Вивчення цивільних справ свідчить про те, що суди, розглядаючи такі спори, по-різному вирішують позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди.
В одних випадках позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди суди задовольняють на підставі ст. 22 Закону № 1023-ХІІ, згідно з якою при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди, або на підставі ч. 1 ст. 1167 ЦК, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті, або на підставі ст. 23 ЦК, за змістом якої особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
В інших - позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди залишаються без задоволення з таких підстав: вони не ґрунтуються ні на законі, ні на договорі; договірні відносини, які мають місце, не передбачають відшкодування моральної шкоди; з посиланням на ст. 23 ЦК з тих підстав, що не було доведено порушення відповідачем прав та охоронюваних законом інтересів позивача або заподіяння душевних страждань внаслідок відмови у здійсненні виплати страхового відшкодування.
Позовні вимоги також залишаються без задоволення з посиланням на п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 1023-ХІІ, згідною з якою споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя та здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством. Відповідно до цього суди відмовляють у задоволенні позову з тих підстав, що в судовому засіданні не були підтверджені обставини про те, що порушення відповідачем споживчих прав позивача з боку відповідача було пов'язане з небезпекою для життя та здоров'я першого.
Щодо цього випадку слід зазначити таке. Правовідносини, що існують між сторонами, є зобов'язальними. У разі порушення зобов'язання моральна шкода може відшкодовуватися лише тоді, якщо це встановлено договором або законом (ст. 611 ЦК).
У таких випадках судам потрібно виходити з того, що між сторонами існують договірні відносини, які врегульовані спеціальним Законом № 85/96-ВР та ЦК, норми статей 625, 992 якого не передбачають такого виду відповідальності страховика, як відшкодування моральної шкоди. Можливість відшкодування моральної шкоди у таких правовідносинах не виключається у випадку, якщо сторони передбачили таку відповідальність в укладеному договорі.
Відповідно до п. 22.3 ст. 22 Закону № 1961-ІV потерпілому відшкодовується моральна шкода, передбачена пунктами 1, 2 ч. 2 ст. 23 ЦК. При цьому страховик відшкодовує не більше, ніж 5 % ліміту, визначеного в п. 9.3 ст. 9 цього Закону. Різницю між сумою відшкодування, визначеною судом, та сумою, яка має бути відшкодована страховиком, сплачує особа, яку визнано винною у вчиненні ДТП.
Відшкодування потерпілому моральної шкоди з підстав, передбачених пунктами 3, 4 ч. 2 ст. 23 ЦК, проводиться в розмірі, визначеному судом, особою, яку визнано винною у вчиненні ДТП.
Матеріали аналізу свідчать, що правильною є практика місцевих судів, коли різницю між сумою відшкодування, визначеною цим Законом, та фактичним розміром збитків, які підтверджуються належними та допустимими доказами у справі, суди постановляють стягувати з особи, винної в заподіянні збитків, яка також притягується до участі у розгляді справи як співвідповідач. У випадках, коли позивач такі вимоги пред'являв лише до страховика і суд не обговорював питання про залучення до справи особи, винної в заподіянні збитків, суди робили правильні висновки про відмову в задоволенні позовних вимог, розмір яких перевищував ліміти відповідальності страховика.
Щодо поширення норм Закону № 1023-ХІІ на правовідносини, що регулюються Законом № 1961-ІV, то слід враховувати сферу дії зазначених законів.
У преамбулі Закону № 1023-ХІІ зазначено, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками та продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Закон № 1961-ІV регулює відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.
У ст. 1 цього Закону визначено, що страхувальники - це юридичні особи та дієздатні громадяни, що уклали із страховиками договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю, майну третіх осіб під час експлуатації наземного транспортного засобу. Тобто цей Закон направлений на захист життя, здоров'я та майна третіх осіб.
Відповідно, Закон № 1023-ІV, що регулює відносини, які випливають із договорів купівлі-продажу (виконання робіт, надання послуг) та спрямовані на задоволення виключно особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника, не може поширюватися на правовідносини, що випливають із Закону № 1961-ІV.
Стосовно поширення Закону № 1023-ІV на добровільне страхування слід зазначити таке.
Суди не вправі керуватися законодавством про захист прав споживачів при вирішенні спорів, що випливають з відносин між фізичними особами, які вступають у договірні відносини між собою з метою задоволення особистих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, а також із відносин, що виникають у зв'язку із придбанням фізичною особою-підприємцем товарів, виконанням для нього робіт чи наданням послуг не для особистих потреб, а для здійснення підприємницької діяльності або у зв'язку із придбанням товарів, виконанням робіт і наданням послуг з метою задоволення потреб юридичних осіб.
