Справа "Карпенко проти України" (Заява N 10559/03)

Це рішення стане остаточним за обставин, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Карпенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою у складі:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego), судді,

і пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті 10 липня 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 10559/03), поданою до Суду громадянином України п. Карпенком Василем Івановичем (далі - заявник) 20 березня 2003 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані З.Бортновською, пані В.Лутковською і п. Ю.Зайцевим.

3. 2 червня 2004 року Суд вирішив надіслати Уряду на комунікацію скарги заявника на порушення п. 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу щодо невиконання судових рішень, винесених на користь заявника. Відповідно до п. 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви разом.

4. 1 квітня 2004 року дану справу було передано на розгляд новоствореній п'ятій секції (п. 5 правила 25 та п. 1 правила 52).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився в 1950 році, проживає в місті Новогродівка Донецької області, Україна.

6. У січні 2002 року заявник подав позов до Новогродівського міського суду Донецької області проти державного підприємства "Шахта 1/3 Новогродівська", вимагаючи стягнення заборгованості по заробітній платі.

7. 28 лютого 2002 року Новогродівський міський суд Донецької області виніс рішення на користь заявника і присудив йому 2655 грн 70 коп (1). 12 серпня 2002 року апеляційний суд Донецької області залишив без змін рішення суду першої інстанції. 4 січня 2003 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

(1) Що на той час складало приблизно 422,17 ЄВРО.

8. 16 вересня 2002 року відділом державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції було відкрито виконавче провадження.

9. У березні 2003 року заявник звернувся зі скаргою до Новогродівського міського суду на бездіяльність державного виконавця у зв'язку з невиконанням рішення від 28 лютого 2002 року, винесеного на його користь. 9 квітня 2003 року міський суд відхилив зазначену скаргу, визнавши дії державних виконавців законними. Суд встановив, що державним виконавцем було вжито всіх заходів для виконання рішення суду від 28 лютого 2002 року. Проте ухвалами господарського суду Донецької області було заборонено відділу державної виконавчої служби вчиняти будь-які дії щодо реалізації майнових активів шахти в зв'язку з процедурою банкрутства шахти. Суд також зазначив, що відповідно до Закону "Про введення мораторію на примусовий продаж майна" з 26 грудня 2001 року було введено заборону на примусовий продаж майна підприємств, у статутному фонді яких частка держави складала не менше 25%. 9 червня 2003 року апеляційний суд Донецької області залишив без змін рішення суду першої інстанції. Заявник оскаржив це рішення. Сторони не надали будь-якої додаткової інформації щодо подальшого судового розгляду.

10. У лютому 2003 року Новогродівську шахту було реорганізовано, і як структурний підрозділ вона ввійшла до складу видобувної компанії "Селидіввугілля". Оскільки остання, таким чином, набула статусу боржника, то виконавче провадження було направлене до відділу державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції.

11. У серпні 2004 року рішення суду, винесене на користь заявника, було повністю виконано.

12. Заявник подав скаргу до Селидівського міського суду Донецької області на дії державного виконавця відділу державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції з вимогою компенсації матеріальної і моральної шкоди, спричиненої невиконанням судового рішення, винесеного на його користь. 19 грудня 2004 року суд виніс рішення в цій справі, але сторони не надали Суду інформації щодо результатів цього судового розгляду. 25 січня 2005 року суд повернув заявнику його апеляційну скаргу на зазначене рішення, оскільки вона не відповідала процесуальним нормам, передбаченим законодавством. Заявник оскаржив рішення від 25 січня 2005 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

13. Відповідне національне законодавство наведено в судовому рішенні у справі "Сокур проти України" (N 29439/02, пп. 17-22, 26 квітня 2005 року).

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

А. Скарги щодо порушення п. 1 статті 2 і п. 1 статті 4 Конвенції

14. Заявник скаржився на той факт, що дана ситуація порушує його право на життя відповідно до п. 1 статті 2 Конвенції, приймаючи до уваги його низький рівень життя. Суд нагадує, що відповідно до прецедентної практики ні стаття 2, ні будь-які інші положення Конвенції як такі не надають особі право на певний рівень життя (див. справу "Васілєвскі проти Польщі", заява N 32734/96, рішення від 20 квітня 1999 р.). Більше того, заявник не надав доказів того, що він перебував у таких злиднях, за яких його життя піддавалось ризику (див. справу "Сокур проти України", заява N 29439/02, рішення від 26 листопада 2005 року). Таким чином, ця скарга не відповідає принципу ratione materiae відповідно до положень Конвенції і повинна бути відхилена відповідно до пп. 3 та 4 статті 35 Конвенції.

