КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОКРЕМА ДУМКА
судді Конституційного Суду України Алли Олійник у справі за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 279-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення
Конституційний Суд України (далі - Суд) 11 грудня 2025 року ухвалив Рішення № 7-р(I)/2025 у справі (далі - Рішення) за конституційними скаргами Гасяка В.В., Диняка С.В., Маклашевського В.В. щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 279-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - Кодекс).
Оспорювані приписи Кодексу формують законодавчий механізм притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті (а саме перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм під час руху великогабаритними і великоваговими транспортними засобами автомобільними дорогами, вулицями або залізничними переїздами), зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, зокрема в автоматичному режимі.
Не погоджуючись з Рішенням, на підставі статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" (далі - Закон), § 74 Регламенту Суду вважаю за потрібне викласти окрему думку щодо Рішення.
У конституційних скаргах Гасяк В.В., Диняк С.В., Маклашевський В.В. стверджували, що частина перша статті 14-3, частина друга статті 132-1, частина восьма статті 258, частина четверта статті 279-5 Кодексу призводять до: запровадження моделі відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, що зафіксовані за допомогою засобів фото- й кінозйомки, відеозапису, зокрема в автоматичному режимі, несумісної з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності; встановлення адміністративної санкції (розміру штрафу), яка за своєю природою фактично є кримінальною; множинного покарання за одне триваюче порушення; застосування презумпції вини під час притягнення до адміністративної відповідальності, що не відповідає презумпції невинуватості під час притягнення особи до адміністративної відповідальності.
Остаточними судовими рішеннями у справі кожного із авторів клопотання є рішення суду апеляційної інстанції, якими підтверджено правомірність накладення адміністративних стягнень на - Гасяка В.В., Диняка С.В. та Маклашевського В.В. за вчинення правопорушення, передбаченого частиною другою статті 132-1 Кодексу.
Суд визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), частину першу статті 14-3, частину другу статті 132-1 Кодексу; закрив конституційне провадження у справі за конституційними скаргами Гасяка В.В., Диняка С.В., Маклашевського В.В. щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 279-5 Кодексу на підставі пункту 1 статті 62 Закону - звернення до Суду неналежним суб’єктом.
Наріжним каменем цього конституційного провадження є питання про те, чи дотримано законодавцем справедливого балансу між публічним інтересом (забезпеченням безпеки на автомобільному транспорті шляхом автоматизованого контролю) та приватним інтересом суб’єктів права на конституційну скаргу (захист права власності тощо) - принципу пропорційності (домірності).
Щодо обґрунтованості Рішення
1. Відповідно до частини другої статті 147 Конституції України діяльність Суду ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов’язковості ухвалених ним рішень і висновків.
Суд здійснює свою діяльність на засадах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, відкритості, повного і всебічного розгляду справ, обґрунтованості та обов’язковості ухвалених ним рішень і висновків (стаття 2 Закону).
Принцип обґрунтованості рішень конституційних судів є невід’ємним елементом конституційної юрисдикції та верховенства права (правовладдя) в демократичній державі, гарантією проти свавілля, запорукою довіри громадян до конституційного правосуддя та інструментом ефективного захисту прав і свобод людини.
У статті 151-2 Конституції України закріплено, що рішення та висновки, ухвалені Судом, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Цей припис Конституції України не лише підкреслює винятковий статус актів Суду, а й зумовлює потребу їх належного обґрунтування.
Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) інтегрує конституційні суди до сфери дії статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), вимагаючи від них дотримання гарантій справедливого судочинства, зокрема права на вмотивоване рішення.
До гарантій, закріплених у пункті 1 статті 6 Конвенції, належить зобов’язання судів, включно з конституційними судами, надавати достатнє обґрунтування своїх рішень, особливо якщо справа, яка перебуває на розгляді суду, стосується прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією [рішення у справі див. зображення від 7 лютого 2023 року (заява № 41394/15), §§ 105-109], [див.: Ключова тема. Пункт 1 статті 6 Конвенції (цивільний аспект). Провадження Конституційного Суду].
Недотримання стандарту обґрунтування рішень є порушенням не лише статті 6 Конвенції, але й принципу верховенства права (правовладдя), закріпленого у документах Венеційської Комісії "За демократію через право" (Венеційська комісія).
