Узагальнення практики перегляду Верховним Судом України судових рішень у кримінальних справах із підстав, передбачених ст. 400 12 Кримінально-процесуального кодексу України

Переглядаючи судові рішення у цій кримінальній справі, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що загальні принципи, яких дотримувався Європейський суд при розгляді заяви П., оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація, дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. У таких випадках засобами компенсації можуть бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади.

3. Європейський суд у справі "Л. проти України" рішенням від 18 грудня 2008 р., яке набуло статусу остаточного 18 березня 2009 р., констатував порушення судами першої та касаційної інстанцій при розгляді кримінальної справи щодо Л. п. 1 ст. 6 Конвенції, яке полягало у тому, що права захисту були обмежені в обсязі, що підриває справедливість процесу в цілому (постанова Верховного Суду України від 5 грудня 2011 р., справа № 6кс11).

Верховний Суд України, переглядаючи цю справу, дійшов висновку про те, що відповідно до ч. 2 ст. 327 КПК обвинувальний вирок не може бути обґрунтованим на припущеннях та постановленим лише за умови, коли під час судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена. Згідно з ч. 1 ст. 334 КПК в мотивувальній частині вироку суд має навести докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.

Суд першої інстанції зазначені вимоги закону належним чином не виконав, що і стало підставою скасування судових рішень у цій справі та направлення кримінальної справи на новий судовий розгляд.

4. Європейський суд у справі "Л. проти України" рішенням від 28 жовтня 2010 р. констатував і у своєму рішенні одноголосно постановив, що мали місце порушення:

пунктів 1 і 3 ст. 6 Конвенції, які полягали у тому, що під час провадження початкових слідчих дій Л. було позбавлено права користуватися послугами захисника, та що визнавальні показання, які Л. дав за відсутності захисника в зазначений проміжок часу, були використані як доказ для його засудження (постанова Верховного Суду України від 6 червня 2011 р., справа № 7кс11).

Враховуючи зазначені фактичні та правові підстави, Верховний Суд України дійшов висновку, що постановлені у кримінальній справі судові рішення щодо Л. не можуть залишатися в силі і підлягають скасуванню. Проаналізовані порушення могли бути з'ясовані та отримати відповідну правову оцінку і реагування тоді, коли справа розглядалася судом по суті. Однак цього не було зроблено. Констатований Судом характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можливо здійснити на стадії нового судового розгляду. На цій стадії щодо Л. відновить свою дію принцип презумпції невинуватості і заявник зможе у порядку, визначеному КПК, реалізувати право на захист, у тому числі й щодо інших доводів, зазначених у заяві, а суд - забезпечити це право.

5. Європейський суд у справі "Кор. і Кар. проти України" рішенням від 21 жовтня 2010 р. , яке набуло статусу остаточного 21 січня 2011 р., констатував порушення п. 3 ст. 5 та п. 3 ст. 6 Конвенції (постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 р., справа № 12кс11).

Виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Верховний Суд України визнав, що постановлені у кримінальній справі судові рішення щодо К. не можуть залишатися в силі і підлягають скасуванню. Враховуючи стадію провадження, на якій було допущено зазначене порушення, а також те, що воно може бути виправлено під час розгляду справи по суті судом першої інстанції, справа підлягає направленню на новий судовий розгляд.

6. Європейський суд у справі "І. та інші проти України" рішенням від 21 грудня 2010 р., яке набуло статусу остаточного 21 березня 2011 р., констатував порушення щодо Д. п. 1 ст. 5 Конвенції. Затримання Д. та поміщення його у приймальник-розподільник для неповнолітніх визнано свавільним (постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р., справи № 20кс11, № 21кс11).

Враховуючи зазначені фактичні та правові підстави, Верховний Суд України дійшов висновку, що проаналізовані Судом порушення щодо поміщення Д. у приймальник-розподільник могли бути з'ясовані, щоб отримати відповідну правову оцінку та реагування тоді, коли розглядалася по суті постанова слідчого. Тому винесене у справі рішення про поміщення Д. у приймальник-розподільник є незаконним, а відтак, за змістом кримінально-процесуального закону не може залишатися чинним.

