Справа "Касперович проти України" (Заява N 22289/02)

Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Касперович проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста (J.-P.Costa), Голова,

п. А.Б.Бака (Mr A.B.Baka),

п. І.Кабрал Баррето (I.Cabral Barreto),

п. Р.Тюрмен (Mr R.Turmen),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані Д.Йочєнє (Ms D.Jociene),

п. Д.Поповіч (D.Popovic), судді,

та пані С.Доллє (S.Dolle), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 18 жовтня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 22289/02), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Олександром Миколайовичем Касперовичем (далі - заявник) 21 травня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Зоряною Бортновською та пані Валерією Лутковською.

3. 21 червня 2004 року Суд вирішив направити заяву на комунікацію з Урядом. Відповідно до п. 3 ст. 29 Конвенції Суд вирішив, що прийнятність та суть скарги розглядатимуться разом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1928 році і живе у м. Новогродівка, Донецька область.

5. 16 червня 1999 року та 11 квітня 2001 року Новогродівський міський суд (далі - міський суд) присудив заявнику в якості заборгованості із заробітної плати суму у розмірі 4078 грн, яку мала сплатити йому шахта "Новогродівка" (Державне підприємство, далі - Шахта). Обидва рішення набули статусу остаточного та були направлені до відділу державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції для примусового виконання.

6. У 2001 році заявник подав скаргу до міського суду на державного виконавця з приводу його бездіяльності. 11 вересня 2001 року суд відхилив цю скаргу на підставі того, inter alia, що не було допущено помилок з боку державного виконавця, який вживав всі необхідні дії для забезпечення виконання рішень, та що їх невиконання було пов'язано з нестачею коштів у шахти. Міський суд також зазначив, що виконавче провадження ускладнювалось процедурою банкрутства, розпочатою щодо шахти у Донецькому арбітражному суді, який 30 серпня 2000 року та 14 травня 2001 року заборонив державній виконавчій службі накладати арешт та продавати майнові активи шахти. 19 листопада 2001 року Донецький апеляційний суд залишив рішення міського суду без змін. 7 березня 2002 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

7. 25 лютого 2003 року Міністерство палива та енергетики зобов'язало керівництво шахти провести реструктуризацію шляхом злиття з деякими шахтами та створити Державне підприємство "Селидіввугілля".

8. З грудня 2003 року державна виконавча служба звернулась до міського суду із заявою про заміну сторони у справі боржника. 18 лютого 2003 року міський суд зобов'язав замінити боржника на Державне підприємство "Селидіввугілля".

9. 21 вересня 2004 року виконавче провадження було закінчено, тому що рішення, винесені на користь заявника, були виконані повністю.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

10. Відповідне національне законодавство викладене в рішеннях у справах "Ромашов проти України" (заява N 67534/01, пп. 16-19, рішення від 27 липня 2004 року) та "Дубенко проти України" (заява N 74221/01, пп. 22-29, рішення від 30 листопада 2004 року).

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ СКАРГ

1. Стверджуване порушення ст. 2 Конвенції

11. Заявник скаржився на те, що невиконанням рішень було порушене його право на життя, передбачене п. 1 ст. 2 Конвенції, і знижено рівень його життя. Суд нагадує свою прецедентну практику в тому сенсі, що ні ст. 2, ні інші положення Конвенції не можуть тлумачитись як такі, що гарантують право особі обіймати певний рівень життя (див. рішення від 20.04.1999 року у справі "Wasilewski v. Poland", заява N 32734/96). Більше того, заявником не було доведено, що він настільки постраждав від такої бідності, що це завдало ризику його життю (див. ухвалу у справі "Сокур проти України" від 26 листопада 2002 року, заява N 29439/02). З цього випливає, що ця скарга є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції та має бути відхилена відповідно до ст. 35 пп. 3 та 4 Конвенції.

2. Стверджуване порушення п. 1. ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції

12. Заявник скаржився на неспроможність державних органів виконати рішення від 16 червня 1999 року та 11 квітня 2001 року, винесені на його користь. Він наполягав на порушенні п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, які передбачають таке:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів".

13. Уряд зазначав, що заявник не може більше вважатись жертвою у світлі ст. 34 Конвенції, оскільки рішення були виконані.

14. Заявник не погодився з цим, стверджуючи, що рішення залишались невиконаними протягом тривалого часу.

15. Суд звертається до своєї прецедентної практики з того приводу, що виконання рішення, винесеного на користь заявника, вирішило питання невиконання як такого, однак таке запізніле виконання рішення не є адекватною відповіддю на твердження про невиправдану тривалість виконавчого провадження (див. згадані вище рішення у справах "Ромашов проти України", п. 27 та "Сокур проти України", заява N 29439/02, рішення від 26 квітня 2005 року, п. 27). Суд вважає, що заявник і надалі може вважатись жертвою порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції відносно періоду, протягом якого рішення, винесені на його користь, залишались невиконаними.

16. Таким чином, Суд вважає, що ці скарги належним чином не обґрунтовані у світлі п. 3 ст. 35 Конвенції. Суд далі зазначає, що вони не є неприйнятними за будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

II. ЩОДО СУТІ

17. Уряд зазначав, що державний виконавець вчинив всі дії, передбачені законодавством, для виконання рішень і не може бути відповідальним за затримки у виконавчому провадженні.

18. Заявник наголошував, що держава була відповідальною за тривалість у виконавчому проваджені.

19. Суд зазначав, що рішення від 16 червня 1999 року та від 11 квітня 2001 року залишались невиконаними до 21 вересня 2004 року, тобто більше ніж п'ять років і 3 місяці та три роки і 5 місяців відповідно. Він далі зазначає, що ці рішення були виконані повністю після направлення на комунікацію заяви Уряду-відповідачу.

20. Суд вважає, що тривалістю у виконанні рішень у справі заявника державні органи позбавили положення п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції їх практичного змісту. Суд зазначає, що Уряд не надав будь-якого виправдання за затримку у виконанні (див., серед інших, "Ромашов проти України", згадана вище, п. 46, "Дубенко проти України", згадана вище, пп. 47 та 51, "Васіленков проти України", заява N 19872/02, рішення від З травня 2005 року, пп. 24-26).

21. Відповідно у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

22. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

23. Заявник просив сплатити йому 6397 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та моральної шкоди.

24. Уряд не погодився із вимогами заявника. Він стверджував, що вимоги були необґрунтованими.

25. Суд вважає, що вимоги заявника є надмірними. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику кошти у сумі 2520 євро в якості відшкодування моральної та матеріальної шкоди.

B. Судові витрати

26. Заявник не надав жодних аргументів з цього приводу. Суд також нічого не присудив.

Пеня

27. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.

1. Оголошує скарги щодо порушення п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції прийнятними, іншу частину заяви неприйнятною;

2. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції;

3. Вирішує, що у цій справі було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Вирішує, що:

(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику суму, що складає 2520 євро (дві тисячі п'ятсот двадцять євро), на відшкодування матеріальної та моральної шкоди; валюта платежу має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу плюс сума будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника;

(b) у випадку несплати чи несвоєчасної сплати державою-відповідачем належної заявникові суми на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсотки, з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 8 листопада 2005 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.