Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України

Вищий арбітражний суд України в порядку інформації надсилає огляд практики вирішення президією Вищого арбітражного суду України окремих категорій спорів.

1. Спори, що виникають у процесі погодження стандартів та технічних умов, не підлягають вирішенню в арбітражних судах.

Рішенням арбітражного суду частково задоволено позов державної госпрозрахункової організації (далі - організація) до державного комунального підприємства (далі - підприємство) про спонукання видати технічні умови на проектування газопостачання житлового будинку та проект відповідного договору.

Постановою голови арбітражного суду рішення скасовано, провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Арбітражного процесуального кодексу України (далі - АПК) у зв'язку з тим, що даний спір не підлягає вирішенню в арбітражних судах України, оскільки відноситься до категорії спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов.

Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов названу постанову скасовано, рішення залишено без зміни. За висновком судової колегії спір у цій справі належить до категорії спорів у сфері містобудування.

Заступник Генерального прокурора України приніс протест, у якому просив скасувати рішення арбітражного суду і постанову судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов, а постанову голови арбітражного суду залишити без зміни. Протест мотивовано тим, що даний спір належить до категорії спорів, що виникають при погодженні технічних умов, які відповідно до статті 12 АПК не підвідомчі арбітражним судам України.

Перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України задовольнила протест з таких підстав.

Причиною спору між організацією та підприємством стала відмова останнього змінити видані технічні умови на проектування газопостачання п'ятиповерхового житлового будинку. Свою відмову підприємство мотивувало неможливістю газифікації житлового будинку без перекладки магістрального газопроводу низького тиску.

З огляду на викладене спір між сторонами виник при погодженні технічних умов, а відповідно до статті 12 АПК справи у таких спорах не підвідомчі арбітражним судам України. Тому провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини першої статті 80 АПК.

2. Спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, крім актів ненормативного характеру, прийнятих до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" від 13.05.97 N 251/97-ВР, не підлягають вирішенню в арбітражних судах.

Рішенням Вищого арбітражного суду України визнано недійсними пункти 1 і 2 постанови Кабінету Міністрів України від 17.09.96 N 1135 "Про вдосконалення механізму використання радіочастотного ресурсу".

Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов назване рішення залишено без зміни.

Заступником Генерального прокурора України на рішення та постанову Вищого арбітражного суду України принесено протест з посиланням на непідвідомчість арбітражному суду даного спору.

Розглянувши доводи протесту та перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила таке.

Згідно із Законом України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" від 13.05.97 N 251/97-ВР (далі - Закон) у новій редакції викладено абзац перший пункту 1 частини першої статті 12 Арбітражного процесуального кодексу України (далі - АПК), за яким до підвідомчості арбітражних судів віднесено справи у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У рішенні Конституційного суду України від 09.02.99 щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа N 1-7/99 про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що положення цієї норми стосується лише фізичної особи.

Відповідна вимога Конституції України стосується і Закону. Отже спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, крім актів ненормативного характеру, прийнятих до набрання чинності Законом, не підлягають вирішенню в арбітражних судах.1

____________________

1 У зв'язку з цим див. пункт 14 Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України від 17.08.98 N 01-8/314 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішення спорів"

Оскільки оспорювана постанова Кабінету Міністрів України є актом нормативного характеру і прийнята 17.09.96, тобто до набрання чинності Законом, то позов про визнання її частково або повністю недійсною не підлягав розгляду в арбітражному суді.

За таких обставин президія Вищого арбітражного суду України задовольнила протест, рішення та постанову зі справи скасувала, провадження у справі припинила відповідно до пункту 1 частини першої статті 80 АПК.

3. Справи зі спорів про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, підлягають розгляду арбітражними судами лише за умови попереднього спростування цих відомостей за рішенням суду загальної юрисдикції або добровільно особою, яка їх поширила.

Товариство звернулося до арбітражного суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням неправдивих відомостей.

Рішенням арбітражного суду позов задоволено частково. Постановами першого заступника голови арбітражного суду та судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення зі справи залишено без зміни.

Заступником Генерального прокурора України на згадані судові акти принесено протест з посиланням на неправильне застосування арбітражними судами статті 7 Цивільного кодексу України та роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 N 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди". На думку заступника Генерального прокурора України, даний спір не підвідомчий арбітражному суду, оскільки у справі відсутні докази того, що поширені банком відомості було спростовано у суді загальної юрисдикції або відповідачем добровільно, тому провадження зі справи має бути припинено.

Розглянувши доводи протесту та перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила таке.

Відповідно до частини третьої статті 7 названого Кодексу організація, відносно якої поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди її інтересам або діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням.

