У зв'язку з тим, що невиконання законних розпоряджень, рішень і вимог органу Антимонопольного комітету України за змістом ч. 2 ст. 22 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" тягне за собою передбачену законом відповідальність, а суб'єкт господарювання такі вимоги не виконав, його згідно з положеннями Закону України "Про захист економічної конкуренції" правомірно було притягнуто до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції (постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 р. у справі № 3-332гс16).
Справи про банкрутство
1. Наведений у ч. 3 ст. 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є вичерпним.
Ураховуючи, що з моменту порушення щодо боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, а спеціальні норми Закону мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, то ч. 3 ст. 8 Закону слід розуміти таким чином, що нею встановлено деякі особливості та обмеження у реалізації права на касаційне оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, які полягають, зокрема, у завершенні розгляду питань про відшкодування сум грошової винагороди арбітражному керуючому та визнання організатора аукціону із завершенням відповідного апеляційного провадження (постанови Верховного Суду України від 27 січня 2016 р. у справах № 3-1158гс15 і № 3-1283гс15).
2. Положення ч. 4 ст. 96 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" застосовується виключно до підприємств, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації (постанова Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. у справі № 3-1247гс15).
3. Аналіз норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає підстави для висновку, що ст. 17 Закону визначено загальні положення, які регулюють порядок переходу боржника до санації, призначення керуючого санацією, його повноваження та підстави звільнення від їх виконання, натомість ст. 18 Закону передбачено процедуру розгляду плану санації та наслідки такого розгляду, зокрема встановлено можливість прийняття загальними зборами рішення про відхилення плану санації та звернення до господарського суду з клопотанням про звільнення керуючого санацією від виконання ним обов'язків та про призначення нового керуючого санацією.
Отже, наведені норми передбачають різні підстави для звільнення керуючого санацією і застосовуються незалежно одна від одної (постанова Верховного Суду України від 27 січня 2016 р. у справі № 3-1300гс15).
4. Постановлення у справі про банкрутство ухвали про визнання кредиторських вимог є підтвердженням наявності заборгованості, яку має бути погашено в порядку та черговості, визначених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
У разі припинення провадження у справі про банкрутство та звернення кредитора, кредиторські вимоги якого не погашено, до суду за захистом свого цивільного права, суди при застосуванні позовної давності повинні взяти до уваги зазначені обставини (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 р. у справі № 3-269гс16).
Спори щодо правовідносин представництва
1. Відповідно до ст. 241 ЦК правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
У розглянутій справі судами об'єктивно встановлено, що відповідач за первісним позовом упродовж тривалого часу вчиняв дії, спрямовані на виконання оспорюваного договору, зокрема підписував додаткові угоди і специфікації на поставку товару, приймав відвантажений товар, здійснював часткову оплату його вартості. За наявності таких фактів судам належало керуватися положеннями ст. 241 ЦК і, зокрема, нормою, наведеною у другому реченні ч. 1 цієї статті.
Сама по собі відсутність у генерального директора відповідача повноважень на укладення від імені товариства спірного договору не створює підстав для визнання цього договору недійсним, оскільки за фактичними обставинами справи договір не тільки прийнято до виконання, але і значною мірою виконано (постанова Верховного Суду України від 6 квітня 2016 р. у справі № 3-84гс16).
2. Аналіз положень ЦК, ГПК, Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" від 23 лютого 2012 р. № 4452-VІ дає підстави для висновку, що уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб із дня початку процедури ліквідації банку набуває повноважень органів управління та контролю неплатоспроможного банку, тобто крім повноважень, визначених Законом, уповноважена особа Фонду здійснює повноваження керівництва банку, а відтак наділена правом видачі та підписання довіреностей від імені банку як юридичної особи на представництво його (банку) інтересів.
За таких обставин судові рішення у справі було скасовано, а справу передано на розгляд суду першої інстанції згідно з пп. "а" п. 1 ч. 2 ст. 111-25 ГПК (постанова Верховного Суду України від 8 червня 2016 р. у справі № 3-399гс16).
Господарський процес
1. Обставини, встановлені рішенням Господарського суду Херсонської області у справі № 5024/1463/2012, не потребують доведення під час розгляду справи № 923/1020/13, оскільки з огляду на положення ст. 35 ГПК є преюдиційними.