Варто визнати, що ані національне законодавство, ані міжнародні акти не містять уніфікованого стандарту викладу рішення органу конституційної юрисдикції чи вичерпного переліку критеріїв достатності його мотивування. Водночас усталена практика ЄСПЛ та доктринальні підходи Венеційської Комісії послідовно стверджують імперативність вимоги щодо зрозумілості, логічної узгодженості та переконливості судової аргументації. Мотивувальна частина рішення має бути достатньою для того, щоб продемонструвати, що резолютивна частина рішення є результатом раціонального, об’єктивного та неупередженого юридичного аналізу, внаслідок якого суд дійшов висновку щодо конституційності або неконституційності оспорюваних законодавчих приписів.
Разом з тим аналіз мотивувальної частини Рішення свідчить, що Суд, формально згадавши окремі доводи авторів клопотання, фактично ухилився від здійснення ґрунтовного конституційно-правового аналізу порушених ними питань. Зміст Рішення не містить оцінювання аргументів суб’єктів права на конституційні звернення крізь призму конституційних принципів: індивідуалізації юридичної відповідальності, ne bis in idem (заборони подвійного притягнення до відповідальності) та презумпції невинуватості. Також Суд не здійснив належного аналізу балансу між публічним інтересом (забезпечення безпеки у сфері безпеки на автомобільному транспорті) та приватним інтересом авторів клопотання (захист права власності тощо).
2. У Рішенні відомості щодо суб’єктів права на конституційну скаргу та фактичних обставин їхніх справ висвітлено поверхнево та неповно. Суд обмежився лише загальною констатацією факту звернення авторів клопотання, залишивши поза увагою детальний опис юридичного контексту, в якому відбулося застосування до них оспорюваних приписів Кодексу.
Такий фрагментарний спосіб викладу не дає можливості повною мірою ідентифікувати правовий статус суб’єктів права на конституційну скаргу, з’ясувати конкретні обставини притягнення їх до відповідальності. Це, своєю чергою, унеможливлює розуміння того, як саме оспорювані приписи Кодексу вплинули на права конкретних авторів клопотання, і чи був цей вплив однаковим для всіх.
Звертаю увагу, що хоча всі суб’єкти права на конституційну скаргу оспорювали одні й ті самі приписи Кодексу, їхній правовий статус є відмінним: Гасяк В.В. - фізична особа, власник транспортного засобу, який на час вчинення адміністративного правопорушення перебував в оренді юридичної особи; Диняк С.В. - посадова особа (генеральний директор ТОВ,,Юніграм"); Маклашевський В.В. - посадова особа (директор ТОВ,,БЕЛОГВІ").
Ці відмінності мають істотне значення для оцінки конституційності застосування до них оспорюваних приписів Кодексу про відповідальність, оскільки обсяг прав та обов’язків фізичних осіб, посадових осіб і юридичних осіб може різнитися. Відсутність у Рішенні чіткого визначення того, які саме конституційні права кожного із авторів клопотання були об’єктом втручання, нівелює індивідуальний характер конституційної скарги та ускладнює розуміння юридичної позиції Суду.
На моє переконання, рішення Суду має містити вичерпну інформацію, яка дає змогу як учасникам провадження, так і суспільству (сторонньому спостерігачеві) чітко зрозуміти предмет конституційного контролю, суб’єктний склад та сутність порушених прав, що є запорукою прозорості, обґрунтованості та легітимності рішення. Особливо це важливо з огляду на те, що інститут конституційної скарги призначений для захисту прав осіб, які часто не мають фахової юридичної освіти. Доступність та зрозумілість аргументації є необхідною умовою сприйняття судового рішення як конституційного суду, що ґрунтується на цінностях Конституції України, а не на політичній чи адміністративній доцільності.
3. Аргументуючи свій підхід до вирішення справи, Суд у мотивувальній частині Рішення зазначив: "Вирішуючи цю справу, враховує те, що підставою для звернення до Конституційного Суду України у цій справі стало, на думку суб’єктів права на конституційну скаргу, ймовірне порушення конституційних прав та гарантій, визначених статтею 8 (щодо дотримання принципу домірності як складника принципу верховенства права), статтею 61 (щодо індивідуалізації юридичної відповідальності), статтею 62 (щодо презумпції невинуватості) Конституції України. За таких обставин статті 1, 3, 21, 22, 24, 55, 59 Конституції України для цілей розгляду цієї справи не є застосовними".