Окрім того, викликаний констатованими Європейським судом порушеннями стан заявника, останній, незважаючи на справедливу сатисфакцію у виді грошової компенсації, пов'язує саме з тим, що досі вказана постанова не скасована, що, на його думку, негативно впливає на його репутацію.

Враховуючи презумпцію законності судового рішення, яке вважається таким, доки не скасовано у встановленому законом порядку, а також відсутність у міжнародному та національному праві вичерпного переліку способів реституції через порушення державою зобов'язань щодо своїх громадян, Верховний Суд України вважає обґрунтованими доводи Д. про те, що достатньою сатисфакцією для нього є не лише грошова компенсація, а й скасування незаконного рішення, у зв'язку з чим постанова Нахімовського районного суду м. Севастополя від 14 січня 2004 р. про поміщення Д. у приймальник-розподільник підлягає скасуванню.

Такі ж правові позиції були висловлені і при перегляді судових рішень щодо І.

7. Європейський суд у справі "Ж. проти України" рішенням від 21 жовтня 2010 р., яке набуло статусу остаточного 11 квітня 2011 р., констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Згідно з мотивувальною частиною зазначеного рішення Суд дійшов висновку, що процедура розгляду справи у Верховному Суді України не надала заявнику можливості брати участь у провадженні у відповідності до принципу процесуальної рівності сторін (постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 р., справа № 24кс11).

На час винесення рішення Верховним Судом України у редакції ч. 2 ст. 394 КПК було передбачено, що справа з касаційними скаргами і поданнями на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 цього Кодексу, протягом тридцяти діб після її надходження розглядається касаційним судом у складі трьох суддів за участю прокурора. Суд своєю ухвалою вирішує питання про призначення справи до розгляду з обов'язковим повідомленням осіб, зазначених у ст. 384 цього Кодексу, або відмовляє у задоволенні касаційної скарги, касаційного подання.

Європейський суд визнав такий розгляд справи в касаційному порядку щодо Ж. порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції і що процедура розгляду справи у Верховному Суді України не надала заявнику можливості брати участь у провадженні у відповідності до принципу процесуальної рівності сторін.

Враховуючи вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції та п. 2 ст. 129 Конституції України про рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, Верховний Суд України мав розглядати справу про допуск скарги Ж. до касаційного перегляду з його участю, про що він і просив у своїй касаційній скарзі.

З огляду на зазначене Верховний Суд України визнав, що постановлена у кримінальній справі щодо Ж. ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 квітня 2005 р. є незаконною і підлягає скасуванню на підставі ч. 2 ст. 400-22 КПК.

Враховуючи стадію провадження, на якій було допущено зазначене порушення, а також те, що поновлення права Ж. брати участь у розгляді справи у касаційному порядку може бути виправлено шляхом повторного перегляду справи судом касаційної інстанції, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

8. Європейський суд у справі "Н. і Й. проти України" рішенням від 21 квітня 2011 р., яке набуло статусу остаточного 21 липня 2011 р., одноголосно постановлено про порушення при проведенні розслідування та розгляді судом кримінальної справи щодо Н. Конвенції, а саме:

- ст. 3 Конвенції, яке полягає у тому, що до заявника застосовували електричний струм, під час його перебування у відділі міліції, що є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже, має вважатися катуванням. Оскільки органи влади адекватно не намагалися з'ясувати, що сталося із заявником у відділенні міліції, Суд визнав, що заявник був позбавлений ефективного розслідування за його скаргою на погане поводження з боку працівників міліції;

