Справа "Долгов проти України" (Заява N 72704/01)

Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Долгов проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П.Коста, Голова,

п. І.Кабрал Баррето,

п. Р.Тюрмен,

п. В.Буткевич,

п. М.Угрехелідзе,

пані Фура-Сандстрьом,

пані Д.Йочєнє, судді,

та пані С.Доллє, Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 22 березня 2005 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 72704/01), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України Олександром Олеговичем Долговим (далі - заявник) 30 грудня 2000 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений Уповноваженим - пані Валерією Лутковською, а згодом її наступницею - пані Зоряною Бортновською.

3. Заява була передана до другої секції Суду (п. 1 правила 52 Реґламенту Суду. Зі складу секції була створена палата в порядку, встановленому п. 1 правила 26 Реґламенту, яка розглядала справу (п. 1 статті 27 Конвенції.

4. 11 лютого 2003 року скарги заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції були направлені на комунікацію з Урядом-відповідачем. Того ж дня Суд вирішив, що може бути застосовано п. 3 ст. 29 Конвенції і прийнятність та суть скарги будуть розглядатись разом.

5. І заявник, і Уряд подали свої зауваження щодо суті (правило 54А).

6. Заявник, пан Олександр Олегович Долгов, - громадянин України, який народився 2 березня 1958 року у місті Іловайську та постійно там проживає.

7. У вересні 1999 року заявник звернувся з двома скаргами до Комісії по трудових спорах (далі - Комісія) Державного відкритого акціонерного товариства шахти "Іловайська" (його колишній роботодавець, далі - Шахта) про відшкодування заборгованості з заробітної плати в сумі 1535,02 грн за виконану ним роботу в 1997 та 1999 роках.

8. 19 жовтня 1999 року Комісія вирішила, що перша частина скарги повинна бути задоволена і Шахта повинна виплатити заявнику заборгованість в сумі 687,61 грн за вересень, жовтень, листопад і грудень 1997 року.

9. 11 листопада 1999 року Комісія зобов'язала Шахту сплатити належну заявнику заробітну плату. 6 грудня 1999 року Харцизький міський відділ виконавчої служби відкрив виконавче провадження на підставі цього зобов'язання. Однак воно не було виконане у зв'язку з відсутністю коштів у Шахти.

10. У лютому 2000 року заявник звернувся до Шахти з заявою про розірвання трудового договору.

11. 7 березня 2000 року заявник знову звернувся до Комісії зі скаргою про стягнення заробітної плати, яка належала йому при звільненні, та скаргою на виконання посвідчення від 11 листопада 1999 року.

12. 16 травня 2000 року Комісія, розглянувши другу скаргу заявника, вирішила, що заявнику повинна бути сплачена заборгованість у сумі 847,42 грн (за березень, травень, червень, вересень, жовтень і листопад 1999 року).

13. 14 червня 2000 року Комісія видала посвідчення N 42 (на суму 687,61 грн) та N 43 (на суму 847,42 грн), визнавши борги Шахти перед заявником.

14. 10 серпня 2000 року Харцизький відділ виконавчої служби відкрив виконавче провадження на підставі цих посвідчень. Державний виконавець встановив строк для їх виконання, але рішення Комісії не були виконані у зв'язку з відсутністю коштів у Шахти.

15. 12 червня 2002 року Господарський суд Донецької області розпочав провадження у справі про банкрутство Шахти та заборонив примусовий продаж майна Шахти.

16. Уряд проінформував Суд, що станом на 5 серпня 2003 року провадження у справі про банкрутство тривало.

17. 24 листопада 2003 року Харцизький міський суд відхилив скаргу заявника щодо неспроможності державного виконавця виконати рішення і відшкодування в зв'язку з цим моральної шкоди як необґрунтовану. Це рішення не було оскаржене і таким чином набуло статусу остаточного.

18. 22 січня 2004 року Шахта виплатила заявнику всю заборгованість з заробітної плати у сумі 1535,00 грн відповідно до рішень Комісії.

19. Національне законодавство викладене в рішенні у справі "Ромашов проти України" (N 67534/01, пп. 16-18, від 27.07.2004).

20. Уряд стверджував, що заявник не може більше вважатися жертвою порушення його прав згідно з Конвенцією, оскільки він отримав усю суму заборгованості із заробітної плати відповідно до рішень Комісії по трудових спорах. Уряд також стверджував, що заявник не вичерпав засоби національного захисту відносно дій виконавчої служби та швидкості провадження.

21. Заявник не погодився з цим.