З огляду на викладене прийняття рішення про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, неможливе без їх попереднього спростування. Тому справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей, підлягають розгляду арбітражними судами лише за умови попереднього вирішення питання про їх спростування у загальному суді або добровільно (у тому числі на вимогу заявника) особою, яка поширила відомості. Докази такого спростування повинні бути додані до відповідної позовної заяви.2

__________________

2 З цього приводу див. підпункт 9.1 пункту 9 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 N 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди"

У матеріалах справи відсутні докази про спростування у судовому порядку або добровільно відомостей, поширених банком. Тому рішення і постанова суду зі справи підлягають скасуванню. Водночас відсутні підстави для припинення провадження у справі.

У разі неподання доказів спростування відомостей, що не відповідають дійсності і порочать ділову репутацію, арбітражний суд повинен повернути позовну заяву на підставі пункту 3 статті 63 Арбітражного процесуального кодексу України, а якщо справу вже порушено - залишити позов без розгляду відповідно до пункту 5 статті 81 цього Кодексу.

З урахуванням викладеного постановою президії Вищого арбітражного суду України протест задоволено частково, судові акти зі справи скасовано, позов залишено без розгляду.

4. За несвоєчасну сплату збору до Державного інноваційного фонду пеня не стягується.

Відкрите акціонерне товариство звернулося до арбітражного суду з позовом про визнання недійсним рішення державної податкової інспекції про застосування фінансових санкцій за порушення законодавства про оподаткування.

Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, позовні вимоги задоволено частково: рішення державної податкової інспекції визнано недійсним у частині стягнення з позивача збору до Державного інноваційного фонду та пені за його несвоєчасну сплату. Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов судові акти з цієї справи скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Головою Вищого арбітражного суду України принесено протест, у якому порушено питання про скасування постанови судової колегії Вищого арбітражного суду України та визнання недійсним оспорюваного рішення лише в частині стягнення пені за несвоєчасну сплату збору до Державного інноваційного фонду.

Розглянувши доводи протесту та перевіривши обставини справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила таке.

Підставою для стягнення з позивача збору до Державного інноваційного фонду та пені за його несвоєчасну сплату стала виявлена державною податковою інспекцією недоплата відкритим акціонерним товариством зазначеного збору. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.02.92 N 77 "Про створення Державного інноваційного фонду" 70 відсотків відрахувань від ставки збору до Державного інноваційного фонду перераховувалися відкритим акціонерним товариством до спеціального фонду позабюджетних коштів.

Обов'язок позивача щодо сплати збору до Державного інноваційного фонду України за період з 01.01.98 по 01.04.99 випливає з вимог пункту 18 частини першої статті 14 Закону України "Про систему оподаткування", якою передбачено, що збір до Державного інноваційного фонду належить до загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів).

Відповідно до статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 1998 рік" до законодавчого врегулювання питань сплати збору до Державного інноваційного фонду суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності сплачують до цього фонду збір в розмірі 1 відсотка від обсягу реалізації продукції (робіт, послуг) або валового доходу у торговельній, посередницькій, постачальницько-збутовій, банківській та страховій сферах діяльності, зменшеного на суму податку на додану вартість та акцизного збору. Отже у 1998 році збір до Державного інноваційного фонду у повному обсязі повинен був зараховуватися до Державного бюджету України. Такий же розмір збору було встановлено статтею 15 Закону України "Про Державний бюджет України на 1999 рік".

Водночас законодавством не визначено періоди і строки сплати цього збору. Отже вимоги щодо сплати платником податку пені за порушення строків сплати збору до Державного інноваційного фонду не можуть вважатися такими, що грунтуються на законі.

З огляду на викладене постановою президії Вищого арбітражного суду України протест задоволено, постанову судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов скасовано, рішення державної податкової інспекції визнано недійсним у частині стягнення з відкритого акціонерного товариства пені за несвоєчасну сплату збору до Державного інноваційного фонду.

5. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має повноваження щодо перевірки Національного депозитарію України.

Рішенням Вищого арбітражного суду України задоволено позов Національного депозитарію України (далі - депозитарій) про визнання недійсним наказу голови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30.06.2000 N 202 "Щодо затвердження складу контрольно-ревізійної групи з метою перевірки Національного депозитарію України". Рішення суду мотивовано тим, що депозитарій не є суб'єктом підприємницької діяльності, а оспорюваний наказ видано головою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - Державна комісія) одноособово без розгляду цього питання на засіданні Державної комісії.

Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення залишено без зміни з тих же підстав.

