| Стаття 112 . Підстави перегляду судових рішень за ново виявленими обставинами | |
| Стаття 113 . Порядок і строк подання заяви про перегляд судових рішень... | Суд нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. рішення Суду у справі Мушта проти України, no. 8863/06, від 18.11.2010). Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (див. рішення Суду у справі Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008). |
| Стаття 113-1 . Прийняття заяви про перегляд судового рішення... | |
| Стаття 114 . Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами | Суд нагадує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. рішення Суду у справі Шульга проти України, no. 16652/04, від 02.12.2010). |
| Розділ XIV ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ, УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ | Суд зазначає, що провадження у суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадією загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатись як цілісний процес (див. рішення Суду у справі Янголенко проти України, no. 14077/05, від 10.12.2009). |
| Стаття 115 . Обов'язковість виконання судових рішень... | Нормативне регулювання розподілу бюджетних коштів не впливає на ситуацію виконання державними органами остаточних рішень судів. Більш того, Суд нагадує про свою усталену практику, згідно з якою нездатність держави виконувати рішення через відсутність достатніх бюджетних коштів не може слугувати виправданням такого невиконання (див. рішення Суду у справі Цибулько та інші проти України, no. 65656/11 та 249 інших заяв, від 20.06.2013). Беручи до уваги усталену практику... Суд вважає, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з тривалим невиконанням рішень, ухвалених на користь заявників. Суд також вважає, що було порушення статті 13 Конвенції , оскільки заявники не мали ефективних засобів юридичного захисту, за допомогою яких вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням (див. рішення Суду у справі Писарський та інші проти України, no. 20397/07 та 164 інших заяви, від 20.06.2013). Суд повторює, що право на суд, захищене пунктом 1 статті 6 Конвенції , було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін. Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок. Тому необгрунтована тривала затримка виконання обов'язкового рішення може суперечити Конвенції . Саме на державу покладається обов'язок забезпечення того, щоб остаточні рішення, постановлені проти її органів або організацій чи підприємств, якими вона володіє або які вона контролює, були виконані відповідно до вищезазначених вимог Конвенції . Держава відповідає за виконання остаточних рішень, якщо органи влади контролюють обставини, що блокують або перешкоджають їхньому повному та своєчасному виконанню (див. рішення Суду у справі Савіцький проти України, no. 38773/05, від 26.07.2012). Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції , inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції . Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення Суду у справі Глоба проти України, no. 15729/07, від 05.07.2012). Європейський суд дійшов висновку, що невиконання державою винесеного на користь підприємства-заявника рішення становить порушення пункту 1 статті 6 Конвенції , статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення Суду у справі Силенок і Техносервіс-плюс проти України, no. 20988/02, від 09.12.2010). Суд повторює, що право доступу до суду включає право на виконання судового рішення без надмірних затримок. Проте затримка з виконанням судового рішення на період, який є конче необхідним для розв'язання проблем публічного характеру, може, за певних обставин, бути визнана обгрунтованою. Суд зазначає, що українське законодавство передбачає дві ситуації, коли виконавче провадження щодо державного підприємства може бути зупинене на невизначений період, без будь-якої можливості для стягувачів оскаржити зупинення чи отримати відшкодування за затримку. По-перше, це провадження у справі про банкрутство. Так, суд може заборонити стягнення усіх боргів з боржника, і останній отримує імунітет від відповідальності за затримки у виконанні своїх зобов'язань за тривалість цих проваджень. По-друге, є заборона на відчуження майна державних підприємств для виплати їх заборгованостей. Обидві заборони були застосовані у цій справі, і Суд не може заперечувати щодо їх загальної законності. Проте законодавство не надає стягувачу, такому, як заявник, чи державному виконавцю жодної можливості оскаржити такі обмеження у випадку їх довільного чи незаконного застосування. Також не може бути подано ніякого позову про відшкодування шкоди за затримки у виконанні, спричинені такими обмеженнями. За цих обставин Суд вирішує, що затримкою близько трьох років з виконанням рішення у справі заявника державні органи позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції усього практичного ефекту. Таким чином, тут було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Сокур проти України, no. 29439/02, від 26.04.2005). Суд наголошує, що держава-відповідач повинна забезпечити гарантії, передбачені Конвенцією, і що протиріччя між органами місцевої влади [між судом та виконавчою службою щодо заміни способу виконання] не повинні вплинути на права заявника, гарантовані Конвенцією (див. рішення Суду у справі Комнацький проти України, no. 40753/07, від 15.10.2009). Суд зазначає, що виконання рішення суду, що містить вимогу негрошової природи, може зайняти більше часу, ніж у справі щодо виплати грошових коштів, присуджених рішенням суду (див. рішення Суду у справі Ганенко проти України, no. 