Справа "Пастухов проти України" (Заява N 20473/02)

Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Пастухов проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста, Голова,

п. І.Кабрал Баррето,

п. В.Буткевич,

пані А.Мулароні,

пані Е.Фура-Сандстрьом,

пані Д.Йочєнє,

п. Д.Поповіч, судді,

та п. С.Нейсміт, заступник Секретаря секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 13 вересня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 20473/02), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Пастуховим Сергієм Яковичем (далі - заявник) 11 квітня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та пані Зоряною Бортновською.

3. 9 травня 2003 року Суд вирішив направити на комунікацію з Урядом скаргу за п. 1 статті 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (Суд відхиляє розгляд питання, яке було підняте ex officio за ст. 13 Конвенції, як недоцільний). Відповідно до п. З ст. 29 Конвенції Суд вирішив, що прийнятність та суть скарги розглядатимуться разом.

4. Заявник народився 1958 року та проживає у м. Новогродівка, Донецька область, Україна.

5. У 1999 році заявник подав позов до Новогродівського міського суду проти Державного підприємства - шахти "Новогродівка" з метою відшкодувати заборгованість із заробітної плати.

6. 21 липня 1999 року Новогродівський міський суд виніс рішення на користь заявника та присудив йому 2576,06 грн заробітної плати та компенсації за затримку її виплати. Рішення не оскаржувалось та набуло статусу остаточного.

7. 5 серпня 1999 року відділ державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції відкрив виконавче провадження, рішення не виконувалось.

8. У червні 2000 року заявник звернувся із скаргою до Новогродівського міського суду на бездіяльність державної виконавчої служби, яка не виконувала рішення, винесене на його користь. 7 липня 2000 року суд виніс рішення на користь заявника та зобов'язав державну виконавчу службу виконати рішення від 21 липня 1999 року. Незважаючи на це, рішення залишалось невиконаним до 2 липня 2003 року, коли воно було виконане у повному обсязі.

9. Відповідне національне законодавство викладене у рішенні у справі "Ромашов проти України" (заява N 67534/01, пп. 16-18, рішення від 27 липня 2004 року).

10. Заявник скаржився на неспроможність державних органів виконати рішення від 21 липня 1999 року, винесене на його користь. Він посилався на п. 1 ст. 6 Конвенції та на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, які передбачають таке:

П. 1 ст. 6 Конвенції

"Кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав і обов'язків (...) має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. (...)".

Ст. 1 Першого протоколу до Конвенції

"Кожна фізична або юридична особа має право на мирне володіння своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів та платежів".

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ ЗАЯВИ

A. Зауваження Уряду

11. Уряд стверджував, що заявник більше не може вважатися жертвою порушених прав, передбачених Конвенцією, оскільки він отримав повну суму заборгованості відповідно до рішення суду.

12. Заявник зазначав, що затримка у виконанні була надмірною та спричинила йому страждання, отже він вважає, що може скаржитись на свій статус жертви порушення його прав.

13. Суд зазначає, що це питання вже відхилялось Судом у багатьох рішеннях (див. рішення у справі "Ромашов проти України", п. 27). У цих справах Суд установив, що заявники можуть і далі вважатись жертвами стверджуваного порушення п. 1 ст. 6 Конвенції з огляду на період, протягом якого рішення залишались невиконаними. Суд не знаходить підстав для інших висновків у цій справі, у зв'язку з цим аргументи Уряду мають бути відхилені.

B. Висновки

14. У світлі доводів сторін Суд дійшов висновку, що скарга заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції піднімає серйозні питання факту та права відповідно до Конвенції, вивчення яких вимагає розгляду справи по суті. Суд не знаходить підстав для визнання цієї частини заяви неприйнятною. За цих же підстав скарга заявника за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції не може бути визнана неприйнятною.

II. ЩОДО СУТІ

A. Скарга заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції

15. Уряд зазначав, що тривалість виконавчого провадження спричинена критичною фінансовою ситуацією підприємства-боржника та енергетичного сектору в українській економіці в цілому. Уряд також зазначав, що державна виконавча служба вживала всіх необхідних заходів та не може бути відповідальною за затримку у виконанні.

