Про оскарження Указу Президента України від 17.01.2008 р. N 26/2008 "Про звільнення О.Галаки з посади начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України"

Обставини справи:

Позовні вимоги заявлені про визнання незаконним та нечинним Указ Президента України від 17.01.2008 р. НОМЕР_3 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України".

В судовому засіданні 24.04.2009 р. оголошено резолютивну частину постанови про відмову в задоволенні позовних вимог.

Ознайомившись з матеріалами справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд В С Т А Н О В И В:

Згідно Указу Президента України від 13.03.2003 р. N 221/2003 позивач був призначений на посаду начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

Згідно Указу Президента України від 17.01.2008 р. НОМЕР_3 "Про звільнення ОСОБА_1 О. з посади начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України" позивача звільнено з посади.

В подальшому згідно наказу Міністра оборони України від 29.01.2008 р. N 04-р позивача звільнено з державної служби.

Позивач - ОСОБА_1 - вважає зазначений Указ Президента України від 17.01.2008 р. незаконним та нечинним з таких підстав.

Ст. 30 Закону України "Про державну службу" визначені виключні підстави для припинення державної служби, і даний перелік є вичерпним. Проте, в оскаржуваному Указі відсутнє посилання на ст. 30 Закону України "Про державну службу", а також на положення Конституції України або Закону України "Про розвідувальні органи". Тобто, позивач стверджує, що його звільнено безпідставно.

Згідно наказу Міністра оборони України N 4-р від 29.01.2008 р. вказано в якості причини звільнення п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України - у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, банкрутством або перепрофілюванням підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Проте, в такому випадку не було дотримано вимог ст. ст. 40 та 49-2 КЗпП України щодо гарантій при звільненні працівника. Зокрема, позивач посилається на те, що його не попереджали про звільнення та не пропонували іншої роботи

В додаткових поясненнях позивач пояснив, що вважає оскаржуваний указ нормативно-правовим актом, оскільки він має державне значення і має загальнообов'язковий характер, зокрема, для Міністерства оборони України, і стосується не лише особисто позивача.

Також позивач вважає, що в даному випадку до правовідносин сторін має застосовуватися річний строк позовної давності згідно ст. 99 КАС України.

Відповідач - Президент України - проти задоволення позовних вимог заперечив з таких підстав.

Відповідач вважає, що позивачем пропущено місячний строк звернення до суду, визначений ст. 233 КЗпП України, що підлягає до застосування до правовідносин сторін в даному випадку. За таких обставин в задоволенні позовних вимог має бути відмовлено за пропуском строку позовної давності згідно вимог ст. 100 КАС України.

3-я особа - Міністерство оборони України - вважає, що позивачем пропущено місячний строк звернення до суду, визначений ст. 233 КЗпП України, що підлягає до застосування до правовідносин сторін в даному випадку. За таких обставин в задоволенні позовних вимог має бути відмовлено за пропуском строку позовної давності згідно вимог ст. 100 КАС України.

Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають до задоволення з таких підстав.

По-перше, оскаржуваний Указ Президента України від 17.01.2008 р. НОМЕР_3 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України" не є актом нормативно-правового характеру, тому висновок позивача про необхідність дотримання вимог ст. 171 КАС України під час розгляду справи є необґрунтованим.

Спеціального закону щодо нормативно-правових актів станом на день прийняття рішення не прийнято. Проте, визначення нормативно-правового акта міститься у підзаконних актах, що можуть використовуватися в якості джерела права за відсутності спеціального закону.

Зокрема, згідно Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Мін'юсту від 12.04.2005 р. N 34/5, нормативно-правовий акт визначений як офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

В даному випадку оскаржуваний Указ прийнятий Президентом України як суб'єктом владних повноважень в рамках здійснення повноважень щодо кадрових призначень посадових осіб, тому є актом саме персоніфікованого характеру, розрахований на "разове" застосування, оскільки акти звільнення посадових осіб, як і їх призначення є "разовими" діями, і не розраховані на багаторазове використання.

Зазначене стосується не лише оскаржуваного Указу, а й інших актів про призначення та звільнення посадових осіб, що видаються суб'єктами владних повноважень в межах проходження публічної служби, оскільки акти щодо призначення (звільнення) конкретної посадової особи взагалі не можуть носити нормативно-правового характеру незалежно від ступеня важливості посади, про яку йдеться.

