Про узагальнення практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у звязку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація

З точки зору букви закону суди мають право приймати такі рішення, а з точки зору доцільності це викликає сумнів. Звісно, прийняття таких рішень свого роду дублює те, що є загальновідомим та обов'язковим і тому не оцінюється як конструктив, адже відомо, що одним з головних принципів судочинства є принцип обов'язковості судових рішень. При цьому судові рішення є обов'язкові до виконання в силу їх прийняття та набрання ними законної сили. Більш того, подання таких позовів до суду не відповідає критеріям ефективного засобу правового захисту в розумінні Європейського суду з прав людини. Проте, враховуючи реалії сьогодення та положення статті 162 КАС України, позбавлення стягувачів права на звернення до суду з позовами про зобов'язання виконати судове рішення, може створити у них відчуття ще більшої незахищеності. Позбавлення ж стягувачів такого права матиме сенс тільки за умови впровадження в Україні дієвого механізму відповідальності як боржників, так і виконавчих органів за невиконання судового рішення-22. Окремі пропозиції в цьому плані вже є, наприклад запровадження стягнень за несвоєчасне виконання судових рішень-23.

Висновки до підрозділу 3.3.

Проблемним аспектом повноважень адміністративного суду при розгляді справ за позовами стягувачів до органів Державної казначейської служби про зобов'язання виконати рішення суду є те, що адміністративні суди по-різному оцінюють правомірність прийняття ними рішення про зобов'язання відповідача виконати вже прийняте судом рішення. Одні суди не вбачають жодних порушень законодавства в такому випадку та задовольняють ці позови, інші - відмовляють у задоволені позовів з посиланням на те, що вони позбавлені можливості повторно приймати рішення щодо зобов'язання вчинити дії, які визначені в судовому рішенні.

Пропозиції до підрозділу 3.3.

Згідно із частинами першою, другою статті 162 КАС України за результатами розгляду звернення особи до суду з адміністративним позовом і в разі його задоволення можуть бути прийняті постанови: 1) про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматись від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; ... 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Прийняття судами рішення про зобов'язання органу Державної казначейської служби вчинити дії щодо виконання судового рішення є правомірним, оскільки є реалізацією повноваження, яким суд наділено відповідно до пункту 2 частини другої статті 162 КАС України.

3.4. Проблемні питання та особливості визначення юрисдикції судів щодо вирішення спорів у разі, коли спірні відносини виникли щодо невиконання рішення господарського суду чи суду з розгляду цивільних справ

Аналіз справ, які є предметом дослідження, показує, що суди неоднаково визначають юрисдикцію таких спорів. Фактично суди висловили дві позиції з цих питань.

Так, в одних справах, визначаючи юрисдикцію цих спорів, суди виходять саме з юрисдикційної приналежності суду, що видав виконавчий лист, так як судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється тим судом, до юрисдикції якого віднесено розгляд цього спору-24.

Водночас в інших справах суди виходили з того, що спори, що виникають у зв'язку з виконанням органами Казначейства рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, є справами адміністративної юрисдикції. Обґрунтовуючи таку позицію, суди послались на те, що положення діючого Господарського процесуального кодексу України та Цивільного процесуального кодексу України не передбачають розгляду господарськими та цивільними судами скарг на дії органів Казначейства. Як зазначили суди у цих випадках, положеннями статті 121-2 ГПК України та статей 383 - 389 ЦПК України визначається лише порядок оскарження до господарського та цивільного судів дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби, до яких органи Казначейства не відносяться-25.

Неоднаковою є позиція з порушеного питання у судів різних інстанцій Одеського та Донецького адміністративних округів. Цікаво, що однаковими з порушеного питання є позиції Луганського окружного адміністративного суду та Одеського апеляційного адміністративного суду (про поширення юрисдикції адміністративних судів на цю категорію спорів), а також Донецького апеляційного адміністративного суду та Одеського окружного адміністративного суду (про непоширення юрисдикції адміністративних судів на цю категорію спорів).