Щодо майнового страхування слід зазначити таке. Закон № 1023-ІV регулює відносини, які виникають між споживачами і виробниками, виконавцями, продавцями під час продажу товарів (виконанні робіт, наданні послуг), встановлює права споживачів на придбання товарів (робіт, послуг) належної якості та безпечних для життя і здоров'я, а також визначає механізм захисту та основи реалізації державної політики.
Згідно зі ст. 1 Закону № 85/96-ВР страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. У ст. 4 цього Закону зазначено, що предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать закону, і пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування).
Метою страхування при укладенні договору майнового страхування є погашення за рахунок страховика ризику майнової відповідальності перед іншими особами чи ризику виникнення інших збитків у результаті страхового випадку.
Аналіз наведених норм свідчить, що відносини, які виникають з майнового страхування, не підпадають під предмет регулювання Закону № 1023-ІV і положення цього Закону не застосовуються до відносин майнового страхування.
Зазначений Закон може застосовуватися, коли позивач прямо вказує на порушення норм, гарантованих цим Законом, наприклад, права на інформацію при ненаданні для ознайомлення правил страхування тощо.
Застосування судами норм ст. 625 ЦК щодо відповідальності
за порушення грошового зобов'язання у спорах,
що виникають з договорів страхування
Вивчення надісланих справ свідчить про те, що суди при вирішенні цих спорів по-різному застосовують положення ч. 2 ст. 625 ЦК. За її змістом боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
В одних випадках суди задовольняють повністю позовні вимоги про стягнення страхових виплат (страхового відшкодування) з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми за наявності підстав, що ґрунтуються на нормах закону.
В інших - суди відмовляють у задоволенні позовних вимог у частині стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за прострочення у виплаті страхового відшкодування (здійсненні страхових виплат) з таких підстав: у договорі страхування не передбачено зазначених виплат; сторони повинні нести відповідальність, передбачену договором страхування, за несвоєчасне проведення розрахунків; між сторонами виникли правовідносини з договору страхування і ці відносини регулюються Законом № 85/96-ВР та гл. 67 ЦК; позивач не є кредитором, а відповідач не є боржником за грошовими зобов'язаннями; питання відповідальності страховика у разі несплати ним страхової виплати регулює спеціальна норма - ст. 992 ЦК, яка передбачає сплату неустойки в розмірі, встановленої договором або законом.
Так, у справі за позовом АСТ «АИС-Поліс» до С. про стягнення грошових коштів Компаніївський районний суд Кіровоградської області дійшов висновку, що відповідач зобов'язаний повернути страховій компанії отримане ним страхове відшкодування, оскільки завдана йому матеріальна шкода відшкодована винною особою.
Рішенням від 10 вересня 2009 р. у задоволенні вимог про стягнення суми з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми суд відмовив та зазначив, що не може застосувати вимоги ст. 625 ЦК, оскільки відповідач за договором добровільного страхування автотранспорту є стороною-страхувальником, а не боржником.
У більшості випадків місцеві суди виходять із того, що ст. 25 Закону № 85/96-ВР гарантує здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком відповідно до договору страхування. Несвоєчасну виплату страхового відшкодування суди вважають простроченням грошового зобов'язання, за яке настає відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК, у вигляді сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми.
Наприклад, Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 5 березня 2009 р. задовольнив позов З. до ЗАТ «Українська страхова компанія «Княжа» про стягнення страхової суми з урахуванням індексу інфляції, трьох процентів річних за порушення грошового зобов'язання та пені. Суд постановив стягнути із ЗАТ «Українська страхова компанія «Княжа» на користь З. суму страхового відшкодування з урахуванням індексу інфляції у розмірі 12 тис. 139 грн 2 коп., трьох процентів річних від простроченої суми в розмірі 116 грн 71 коп. та пеню - 778 грн 4 коп.
Суд дійшов висновку, що страхова компанія безпідставно відмовила позивачу у виплаті страхового відшкодування та задовольнила позов у повному обсязі.
Така позиція судів є правильною, оскільки у ст. 979 ЦК встановлено, що у разі настання страхового випадку страховик зобов'язаний виплатити страхувальникові грошову суму (страхову виплату).