Висновок позивача про звуження прав позивача на судовий захист у зв'язку з недотриманням вимог ст. 171 КАС України не може бути прийнятий до уваги, оскільки положення цієї статті встановлені для конкретної категорії справ - оскарження нормативно-правових актів, до яких оскаржуваний Указ не відноситься, тому висновок фахівця, наданий позивачем щодо зазначеного питання, не може бути прийнятий до уваги.

По-друге, щодо дотримання позивачем в даному випадку строку позовної давності суд зазначає наступне.

В даному випадку суд не може погодитися з твердженням позивача про застосування до правовідносин сторін річного терміну для звернення до суду, передбаченого ч. 2 ст. 99 КАС України, оскільки згідно матеріалів справи підставою для звільнення позивача з публічної служби стали саме положення трудового законодавства (п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України) , а не положення законодавства України про державну службу.

Положення КЗпП України застосовані відповідачем згідно ст. 30 Закону України "Про державну службу", яка прямо передбачає в якості підстав припинення державної служби також загальні підстави, визначені КЗпП України.

За таких обставин і щодо строків звернення до суду мають застосовуватися положення трудового законодавства (ст. 233 КЗпП України) , а не загальний строк, передбачений ст. 99 КАС України.

Встановлений ст. 233 КЗпП України місячний строк звернення до суду позивачем пропущено. Указ доведений до відома позивача 18.01.2008 р., а правом звернення до суду позивач скористався 14.01.2009 р. Клопотання про його поновлення позивачем не заявлено, оскільки він не вважає строк звернення до суду пропущеним.

Відповідно до ст. 100 КАС України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, якщо на цьому наполягає одна зі сторін. Якщо суд визначає причину пропущення строку звернення до суду поважною, адміністративна справа розглядається і вирішується в порядку, встановленому Кодексом.

Відповідачем по справі заявлене клопотання про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Окремо суд зазначає, що оскільки Указ доведений до відома позивача у встановленому порядку, то позовна вимога про визнання його нечинним не може бути задоволена, оскільки нечинним може бути визнано акт, що не набув чинності.

По-третє, окремо щодо допущених по суті порушень при прийнятті оскаржуваного Указу суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідачем не надано суду витребуваних доказів (документів, на підставі яких прийнято оскаржуваний Указ), проте згідно пояснень представників сторін судом з'ясовано, що фактично підставою для звільнення позивача став той факт, що відповідно до змін до законодавства посаду начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України міг обіймати виключно військовослужбовець, тоді як позивач ним не є.

Зазначена обставина розцінена відповідачем як зміни в організації виробництва і праці згідно п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

В такому тлумаченні п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України суд не вбачає порушень законодавства, проте, якщо підставою для звільнення послужила саме ця стаття, необхідним було і дотримання інших вимог трудового законодавства при звільненні, зокрема, ст. ст. 40 та 492 КЗпП України, на недотримання яких посилається позивач.

Ст. 7 Закону України "Про розвідувальні органи України" передбачає порядок звільнення керівника розвідувального органу за поданням керівника відповідного центрального органу виконавчої влади (в даному випадку - Міністра оборони України). Зі слів представника 3-ї особи вбачається, що 16.01.2008 р. та 17.01.2008 р. Міністром оборони України скеровувалися два листи до Президента України NN 220/146 та 220/148 щодо посади, яку обіймав ОСОБА_1, і ці листи не є таємними.

Однак двічі на вимогу суду ці матеріали суду не були надані з покликанням представника Президента України про їх таємність, в чому суд вбачає порушення вимог ст. 71 КАС України і небажання відповідача доводити правомірність свого рішення.

За таких обставин по суті наказ Міністра оборони України від 29.01.2008 р. прийнятий на порушення вимог законодавства, але позивач зазначений наказ не оскаржує. Самий же Указ Президента України не може бути визнаний протиправним з тих підстав, що він був незаконно реалізований Міністром оборони України.

На підставі вищенаведеного, ст. 99, 100, 160 - 163, 186 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В:

1. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування Указу Президента України від 17.01.2008 р. НОМЕР_3 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України" відмовити за пропуском строку звернення до суду.

2. Постанова може бути оскаржена в порядку ст. 186 КАС України.