Так, у справі № 815/5986/13-а за позовом ПП "Флораюгінвест" до Управління державної казначейської служби України в м. Одесі Одеської області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії ухвалою від 21.08.2013 Одеський окружний адміністративний суд відмовив у відкритті провадження за вказаним позовом. Ухвалюючи це рішення, суд першої інстанції виходив з того, що зазначена справа підлягає розгляду господарським судом за правилами господарської юрисдикції, оскільки позивач є стягувачем за наказом господарського суду Одеської області від 26.12.2011 № 35-10/17-1722-2011, а спір виник щодо дій територіального органу Державної казначейської служби України, вчинених під час виконання судового рішення. При цьому, формулюючи такий висновок, суд першої інстанції зазначив, що до юрисдикції адміністративних судів належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні всіх виконавчих документів, передбачених частиною другою статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" , крім тих, відносно яких законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження. Суд першої інстанції наголосив, що критеріями визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу оскарження рішень дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні. У свою чергу, з посиланням на частину четверту статті 82 та частину другу статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" та з врахуванням того, що позивач є стягувачем за наказом Господарського суду Одеської області, а спір виник щодо дій територіального органу Державної казначейської служби України, вчинених під час виконання судового рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначена справа підлягає розгляду господарським судом за правилами господарської юрисдикції-26.

Суд апеляційної інстанції не погодився з цим рішенням з тих мотивів, що положення діючого Господарського процесуального кодексу України (у тому числі положення статей 1, 2, 116, 117, 121-2 ГПК України ) не передбачають розгляду господарськими судами скарг на дії органів Казначейства. Відповідно положеннями статті 121-2 ГПК України визначається порядок оскарження до господарського суду дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби, до яких органи Казначейства не відносяться. Суд апеляційної інстанції визначив, що у спірних правовідносинах між Приватним підприємством та Управлінням Державної казначейської служби України у місті Одесі Одеської області орган Казначейства здійснює владні управлінські функції, покладені на нього відповідно до чинного законодавства. За вищевикладених обставин, з посиланням на положення ст. 18 КАС України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Приватного підприємства не підлягають вирішенню господарським судом, оскільки у спірних правовідносинах між позивачем та відповідачем орган Казначейства здійснює владні управлінські функції, покладені на нього відповідно до чинного законодавства України, то позовні вимоги щодо оскарження дій органу Казначейства підлягають розгляду саме в порядку адміністративного судочинства, до окружного адміністративного суду-27.

Поширення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення цієї категорії спорів було визнано Луганським окружним адміністративним судом. Проте Донецький апеляційний адміністративний суд дійшов протилежного висновку. Зокрема, ухвалою від 22.01.2014 постанову Луганського окружного адміністративного суду від 11.12.2013 у справі № 812/10042/13-а за позовом Державного підприємства "Луганськвугілля" до Головного управління Державної казначейської служби України у Луганській області про зобов'язання вчинити певні дії скасував; провадження в адміністративній справі № 812/10042/13-а закрив. Як вбачається зі змісту судового рішення, закриваючи провадження в адміністративній справі, Донецький апеляційний адміністративний суд виходив з того, що розгляд скарг на дії органу, який здійснює виконання рішень господарських судів, здійснюється в межах господарського судочинства у формі розгляду скарги відповідно до статті 121-2 Господарського процесуального кодексу України, відповідно, дана справа є справою господарської юрисдикції та повинна розглядатися господарським судом. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18.02.2014 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державного підприємства "Луганськвугілля" на ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 22.01.2014 в адміністративній справі за позовом державного підприємства "Луганськвугілля" до Головного управління Державної казначейської служби України у Луганській області про зобов'язання вчинити певні дії-28.

Висновки до підрозділу 3.4.

У сучасній судовій практиці має місце проблема визначення юрисдикції судів щодо вирішення спорів у разі, коли спірні відносини виникли щодо невиконання органами Казначейства рішення господарського суду чи суду з розгляду цивільних справ.

Так, у разі ухвалення господарським судом чи судом з розгляду цивільних справ рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, то відповідно до частини другої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" вони виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, а не державними виконавцями. На практиці часто виникають спори щодо виконання таких рішень і власне й сама проблема: в якому порядку оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність органів Казначейства. Зокрема, не всі суди погоджуються з думкою про поширення юрисдикції адміністративних судів на такі спори, що є наслідком формування різної судової практики з порушеного питання.