Таке звуження конституційних параметрів перевірки не підкріплене правовими аргументами, що робить позицію Суду методологічно непослідовною з огляду на таке.
Конституція України є цілісним документом, приписи якого перебувають у нерозривному логічному взаємозв’язку. Стаття 61 Конституції України (індивідуалізація юридичної відповідальності) та стаття 62 Конституції України (презумпція невинуватості) не існують автономно, вони є похідними від загальних засад правового статусу особи (статті 3, 21, 24 Конституції України) та принципу правової держави (стаття 1 Конституції України). Штучне відокремлення приписів від загальних принципів, які наповнюють їх змістом, призводить до фрагментарного, а не системного бачення конституційної проблеми.
Неможливо повноцінно оцінити дотримання презумпції невинуватості без аналізу гарантій людської гідності (стаття 3 Конституції України) та принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України), який охоплює, зокрема, вимоги заборони свавілля, юридичної визначеності, домірності втручання та справедливості процедури притягнення особи до юридичної відповідальності.
Суд неодноразово вказував, що саме принцип правової держави вимагає від законодавця дотримання критеріїв справедливості та домірності втручання. Зокрема, у Рішенні від 6 вересня 2023 року № 6-рп(I)/2023 Суд зазначив, що правова держава, вважаючи адміністративне стягнення передусім виправним та превентивним засобом, має використовувати не надмірні, а лише потрібні та зумовлені зазначеною метою заходи (третє речення абзацу четвертого підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини). Незастосування статті 1 Конституції України як мірила конституційності оспорюваних приписів Кодексу позбавило Суд можливості застосувати доктринальні критерії "якості закону"та "належного урядування", звівши конституційний контроль до вузького формально-юридичного зіставлення текстів, замість глибинного ціннісного аналізу.
"Основною вимогою до законодавства є його відповідність критеріям і принципам, встановленим у Конституції України, зокрема принципові верховенства права" ( абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Суду від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 ).
У Рішенні від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010 року (справа про адміністративну відповідальність у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху) Суд вказав, що приписи статті 14-1 Кодексу можуть застосовуватися лише в системному зв’язку з низкою інших статей, передбачених Особливою частиною Кодексу.
У Рішенні зазначено, що питання про відповідність Конституції України (конституційність) частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1 Кодексу має вирішуватись із урахуванням приписів статей Загальної та Особливої частин Кодексу, оскільки вони є невід’ємними складовими елементами єдиного механізму притягнення осіб до відповідальності у сфері безпеки на автомобільному транспорті.
Проте Суд не здійснив системний аналіз на відповідність Конституції України частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1 Кодексу у взаємозв’язку з нормами Кодексу, що регулюють процедуру притягнення до адміністративної відповідальності.
Отже, таке селективне окреслення референтних конституційних норм не лише обмежило повноту і всебічність розгляду справ, а й призвело до того, що оспорювана модель відповідальності залишилася поза межами належної перевірки на відповідність фундаментальним принципам, закріпленим у розділах I та II Конституції України .
Щодо індивідуального характеру юридичної відповідальності, презумпції невинуватості та домірності санкції, передбаченої частиною другою статті 132-1 Кодексу
1. Згідно зі статтею 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Принцип індивідуалізації виражається у диференціації правопорушень і санкцій залежно від суспільної небезпеки правопорушення та особистості правопорушника, встановленні міри та обсягу відповідальності з урахуванням суспільної небезпеки конкретного правопорушення.
Принцип індивідуалізації юридичної відповідальності становить основу юридичного механізму забезпечення прав особи, спрямованого на унеможливлення притягнення особи до юридичної відповідальності за адміністративні правопорушення, які вона не вчиняла.
Суд у Рішенні від 26 травня 2015 року № 5-рп/2015 викладав юридичні позиції щодо змісту принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, закріпленого частиною другою статті 61 Конституції України, у якому зазначив, що для забезпечення дотримання прав особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, індивідуалізації її відповідальності та реалізації вимог статті 245 Кодексу "щодо своєчасного, всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи, вирішення її у відповідності з законом уповноважений орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов’язаний з’ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При накладенні стягнення необхідно враховувати характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність" ( абзац третій підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Суд зазначив, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності у процедурі притягнення особи до адміністративної відповідальності має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов’язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, наявності обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність [ абзац другий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 15 червня 2022 року № 4-р(II)/2022 ].
