Заводський районний суд м. Дніпродзержинська зобов'язав Комунальне експлуатаційне підприємство "Дніпродзержинськміськелектротранс" сплатити заявнику 1804,61 грн (1) заборгованості із заробітної плати та компенсації моральної шкоди.

(1) На той час близько 381,66 євро.

6. Уряд зауважив, що у 2001 році заявник отримав 895 грн, залишок боргу залишається невиплаченим.

7. Заявник оскаржив це твердження та зауважив, що сума, вказана вище, була отримана ним на виконання іншого рішення, винесеного на його користь 18 травня 1999 року проти того самого боржника.

8. 26 червня 2002 року виконавча служба повернула заявнику виконавчий лист. Зокрема, було зазначено, що для виконання рішення, винесеного на його користь, боржником було запропоновано заявнику деяке майно (обладнання, адміністративні споруди тощо). Оскільки заявник не повідомив виконавчу службу, чи хотів він прийняти зазначене майно, виконавча служба зупинила виконавче провадження.

9. 17 червня 2003 року господарський суд Дніпропетровської області оголосив підприємство боржника банкрутом.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

10. Відповідне національне законодавство викладене в рішенні у справі "Ромашов проти України" (N 67534/01, пункти 16-18, рішення від 27 липня 2004 року).

11. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу на тривале невиконання рішення, винесеного на його користь. У цих статтях зазначено:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий та публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

12. Уряд надав заперечення стосовно вичерпання заявником національних засобів юридичного захисту. Зокрема, Уряд наголошував, що заявник не подав повторно виконавчий лист або не оскаржив постанову про зупинення виконавчого провадження у справі. Більше того, Уряд стверджував, що заявник не заявив себе в якості кредитора у провадженні про оголошення підприємства банкрутом і, таким чином, позбавив себе можливості стягнути належний йому борг.

13. Суд повторює, що він уже звертав увагу на те, що після винесення рішення та отримання виконавчого листа проти окремого державного органу від заявника не можна вимагати, щоб він, за власною ініціативою, подавав позови проти іншої державної установи, для того, щоб було дотримано його вимог (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Плотніков проти Росії", заява N 43883/02, пункт 16, рішення від 24 лютого 2005 року; рішення у справі "Васильєв проти України", заява N 10232/02, пункти 24-33, рішення від 13 липня 2006 року).

14. Отже, Суд вважає, що заявнику не можна дорікнути через невикористання засобів юридичного захисту, на які посилався Уряд, і тому заявник дотримався вимог пункту 1 статті 35. Відповідно Суд відхиляє твердження Уряду.

15. Більше того, Суд доходить висновку, що скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу не є повністю необґрунтованими у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Далі він зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути проголошені прийнятними.

II. ЩОДО СУТІ

16. Уряд стверджував, що боржником у цій справі було комунальне підприємство і тому держава не може нести відповідальність за його борг. Далі він зауважив, що рішення, винесене на користь заявника, було частково виконане і що виконавча служба здійснила всі необхідні дії для його виконання.

17. Заявник не погодився. Зокрема, заявник наполягав на тому, що він отримав 895 грн на виконання іншого рішення, винесеного на його користь 18 березня 1999 року. Далі заявник зауважив, що він відмовився прийняти майно на виконання рішення, оскільки це майно (старий вагон трамвая, зруйнований будинок тощо) перебувало у дуже поганому стані, а його вартість у кілька разів перевищувала суму боргу, тобто йому ще потрібно було б виплатити різницю.

18. Суд зазначає, що Уряд не зміг надати будь-яке підтвердження своїх тверджень, що сума у 895 грн, отримана заявником, була виплачена на виконання рішення від 12 жовтня 2000 року. Зокрема, квитанція про оплату, надана Урядом, не містить жодної вказівки на виконавче провадження стосовно рішення від 12 жовтня 2000 року. Більше того, Суд вважає, що пропозиція прийняти майно на виконання рішення, винесеного на користь заявника, за обставин цієї справи не могло розглядатися як виконання рішення.

19. Отже, рішення, винесене на користь заявника, залишалось невиконаним більше шести років та п'яти місяців.

20. Суд нагадує, що він уже визнавав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу у ряді справ, подібних до цієї заяви (див. рішення у справі "Раїса Тарасенко проти України", заява N 43485/02, рішення від 7 грудня 2006 року; рішення у справі "Шмалько проти України", заява N 60750/00, пункти 55-57, рішення від 20 липня 2004 року).

21. Дослідивши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактів чи доводів, що могли б переконати його дійти іншого висновку у цій справі.

22. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

23. Стаття 41 Конвенції зазначає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

24. Заявник вимагав 10 000 (1) доларів США відшкодування нематеріальної шкоди.

(1) Близько 7612,78 євро.

25. Уряд оскаржив вимоги заявника, які були, на його думку, надмірними.

26. Здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 2000 євро на задоволення його нематеріальних вимог.

27. Суд зазначає, що беззаперечним є той факт, що держава має заборгованість за досі невиконаним судовим рішенням, яке розглядається. Відповідно у заявника залишається право стягнути суму боргу, присуджену йому у ході провадження у національних судах.

Б. Судові витрати

28. Заявник не подав жодних вимог по цьому пункту. Тому Суд нічого йому не присуджує.

В. Пеня

29. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу;

4. Постановляє, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявнику 2000 (дві тисячі) євро нематеріальної шкоди, плюс будь-який податок, який може бути стягнуто із зазначеної суми;

(б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

5. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 26 квітня 2007 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.