Закон України "Про виконавче провадження" встановлює правило щодо оскарження, зокрема, рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ. У той же час про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Казначейства не йдеться.

Крім цього, Господарський процесуальний кодекс та Цивільний процесуальний кодекс передбачають здійснення судового контролю за виконанням судових рішень. Зокрема, відповідно до частин першої, другої статті 121-2 Господарського процесуального кодексу скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядаються господарським судом; згідно з частиною першою статті 383 та частиною другою статті 384 Цивільного процесуального кодексу сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.

З огляду на ці положення Господарський процесуальний кодекс та Цивільний процесуальний кодекс передбачають порядок оскарження лише рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби і лише до судового органу, який видав виконавчий документ.

Водночас органи Казначейства не є органами державної виконавчої служби, оскільки відповідно до Положення про державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 460/2011, Державна казначейська служба України (Казначейство України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України та утворюється для реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Видається, що саме через відсутність окремого законодавчого врегулювання в цій сфері виникають проблемні питання при визначенні юрисдикції спорів, в яких відповідачем є органи Казначейства, що здійснюють виконання рішень господарського суду чи суду з розгляду цивільних справ.

Пропозиції до підрозділу 3.4.

Відповідно до пункту 33 постанови Пленуму ВАСУ від 20.05.2013 № 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів" діяльність органів Казначейства як центрального органу виконавчої влади щодо виконання покладених завдань необхідно вважати владною управлінською функцією.

Виходячи з того, що при виконанні органами Казначейства судових рішень, останні виконують одне з покладених на них завдань (виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація), спори, що виникають під час виконання ними рішень господарського суду чи суду з розгляду цивільних справ, відповідно до частини першої статті 17 КАС України належать до юрисдикції адміністративних судів (юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій...).

3.5. Проблемні питання та особливості визначення юрисдикції судів щодо спорів про стягнення компенсації за порушення строків перерахування коштів за рішенням суду

Вивчення матеріалів судової практики показує, що адміністративні суди по-різному підходять до вирішення питання щодо поширення юрисдикції адміністративних судів на спори про стягнення компенсації за порушення строків перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів на підставі статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" .

Так, в одних випадках суди задовольняють такі позови, а отже, визнають юрисдикцію адміністративних судів щодо вирішення цієї категорії спорів-29, в інших випадках - не визнають, оскільки вважають, що стягнення ж відсотків річних від несплаченої суми стягнення не є публічно-правовим спором у розумінні КАС України .

Наприклад, Херсонський окружний адміністративний суд ухвалою від 24.09.2014 відмовив у відкритті провадження у справі № 821/3920/14 за адміністративним позовом Приватного підприємства "Тарсус Плюс" до Державної казначейської служби України, в якому позивач просив стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь позивача компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми стягнення. Вказане рішення суду першої інстанції вмотивовано тим, що в цьому випадку ПП "Тарсус Плюс" звернулось до адміністративного суду з вимогами, які не містять публічно-правового спору. Суд першої інстанції зазначив, що як у позові, так і в матеріалах справи відсутні посилання на протиправність дій суб'єкта владних повноважень, позивач не просить суд визнати неправомірними дії суб'єкта владних повноважень щодо невиконання рішення суду та стягнення пені за порушення строків його виконання-30.

Суд апеляційної інстанції не погодився з таким висновком суду першої інстанції та скасував зазначене рішення, направивши справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що позивач звернувся з цим позовом до Державної казначейської служби України саме як суб'єкта владних повноважень, на виконанні у якого знаходиться постанова МОАС від 30.08.2010 у справі № 2а-4444/09/2170 про стягнення з Державного бюджету України на користь ПП "Тарсус Плюс" бюджетної заборгованості з ПДВ. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в цьому випадку правовідносини регулюються не статтею 625 ЦК України , якою встановлена відповідальність за порушення грошового зобов'язання, а Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" , який прямо передбачає право на стягнення компенсації у вигляді трьох відсотків річних за несвоєчасне виконання судового рішення, а не пені. Що стосується посилань суду першої інстанції на відсутність публічно-правового спору та підсудність цієї справи господарським судам, суд апеляційної інстанції зазначив, що такий висновок є помилковим, оскільки право на компенсацію у позивача виникло саме через протиправні дії суб'єкта владних повноважень при виконанні ним своїх обов'язків. Так, суд апеляційної інстанції вказав, що пункт 4 частини четвертої статті 105 КАС України встановлено, що адміністративний позов може містити вимоги про стягнення з відповідача-суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю. Також суд апеляційної інстанції послався на положення статті 17 КАС України. Виходячи з вищезазначеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що цей спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а має бути розглянутий за правилами КАС України-31.