Заступником Генерального прокурора України на ці судові акти принесено протест, у якому зазначено, що позивачем оспорюється дія конкретної посадової особи, а ця категорія спорів не підвідомча арбітражним судам. Крім того, у протесті містилися мотивовані заперечення проти висновків судових інстанцій про перевищення головою Державної комісії своїх повноважень та про неприбуткову природу діяльності депозитарію.

Розглянувши доводи протесту та перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила таке.

Відповідно до пунктів 8, 9 статті 8 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" Державна комісія має право контролювати достовірність інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, та її відповідність встановленим стандартам і проводити самостійно чи разом з іншими відповідними органами перевірки та ревізії фінансово-господарської діяльності емітентів, осіб, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, фондових бірж та саморегулівних організацій.

Згідно з підпунктом 35 пункту 4 Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затвердженого Указом Президента України від 14.02.97 N 142/97, Державна комісія здійснює контроль за діяльністю Національної депозитарної системи.

Пунктом 2 Загальних засад функціонування Національного депозитарію України, затвердженого Указом Президента України від 22.06.99 N 703/99 визначено, що депозитарій є центральним елементом Національної депозитарної системи.

Зі змісту статті 6 Закону України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" і статті 4 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" вбачається, що депозитарій є особою, яка здійснює професійну діяльність на ринку цінних паперів.

Що ж до висновків судових інстанцій про перевищення головою Державної комісії своїх повноважень, то вони спростовуються статтею 9 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" та пунктом 9 згаданого Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, якими передбачено здійснення головою Державної комісії представницьких функцій щодо її діяльності.

З огляду на викладене Державна комісія має повноваження щодо перевірки депозитарію, а оспорюваний наказ відповідає вимогам чинного законодавства.

Висновки протесту щодо непідвідомчості арбітражним судам справ, у яких оспорюється дія конкретної посадової особи, визнані президією Вищого арбітражного суду України помилковими, оскільки голова Державної комісії правомочний її представляти як юридичну особу у межах наданих йому повноважень.

За таких обставин постановою президії Вищого арбітражного суду України протест задоволено в частині скасування усіх судових актів з цієї справи. В позові депозитарію відмовлено.

6. Вивезення нерезидентами за межі України іноземної валюти (за винятком іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах) потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Рішенням Вищого арбітражного суду України задоволено позовні вимоги акціонерного банку про визнання недійсною постанови правління Національного банку України "Про притягнення акціонерного банку до відповідальності за порушення валютного законодавства". Рішення суду мотивовано відсутністю порушень акціонерним банком законодавства під час перерахування коштів нерезидента; митна декларація підтверджує джерела походження іноземної валюти і є достатнім документом для проведення валютних операцій.

Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов рішення залишено без зміни з тих же підстав.

Головою Вищого арбітражного суду України на судові акти зі справи принесено протест з посиланням на порушення акціонерним банком валютного законодавства.

Розглянувши доводи протесту та матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила таке.

За результатами перевірок, проведених територіальним управлінням Національного банку України, акціонерний банк притягнуто до відповідальності за порушення пункту 2 статті 13 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет), яким передбачено здійснення уповноваженими банками контролю за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки.

За заявою нерезидента України - громадянина США (далі - нерезидент) акціонерним банком здійснено перерахування валютних коштів за межі України, які нерезидент вносив готівкою в касу банку. Доказом джерела походження валюти у нерезидента була митна декларація, у якій зафіксовано, що нерезидентом на територію України ввозяться чеки з поміткою "долари".

Проте у наданій нерезидентом митній декларації не зазначено суму, на яку ввезено чеки. Крім того, декларація оформлена з порушенням вимог пункту 9 Переліку відомостей, що оголошуються громадянами у разі переміщення ними через митний кордон України товарів та інших предметів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.07.97 N 748 (далі - Перелік), яким передбачено зазначення у митній декларації суми національної валюти України, іншої валюти готівкою.

Відповідно до статті 1 Декрету чеки віднесено до платіжних документів, які не належать до грошових знаків у вигляді банкнотів, тобто до готівкових грошових коштів.

З викладеного вбачається, що чеки самі по собі не можуть бути перераховані за межі України, оскільки здійснення валютних операцій з перерахування іноземної валюти за кордон може бути здійснено лише у вигляді коштів - готівкових чи безготівкових. Якщо нерезидент має чеки, то для проведення валютних операцій з готівковими коштами спочатку необхідно обміняти ці чеки на готівкову іноземну валюту.

Пред'явлення нерезидентом в банківські установи України до оплати чеків іноземних банків не здійснювалося. Отже перераховані нерезидентом за межі України кошти в іноземній валюті не мали ніякого відношення до ввезених чеків.

Відповідно до статті 5 Декрету вивезення нерезидентом за межі України іноземної валюти (за винятком іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах) потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України. Відповідний порядок визначено Інструкцією про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України, що затверджена постановою правління Національного банку України від 12.07.2000 N 283.