Оскільки зобов'язання страховиків у разі настання страхового випадку зводиться до здійснення страхової виплати, то таке зобов'язання є грошовим і в разі прострочення його виконання настає відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК, зокрема сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Проценти річних, так само як і інфляційні втрати на суму боргу, входять до складу грошового зобов'язання і на відміну від пені не є санкцією за порушення грошового зобов'язання, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процентів і отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання. Таким чином, інфляційні нарахування на суму боргу та три проценти річних є наслідком невиконання грошового зобов'язання.
Спори щодо відшкодування збитків
у порядку суброгації
Відповідно до цивільного законодавства шкода, завдана майну та особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відшкодування шкоди потерпілому можливе у двох випадках: 1) внаслідок невиконання контрагентом потерпілого своїх договірних зобов'язань; 2) внаслідок дій особи, що не пов'язана з потерпілим будь-якими договірними відносинами (деліктна відповідальність).
Якщо дії третьої особи, якими страхувальнику спричинені збитки, є страховим випадком, то у такого потерпілого (страхувальника за договором страхування) є дві можливості відшкодування шкоди: за рахунок безпосереднього заподіювача шкоди; за рахунок страховика шляхом отримання страхового відшкодування. Право вибору належить самому потерпілому.
Перехід права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією. При суброгації нового зобов'язання із відшкодування збитків не виникає - відбувається заміна кредитора: потерпілий (а ним є страхувальник або вигодонабувач) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Внаслідок цього страховик виступає замість потерпілого.
За результатами вивчення надісланих матеріалів можна зробити висновок, що суди нерідко не розрізняють поняття «регрес» та «суброгація».
Прикладом цього є рішення Комсомольського районного суду м. Херсона, за яким у порядку регресу постановлено стягнути з особи, винної у заподіянні шкоди через пошкодження транспортного засобу, і яка не застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, на користь страхової компанії, яка сплатила страхове відшкодування потерпілому.
Із встановлених судом обставин вбачається, що винним у вчиненні ДТП визнано А., який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність. Страхова компанія «Моторне (транспортне) страхове бюро» виплатило своєму страхувальнику С., який постраждав внаслідок ДТП, страхове відшкодування і звернулася до суду з позовом про відшкодування з А. понесених витрат у порядку регресу. Суд, ухвалюючи рішення, також визначив, що правовідносини між сторонами регулюються ст. 1191 ЦК (регрес). При цьому суд не звернув уваги, що зобов'язання з відшкодування шкоди, яке виникло в А. перед С., збереглося, однак у ньому змінилася сторона (кредитор) і ці правовідносини мають регулюватися ст. 993 ЦК (суброгація).
Також наявні випадки, коли суди, ухвалюючи рішення за правилами ст. 993 ЦК, одночасно посилаються і на ст. 38 Закону № 1961-ІV, яка передбачає, що страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право подати регресний позов.
І регрес, і суброгація виникають на підставі закону. Наприклад, право регресної вимоги встановлено для страховика за договорами обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів до особи, яка заподіяла шкоду, у разі, коли ця шкода заподіяна життю та здоров'ю умисно, а також внаслідок вчинення ДТП у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння тощо. Суброгація також виникає на підставі закону - ст. 993 ЦК та ст. 27 Закону № 85/96-ВР.
Проте між зазначеними поняттями існують відмінності. За суброгації відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов'язанні (зміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов'язків іншої особи у конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. При регресі одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.
Ці інститути мають різний режим правового регулювання. Так, регрес регулюється загальними нормами цивільного права, а для суброгації відповідно до ст. 993 ЦК встановлений особливий правовий режим.
Регрес у страхуванні виникає стосовно вузького кола осіб, тоді як суброгація застосовуються щодо будь-якої особи, відповідальної за настання страхового випадку. При суброгації перебіг строку позовної давності починається з моменту виникнення страхового випадку. При регресі - з моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування, тобто зазнав збитків.
У чинному законодавстві термін «суброгація» у страхуванні застосовується лише в Кодексі торговельного мореплавства (ст. 269), де також обумовлюється перехід прав до страховика за договором морського страхування на застраховане майно.
Розглядаючи такі справи, суди мають встановлювати не лише факти здійснення виплати страхового відшкодування, але й те, чи була застрахована цивільно-правова відповідальність осіб, винних у заподіянні збитків, до яких заявлено позов та в якому розмірі.