Висновки до підрозділу 3.5.

Судова практика свідчить про різне тлумачення законодавства при вирішенні питання про поширення юрисдикції адміністративних судів на спори про стягнення компенсації за порушення строків перерахування коштів за рішенням суду на підставі статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" .

Вказане є наслідком того, що одні судді відкривають провадження та розглядають по суті справи за позовами стягувачів до органів Казначейства про стягнення компенсації за порушення строків перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів, інші - відмовляють у відкритті провадження в таких справах.

Пропозиції до підрозділу 3.5.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" цей Закон встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження", та особливості їх виконання. Із наведених положень можна зробити висновок, що процедури, передбачені згаданим Законом, є особливим елементом завершальної стадії судового провадження.

Згідно з частиною четвертою статті 3, частиною шостою статті 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей. Згідно з частиною першою статті 5 згаданого Закону в разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Із наведеного випливає, що: перерахування коштів є одним з етапів особливої процедури виконання судового рішення, передбаченої цим Законом; порушення, скоєне під час цього етапу, є процедурним порушенням; компенсація - це різновид процедурної відповідальності, тобто відповідальності за процедурне порушення.

У зв'язку з цим норми Цивільного кодексу України, у тому числі щодо відповідальності за порушення грошового зобов'язання (стаття 625), відшкодування шкоди (глава 82), які стосуються інституту цивільної відповідальності як матеріально-правового за своєю природою, не поширюються на зазначений інститут компенсації, що є процедурно-правовим за своєю природою.

Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори про стягнення компенсації за порушення строків перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів на підставі статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" .

3.6. Проблемні питання та особливості звернення до суду у справах про визнання дій органів Казначейства щодо невиконання судових рішень протиправними

Спірною є судова практика з приводу визначення порядку звернення до суду у справах про визнання дій органів Казначейства щодо невиконання судових рішень протиправними (звернення з позовною заявою чи заявою, передбаченою статтею 267 КАС України).

Дослідження судових рішень показало, що значна кількість справ з приводу невиконання органами Казначейства судових рішень про стягнення коштів з державного бюджету, державних органів, підприємств, установ, організацій, розглядалася у загальному порядку за окремим адміністративним позовом, оскільки позовні заяви подані за загальними правилами, встановленими для звернення до адміністративного суду. До таких справ можна віднести більшість справ, на які зроблено посилання у цьому дослідженні.

Так, наприклад, у порядку позовного провадження Київський окружний адміністративний суд розглянув справу № 810/2490/14, Харківський апеляційний адміністративний суд справу № 816/1713/14-а, Окружний адміністративний суд міста Києва справу № 826/2787/14-32.

Разом із тим мають місце випадки, коли суди доходять висновку про необхідність розгляду таких заяв у порядку частини дев'ятої статті 267 КАС України.

Так, у постанові Харківського апеляційного адміністративного суду від 24.12.2014 у справі № 820/17490/14 за позовом ОСОБИ_1 до Державної казначейської служби України про зобов'язання відповідача вчинити певні дії, а саме виплатити гроші за виданим Харківським окружним адміністративним судом виконавчим листом в адміністративній справі № 2а-9628/08/2070, суд вказав, що такі вимоги не можуть становити самостійний предмет позову і повинні розглядатися в порядку частини дев'ятої статті 267 КАС України в межах справи № 2а-9628/08/2070 шляхом подання відповідної заяви-33.