Суб’єкти права на конституційну скаргу стверджують, що, на їхню думку, частина перша статті 14-3 Кодексу не відповідає Конституції України, оскільки порушує принципи індивідуалізації юридичної відповідальності. Спірні норми Кодексу не містять чіткого визначення об’єктивної сторони (протиправних дій чи бездіяльності), суб’єктивної сторони (вини) та кола суб’єктів відповідальності, що унеможливлює передбачуваність правових наслідків поведінки особи та створює фактичну презумпцію вини відповідальної особи за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті частиною другою статті 132-1 Кодексу. Індивідуальний характер відповідальності, визначений частиною першою статті 14-3 Кодексу, "повністю виключає" обов’язок суб’єкта владних повноважень установити конкретні дії чи бездіяльність відповідальної особи за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті які спричинили правопорушення частиною другою статті 132-1 Кодексу, автоматично презюмуючи їх відповідальність.
Суд дійшов висновку, що частина перша статті 14-3 Кодексу не суперечить принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, установленому частиною другою статті 61 Конституції України.
Оцінюючи частину першу статті 14-3 Кодексу на предмет дотримання принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, Суд керувався тим, що у ній не встановлено відповідальності за адміністративне правопорушення, а лише визначено спеціального суб’єкта, який відповідає за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті у випадку вчинення правопорушення, відповідальність за яке передбачена Кодексом.
Суд також вважає, що в частині першій статті 14-3 Кодексу закладено презумпцію факту, за якою відповідальну особу на момент правопорушення prima facie (на перший погляд) вважають такою, що керувала транспортним засобом. Таке унормування є виправданим з огляду на шкоду, якої можуть завдати транспортні засоби, допущені до руху з перевищенням норм габаритно-вагового контролю, та узгоджується із потребою у забезпеченні безпеки дорожнього руху та безпеки на автомобільному транспорті, захисту інтересів суспільства та держави в цілому. Така презумпція може бути спростована відповідальною особою у спосіб, визначений законодавцем у межах адміністративних процедур або в судовому порядку.
Рішення в мотивувальній частині не містить методологічного підходу щодо оцінки індивідуалізації юридичної відповідальності, визначеної частиною першою статті 14-3 Кодексу.
2. Згідно з частинами першою, другою статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Відповідно до пункту 2 статті 6 Конвенції кожен, кого обвинувачують у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Послідовно розвиваючи свої юридичні позиції щодо принципу презумпції невинуватості, Суд застерігає від буквального та спрощеного тлумачення принципу презумпції невинуватості. Будучи важливою гарантією прав і свобод людини означений принцип не можна пов’язувати лише з кримінально-правовими відносинами [ абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини рішення Суду від 8 червня 2022 року № 3-р(II)/2022 ].
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що дотримання принципу презумпції невинуватості є обов’язковим не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави [рішення у справі Allenet de Ribemont v. France від 10 лютого 1995 року (заява № 15175/89)], що договірні держави можуть за "певних умов зробити караними доконаний факт або очевидний намір, попри те, чи є вони наслідком злочинного умислу або недбалості" [рішення у справі Salabiaku v. France від 7 жовтня 1988 року (заява № 10519/83), § 27]. Попри це договірні держави, які застосовують аналогічні презумпції, повинні "забезпечувати справедливий баланс між важливістю того, що є вагомим, та правом на захист; інакше кажучи, застосовні засоби мають бути переконливо домірними стосовно визначеної мети" [рішення у справі Janosevic v. Sweden від 23 липня 2002 року (заява № 34619/97), § 101].
Відповідно до принципу 7 Рекомендації № R (91) 1 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо адміністративних санкцій від 13 лютого 1991 року адміністративний орган зобов’язаний нести тягар доказування як складову презумпції невинуватості, а особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, не зобов’язана доводити свою непричетність до скоєного правопорушення.