- п. 1 ст. 5 Конвенції у зв'язку з затриманням заявника з 20 по 26 травня 2004 р. та триманням заявника під вартою у періоди з 14 жовтня 2004 р. до 5 травня 2005 р. і з 21 березня по 31 серпня 2007 р., 22 - 23 листопада 2006 р. з 18 по 21 грудня 2006 р., з 23 лютого по 21 березня 2007 р. Суд дійшов висновку, що тримання заявника під вартою протягом цього періоду не відповідало положенням зазначеного пункту Конвенції;

- п. 2 ст. 5 Конвенції, яке полягає у тому, що на час затримання заявника 20 травня 2004 р. стосовно нього не було чітко заявленої підозри і що з ним поводилися як із підозрюваним у справі про вбивство, незважаючи на те, що формально його було затримано за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення. Заявник не був обізнаний про фактичні та юридичні підстави його затримання;

- п. 3 ст. 5 Конвенції щодо права заявника "негайно постати перед суддею" та на "розгляд справи судом продовж розумного строку або звільнення під час провадження" у зв'язку з недостатністю підстав для продовжуваного тримання заявника під вартою;

- п. 4 ст. 5 Конвенції щодо заявника у зв'язку з відсутністю адекватної процедури судового розгляду питання законності тримання під вартою під час судового провадження;

- п. 5 ст. 5 Конвенції, яке полягало у тому, що заявник не мав гарантованим правом на відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою;

- п. 1 ст. 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе. Національні суди визнали допустимими доказами зізнання заявника, отримані від нього внаслідок поганого поводження, яке у значенні ст. 3 Конвенції прирівнюється до тортур;

- п. 1 ст. 6 Конвенції щодо обґрунтування рішень національних судів, якими заявника було засуджено. Суд визнав реакцію національних судів на аргументи заявника щодо достовірності та допустимості доказів (показань свідка) недостатньою та неадекватною;

- п. 3 (с) ст. 6 Конвенції щодо обмеження права заявника на захист, яке полягало у тому, що під час розслідування його справи заявник зазнав обмеження в доступі до захисника, що не було усунуто й під час судового розгляду (постанова Верховного Суду України від 6 лютого 2012 р., справа № 27кс11).

Необхідно зазначити, що після набрання чинності Законом № 3932-VI, Верховний Суд України протягом І півріччя 2012 р. розглянув з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК, лише одну кримінальну справу.

Узагальнення показало, що реалізація норм нового Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", як і норми КПК, якими передбачено повноваження Верховного Суду України щодо перегляду кримінальних справ, призвела до істотного звуження повноважень Верховного Суду України.

Ретельний аналіз норм гл. 32-1 КПК дає підстави для висновку, що правила, закладені у них, не тільки істотно зменшують роль і місце Верховного Суду України в системі судів загальної юрисдикції, але й утруднюють чи унеможливлюють реалізацію самих же цих норм на практиці.

Відведення Верховному Суду України повноважень з перегляду тільки норм матеріального права і тільки певної його частини (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності) призвело до того, що Верховний Суд України змушений вирішувати лише окремі питання, що виникали під час касаційного перегляду рішень у судовій справі.

Фактично цією нормою розірвано зв'язок між кримінальним правом і кримінальним процесом, оскільки питання права досліджуються не у світлі предмета доказування, визначеного ст. 64 КПК, а лише як суб'єктивна категорія, оскільки однаковість застосування закону є наслідком суб'єктивного правозастосування.

Слід відмітити, що проблеми реалізації Верховним Судом України відповідних повноважень мають системний характер, оскільки притаманні практично усім нормам гл. 32-1 КПК, тому огляд складних питань охоплює усю зазначену главу.

Аналізуючи положення статей 400-15 і 400-16 КПК, якими встановлено вимоги щодо змісту заяви про перегляд судових рішень, можна дійти висновку, що головним аргументом заяви стає не наявність тих чи інших порушень норм матеріального чи процесуального законодавства, а обґрунтування неоднакового застосування законодавства. При цьому таке обґрунтування повинен наводити заявник і принаймні його наявність є предметом перевірки ВССУ.