15. Заявник також скаржився на порушення п. 1 статті 4 Конвенції, посилаючись на те, що він був вимушений працювати, не отримуючи оплати своєї праці. Суд зауважив, що заявник виконував свою роботу добровільно і його право на оплату праці ніколи не заперечувалось. Таким чином, даний спір порушував питання суспільних прав і обов'язків, але не виявляв жодних ознак рабської, примусової або обов'язкової праці, як це визначається положеннями даної статті (див. вищезгадану справу "Сокур проти України". За цих обставин Суд вирішує, що ця частина заяви повинна бути відхилена як очевидно необґрунтована, що визначається пп. 3 і 4 статті 35 Конвенції.

Б. Скарги щодо порушення п. 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу

16. Заявник скаржився на тривалість виконання судового рішення, винесеного на його користь. Він посилався на п. 1 статті 6 Конвенції і статтю 1 Першого протоколу. Ці статті у відповідних частинах передбачають таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (...)".

Стаття 1 Першого протоколу "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

17. Уряд висунув заперечення щодо статусу жертви заявника, які є аналогічні тим, що вже були відхилені Судом (див. справу "Шмалько проти України", заява N 60750/00, рішення від 20 липня 2004 року, пп. 30-34). Суд вирішує, що дане заперечення слід відхилити з тих самих причин.

18. Суд дійшов висновку, що скарга заявника на порушення п. 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості виконання рішення Новогродівського міського суду не є очевидно необґрунтованою, як це визначається п. 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначив, що скарга не є неприйнятною до розгляду з будь-яких інших підстав. Таким чином, її слід вважати прийнятною. З тих самих причин скарга заявника щодо порушення статті 1 Першого протоколу не може вважатися неприйнятною.

II. ЩОДО СУТІ СПРАВИ

19. Уряд заявив, що судове рішення, винесене на користь заявника, було повністю виконано. Уряд також стверджував, що відповідальність держави в цій ситуації була зведена до організації та належного проведення виконавчого провадження і що його тривалість була спричинена тяжким фінансовим станом боржника та кризою в енергетичній галузі України в цілому. Уряд заявив, що виконавчою службою було вжито всіх необхідних заходів для виконання рішення суду і їй не може ставитись у вину тривалість такого виконання. Правомірність дій щодо виконання судового рішення в цій справі було підтверджено національними судами. Крім того, Уряд зауважив, що тривалість виконання зазначеного судового рішення склала один рік, одинадцять місяців і п'ятнадцять днів, що не може вважатися "нерозумним" строком.

20. Заявник не погодився.

21. Суд зазначає, що судове рішення, винесене на користь заявника, не виконувалось впродовж майже двох років.

22. Суд нагадує, що вже було встановлено порушення п. 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу в аналогічних справах (див. вищезгадані справи "Сокур проти України", пп. 30-37, та "Шмалько проти України", пп. 55-57).

23. Вивчивши всі надані Суду матеріали, Суд зазначає, що Уряд не надав жодних фактів або аргументів, що надали б можливість Суду дійти іншого висновку в цій справі.

24. Таким чином, у цій справі було порушення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

25. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

26. Заявник вимагав виплати 6191 ЄВРО як компенсації завданої йому матеріальної і моральної шкоди.

27. Уряд зауважив, що заявник не обґрунтував заявлену суму компенсації.

28. Суд не виявив причинного зв'язку між встановленим порушенням та стверджуваною шкодою. У зв'язку з цим Суд відхилив цю вимогу. Проте Суд дійшов висновку, що заявнику було завдано моральної шкоди, і призначив виплатити йому відповідну компенсацію в розмірі 400 ЄВРО.

Б. Судові витрати

29. Заявник не представив жодних вимог щодо цього питання у встановлений строк. Таким чином, Суд не призначає компенсації в цьому зв'язку.

В. Пеня

30. Суд вважає, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, дорівнює граничній позичковій ставці (marginal lending rate) Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Проголошує скаргу щодо порушення п. 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу прийнятною, а в іншій частині неприйнятною;

2. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 статті 6 Конвенції;

3. Вирішує, що у цій справі було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Вирішує, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 400 (чотириста) ЄВРО як відшкодування моральної шкоди;

(б) зазначена сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, а також держава-відповідач має сплатити суму будь-якого податку, який може бути стягнутий з заявника;

(в) після сплину вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсотки;

5. Відхиляє інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено в письмовій формі 10 серпня 2006 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.