У практиці ЄСПЛ критеріями, на підставі яких установлюється, чи має застосовуватися кримінальний аспект статті 6 Конвенції, є: 1) юридична кваліфікація діяння в національному законодавстві [тобто з’ясування того, як кваліфікують діяння в національному праві: кримінальне правопорушення (злочин), адміністративне правопорушення, дисциплінарне тощо]; 2) природа правопорушення; 3) характер і суворість (ступінь тяжкості) покарання, що його може бути застосовано до особи [рішення у справі Engel and others v. The Netherlands від 8 червня 1976 року (заяви №№ 5100/71; 5101/71; 5102/71; 5354/72; 5370/72), § 82, § 83]. При цьому перший критерій є лише початковим і не має визначального значення. Водночас другий та третій критерії є вирішальними для з’ясування того, чи підпадає діяння під "кримінальне правопорушення" в розумінні Конвенції. Для застосування статті 6 Конвенції в кримінальній ділянці достатньо, щоб правопорушення за своїм характером вважали "кримінальним" із погляду Конвенції або щоб за вчинене правопорушення до особи було застосовано покарання, яке за своїм характером і ступенем суворості належало в цілому до "кримінальної" ділянки [рішення у справі Lutz v. Germany від 25 серпня 1987 року (заява № 9912/82), § 55]. [третє-шосте речення абзацу третього пункту 4 мотивувальної частини Рішення Суду від 21 липня 2021 року № 5-р(II)/2021 ].
Ураховуючи те, що адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху можуть підпадати під поняття "кримінальне правопорушення" в розумінні статті 6 Конвенції, з огляду на принцип невинуватості тягар доказування у відповідній категорії справ покладено на відповідні органи, а не на особу, яка вчинила відповідне правопорушення.
ЄСПЛ наголошує, що обов’язок адміністративного органу нести тягар доведення є складовою презумпції невинуватості і звільняє особу від обов’язку доводити свою непричетність до скоєння порушення.
Із Рішення випливає, що висновок Суду: "установлення в Кодексі відповідальності prima facie не суперечить принципу презумпції невинуватості, закріпленому частиною першою статті 62 Конституції України, та є виправданим заходом превентивного контролю у сфері безпеки на автомобільному транспорті" ( абзац п’ятий пункту 9 мотивувальної частини ) - ґрунтується на висновку Конституційного Суду Чеської Республіки від 16 травня 2018 року.
Системне тлумачення частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1 Кодексу у взаємозв’язку з нормами Кодексу, що регулюють процедуру притягнення до адміністративної відповідальності, засвідчує, що законодавець фактично перекладає тягар доказування на відповідальну особу, а не на орган (посадову особу), уповноважений розглядати справу про правопорушення.
Відповідно до частини першої статті 279-7 Кодексу "відповідальна особа, зазначена у частині першій статті 14-3 цього Кодексу, або особа, яка ввезла транспортний засіб на територію України, звільняється від адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, якщо протягом 20 календарних днів з дня вчинення відповідного правопорушення або з дня набрання постановою про накладення адміністративного стягнення законної сили:
така особа надала документ, який підтверджує, що до моменту вчинення правопорушення транспортний засіб вибув з її володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, або щодо протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу;
особа, яка користувалася транспортним засобом на момент вчинення зазначеного правопорушення, звернулася особисто до органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справи про адміністративні правопорушення, із заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності, а також надала документ (квитанцію) про сплату відповідного штрафу".
Тобто саме на відповідальну особу, зазначену в частині першій статті 14-3 Кодексу, законодавство покладає обов’язок довести свою невинуватість у вчиненні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. У разі якщо відповідальна особа, зазначена у статті 14-3 Кодексу, не надасть доказів, які свідчать про те, що вона не вчиняла правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, це фактично свідчить про визнання нею вини у скоєному (спростовна презумпція).
Отже, законодавець установив такий спосіб звільнення від відповідальності за перевищення габаритно-вагових параметрів вантажів керівника юридичної особи або особи, яка виконує повноваження керівника юридичної особи, як повідомлення про ту особу, яка безпосередньо використовувала транспортний засіб у момент вчинення такого правопорушення, однак надав можливість внесення такого повідомлення до уповноваженого органу лише водієві, який, власне, і вчинив це правопорушення.