У порядку статті 267 КАС України було розглянуто Житомирським окружним адміністративним судом заяву ОСОБА_1, у якій просив визнати протиправною бездіяльність управління Державної казначейської служби України в Овруцькому районі Житомирської області щодо невиконання судового рішення у цій справі, а також зобов'язати управління Державної казначейської служби України в Овруцькому районі Житомирської області прийняти до виконання виконавчий лист № 2936/14, виданий Житомирським окружним адміністративним судом 29 жовтня 2014 р., про стягнення з місцевого бюджету Овруцького району на користь ОСОБА_1 суми надміру сплаченого податку з доходів фізичних осіб у розмірі 7968,92 грн. та штрафу в розмірі 7968,92 грн-34.

Важливо, що в рамках наведених справ суди не звернули увагу на те, що відповідачами в них були органи Казначейства, а відповідачами у справах, про виконання яких ішлось в їхніх позовах, - Пенсійний фонд України (справа № 2а-9628/08/2070) та податкова інспекція (справа, в рамках якої Житомирським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист № 2936/1429), у той час як частиною дев'ятою статті 267 КАС України передбачено право особи-позивача, на користь якої ухвалено постанову суду, подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такої постанови суду, а не виконавцем такого рішення, наприклад органів Казначейства. У зв'язку з цим важко погодитись з другою з наведених правових позицій з порушеного у цьому пункті узагальнення питання.

Також у рішенні у справі № 815/5580/14 за позовом фізичної особи до Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, в якому позивач просив: визнати протиправною відмову Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області щодо стягнення з ПФУ зазначеної в рішенні суду суми та виплатити її на користь позивача, зобов'язати відповідача на підставі частини другої статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" виплатити не сплачену за судовим рішенням суму з урахуванням інфляції на день виплати, а також виплатити компенсацію за несвоєчасну виплату в розмірі 3 % річних від невиплаченої суми, зобов'язати відповідача виплатити компенсацію нанесеної йому моральної шкоди, суд дійшов висновку, що позивачем обраний неналежний спосіб захисту свого порушеного права. Вказане рішення було мотивовано тим, що відповідно до частини першої статті 267 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. Судом у цій справі встановлено, що спір позивача про стягнення з Головного управління ПФУ в Одеській області на його користь заборгованості по нарахованій за певний період доплаті до пенсії, з урахуванням індексу інфляції розглядався Київським районним судом м. Одеси (№ 520/4646/13). З урахуванням приписів статті 267 КАС України суд дійшов висновку, що саме в рамках справи № 520/4646/13 повинно вирішуватися питання про стягнення з Головного управління ПФУ в Одеській області заборгованості та встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, яке набрало законної сили-35.

Висновки до підрозділу 3.6.

Адміністративними судами по-різному визначається порядок розгляду справ з вимогами до органів Казначейства про визнання протиправними дій щодо невиконання виконавчого документа. Одні суди розглядають такі вимоги в загальному (позовному) порядку, інші - в порядку, який запроваджено статтею 267 КАС України (контролю).

Пропозиції до підрозділу 3.6. КАС України передбачає загальні і спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень.

Загальні способи контролю мають усі суди, незалежно від спеціалізації, і вони полягають у розгляді скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців. Загальний судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому статтею 181 КАС України.

Спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах передбачені статтею 267 КАС України, зокрема до них належать: зобов'язання суб'єкта владних повноважень надати звіт про виконання судового рішення; накладання штрафу за невиконання судового рішення; визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені суб'єктом владних повноважень-відповідачем на виконання такої постанови суду або на порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду.

Адміністративним судам при встановленні судового контролю за виконанням судових рішень у порядку статті 267 потрібно враховувати, що зобов'язати Державну казначейську службу України подати звіт про виконання судового рішення або визнати протиправними рішення, дії чи бездіяльність, вчинені Державною казначейською службою України, можливо за умови, що Державна казначейська служба України має відповідний статус у вказаних правовідносинах, а саме була відповідачем у справі.

У всіх інших випадках, коли рішенням суду було зобов'язано стягнути кошти або безпосередньо з державного бюджету (наприклад, у випадках стягнення судового збору та судових витрат), або з державних органів, підприємств, установ (наприклад, справи, де відповідачами є органи Пенсійного фонду України, органи податкової служби, справи господарської чи цивільної юрисдикції), де Державна казначейська служба України (її органи) не були відповідачами у справі, звернення до суду повинно відбуватися у позовному провадженні.