У порядку суброгації страховик може стягнути із заподіювача шкоди лише ту суму, яку він сам виплатить страхувальнику. Тому, якщо страхове відшкодування лише частково погашає спричинені потерпілому збитки, то до заподіювача шкоди є можливість пред'явлення двох вимог: перша - вимога страховика в розмірі виплаченого потерпілому страхового відшкодування, друга вимога - потерпілого в розмірі тієї частини завданої шкоди, яка не була покрита страховим відшкодуванням. Заподіювач шкоди може висувати проти страховика лише ті вимоги (заперечення), які він має до потерпілої особи.
При суброгації до страховика переходить лише частина вимоги страхувальника до заподіювача шкоди, яка дорівнює розміру страхового відшкодування. Таким чином, розмір страхового відшкодування має визначатися за правилами, встановленими у договорі страхування. Страховик не вправі вимагати від заподіювача шкоди суму, яку він виплатив страхувальнику з порушенням умов договору страхування. Якщо розрахунок здійснювався за іншими правилами, ніж зазначено в договорі страхування, то при визначенні розміру вимоги страховика, який підлягає задоволенню, до заподіювача шкоди із суми, виплаченої страховиком страхувальнику, виключається виплата, не передбачена договором.
Слід зазначити, що у порядку суброгації страховик не має права вимагати відшкодування вартості експертизи у зв'язку з тим, що такі витрати страховика не є страховим відшкодуванням, а спрямовані на визначення розміру збитків. Ці витрати належать до звичайної господарської діяльності страховика і не підлягають стягненню з особи, яка відповідальна за спричинену шкоду.
Крім того, особа, відповідальна за збитки, відшкодовані у результаті страхування, не відповідає за прострочення, яке допустив страховик. Таким чином, страхувальник не має права вимагати від особи, відповідальної за шкоду, сплати процентів за прострочення страховика, який несвоєчасно виплатив відшкодування. Тому таке право не може перейти в порядок суброгації. Проценти виплачуються страховиком через несвоєчасне виконання ним власного зобов'язання перед страхувальником і не можуть бути стягнуті у порядку суброгації.
Слід також зазначити, що оскільки при суброгації відбувається заміна особи в зобов'язанні, та, враховуючи, що відповідно до ст. 515 ЦК заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, відповідно, при укладенні договору особистого страхування у страховика немає правових підстав для стягнення виплаченого страхувальнику (вигодонабувачу) страхової виплати у порядку суброгації. Тобто суброгація може застосовуватися лише до майнового страхування.
Зокрема, Верховний Суд України ухвалою від 12 березня 2009 р. відхилив скаргу відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд) у м. Кіровограді. Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 лютого 2008 р. та ухвалу Верховного Суду України від 9 липня 2008 р. залишено без змін.
Встановлено, що страхування від нещасного випадку на виробництві є обов'язковим особистим страхуванням. Оскільки сфера дії Закону від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (далі - Закон № 1105-XIV) поширюється виключно на застрахованих осіб, страхувальників та страховика й цим Законом, а також іншими нормативно-правовими актами не врегульовано правовий механізм відносин Фонду як страховика з іншими особами, відповідальними за шкоду, заподіяну життю та здоров'ю застрахованої особи, то до таких правовідносин підлягають застосуванню загальні положення ЦК щодо страхування.
Враховуючи наведене та керуючись положеннями статей 993, 999 ЦК, Закону № 1105-XIV, Фонд як страховик за обов'язковим особистим страхуванням не має права вимоги до особи, відповідальної за заподіяння шкоди потерпілому.
Підсудність
Встановлено неоднакове застосування норм процесуального права при визначенні підсудності справ, зокрема не враховуються вимоги ст. 112 ЦПК щодо договірної підсудності.
Так, Кіровський районний суд м. Кіровограда ухвалою від 31 березня 2009 р. відкрив провадження у цивільній страві за позовом Ш. до ЗАТ ФГ «Страхові традиції» про розірвання договору страхування, стягнення сплачених страхових внесків, відшкодування моральної шкоди.
ЗАТ ФГ «Страхові традиції» звернулася на цю ухвалу з апеляційною скаргою, в якій зазначила, що суд, відкриваючи провадження у справі, не дотримався правил підсудності, оскільки відповідно до письмового договору між сторонами визначено територіальну підсудність за місцем знаходження страховика, тобто в м. Києві.
Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 9 грудня 2009 р. апеляційну скаргу відхилив та залишив без змін ухвалу районного суду. При цьому апеляційний суд послався на те, що відповідно до ч. 7 ст. 110 ЦПК передбачено, що позови, які виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням і тому позивач мав право вибору щодо подачі позову до суду за місцем знаходження Кіровоградської дирекції - представництва ЗАТ ФГ «Страхові традиції».
В іншій справі Кіровський районний суд м. Кіровограда ухвалою від 26 лютого 2010 р. відкрив провадження у цивільній справі за позовом З. до ЗАТ «СК Інгосстрах», третя особа - ЗАТ КБ «Приватбанк» в особі Кіровоградської філії, про стягнення страхового відшкодування та захист прав споживача.
У поданій апеляційній скарзі ЗАТ «СК «Інгосстрах» просило скасувати ухвалу суду з тих підстав, що відповідно до умов укладеного договору страхування сторонами визначено територіальну підсудність за місцем знаходження відповідача - у Бабушкінському районному суді м. Дніпропетровська.
Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 13 травня 2010 р. апеляційну скаргу задовольнив, а ухвалу районного суду скасував. В основу ухвали покладено роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», де зазначено, що письмовий договір сторін про визначення територіальної підсудності є обов'язковим не тільки для сторін, які в односторонньому порядку не можуть від нього відмовитися чи змінити, але й для суду.
Спірним виявилось питання про визначення підсудності, коли договір страхування укладений у безбалансовій одиниці (відділенні) страхової компанії.
Так, К. звернулася до Ленінського районного суду м. Кіровограда з позовом до ЗАТ «АХА Страхування» (раніше ЗАТ «СК Веско»), третя особа - КОФ АКБ «Укрсоцбанк», про стягнення страхової суми.
Під час попереднього судового засідання ухвалою суду від 26 березня 2009 р. справу передано на розгляд до Подільського районного суду м. Києва у зв'язку з тим, що там знаходиться місце розташування відповідача, а позовну заяву було прийнято до розгляду з порушенням правил підсудності.
В апеляційній скарзі К. просила скасувати ухвалу суду з тих підстав, що відповідно до умов договору вигодонабувач (КОФ АКБ «Укрсоцбанк») знаходиться на території Ленінського району м. Кіровограда.
Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 13 травня 2009 р. апеляційну скаргу відхилив із посиланням на те, що суд першої інстанції правильно визначив, що відповідно до п. 1.2 Положення про виробничу структурну безбалансову одиницю (відділення) у складі Головного офісу ЗАТ «СК Веско» у м. Києві відділення є постійно діючим виробничим структурним підрозділом (віддаленим робочим місцем для працівників відділення, який є частиною ЗАТ «СК Веско») і не є функціонально самостійним, не має статусу відокремленого підрозділу юридичної особи (філії чи представництва), не має свого поточного та валютного рахунків в установах банку, не має власної каси, не може бути позивачем і відповідачем у суді або будь-яким іншим учасником судового процесу, не має печатки зі своїм найменуванням.
У цьому випадку слід враховувати, що згідно зі ст. 93 ЦК місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.
Відповідно до п. 7 ст. 110 ЦПК позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням.
Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії та представництва не є юридичними особами та наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення (ст. 95 ЦК).
Правовий статус відділення страховика на законодавчому рівні не регламентований. Проте, як відомо, відділення діють від імені страховика та можуть бути як на балансі страховика, так і на балансі філії. Тому, оскільки відділення є частиною філії та уповноважене на отримання страхових платежів від страхувальника, слід вважати, що це діяльність філії через своє відділення і, відповідно, потрібно подавати позов у районний суд за місцезнаходженням відділення.
Результати проведеного аналізу свідчать, що суди загалом дотримуються вимог норм матеріального та процесуального права при розгляді цивільних справ, що виникають з договорів страхування, проте наявність помилок та неоднакової судової практики свідчать, що суди не завжди достатньо повно з'ясовують фактичні обставини справи, дають правильну юридичну оцінку доказам, належним чином перевіряють пояснення сторін, у зв'язку з чим постановлені судові рішення не повною мірою відповідають вимогам статей 213 - 215 ЦПК.
________________________________________________________________________
1 - Витяг із аналізу до друку підготували суддя Верховного Суду України Я.М. РОМАНЮК та головний консультант відділу вивчення судової практики управління вивчення та аналізу судової практики, канд. юр. наук З.П. МЕЛЬНИК.
2 - Див.: Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: В 2 т. / Под ред. К.И. Батыра, Е.В. Поликарповой. - М., 1996. - Т. 1. - С. 23.