Отже, можливість перегляду Верховним Судом України рішень у конкретній судовій справі залежить тільки від того, чи є факт неоднакового застосування законодавства та наскільки повно й достатньо заявник обґрунтував цей факт у різних за змістом судових рішеннях, одне з яких узагалі не стосується заявника. Слід відмітити, що на практиці вже наявні випадки звернення до ВССУ заявників із клопотанням про відновлення строку подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 400-12 КПК, посилаючись на те, що перебуваючи у місцях позбавлення волі заявники не мали можливості своєчасно відстежувати судову практику (ухвала ВССУ від 5 травня 2011 р. про відмову у допуску до провадження справи К. переведення № 3294зп11, від 17 травня про відмову у допуску до провадження справи З., переведення № 3403зп11).

Норми зазначених статей побудовані таким чином, що породжують й інші питання, що виникають на практиці.

Зокрема, неоднозначним є питання щодо меж здійснення ВССУ відповідної перевірки. Наявні факти, коли цей суд відмовляє у допуску справи до провадження у Верховному Суді України, мотивуючи це тим, що у судових рішеннях, на які посилається заявник, не мають неоднакового застосування норм матеріального права.

Показовим у цьому плані є лист Генеральної прокуратури України, адресований заступнику Голови Верховного Суду України - секретарю Судової палати у кримінальних справах, щодо неоднозначної практики при допуску кримінальних справ до провадження у Верховному Суді України чи відмову у такому допуску.

Позиція Генеральної прокуратури України у цьому питанні полягає у тому, що перевірка правильності правових висновків, суджень, правової позиції оскаржуваного судового рішення належить до компетенції Верховного Суду України. Відповідно, ВССУ повинен перевіряти лише наявність відповідних доводів заявників, а не їх юридичний зміст.

На нашу думку, така позиція є слушною, оскільки судові рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 400-12 КПК, переглядаються Верховним Судом України. З огляду на це висновки ВССУ при вирішенні питання про допуск справи до провадження мають ґрунтуватися на даних перевірки заяви вимогам закону, без оцінки суті заявлених вимог і конкретних посилань. У протилежному випадку судові рішення отримують подвійну судову оцінку різних судових інстанцій, у тому числі тієї, яка винесла оскаржуване рішення, що з огляду на предметну підсудність, принципи неупередженості суду є неприпустимим.

Конституційний Суд України у Рішенні від 13 грудня 2011 р. № 17-рп/2011 у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону "Про судоустрій і статус суддів", КПК, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України висловив правову позицію, відповідно до якої ВССУ на цій стадії не повноважний оцінювати обґрунтованість змісту заяви, він перевіряє її відповідність вимогам процесуального закону, зокрема встановлює, чи подана вона належним суб'єктом, чи є відповідні ухвали вищого спеціалізованого суду, і вирішує питання про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми матеріального права в аналогічних правовідносинах.

Питання про допуск справи до провадження вирішується колегією суддів відповідного вищого спеціалізованого суду, яка формується без участі суддів, які прийняли рішення, що оскаржується; формування колегії суддів здійснюється автоматизованою системою документообігу суду (частини 3, 4, 5 ст. 15 Закону "Про судоустрій і статус суддів").

Однак складність полягає у нормі ч. 4 ст. 400-18 КПК щодо компетенції ВССУ стосовно випадків встановлення порушення Україною міжнародних зобов'язань внаслідок недотримання норм процесуального права при вирішенні справи судом. Адже для встановлення цього необхідно дослідити саме юридичний зміст вимог заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.

Тому з огляду на наведене доводиться констатувати, що проблема предмета судового дослідження при вирішенні питання про допуск справ до провадження у Верховному Суді України закладена у самих законодавчих приписах, а тому може бути вирішена тільки шляхом внесення у закон відповідних змін.