Суду необхідно було з’ясувати та викласти мотиви щодо того, чи обов’язок доведення невинуватості осіб (частина перша статті 14-3 Кодексу), які притягаються до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 132-1 Кодексу, відповідає принципу презумпції невинуватості (стаття 62 Конституції України), чи порушуються конституційні гарантії захисту прав та інтересів авторів клопотання та чи є вони співмірними з публічним інтересом, який забезпечується статтею 14-3 Кодексу.
Запровадження презумпції prima facie є допустимим з огляду на ту шкоду, якої можуть завдати транспортні засоби у випадку, коли вони рухаються автомобільними дорогами з перевищенням габаритно-вагових норм, та узгоджується з потребою у забезпеченні безпеки на автомобільному транспорті, захисті інтересів суспільства та держави загалом.
З урахуванням практики ЄСПЛ, вважаю, що Суд мав узяти до уваги, що презумпція prima facie може бути прийнятною для окремих випадків, але лише до певної межі. Однак, якщо порушення за своїм характером (сутністю) або санкцією є співмірним із кримінальним правопорушенням, тоді зазначена презумпція має поступитися презумпції невинуватості.
Суд не встановив, чи підпадає адміністративне правопорушення, визначене статтею 132-1 Кодексу, під поняття "кримінальне правопорушення", що має значення для висновку про конституційність оспорюваних приписів Кодексу.
Щодо домірності санкції, передбаченої частиною першою статті 132-1 Кодексу
Принцип домірності (пропорційності) є фундаментальним елементом верховенства права rule of law та необхідною умовою легітимності будь-якого обмеження прав людини в демократичному суспільстві.
У Рішенні від 21 липня 2021 року № 3-р(II)/2021 Суд зазначив, що "принцип верховенства права, зокрема така його вимога, як принцип домірності, є взаємопов’язаними фундаментальними засадами функціонування усієї юридичної системи України" (перше речення абзацу четвертого пункту 3 мотивувальної частини).
Співвідношення поставленої мети та засобів її досягнення має відповідати вимогам принципу домірності, який забезпечує справедливий баланс між вимогами захисту загального інтересу та потребою у забезпеченні індивідуальних прав особи, відповідно до якого цілі обмежень прав людини мають бути істотними, а засоби їх досягнення - обґрунтованими та мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежено [ абзац другий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Суду від 6 квітня 2022 року ].
На думку Гасяка В.В., Диняка С.В., Маклашевського В.В., установлення частиною другою статті 132-1 Кодексу надмірного розміру штрафної санкції є несправедливим та непропорційним. Крім того, суб’єкти права на конституційну скаргу зазначають, що відсутність справедливого балансу між легітимною метою публічного інтересу (забезпечення безпеки дорожнього руху) та конституційним правом власності (стаття 41 Конституції України) призводить до непропорційного втручання в їх право власності. Розмір санкції, передбаченої частиною другою статті 132-1 Кодексу, є надмірним, він перевищує розмір штрафу, як вид покарання за окремі кримінальні правопорушення, передбачені Кримінальним кодексом України (далі - КК України).
Диняк С.В. вважає, що частина друга статті 132-1 Кодексу не відповідає Конституції України, а саме її статтям 1, 3, 8, 41, оскільки надмірний розмір штрафної санкції є несправедливим та непропорційним. Маклашевський В.В. зазначає, що стаття 132-1 Кодексу не відповідає статтям 1, 8, 61 Конституції України .
Обґрунтовуючи неконституційність приписів частини другої статті 132-1 та частини першої статті 14-3 Кодексу, Диняк С.В. зазначив, що загальний розмір штрафів за всіма постановами, винесеними Державною службою України з безпеки на транспорті, становить 51 391 000 грн, що з урахуванням примусового стягнення у подвійному розмірі відповідно до статті 300-2 Кодексу фактично становить 102 782 000 грн.
Загальний розмір штрафів за постановами, винесеними Державною службою України з безпеки на транспорті, що оскаржуються у справі № 283/424/22, в якій ухвалено остаточне судове рішення, становить 1 037 000 грн, що з урахуванням примусового стягнення у подвійному розмірі відповідно до статті 300-2 Кодексу становить 2 074 000 грн.
