Справа "Кононенко проти України" (Заява N 33851/03)

Це рішення стає остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кононенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), що засідав палатою у складі:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 13 листопада 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена за заявою (N 33851/03), поданою до Суду проти України громадянкою цієї держави пані Нелею Василівною Кононенко (далі - заявниця) 9 жовтня 2003 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Заявниця була представлена п. Дмитром Огієнком та п. Валерієм Кононенком, адвокатами, які працюють у Харкові, Україна. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та п. Юрієм Зайцевим.

3. 15 березня 2005 року Суд прийняв рішення направити заяву на комунікацію з Урядом. Того ж дня Суд вирішив, що відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції питання прийнятності і суті заяви розглядатимуться одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилась у 1947 році та проживає у місті Горлівка Донецької області, Україна.

5. У невизначену дату заявниця подала позов до Центрально-Міського районного суду проти свого колишнього роботодавця - Управління по гасінню териконів в/о "Артемвугілля" стосовно виплати заборгованості із заробітної плати. 17 листопада 1998 року суд присудив заявниці 2864,16 грн(1) (рішення Центрально-Міського районного суду м. Горлівки).

(1) На даний час приблизно 634,49 євро.

6. 1 лютого 1999 року відділ державної виконавчої служби управління юстиції Центрально-Міського району м. Горлівки відкрив виконавче провадження. 28 березня 2000 року на користь заявниці було сплачено 665,28 грн. З 20 червня 2000 року до 8 лютого 2001 року виконавче провадження було призупинене у зв'язку з порушенням провадження у справі про банкрутство, яку розпочали проти боржника. 14 травня 2003 року на користь заявниці було сплачено 333,03 грн.

7. У невизначену дату заявниця подала позов до Центрально-Міського районного суду міста Горлівка проти Центрально-Міської виконавчої служби у зв'язку з невиконанням рішення, винесеного на її користь. 2 грудня 2003 року суд відхилив вимоги заявниці, не встановивши вини у діях виконавчої служби. Суд визначив, що виконавча служба діяла належним чином при виконанні рішення від 17 листопада 1998 року. Суд також зазначив, що згідно з Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" 26 грудня 2001 року було введено мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить більше 25%.

8. 7 жовтня 2005 року Уряд зазначив, що на користь заявниці було сплачено 261,88 грн та 677,04 грн у 2004 році. Заявниця не заперечила проти цього. Відповідно до інформації, наданої заявницею, решта належної їй суми залишається невиплаченою.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

9. Відповідне національне законодавство наведено у справі "Ромашов проти України" (рішення від 26 квітня 2005 року, заява N 67534/01, пп. 16-18).

10. Заявниця скаржилася на тривале невиконання рішення, винесеного на її користь. Вона послалася на пункт 1 статті 6 Конвенції та на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, у яких зазначено:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

11. Уряд надав заперечення стосовно використання національних засобів захисту, подібних до тих, які Суд уже відхилив у справі "Ромашов проти України" (згадана вище, пункти 28-32). Суд вважає, що надані заперечення слід відхилити з тих же підстав.

12. Суд доходить висновку, що скарга заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно затримки у виконанні рішення Центрально-Міського районного суду порушує питання факту та права, визначення яких вимагає вивчення справи по суті. Суд не вбачає підстав для оголошення цієї скарги неприйнятною. З тих же підстав скарга заявниці не може бути оголошена неприйнятною за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. ЩОДО СУТІ

13. Уряд стверджував, що право заявниці на виконання рішення, винесеного на її користь, ніколи не ставилось під сумнів. Більше того, Уряд стверджував, що обмеження цього права у цій справі були спрямовані на захист інтересів суспільства і не порушували саму суть права, що розглядається. Уряд доводив, що держава не може вважатися відповідальною за борги своїх підприємств та відповідно відповідальність держави поширювалась тільки на організацію та належне проведення виконавчого провадження. Уряд стверджував, що виконавча служба вживала всіх необхідних дій та не може бути звинувачена за затримку виконання рішення. Також Уряд стверджував, що тривалість виконання рішення у цій справі була спричинена складною фінансовою ситуацією на підприємстві боржника.

14. Заявниця не погодилась з цим.

15. Суд зазначає, що рішення, винесене на користь заявниці, не виконувалось більше семи років та одинадцяти місяців.

16. Суд нагадує, що він вже визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у справах, подібних до цієї (див., серед іншого, справу "Ромашов проти України", згадану вище, пункти 42-46; справу "Шмалько проти України", N 60750/00, пункти 55-57, рішення від 20 липня 2004 року).

17. Вивчивши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не надав жодних аргументів чи доказів, що могли б переконати його дійти іншого висновку у цій справі.

18. Таким чином, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

19. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

20. Заявниця просила відшкодувати матеріальну і моральну шкоду у розмірі 1327,61 грн(1).

(1) Приблизно 215,79 євро.

21. Уряд стверджував, що вимоги заявниці стосовно відшкодування моральної шкоди були надмірними та необґрунтованими.

22. Суд вважає, що Уряд повинен сплатити заявниці залишок боргу за рішенням суду(2) у якості відшкодування матеріальної шкоди. Щодо решти вимог заявниці стосовно матеріальної шкоди Суд не вбачає причинного зв'язку між визнаним порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє вимогу. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявниці суму у розмірі 2000 євро у якості компенсації моральної шкоди.

(2) За останньою інформацією, наданою Суду, це складає 926,93 грн (на даний час близько 150,56 євро).

В. Судові витрати

23. Заявниця просила сплатити їй 3100 грн(3) за судові витрати на юридичну допомогу пана Огієнка.

(3) Приблизно 500 євро.

24. Уряд заперечив проти цієї вимоги та наголосив, що вона не була обґрунтованою.

25. Суд нагадує, що з метою включення суми судових витрат до присудженої Судом суми відповідно до ст. 41 Конвенції необхідно встановити, що ці витрати були дійсно понесені у зв'язку з необхідністю та з метою отримання відшкодування за фактом визнання порушення Конвенції, а сума цих витрат була розумною (див., серед іншого, справу "Нільсен та Йонсен проти Норвегії [GC]", заява N 23118/93, п. 62, ECHR 1999-VIII).

26. Суд вважає, що заявниця справді могла понести певні судові витрати для представництва її інтересів у Суді. З урахуванням наданої йому інформації та викладених вище міркувань Суд присуджує заявниці 300 євро за судові витрати.

С. Пеня

27. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Постановляє, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці заборгованість за рішенням суду, яка досі їй належить, а також 2300 (дві тисячі триста) євро як компенсацію моральної шкоди та судові витрати, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявниці;

(б) зазначені вище суми повинні бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(в) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

5. Відхиляє решту вимог заявниці стосовно справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 7 грудня 2006 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.