22. Суд зазначає, що такі зауваження вже відхилялись у ряді рішень Суду (див. вищевказане рішення у справі "Ромашов проти України", п. 27). У цих справах Суд встановив, що заявники залишаються жертвами стверджуваного порушення п. 1 ст. 6 Конвенції відносно періоду, протягом якого рішення, на невиконання яких вони скаржились, залишались невиконаними, а також, що заявники були позбавлені можливості використання засобів захисту, запропонованих Урядом. Суд не знаходить причини доходити іншого висновку у цій справі, тому відхиляє зауваження Уряду.

А. Скарга заявника за п. 1 ст. 4 Конвенції

23. Заявник скаржиться на рабство, посилаючись на п. 1 ст. 4 Конвенції, який передбачає таке:

"Ніхто не може триматись в рабстві або в підневільному стані".

24. Суд зазначає, що посилання заявника на п. 1 ст. 4 виходить з того факту, що заявник не отримував винагороду за виконану роботу. Далі Суд зазначає, що заявник виконував свою роботу добровільно і його право на оплату ніколи не заперечувалось, Таким чином, спір містить цивільні права та обов'язки, але не виявляє жодних ознак рабства у сенсі цього положення.

25. За цих обставин Суд вирішує, що ця частина скарги повинна бути відхилена як очевидно необґрунтована відповідно до пп. 3 і 4 статті 35 Конвенції (див. ухвалу у справі "Сокур проти України" від 26 листопада 2002 року, заява N 29439/02).

Б. Висновки щодо прийнятності

26. У світлі наданих сторонами зауважень Суд вважає, що скарга заявника відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції порушує серйозні питання факту та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає розгляду по суті. Підстави для проголошення її неприйнятною встановлено не було. Решта скарг є неприйнятними.

27. Уряд припускав, що не було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції з огляду на виконання рішення.

28. Заявник не погодився з цим.

29. Суд повторює, що рішення Комісії по трудових спорах, як у справі заявника, може прирівнюватись до рішення суду, і держава несе відповідальність за його невиконання. Суд відмічає, що держава відповідає за борги підприємства вугільної промисловості, яке залучене у цій справі (див. рішення у справі "Ромашов проти України", від 27 липня 2004 року, п. 41, заява N 67534/01). Суд іще раз зауважує, що затримка у виконанні рішення за певних обставин може бути виправдана, але не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, що захищається п. 1 ст. 6 Конвенції (див. рішення у справі "Іммобільяре Саффі", заява N 22774/93, п. 74, ЄСПЛ 1999-V). У цій справі заявник не повинен був мати перешкоди у отриманні прибутку згідно з рішеннями, винесеними на його користь, які були дуже важливі для нього та його сім'ї, на підставі стверджуваного важкого фінансового становища в державі.

30. Суд звертає увагу, що існувало два рішення Комісії по трудових спорах, які залишались невиконаними тривалий період часу. Рішення Комісії від 11 листопада 1999 року і 16 травня 2000 року залишались повністю невиконаними до 22 січня 2004 року, коли заявнику була виплачена заборгованість. Він також зазначає, що ці рішення були виконані тільки після направлення заяви на комунікацію з Урядом-відповідачем.

31. Таким чином, Суд вважає, що неспроможність органів влади вжити потрібні заходи для виконання рішень Комісії протягом більш чотирьох років та двох місяців (посвідчення N 42) і більш трьох років та восьми місяців (посвідчення N 43) позбавляє положення п. 1 ст. 6 Конвенції його сенсу.

32. Відповідно у цій справі є порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

33. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

34. Першочергово заявник просив відшкодувати матеріальну шкоду у розмірі невиплаченої йому заборгованості з заробітної плати. Він також стверджував, що нематеріальна шкода становить 4000,00 грн (800 ЄВРО).

35. Уряд стверджував, що скарги заявника були безпідставними.

36. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику загальну суму 2500 ЄВРО з огляду на всі його вимоги та витрати у судовому провадженні.

Б. Пеня

37. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.

1. Оголошує скаргу заявника за п. 1 ст. 6 Конвенції прийнятною, решту скарг неприйнятними;

2. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції;

3. Вирішує, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику суму, що складає 2500 ЄВРО (дві тисячі п'ятсот ЄВРО), з огляду на всі його скарги та витрати у судовому провадженні, плюс суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника. Валюта платежу має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу;

(в) у випадку невиплати чи несвоєчасної виплати державою-відповідачем належної заявникові суми на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсотки, з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку;

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 квітня 2005 року відповідно до пп. 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.