Однак постановою Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. скасовано всі судові рішення у справі № 5024/1463/2012, у тому числі рішення Господарського суду Херсонської області від 20 листопада 2012 р., а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відтак, оскаржувана постанова Вищого господарського суду України у справі № 923/1020/13 та залишене в силі рішення Господарського суду Херсонської області від 17 жовтня 2013 р. за первісним і за зустрічним позовами підлягають скасуванню, оскільки їх було прийнято на підставі судового рішення, скасованого Верховним Судом України (постанова Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. у справі № 3-1332гс15).
2. За змістом ст. 15 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 р. № 2453-VI (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді касаційної інстанції) у судах загальної юрисдикції функціонує автоматизована система документообігу. Персональний склад суду для розгляду конкретної справи визначається автоматизованою системою документообігу за принципом вірогідності розподілу справ під час реєстрації в суді позовних заяв, клопотань та скарг.
Згідно зі ст. 2-1 ГПК у господарських судах функціонує автоматизована система документообігу, що забезпечує, зокрема, об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та рівної кількості справ для кожного судді.
Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних документів за принципом вірогідності, який враховує кількість справ, що перебувають у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді рішень для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого порушується питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи, внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, установлених законом.
Порядок функціонування автоматизованої системи документообігу суду визначається Положенням про автоматизовану систему документообігу суду.
Відповідно до ст. 4-6 ГПК перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України колегією суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів. Суддя чи склад колегії суддів для розгляду конкретної справи визначається у порядку, встановленому ч. 3 ст. 2-1 цього Кодексу.
Отже, аналіз наведених процесуальних норм дає підстави для висновку, що законодавець передбачив формування колегії суддів для розгляду справ у касаційному суді, так само як і заміну судді, який з огляду па поважні причини не може брати участь у розгляді справи (перебування судді у відпустці, на лікарняному, у відрядженні чи закінчення терміну повноважень), на інших суддів цього суду, лише через автоматизовану систему документообігу за принципом вірогідності (постанова Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 3-23гс16).
3. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" від 2 грудня 1997 р. № 671/97-ВР торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання.
Статтею 1 ГПК визначено, що право на звернення до господарського суду мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Із наведених норм матеріального і процесуального права випливає, що право звернення до господарського суду з позовом мають юридичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність пов'язану з отриманням прибутку, а регіональна торгово-промислова палата не є прибутковою організацією, оскільки не здійснює комерційну діяльність.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, зокрема якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України (постанова Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 3-158гс16).
4. Сплата судового збору в більшому розмірі, ніж визначено Законом України "Про судовий збір" від 8 липня 2011 р. № 3674-VІ, не є підставою для повернення без розгляду касаційної скарги, а є підставою для повернення переплаченої суми судового збору відповідно до п. 1 ч. 1 та ч. 2 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" (постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 3-283гс16).
5. Згідно з пунктами 2, 7 ч. 1 ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.
Згідно з ч. 9 ст. 16 ГПК (виключна підсудність справ) справи у майнових спорах, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.
Зазначені норми кореспондуються з положеннями ч. 4 ст. 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ (далі - Закон № 2343-ХІІ), відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо.
Системний аналіз положень Закону № 2343-ХІІ дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону № 2343-ХІІ мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (ч. 1 ст. 20 Закону № 2343-ХІІ); за позовом розпорядника майна (ч. 9 ст. 22 Закону № 2343-ХІІ); за заявою комітету кредиторів (ч. 8 ст. 26 Закону № 2343-ХІІ); за заявою керуючого санацією (ч. 5 ст. 28 Закону № 2343-ХІІ); за заявою ліквідатора (ч. 2 ст. 41 Закону № 2343-ХІІ).
Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю таких спорів є їх розгляд і вирішення господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-ХІІ, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Стосовно посилання суду касаційної інстанції на положення ст. 20 Закону № 2343-ХІІ як на єдину норму закону, що може бути підставою для визнання недійсними правочинів (договорів) і спростування майнових дій боржника у межах провадження справи про банкрутство слід зазначити наступне.
З огляду на сферу регулювання Закону № 2343-ХІІ загалом і за змістом зазначеної норми ст. 20, вона є спеціальною стосовно загальних, установлених ЦК підстав для визнання правочинів недійсними, тобто ця норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.