Враховуючи, що акціонерний банк під час перерахування іноземних коштів за межі України не перевірив наявність у нерезидента відповідної ліцензії, чим порушив вимоги Декрету, і отже правомірно притягнутий до відповідальності, президія Вищого арбітражного суду України задовольнила протест, скасувала судові акти з цієї справи, у позові акціонерному банку відмовила.

7. Якщо з відповіді на претензію незрозуміло, яку суму боргу визнано боржником, стягнення боргу здійснюється у загальному претензійно-позовному порядку.

Закрите акціонерне товариство (далі - ЗАТ) звернулося з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю (далі - товариство) про визнання платіжної вимоги такою, що не підлягає виконанню.

Рішенням арбітражного суду у позові відмовлено з мотиву оформлення та пред'явлення платіжної вимоги до установи банку у відповідності з вимогами чинного законодавства.

Постановою голови арбітражного суду рішення скасовано, позов задоволено з посиланням на порушення товариством порядку пред'явлення до банку платіжної вимоги. Товариство не мало права пред'являти до виконання платіжну вимогу, оскільки його претензійні вимоги визнані не у повному обсязі.

Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов названу постанову скасовано, рішення залишено без зміни з зазначених у ньому підстав.

Головою Вищого арбітражного суду України на постанову судової колегії принесено протест, у якому порушено питання про скасування цієї постанови і залишення без зміни постанови голови арбітражного суду. Розглянувши протест та перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила таке.

Товариством та ЗАТ укладено договір поставки. У зв'язку з тим, що ЗАТ не розрахувалося за отриманий товар, товариством пред'явлено претензію про сплату боргу та пені.

У відповіді на претензію зазначено, що частину боргу вже сплачено. Що ж до погашення решти заборгованості (мова про пеню не йшла), то ЗАТ докладає всіляких зусиль для оплати отриманого товару, зокрема, використовуються всі види розрахунків: векселі, взаємозалік, грошові кошти.

Таким чином позивач не заперечував проти факту наявності певної заборгованості, проте її розмір у відповіді на претензію чітко не визначив, що не відповідає вимогам статті 8 Арбітражного процесуального кодексу України.

Враховуючи, що питання про погашення заборгованості у даному випадку повинно було вирішуватись у загальному претензійно-позовному порядку, а не шляхом безспірного списання, протест задоволено.

8. Умова договору оренди, яка визначає розмір орендної плати в іноземній валюті, не суперечить законодавству України.

Рішенням арбітражного суду, залишеним без зміни постановою заступника голови арбітражного суду, задоволено позовні вимоги спільного підприємства до товариства з обмеженою відповідальністю про внесення змін до договору оренди нежитлових приміщень. Рішення суду обгрунтовано тим, що відповідно до статей 2 і 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" істотною умовою договору оренди є фіксований розмір орендної плати.

Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов судові акти у цій справі скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено з огляду на те, що договірні відносини не регулюються названим Законом. Предметом договору є нежитлові приміщення, які не відносяться до об'єктів права державної власності. До того ж позивач не довів наявності правових підстав вимагати зміни зазначених у договорі ставок орендної плати.

Заступник Генерального прокурора України приніс протест, у якому просив скасувати згадану постанову і залишити без зміни постанову заступника голови арбітражного суду. Протест мотивовано, зокрема, тим, що визначення розміру орендної плати у доларах США суперечить вимогам пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.98 N 1998 "Про удосконалення порядку формування цін".

Розглянувши доводи протесту та перевіривши матеріали справи, президія Вищого арбітражного суду України встановила таке.

Спільним підприємством і товариством з обмеженою відповідальністю укладено договір оренди нежитлових приміщень, в якому розмір орендної плати виражено у доларах США. Під час обговорення змін до цього договору сторони не досягли згоди щодо визначення розміру орендної плати. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України.

Статтею 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань.

Відповідно до статті 35 Закону України "Про Національний банк України" ( 679-14) гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Названі акти законодавства визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України. Вони не містять заборони на вираження грошових зобов'язань в іноземній валюті. З огляду на викладене умова договору оренди, яка визначає розмір орендної плати в іноземній валюті, не суперечить чинному законодавству України.

Відповідно до статті 21 Закону України "Про підприємства в Україні" підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Враховуючи, що зміна умов договору оренди щодо розміру орендної плати можлива лише за взаємною згодою сторін цього договору, у арбітражного суду немає правових підстав змінювати відповідну умову, якщо така плата не підлягає державному регулюванню відповідно до законодавства України.

За таких обставин постановою президії Вищого арбітражного суду України у задоволенні протесту відмовлено.