4.1. Визначення предметної підсудності спорів щодо невиконання рішення окружного адміністративного суду чи місцевого загального суду як адміністративного суду

Аналіз матеріалів практики показує, що судова позиція відносно спорів у разі, коли спірні відносини виникли щодо невиконання рішення окружного адміністративного суду чи місцевого загального суду як адміністративного суду, загалом є сформованою. Зокрема, суди з порушеного питання дотримуються правової позиції, відповідно до якої справи з приводу оскарження стягувачами дій органів Казначейства, вчинених під час виконання судових рішень, ухвалених окружними адміністративними судами чи місцевими загальними судами як адміністративними судами, предметно підсудні цим судам.

Такий підхід цілком збігається з положеннями, викладеними у інформаційному листі ВАСУ від 11.07.2013 № 959/12/13-13. Так, при визначенні предметної підсудності справ про оскарження стягувачами дій органів Казначейства з приводу виконання судових рішень, ухвалених місцевими загальними судами як адміністративними судами, судам слід мати на увазі, що справи з приводу оскарження стягувачами дій територіальних органів Державної казначейської служби України, вчинених під час виконання судових рішень, ухвалених місцевими загальними судами як адміністративними судами, предметно підсудні цим судам.

Водночас різними є правові наслідки відстоювання суддями такої позиції. Наприклад, Дніпропетровський окружний адміністративний суд з підстав недотримання правил підсудності ухвалою від 18.02.2015 у справі № 804/20413/14 закрив провадження у справі-36. Слід зауважити, що провадження у цій справі вже було відкрито та справу призначено до судового розгляду. При таких же обставинах справи та висновку суду про порушення підсудності Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 15.04.2015 у справі № 804/4677/15 передав справу на розгляд до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська; Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 05.06.2014 у справі № 816/1713/14 передав справу на розгляд до Київського районного суду м. Полтави-37. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 25.01.2014 у справі № 815/580/14 (номер в ЄДРСР 36801660) дійшов висновку, що спірні правовідносини підлягають розгляду місцевим загальним судом як адміністративним судом (у цьому випадку Суворовським районним судом м. Одеси) та повернув позовну заяву позивачу. Повертаючи позивачу позовну заяву в подібній ситуації, Одеський окружний адміністративний суд роз'яснив останньому, що він може звернутися з позовом до місцевого загального суду як адміністративного суду-38.

Висновки до підрозділу 4.1.

У судовій практиці не виникає проблем з визначенням предметної підсудності справ у спорах з приводу невиконання рішення окружного адміністративного суду чи місцевого загального суду як адміністративного суду. Поряд із цим різною є позиція судів щодо наслідків недотримання сторонами правил підсудності (повернення позовної заяви, закриття провадження у справі чи передача справи за підсудністю).

Пропозиції до підрозділу 4.1.

З метою унормування судової позиції та забезпечення єдності судової практики пропонується судам ураховувати, що:

1) у разі встановлення судом факту порушення правил предметної підсудності після відкриття провадження у справі така справа підлягає передачі за підсудністю до відповідного місцевого загального суду як адміністративного суду на підставі пункту 2 частини першої статті 22 КАС України;

2) у разі встановлення факту порушення правил предметної підсудності при подачі позовної заяви така позовна заява підлягає поверненню позивачу на підставі пункту 6 частини третьої статті 108 КАС України.

4.2. Визначення початку перебігу тримісячного строку виконання рішення суду, порушення якого є підставою для виплати компенсації

Судова практика є однозначною щодо визначення початку перебігу тримісячного строку виконання рішення суду, порушення якого є підставою для виплати компенсації. Зокрема, початок перебігу тримісячного строку, який передбачений частиною четвертою статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" , при розгляді по суті адміністративних справ зазначеної категорії визначався судами з дня надходження до органу Казначейства документів та відомостей, необхідних для отримання бюджетних коштів.