Згідно з ч. 2 ст. 4 зазначеного Кодексу основним актом цивільного законодавства є ЦК. Відповідно до положень ч. 3 ст. 104 ЦК порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.
Таким чином, з огляду на положення статей 4, 104, 110 - 112 цього Кодексу Закон № 2343-ХІІ є частиною цивільного законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей спеціальний Закон, також норм ЦК, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участю боржника (постанова Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 3-304гс16).
6. Оскільки предметом спору у розглянутій справі є стягнення суми державного збору, що є обов'язковим платежем до Державного бюджету України, позивач у правовідносинах, які склалися між сторонами у справі, виконує владну управлінську функцію з організації надходження цього платежу до відповідного бюджету, правових підстав вважати цей спір таким, що виник із господарських відносин, немає, суди всіх інстанцій дійшли помилкового висновку про підвідомчість зазначеного спору господарському суду.
Неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права призвело до помилкового розгляду господарським судом спору, який не підлягав вирішенню в порядку господарського судочинства, тому ухвалені у справі судові рішення було скасовано з припиненням провадження у справі на підставі статей 80, 111-25 ГПК (постанова Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 3-411гс16).
Спори, пов'язані з виконанням судових рішень
1. Відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти свою дію у разі, якщо основне зобов'язання залишилося невиконаним.
За змістом ст. 11 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки.
Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРПОУ. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме із кредитором, то всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язок заставодавця (іпотекодавця) із несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення останньої від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором.
Відтак, сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником.
Саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням і його виключення з ЄДРПОУ не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, якщо до цього іпотекодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на іпотечне майно, передбачене частинами 1, 2 ст. 590 ЦК, ст. 33 Закону України "Про іпотеку", а боржник належним чином не виконував узяті на себе зобов'язання з погашення боргу (постанова Верховного Суду України від 24 лютого 2016 р. у справі № 3-952гс15).
2. Проведення електронних торгів із реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів (постанова Верховного Суду України від 6 квітня 2016 р. у справі № 3-242гс16).
3. Закон України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV у редакції, чинній на час виникнення між сторонами у розглянутій справі спірних правовідносин, не передбачав виведення постанови про стягнення з боржника виконавчого збору в окреме провадження і відкриття такого виконавчого провадження у разі повернення основного виконавчого документа стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 47 цього Закону.
Таким чином, у розглянутій справі суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та дійшов обгрунтованого висновку про те, що на момент вчинення оскаржуваних дій Законом України "Про виконавче провадження" було передбачено виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме провадження та відкриття виконавчого провадження за постановою про стягнення виконавчого збору лише у двох випадках: завершення виконавчого провадження з виконання рішення немайнового характеру та закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених ст. 49 цього Закону. Вчинення відповідних процесуальних дій у випадку повернення без виконання виконавчого документа, виданого на виконання рішення майнового характеру, за письмовою заявою стягувача Закон не передбачав (постанова Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 3-341гс16).
Розгляд господарських спорів третейськими судами
Статтею 20 Закону України "Про третейські суди" від 11 травня 2004 р. № 1701-IV визначено загальний порядок відводу чи самовідводу третейського судді з уточненням щодо особливостей його застосування у постійно діючих третейських судах. Так, за наявності підстав, передбачених ст. 19 цього Закону, сторона може заявити про відвід обраного нею третейського судді лише у разі, якщо обставини, які є підставою для відводу призначеного чи обраного нею третейського судді, стали відомі цій стороні після його призначення чи обрання. Процедура відводу третейського судді у постійно діючому третейському суді визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог цього Закону. Разом із тим за змістом ч. 9 зазначеної статті незалежно від заперечень сторони третейський суддя третейського суду для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), якому заявлений відвід, не може брати участі у справі.
З аналізу наведених норм матеріального права можна дійти висновку, що законодавець, розмежовуючи поняття постійно діючих третейських судів і третейських судів для вирішення конкретного спору (суди ad hoc), встановлює особливості застосування норм Закону України "Про третейські суди", зокрема щодо відводу судді залежно від виду третейського суду: у постійно діючому третейському суді процедура відводу визначається регламентом третейського суду з додержанням вимог цього Закону, а у третейському судді для вирішення конкретного спору лише факт заявлення відводу судді є безумовною підставою для неучасті цього судді у розгляді справи (постанова Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 3-430гс16).