27184/03, від 11.01.2005). Суд пропонує не відокремлювати тривалість виконавчого провадження від тривалості судового розгляду справи у цілому (див. рішення Суду у справі Хмильова проти України, no. 34419/06, від 18.06.2009). Суд повторює, що він вже встановлював, що держава є відповідальною за борги державного підприємства, не дивлячись на те, що підприємство є окремою юридичною особою. Таким чином, держава є відповідальною за невиплату заявнику сум, присуджених йому рішеннями, що винесені проти такого підприємства. Суд вважає, що Уряд не продемонстрував, що підприємство мало достатню інституційну та операційну незалежність від держави, щоб звільнити державу від відповідальності за Конвенцією за дії чи бездіяльність цього підприємства. Таким чином, Суд вирішує, що держава є відповідальною за борги такого підприємства, як наведено у цій справі (див. рішення Суду у справі Станковська проти України, no. 20984/04, від 11.12.2008). Суд нагадує, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні (див. рішення Суду у справі Антонюк проти України, no. 17022/02, від 11.12.2008). |
| Стаття 116 . Наказ господарського суду і пред'явлення його для виконання | У [судових] справах державний орган*, який було належним чином поінформовано про судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див. рішення Суду у справі Юрій Миколайович Іванов проти України, no. 40450/04, від 15.10.2009). __________ *Суд зазначає, що він вже розглядав питання відповідальності територіальних громад згідно з Конвенцією та дійшов висновку, що вони є урядовими організаціями в тій мірі, в якій вони є органами публічного права, які виконують офіційні функції, покладені на них Конституцією та законами (див. рішення Суду у справі Омельчак проти України, no. 5616/04, від 15.05.2008). Суд зазначає, що у даній справі на користь заявниці було винесено судове рішення проти держави, яке набрало законної сили та підлягає виконанню. Суд нагадує, що не слід вимагати від особи, яка в результаті судового провадження отримала право вимоги до держави, обов'язок надалі ініціювати процедуру примусового виконання з метою отримати належне за рішенням суду. Також заявниця не була зобов'язана вчиняти будь-які інші дії, наприклад, дії для заміни у ході виконавчого провадження боржника з одного державного підприємства на інше. Таким чином, заявниця не повинна була знов ініціювати відкриття виконавчого провадження, яке було відкрито до того, як відбулася зміна структури державного органу. Більш того, заявниця не повинна була знов ініціювати відкриття закінченого виконавчого провадження та оскаржувати постанову про закінчення останнього. Жодна з цих дій не звільняє державу від обов'язку виконати остаточне рішення, винесене проти неї (див. рішення Суду у справі Стаднюк проти України, no. 30922/05, від 27.11.2008). |
| Стаття 117 . Оформлення наказу господарського суду... | |
| Стаття 119 . Поновлення пропущеного строку для пред'явлення наказу... | |
| Стаття 120 . Видача дубліката наказу... | |
| Стаття 121 . Відстрочка або розстрочка виконання рішення... | |
| Стаття 121-1 . Зупинення виконання судового рішення... | |
| Стаття 121-2 . Оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби | Суд нагадує, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо фізичних осіб обмежується питаннями організації та вчинення виконавчих дій. Українське законодавство передбачає можливість оскарження в судах правомірності дій та бездіяльності з боку державної виконавчої служби у виконавчому провадженні та вимагати відшкодування збитків за затримки у виплаті присуджених сум (див. рішення Суду у справі Мкртчян проти України, no. 21939/05, від 20.05.2010). Суд повторює, що він вже встановлював, що держава є відповідальною за борги державного підприємства, не дивлячись на те, що підприємство є окремою юридичною особою. Таким чином, держава є відповідальною за невиплату заявнику сум, присуджених йому рішеннями, що винесені проти такого підприємства. Суд вважає, що Уряд не продемонстрував, що підприємство мало достатню інституційну та операційну незалежність від держави, щоб звільнити державу від відповідальності за Конвенцією за дії чи бездіяльність цього підприємства. Таким чином, Суд вирішує, що держава є відповідальною за борги такого підприємства, як наведено у цій справі (див. рішення Суду у справі Станковська проти України, no. 20984/04, від 11.12.2008). Суд нагадує, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні (див. рішення Суду у справі Антонюк проти України, no. 17022/02, від 11.12.2008). Суд нагадує, що органи влади повинні мати певний час, щоб обрати найбільш відповідні засоби для виконання судових рішень (див. рішення Суду у справі Скрипняк та інші проти України, no. 9177/05, 14241/05, 10596/06, 17346/06, 20912/06 та 34604/06, від 10.07.2008). Суд нагадує про те, що згідно з прецедентною практикою виконання рішення, винесеного на користь заявника, вирішило питання невиконання як такого, але це, за своєю природою, не може бути засобом юридичного захисту від невиправданої тривалості цієї процедури. Таким чином, Суд вважає, що заявник досі може стверджувати, що він є жертвою порушення його прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу , відносно періоду, протягом якого судове рішення, винесене на його користь, залишалося невиконаним (див. рішення Суду у справі Кіслінський проти України, no. 37039/03, від 15.05.2008). |
Документ підготовлено в системі iplex
Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, юрисдикцію та практику Європейського суду з прав людини
Вищий господарський суд України | Лист від 22.04.2016 № 01-06/1444/16