Маклашевський В.В. зазначив, що розмір штрафу за всіма постановами, винесеними Державною службою України з безпеки на транспорті, становить 17 323 000 грн, що з урахуванням примусового стягнення у подвійному розмірі відповідно до статті 300-2 Кодексу становить 34 646 000 грн. Загальний розмір штрафів за постановами, що оскаржувалися у справі № 522/2175/22, становить 4 828 000 грн, що з урахуванням примусового стягнення у подвійному розмірі відповідно до статті 300-2 Кодексу становить 9 656 000 грн.
З матеріалів справи Гасяка В.В. вбачається, що його притягнуто до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачене частиною другою статті 132-1 Кодексу, з накладенням штрафу у розмірі 34 000 грн.
Суд у Рішенні після викладення мотивів щодо втручання у право власності та констатації легітимності мети захисту автомобільних доріг та безпеки дорожнього руху дійшов висновку, "що відповідальність за адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, що установлена частиною другою статті 132-1 Кодексу, є домірним засобом превентивного контролю, має легітимну мету та узгоджується з міжнародними стандартами відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері дорожнього руху та безпеки на автомобільному транспорті", тому "частина друга статті 132-1Кодексу є такою, що не суперечить Конституції України" (абзаци восьмий, дев’ятий пункту 10 мотивувальної частини ).
Мотивувальна частина Рішення не містить обґрунтування щодо домірності санкції, передбаченої частиною третьою статті 132-1 Кодексу.
У Рішенні від 21 липня 2021 року № 5-р(II)/2021 Суд зазначив, що ЄСПЛ "розглядаючи справи проти України, визнавав визначені в Кодексі адміністративні правопорушення кримінальними як на підставі природи (характеру) правопорушення, так і характеру й суворості (ступеня тяжкості) адміністративного стягнення. Останнє насамперед стосується значних за розміром штрафів та адміністративного арешту" ( абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини). ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що конвенційні поняття "кримінальне обвинувачення", "кримінальне правопорушення" мають "автономне значення". Тобто ЄСПЛ щоразу відповідно до сформованих критеріїв самостійно визначає, належить те або інше діяння до кримінального правопорушення чи ні.
Згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ адміністративні стягнення, як значні адміністративні штрафи, є співмірними з кримінальним покаранням [рішення у справі "Engel and others v. The Netherlands" від 8 червня 1976 року (заяви №№ 5100/71; 5101/71; 5102/71; 5354/72; 5370/72), § 82, § 83], Гурепка проти України/Gurepka v. Ukraine від 6 вересня 2005 року (заява № 61406/00), A. Menarini Diagnostics S.R.L. v. Italy від 27 вересня 2011 року (заява № 43509/08)].
Отже, відповідно до практики ЄСПЛ, зокрема, у справах проти України, розгляд справ про адміністративні правопорушення підпадає під гарантії статті 6 Конвенції у кримінальній сфері. Наведене пояснюється як каральною природою положень Кодексу, так і суворістю санкцій в окремих випадках: санкції за адміністративні правопорушення інколи є суворішими, ніж за кримінальні злочини.
Суд мав проаналізувати та дослідити, чи є за своїм характером правопорушення, визначене частиною другою статті 132-1 Кодексу, співмірним кримінальному правопорушенню, чи є відповідальність за адміністративні правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, що передбачено частиною другою статті 132-1 Кодексу, домірним засобом превентивного контролю, чи є адміністративна відповідальність за частиною другою статті 132-1Кодексу обтяжливою для особи, яку притягають до адміністративної відповідальності; чи є штрафи в розмірі п’ятисот - трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян досягненням легітимної мети; чи можливе застосування менш обтяжливих альтернативних засобів для досягнення тієї самої легітимної мети у притягненні до відповідальності за частиною другою статті 132-1 Кодексу, ніж передбачені штрафи, що можуть перевищувати штрафи за вчинення деяких кримінальних правопорушень, зокрема крадіжка, грабіж та інші кримінальні правопорушення.
Суд не надав оцінки тому, що мінімальний розмір адміністративного штрафу за порушення габаритно-вагових норм, передбачених частиною другою статті 132-1 Кодексу, може становити від п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а максимальний - до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Варто зазначити, що порівняно з санкцією частини другої статті 132-1 Кодексу за кримінальні правопорушення як вид кримінального покарання і за окремими статтями КК України він становить: за таємне викрадення чужого майна (крадіжка), передбачене частиною першою статті 185 КК України зокрема, від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за відкрите викрадення чужого майна (грабіж), передбачене частиною першою статті 186 КК України, - від двох тисяч до чотирьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда, передбачене частиною першою статті 283 КК України, - від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; за хуліганство, передбачене частиною першою статті 296 КК України, - від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Згідно зі статтею 291 КК України порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, а також нормативно-правових актів, норм і правил виготовлення, переобладнання, ремонту транспортних засобів, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, карається штрафом від двох тисяч до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до п’яти років.