Викликають зауваження й положення ст. 400-14 КПК. Складним можна визнати питання щодо початку перебігу строків, установлених у цій статті для подачі заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень - з дати ухвалення судового рішення судом першої чи апеляційної інстанцій чи з дати ухвалення касаційним судом відповідного рішення. Позиція Верховного Суду України, висловлена за результатами перегляду судових рішень у справі С. (№ 14кс12), зводиться до того, що встановлений законодавцем однорічний граничний термін, протягом якого можуть бути переглянуті судові рішення з метою погіршити становище засудженого С., повинен відраховуватися з дня постановлення судового рішення щодо нього судом першої інстанції. Однак, ураховуючи, що вирішення цього питання тісно пов'язане із правом особи на подачу відповідної заяви про перегляд судових рішень, це питання має бути врегульовано законом.

Виникає також питання стосовно того, як розуміти приписи ч. 3 цієї статті, де зазначено застереження щодо перегляду виправдувального вироку, ухвали чи постанови. Адже з огляду на положення ст. 400-12 КПК предметом перегляду Верховного Суду України є лише рішення суду касаційної інстанції.

Стаття 400-19 КПК, де визначено підготовчі дії судді Верховного Суду України - доповідача у справі, також викликає ряд запитань.

Наприклад, виникає питання: чи у кожному випадку відкриття провадження слід доручати готувати науковий висновок? Адже не кожний випадок неоднакового застосування законодавства є наслідком саме складних питань права, вирішення яких потребує позиції науковців.

Виникає також питання про те, які інші заходи для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми матеріального права (п. 5 ч. 2 ст. 400-19 КПК) може вжити суддя Верховного Суду України. Слід враховувати, що процесуальні повноваження Верховного Суду України обмежені лише ст. 400-12 КПК , а ті повноваження, які Суд має відповідно до ст. 38 Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", не завжди пов'язані з розглядом кримінальних справ.

Зміст ст. 400-20 КПК дає змогу зробити висновок про те, що предметом судового дослідження є питання щодо неоднакового застосування норми матеріального права. Відповідно, усі процесуальні дії, про які йдеться у цій статті, є процесуальним інструментарієм для висвітлення предмета судового дослідження.

Водночас практика свідчить, що ця стаття не є однозначною ні з точки зору правової визначеності, ні з питань достатності регулювання процедури.

Наприклад, у ч. 5 ст. 400-20 КПК йдеться про особу, яка подала заяву, та осіб, які приєдналися до неї. Проте гл. 32-1 КПК, яка регулює порядок провадження у Верховному Суді України від подачі заяви до постановлення відповідного рішення, не передбачає наявності таких осіб і такого права. У зв'язку з цим виникає питання: які особи можуть приєднатися до заяви і на якій стадії розгляду це можливо? Відповіді на це питання закон не дає.

Іншим, ще більш складним, є питання дослідження судового рішення, наданого для порівняння, зіставлення. Адже закон не наділяє Верховний Суд України повноваженнями реагувати, наприклад, у тих випадках, коли судове рішення, надане для зіставлення, має помилки у застосуванні норм матеріального права, навіть тоді, коли його перегляд був би на користь засудженого.

Статті 400-21 і 400-22 КПК регулюють питання щодо видів рішень, які вправі прийняти Верховний Суд України за результатами перегляду.

Такими рішеннями є:

- постанова про задоволення заяви і скасування рішень суду касаційної інстанції повністю або частково;

- постанова про відмову у задоволенні заяви;

- нове судове рішення.

Проте зазначені статті не визначають конкретної процесуальної форми ухвалення нового судового рішення.

Складними у цьому контексті є також інші питання. Так, встановивши незаконність рішення суду касаційної інстанції - яким чином Верховний Суд України зможе прийняти нове судове рішення? Адже, якщо фактичні обставини справи і досліджуються, то лише у площині дослідження головного питання: чи мало місце неоднакове застосування законодавства.

