Справа "Луганська проти України" (Заява N 29435/04)

Це рішення стає остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Луганська проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), що засідав палатою у складі:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 20 листопада 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 29435/04), поданою до Суду громадянкою України пані Раїсою Андріївною Луганською (далі - заявниця) 2 серпня 2004 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Ю. Зайцевим.

3. 5 грудня 2005 року Суд вирішив направити на комунікацію Уряду скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу щодо невиконання рішень, винесених на користь заявниці. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання прийнятності і суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилася у 1938 році та проживає у м. Новогродівка Донецької області, Україна.

5. 21 квітня та 13 червня 2003 року Новогродівський міський суд Донецької області зобов'язав колишнього роботодавця заявниці - ДВАТ шахта 1/3 "Новогродівська" виплатити заявниці заборгованість із заробітної плати у розмірі 5010,72 грн (1) та 4211,75 грн (2) в якості інших виплат.

(1) Приблизно 890,89 євро.

(2) Приблизно 691,10 євро.

6. 5 травня та 21 липня 2003 року відділ державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції відкрив виконавчі провадження щодо зазначених рішень.

7. Шахта "Новогродівська" була реорганізована і стала структурним підрозділом ДП "Селидіввугілля". Оскільки останнє, таким чином, стало боржником, виконавчі провадження були передані до відділу державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції.

8. У лютому 2004 року заявниця подала позов до Новогродівського міського суду до відділу державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції, вимагаючи компенсації за невиконання рішень, винесених на її користь. 11 березня 2004 року суд відхилив її позов, не встановивши вини з боку виконавчої служби. Він постановив, що рішення не могли бути виконані через, inter alia, мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств, введений Законом від 29 листопада 2001 року. 5 липня 2004 року апеляційний суд Донецької області залишив без змін рішення суду першої інстанції. Заявниця подала касаційну скаргу щодо цих рішень. Сторони не надали інформації про хід цього провадження.

9. У вересні 2004 року заявниця подала позов до Селидівського міського суду до відділу державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції, вимагаючи компенсації за невиконання рішень, винесених на її користь. 14 жовтня 2004 року суд відхилив її позов, не встановивши вини з боку державної виконавчої служби. 14 лютого 2005 року апеляційний суд Донецької області залишив без змін рішення суду першої інстанції. Заявниця оскаржила ці рішення у касаційному порядку. Сторони не надали інформації про хід цього провадження.

10.14 вересня 2004 року заявниця отримала 3996,65 грн (3). Відповідно до наданої заявницею інформації решта присуджених їй сум залишається невиплаченою.

(3) Приблизно 672 євро.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

11. Відповідне національне законодавство викладене в рішенні у справі "Сокур проти України" (N 29439/02, пункти 17-22, рішення від 26 квітня 2005 року).

12. Посилаючись на статтю 13 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, заявниця скаржилась на тривале невиконання рішень, винесених на її користь. У цих статтях зазначено наступне:

Стаття 13 "Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Стаття 1 Першого протоколу "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

13. Суд вважає, що скарги заявниці щодо тривалого невиконання рішень, винесених на її користь, повинні також розглядатися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, який зазначає наступне:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить його спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

А. Прийнятність

14. Уряд не подав зауважень щодо прийнятності скарг заявниці.

15. Суд робить висновок, що скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 та статті 13 Конвенції щодо затримки у виконанні рішень Новгородівського міського суду піднімають питання факту та права відповідно до Конвенції, вирішення яких вимагає вивчення справи по суті. Суд не вбачає підстав для визнання цієї скарги неприйнятною. З тих же підстав скарга заявниці за статтею 1 Першого протоколу не може бути визнана неприйнятною.

Б. Щодо суті

16. Уряд стверджував, що рішення, винесені на користь заявниці, були виконані частково. Більш того, Уряд стверджував, що відповідальність держави у цій ситуації обмежувалась організацією та належним проведенням виконавчих дій і що тривалість виконавчих проваджень була спричинена важким фінансовим становищем підприємства-боржника та енергетичного сектору економіки України в цілому. Уряд стверджував, що виконавча служба виконала всі необхідні дії і не може бути звинуваченою у затримках. Законність виконавчих проваджень у цій справі була підтверджена національними судами. Уряд доводив, що держава не може вважатися відповідальною за борги своїх підприємств і що держава щорічно виділяла значні суми зі свого бюджету для покриття частини соціальних та компенсаційних виплат працівникам вугільно-видобувної промисловості.

17. Заявниця не погодилась.

18. Суд зазначає, що рішення, винесені на користь заявниці, не виконувались протягом більше ніж трьох років та п'яти місяців та більше ніж трьох років та трьох місяців відповідно.

19. Суд нагадує, що він вже визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу у справах, подібних до цієї (див. рішення у справі "Сокур проти України", пункти 30-37; рішення у справі "Шмалько проти України", N 60750/00, пункти 55-57, від 20 липня 2004 року).

20. Розглянувши всі подані до Суду матеріали справи, Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактів чи аргументів, які могли б переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі.

21. Таким чином, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.

22. За цих обставин Суд не вважає за необхідне розглядати цю скаргу за статтею 13 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

23. Стаття 41 Конвенції зазначає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

24. Заявниця вимагала 1778 євро на відшкодування матеріальної шкоди та 3500 євро на відшкодування моральної шкоди.

25. Уряд стверджував, що заявниця не обґрунтувала свої вимоги.

26. Суд вважає, що Уряд повинен виплатити заявниці залишок заборгованості за невиконаними рішеннями на відшкодування їй матеріальної шкоди. Щодо решти вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції на відшкодування матеріальної шкоди, то Суд не вбачає причинного зв'язку між визнаним порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. Однак Суд вважає, що заявниця все ж зазнала моральної шкоди, і, приймаючи рішення на засадах справедливості, присуджує їй 1300 євро на відшкодування моральної шкоди.

Б. Судові витрати

27. Заявниця не подала жодних вимог з цього приводу, тому Суд нічого їй не присуджує.

В. Пеня

28. Суд вважає доцільним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що у цій справі немає необхідності вирішувати скарги заявниці за статтею 13 Конвенції;

4. Постановляє, що у цій справі було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;

5. Постановляє, що:

а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявниці заборгованість за невиконаними рішеннями, а також 1300 (одну тисячу триста) євро на відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з заявниці;

б) суми, зазначені вище, повинні бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

в) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

6. Відхиляє інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено в письмовій формі 14 грудня 2006 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.