Відповідно до частини шостої згаданого Закону перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

Згідно з частинами першою, другою статті 5 цього Закону в разі, якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Так, у справі № 810/3342/14 Київський окружний адміністративний суд вказує, що "тримісячний строк для виконання судового рішення, після спливу якого відповідач зобов'язаний нараховувати компенсацію, розпочинається з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей. У цьому випадку, як встановлено судом, документи та відомості щодо виконання судового рішення надійшли до Державної казначейської служби України 26 квітня 2013 р. Отже, такий строк сплив 27 липня 2013 р., що, відповідно, є початковою датою для нарахування компенсації. Таким чином, компенсація підлягає нарахуванню і виплаті за період із 27 липня 2013 р. З приводу визначення конкретної суми компенсації, суд звертає увагу, що обов'язок щодо проведення розрахунку її суми покладено саме на центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, тому проведення розрахунку такої компенсації є дискреційним повноваженням саме Державної казначейської служби України і не може перебиратися на себе судом"-39.

Такої ж позиції дотримуються Одеський апеляційний адміністративний суд у постанові від 03.07.2014 у справі № 523/2324/14-а; Окружний адміністративний суд міста Києва в ухвалі від 29.05.2014 у справі № 826/4676/14, Дніпропетровський окружний адміністративний суд у постанові від 06.03.2015 у справі № 804/11/15-40.

При розглядів справ за позовами стягувачів до органів Казначейства про стягнення компенсації за порушення строків виконання судового рішення початком обчислення строку виконання судового рішення слід вважати дату надходження до органу державної казначейської служби документів та відомостей, необхідних для виконання судового рішення.

У зазначеному контексті варто наголосити на важливості підтвердження у суді факту надходження відповідних документів до Державної казначейської служби України, адже на практиці мають місце випадки відмови у задоволені позову про стягнення такої компенсації, якщо матеріали справи не дають змоги встановити день отримання органами Казначейства всіх документів та відомостей, необхідних для перерахування на користь позивача грошових коштів-41.

Висновки до підрозділу 4.2.

Судова практика свідчить про наявність однакового підходу до визначення початку перебігу тримісячного строку виконання рішення суду, порушення якого є підставою для виплати компенсації за порушення строків виконання судового рішення (частина четверта статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" ). Такий строк адміністративними судами обчислюється з дня надходження до органу державної казначейської служби документів та відомостей, необхідних для отримання бюджетних коштів, а отже, виконання судового рішення. І тільки в деяких випадках у судовій практиці виникали питання щодо документального підтвердження цього факту.

Пропозиції до підрозділу 4.2.

Підтвердження факту надходження відповідних документів та відомостей може бути здійснене шляхом надання суду супровідного листа до таких документів, на якому міститься штамп Державної казначейської служби чи її територіальних органів про їх одержання, копії чека про відправлення цих документів Укрпоштою разом з роздруківкою з офіційного сайта Укрпошти інформації про вручення таких документів, чи надання суду повідомлення про вручення таких документів працівниками Укрпошти чи кур'єрськими службами.

4.3. Особливості порядку розгляду справ у спорах щодо виконання органами Казначейства рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація

Щодо порядку розгляду справ у спорах цієї категорії, то варто зазначити, що з аналізу відповідної судової практики вбачається, що у разі звернення позивачів до суду лише до органів казначейства в порядку, передбаченому статтею 181 КАС України, такі справи вирішувались судами у визначений частиною п'ятою цієї статті у десятиденний строк. У разі звернення до суду позивачів відповідно до положень частини першої статті 21 КАС України (можливість заявлення кількох пов'язаних між собою вимог в одній позовній заяві) до декількох відповідачів (органів Казначейства та органів виконавчої служби) адміністративні справи вирішувались протягом загального строку (1 місяць), визначеного КАС України (частина перша статті 122). Аналогія закону щодо розгляду адміністративних позовів до органів Казначейства (протягом 10-денного строку, як це визначено в разі звернення сторони до органів виконавчої служби) судами не застосовувалась.

Висновки до підрозділу 4.3.

Справи за позовами стягувачів до органів Казначейства про оскарження їх дій щодо виконання судових рішень розглядаються адміністративними судами в позовному (загальному) порядку.

З огляду на наявність уже сформованої судової практики з цього питання не вбачається за доцільне обґрунтування необхідності застосування аналогії закону, а саме статті 181 КАС України, у розгляді адміністративними судами справ цієї категорії. Хоча, з іншого боку, застосування аналогії закону в такому разі забезпечило б оперативність поновлення одного з важливих прав стягувачів - права на виконання судового рішення.