Зрештою, взагалі невизначеним залишається питання щодо процесуальних рішень, постановлених місцевими та апеляційними судами. Закон дозволяє переглядати тільки рішення суду касаційної інстанції. Водночас на практиці може виникнути ситуація, коли суд касаційної інстанції залишив без зміни рішення нижчестоящих судів помилково, що було встановлено при перегляді справи Верховним Судом України. При цьому може бути скасовано відповідно до статей 400-21 і 400-22 КПК тільки рішення суду касаційної інстанції. За таких обставин винесення нового судового рішення Верховним Судом України стає неможливим без скасування рішень нижчестоящих судів.

Звертає на себе увагу й та обставина, що правовий висновок про правильне застосування норми кримінального закону щодо суспільно небезпечного діяння та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції вимагається, виходячи зі змісту ст. 400-22 КПК, тільки у разі постановлення нового судового рішення. Постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду, мають бути мотивованими.

Крім того, детальний аналіз положень ст. 400-25 КПК не дає підстави для однозначного розуміння питання: які саме судові рішення Верховного Суду України мають прецедентний характер - тільки нові судові рішення чи усі інші, де судові рішення у справі були предметом перегляду по суті заявлених вимог?

Складним також можна визнати питання щодо того, яким чином мають реагувати ті чи інші органи державної влади у зв'язку з обов'язковістю рішень Верховного Суду України для усіх суб'єктів правозастосування. Адже, якщо рішення Конституційного Суду України зобов'язує Верховну Раду України відповідним чином змінювати законодавство, то жодних механізмів реалізації на практиці положень про прецедентний характер судових рішень Верховного Суду України ані КПК , ані Закон "Про судоустрій і статус суддів" не містить.

Слід звернути увагу й на інші питання. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК підставою для перегляду Верховним Судом України судових рішень є також порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Проте вирішення справи судом охоплює собою галузь не кримінального, а кримінально-процесуального права. Адже застосування норм кримінального права саме по собі є процесом, який включає в себе оцінку доказів, мотиви юридичної кваліфікації, обґрунтування відповідного судового рішення тощо.

Разом із тим ч. 4 ст. 400-18 КПК прямо визначає, що порушення Україною міжнародних зобов'язань як наслідок недодержання судом при вирішенні справи норм процесуального права є предметом перегляду ВССУ.

У зв'язку з цим виникає питання: яку предметну компетенцію окреслив законодавець, передбачивши можливість перегляду Верховним Судом України судових рішень з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК, враховуючи вищенаведене?

Аналіз практики Верховного Суду України та відповідного процесуального законодавства дає змогу констатувати таке.

Ті повноваження, які надані Верховному Суду України, є спробою поєднати нормоконтроль із функцією судового захисту у кримінальних справах шляхом ревізії судових рішень.

Однак правові засоби, що має у своєму розпорядженні Верховний Суд України, є недостатніми для здійснення повноважень, передбачених законом.

Наслідком запровадження у діяльність Верховного Суду України елементів, що мають у собі суб'єктивну складову (неоднакове застосування норм матеріального права), та інституту допуску справ до провадження у Верховному Суді України істотно утруднило практичну реалізацію прав громадян на судовий захист у Верховному Суді України та знизило його ефективність.

Суперечить логіці, принципам правової визначеності та конституційному статусу Верховного Суду України також виведення за межі компетенції Верховного Суду України питань застосування норм процесуального права та частини норм матеріального права. Це призвело до того, що компетенція Верховного Суду України стала "частковою", а втрата повноважень щодо перегляду норм процесуального права призвела до неможливості ефективного здійснення навіть тих повноважень, які на сьогодні має Верховний Суд України як судова інстанція.

Отже, зміст повноважень Верховного Суду України не повною мірою узгоджується з його конституційним статусом та гарантованими Конституцією України правами людини на судовий захист.

Враховуючи викладене, вважаємо за необхідне:

- узагальнення обговорити на нараді суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України;

- на основі узагальнення підготувати законодавчі пропозиції щодо зміни повноважень Верховного Суду України;

- витяг з узагальнення надрукувати у журналі "Вісник Верховного Суду України".