З огляду на викладене, передбачений у частині другій статті 132-1 Кодексу розмір адміністративних штрафів у п’ятисот - три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян майже аналогічний розміру кримінально-правових штрафів за порушення правил на транспорті, які спричинили загибель людей або інші тяжкі наслідки (стаття 291 КК України).
Кваліфікація правопорушення як "кримінального" надає особі додаткові гарантії, передбачені Конституцією України, а саме держава повинна довести вину особи відповідно до статті 62 Конституції України, заборону подвійного притягнення до відповідальності за одне правопорушення (стаття 61 Конституції України).
Застосування презумпції prima facie у системі законодавчого унормування покладає на державу обов’язок розмежувати незначні (дрібні) та значні (істотні) адміністративні правопорушення, встановити диференціацію між правопорушеннями, які можуть розглядатися у спрощеному порядку (без участі особи), та правопорушеннями, під час розгляду яких мають бути застосовані повні гарантії (зокрема й презумпція невинуватості).
ЄСПЛ, зокрема у справах Engel and others v. The Netherlands від 8 червня 1976 року (заяви №№ 5100/71, 5101/71, 5102/71, 5354/72, 5370/72) та A. Menarini Diagnostics S.R.L, v. Italy від 27 вересня 2011 року (заява № 43509/08), установив, що навіть за об’єктивної відповідальності принцип пропорційності вимагає індивідуального аналізу в кожному конкретному випадку, особливо коли штрафи наближаються за розміром до кримінальних покарань.
З огляду на викладене висновок Суду про домірність санкції, передбаченої частиною другою статті 132-1 Кодексу, не можна вважати належно обґрунтованим з огляду на конституційні стандарти пропорційності та практику ЄСПЛ щодо "квазікримінальних" адміністративних штрафів.
Без поглибленого аналізу домірності санкції, передбаченої частиною другої статті 132-1 Кодексу, за критеріями Енгеля неможливо зробити висновок про домірність санкції, а отже, про конституційність статті 132-1 Кодексу.
Крім того, визнання санкції за природою співмірною з кримінальним покаранням потребує обов’язкового застосування до процедури притягнення до відповідальності підвищених конституційних гарантій, визначених статтями 61, 62 Конституції України.
Також зазначаю, що на розгляді Великої палати Суду перебуває справа за конституційними скаргами Забари А.В., Мартиросяна Г.М., Трутнева С.В., Глазько О.С. щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 14-2 Кодексу, конституційною скаргою Копилової Н.А., щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 14-2, частини п’ятої статті 279-1 Кодексу.
Перший сенат Суду Ухвалою від 6 грудня 2020 року № 25-у(I)/2020 ухвалив відмовитися від розгляду справи за конституційними скаргами Забари А.В., Мартиросяна Г.М. щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 14-2 Кодексу та Копилової Н.А. щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 14-2, частини п’ятої статті 279-1 Кодексу на розсуд Великої палати Суду. Обґрунтовуючи відмову від розгляду зазначеної справи на розсуд Великої палати Суду зазначив, що "під час розгляду справи Перший сенат Конституційного Суду України дійшов висновку, що виникла необхідність у тлумаченні положень Конституції України, а саме частини другої статті 61, згідно з якою юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, і частини другої статті 62, згідно з якою ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину".
Вважаю, що необхідно було вирішити питання про відмову від розгляду цієї справи на розсуд Великої палати Суду.
Висновок
Мотивувальна частина Рішення не містить цілісного методологічного підходу до оцінки дотримання принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, презумпції невинуватості та домірності санкції, передбаченої частиною другою статті 132-1 Кодексу, а оскільки Суд не здійснив повного і всебічного розгляду справи, то неможливо і зробити висновок про конституційність оспорюваних приписів Кодексу.
| Суддя Конституційного Суду України | Алла ОЛІЙНИК |
