Про визнання частково незаконною постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року N 415

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Кривенка В. В., суддів: Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Тітова Ю. Г., розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Відкритого акціонерного товариства "Київський електротехнічний завод "Транссигнал" справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес-Центр "Перехрестя" (далі - ТОВ) до Кабінету Міністрів України, треті особи: Міністерство транспорту та зв'язку України, Державна адміністрація залізничного транспорту "Укрзалізниця", про визнання частково незаконною постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року N 415, встановила:

У липні 2005 року ТОВ звернулося до суду з позовом про визнання недійсним пункту 1 (абзац перший) постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року N 415 "Про передачу Укрзалізниці повноважень з управління державними корпоративними правами відкритих акціонерних товариств" (далі - ПКМУ N 415) та Додатка до вказаної постанови в частині включення ВАТ до Переліку відкритих акціонерних товариств, повноваження з управління державними корпоративними правами яких передаються Укрзалізниці, з моменту прийняття постанови.

Господарський суд м. Києва постановою від 17 листопада 2005 року позов задовольнив.

Київський апеляційний господарський суд постановою від 19 квітня 2006 року постанову суду першої інстанції скасував й ухвалив нове рішення - про відмову в задоволенні позову.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30 січня 2007 року рішення апеляційного суду скасовано й залишено в силі постанову господарського суду м. Києва від 17 листопада 2005 року

У скарзі ВАТ, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, просить ухвалені судові рішення скасувати, а провадження у справі закрити.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі та запереченнях до неї доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення скасуванню з направленням справи на новий розгляд з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що спірною постановою були порушені права та охоронювані законом інтереси позивача.

Погодитися з такими висновками судів не можна, оскільки вони зроблені без належного правового аналізу акта управління, що був предметом оскарження.

Зокрема, вирішуючи цей спір, суд зобов'язаний був за критерієм юридичної природи цього акта управління визначитися із наведенням відповідних доводів, до яких актів він належить - до нормативно-правових чи індивідуальних (ненормативного характеру).

Юридична наука визначає, що нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин у сфері виконавчої влади, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх застосування.

Другу групу актів за критерієм юридичної природи складають індивідуальні акти. Останні стосуються конкретних осіб та їхніх відносин. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовчий характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.

Таким чином, виходячи із наведених колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України критеріїв, суд першої інстанції повинен був визначитися, до якого виду актів відноситься спірний. З'ясування цієї обставини має істотне значення для правильного вирішення справи, оскільки нормативно-правові акти можуть бути оскаржені широким колом осіб (фізичних та юридичних), яких вони стосуються. Індивідуальні ж акти можуть бути оскаржені лише особами, які в них зазначені, тобто безпосередні права, свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені.

Крім того, при вирішенні справи суду слід з'ясувати, які конкретно права та охоронювані законом інтереси позивача (в чому вони полягають) порушені спірною постановою.

Оскільки при вирішенні справи суди на зазначені обставини не звернули належної уваги, то всі ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Відкритого акціонерного товариства "Київський електротехнічний завод "Транссигнал" задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 січня 2007 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 квітня 2006 року, постанову господарського суду м. Києва від 17 листопада 2005 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.