16. Заявник не погодився з цим. Він зазначив, що аргументи Уряду не можуть бути виправданням за значну затримку у виконанні рішення.

17. Суд зазначив, що рішення від 21 липня 1999 року залишалось невиконаним з 5 серпня 1999 року (дата, коли виконавче провадження було порушене) до 2 липня 2003 року (дата виплати суми, належної заявнику), тобто приблизно протягом 3 років та 11 місяців. Суд також зазначав, що рішення було виконане у повному обсязі після того, як заява була направлена на комунікацію з Урядом.

18. Суд вважає, що затримкою у виконанні рішення, винесеного на користь заявника, протягом приблизно 4 років державні органи позбавили положення п. 1 ст. 6 Конвенції його практичного змісту.

19. Отже, у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

B. Скарга заявника на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції

20. Уряд у своїх зауваженнях підтвердив той факт, що сума, присуджена заявнику національним судом, становила майно у світлі ст. 1 Першого протоколу доКонвенції. Не дивлячись на цей факт, Уряд зазначав, що положення згаданої статті не були порушені за цих самих підстав (див. пп. 11 та 15). На думку Уряду, затримка у виконанні не становила надмірного тягаря для заявника.

21. Заявник не погодився з аргументами Уряду, стверджуючи, що його фінансовий стан був також складним та потребував виплати присудженої йому суми для власних витрат.

22. Суд звертається до своєї прецедентної практики, відповідно до якої неможливість виконати рішення, винесене на користь заявника/заявниці, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це зазначається у першому реченні першої частини ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (див., серед інших, "Бурдов проти Росії", заява N 59498/00, з 40, ЄСПЛ 2002-III; "Жесьвіньєне проти Латвії", заява N 41510/98, п. 45, рішення від 6 березня 2003 року).

23. У цій справі, на думку Суду, неможливість виконати рішення, винесене на користь заявника, протягом періоду, який складав 3 роки та 11 місяців, становить втручання у його право на мирне володіння майном, у світлі першої частини ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

24. Неспроможністю виконати рішення Новогродівського міського суду негайно національна влада позбавила заявника на відповідний проміжок часу від можливості отримати кошти, які йому було присуджено. Уряд не надав жодних переконливих доводів з приводу такого втручання, і Суд вважає, що економічні труднощі не можуть виправдати таку прогалину. Отже, у цій справі було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41КОНВЕНЦІЇ

25. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

26. Заявник просив 30 000 грн (приблизно 5000 євро) як компенсацію за моральну шкоду.

27. Уряд вважав вимоги заявника надмірними та безпідставними. Уряд вважав, що визнання порушення у цій справі становитиме достатню справедливу сатисфакцію у цій справі.

28. Суд притримується тієї думки, що заявнику було завдано деякої моральної шкоди в результаті встановленого порушення і ця шкода не може бути відшкодована лише одним визнанням порушення. Не дивлячись на це, сума, яку вимагав заявник, є надмірною. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 1900 євро з огляду на завдану йому шкоду.

B. Судові витрати

29. Заявник також просив 1200 грн (приблизно 200 євро) за витрати, понесені у національних судах, та 300 грн (приблизно 50 євро) за інші витрати на провадження у Суді.

30. Уряд зазначав, що заявник не обґрунтував розмір судових витрат, які він вимагав. Таким чином, Уряд просив Суд відхилити ці вимоги.

31. Відповідно до прецедентної практики Суду заявнику присуджується відшкодування судових витрат тільки у тому випадку, коли це є дійсно необхідним і розумним щодо розміру. У цій справі Суд, враховуючи інформацію, яку йому було надано, та вищевказаний критерій, вважає за потрібне присудити заявнику 100 євро як відшкодування за витрати.

C. Пеня

32. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.

1. Оголошує скаргу прийнятною;

2. Вирішує, що у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

3. Вирішує, що у цій справі було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Вирішує, що:

(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику суму, що складає 1900 євро (одна тисяча дев'ятсот євро), як компенсацію за нематеріальну шкоду та 100 євро (сто євро) в якості відшкодування судових витрат; плюс суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника; валюта платежу має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу;

(b) у випадку невиплати чи несвоєчасної виплати державою-відповідачем належної заявнику суми, на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсотки, з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 4 жовтня 2005 року відповідно до пп. 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.