Пропозиції до підрозділу 4.3.

Справи у спорах з приводу виконання органами Казначейства рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, суди розглядають у загальному порядку.

Дослідження судової практики показує, що справ за позовами з приводу невиконання або несвоєчасного виконання судових рішень, ухвалених з підстав, передбачених згаданим Законом, є досить небагато.

Ключовим при розгляді цієї категорії справ є питання щодо правомірності поширення положень Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" , якими передбачено виплату компенсації за несвоєчасне виконання судового рішення, на рішення, ухвалені з підстав, визначених Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність органів досудового розслідування, прокуратури і суду" .

Зокрема, у справі № 817/1330/14 Рівненський окружний адміністративний суд дійшов висновку про правомірність застосування Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" , оскільки він є спеціальним у сфері гарантування державою виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження" , також і у разі стягнення шкоди на підставі Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" . Житомирський апеляційний адміністративний суд та Вищий адміністративний суд України, переглядаючи рішення в цій справі, підтримали позицію Рівненського окружного адміністративного суду-42. Такого ж висновку дійшов Дніпропетровський окружний адміністративний суд у постанові від 06.03.2015 у справі № 804/11/15-43.

Державна казначейська служба України у листі до ВАСУ від 20.02.2015 № 277/0/10-15 вх. просила посприяти в узагальненні практики застосування при розгляді цієї категорії справ. Проте в результаті проведення цього узагальнення як фахівцями ВАСУ, так і фахівцями окружних адміністративних судів, не знайдено рішень у справах з викладенням протилежної позиції. У свою чергу Державна казначейська служба України наполягає, що нарахування та виплата компенсації за порушення встановленого законом строку перерахування коштів (стаття 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" ) не може застосовуватися до судових рішень про відшкодування шкоди за рахунок держави, оскільки зазначені положення поширюються виключно на виконання рішень про стягнення коштів, боржники за якими визначені частиною першою статті 2 цього Закону .

Висновки до розділу 5.

У результаті аналізу судових рішень, які є предметом цього дослідження, встановлено наявність судової позиції, відповідно до якої допускається застосування положень Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" при виконанні судових рішень, ухвалених з підстав, передбачених Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" . Незважаючи на незгоду органів Казначейства з цієї позицією, яка викладена в окремому листі до ВАСУ, підстав для її зміни не вбачається.

Пропозиції до розділу 5.

Нарахування та виплата компенсації за порушення встановленого законом строку перерахування коштів, що передбачено статтею 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" застосовується в разі порушення строків виконання судових рішень про відшкодування шкоди за рахунок держави, зокрема на підставі Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" .

Аналіз практики вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв'язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, засвідчив, що за окремими аспектами адміністративного судочинства у цій сфері, з одного боку, вже сформувались однакові правові позиції щодо вирішення цих спорів, а з іншого, - у практиці суду мають місце різні підходи.

З метою забезпечення однакового застосування адміністративними судами норм права при вирішенні спорів, які виникають у зв'язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, у дослідженні запропоновано шляхи усунення неоднакової судової практики щодо вирішення цієї категорії спорів.

Врахування адміністративними судами результатів цього дослідження у процесі вирішення спорів, які виникають у зв'язку з виконанням рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган або державна установа, підприємство, організація, стане одним з важелів забезпечення реального виконання судових рішень. Адже, як зазначається в Рекомендаціях від 09.09.2003 № 16 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам "Про виконання адміністративних рішень і судових рішень у галузі адміністративного права", які є обов'язковими для виконання Україною як членом Ради Європи, держави-члени повинні забезпечити виконання судових рішень адміністративними органами в межах розумного строку; вони повинні вживати всіх необхідних заходів згідно із законом з метою надання цим рішенням повної сили; у разі якщо адміністративний орган не виконує судового рішення, необхідно передбачити відповідну процедуру, що дозволятиме домагатися виконання такого рішення, зокрема, за допомогою винесення судових заборон або накладення штрафів.

Узагальнення здійснювали суддя ВАСУ Смокович М.І., начальник відділу узагальнення судової практики Котвицький В.Л., головний консультант відділу узагальнення судової практики Серебрякова Ю.О.