Щодо відповідальності юридичних осіб, за якими майно закріплено на праві оперативного управління

У процесі вирішення арбітражними судами господарських спорів постійно постають проблемні питання, пов'язані із недостатньою унормованістю у законодавстві відповідальності юридичних осіб, за якими майно закріплено на праві оперативного управління, зокрема державних установ (організацій), що перебувають на державному бюджеті (далі - державні установи) та казенних підприємств, а також відповідальності їх власників, встановленої законодавством у зв'язку з обмеженою відповідальністю державних установ і казенних підприємств за своїми зобов'язаннями.

1. Відповідно до частини третьої статті 32 Цивільного кодексу України юридична особа, що фінансується власником, і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за зобов'язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності, відповідальність за її зобов'язаннями несе власник відповідного майна.

У пункті 3 статті 39 Закону України "Про підприємства в Україні" передбачено, що казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями коштами та іншим майном, що є у його розпорядженні, крім основних фондів. При недостатності у казенного підприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов'язаннями також несе власник.

Згідно з пунктом 3 статті 39 Закону "Про власність" державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що є в її розпорядженні. При недостатності у державної установи (організації) коштів відповідальність за її зобов'язаннями несе власник.

Таким чином, у разі недостатності у державних (казенних) підприємств, установ і організацій коштів чи майна, на яке згідно з судовим рішенням має бути звернено стягнення, відповідальність повинен нести власник майна із залученням його до участі у справі як співвідповідача.

Суб'єктом права загальнодержавної власності згідно з пунктом 1 статті 32 Закону України "Про власність" є держава в особі Верховної Ради України. Проте зазначену у наведених законодавчих нормах відповідальність не персоніфіковано в особі певного державного органу (чи органів).

Відповідальність інших державних органів, зокрема, уповноважених управляти державним майном, за зобов'язаннями державних підприємств і організацій, що мають статус юридичної особи, законом не передбачена.

Виняток становить лише припис, вміщений у статті 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", згідно з якою у разі недостатності коштів у військової частини як суб'єкта господарської діяльності відповідальність за її зобов'язаннями несе Міністерство оборони України. Проте і в цьому разі закон жодним чином не визначає порядку (правового механізму), за яким назване міністерство має нести таку відповідальність.

Частиною другою статті 33 Цивільного кодексу України визначено, що умови і порядок відпустку коштів на покриття заборгованості установ та інших державних організацій, що перебувають на державному бюджеті, якщо ця заборгованість не може бути покрита за рахунок їх кошторису, встановлюються законодавством.

На цей час такі умови і порядок відпустку коштів державного бюджету не встановлено, крім механізму погашення заборгованості за спожиті теплову, електричну енергію та природний газ, водопостачання та водовідведення установами і організаціями, що фінансуються з державного і місцевих бюджетів, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.97 р. N 1154 "Про стан розрахунків та механізм погашення заборгованості за спожиті теплову, електричну енергію та природний газ, водопостачання та водовідведення установами і організаціями, що фінансуються з державного і місцевих бюджетів, а також населенням за житловокомунальні послуги".

Що ж до казенних підприємств, які не перебувають на державному бюджеті, то законодавство взагалі не містить норм, на підставі яких визначався б порядок відповідальності їх власника.

Наведене у повній мірі стосується установ та організацій, заснованих на комунальній власності адміністративно-територіальних утворень.

2. Зазначені проблеми законодавчого регулювання ще більше поглибилися у зв'язку із запровадженням згідно з постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 14.01.97 р. N 13 казначейської форми виконання державного бюджету. За такої форми виконання державного бюджету банківські рахунки державних установ було закрито і фінансування їх витрат здійснюється з бюджетних рахунків органів Державного казначейства України, відкритих на ім'я цих органів у банківських установах, визначених Кабінетом Міністрів України і Національним банком України. Сукупність бюджетних рахунків органів Державного казначейства України становить єдиний казначейський рахунок. Для обліку витрат державних установ на їх ім'я в органах Державного казначейства України відкриваються реєстраційні рахунки.

Таким чином, державні установи не мають власних рахунків в установах банків, за винятком тих випадків, коли державна установа отримує доходи від надання платних послуг (виконання робіт, реалізації продукції) чи іншої діяльності, яка здійснюється нею з підстав, передбачених законодавством (пункт 2 статті 39 Закону). Правовий режим використання відповідних коштів залежить від засад, на яких державною установою організовано реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг. Якщо такі кошти отримані не на засадах господарського розрахунку, вони мають назву позабюджетних, враховуються на реєстраційних рахунках в органах Державного казначейства України і підлягають використанню за цільовим призначенням згідно з єдиним кошторисом доходів та видатків державної установи.

Зазначені вище обставини створюють проблеми, пов'язані з виконанням рішень арбітражних судів зі справ, у яких державні установи є відповідачами і які пов'язані із стягненням коштів з цих установ.

Відповідно до статті 115 Арбітражного процесуального кодексу України рішення, ухвала, постанова арбітражного суду набирають законної сили негайно після їх прийняття і підлягають обов'язковому виконанню підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами. Згідно з частиною другою статті 116 цього ж Кодексу накази арбітражного суду про стягнення грошових сум виконуються у встановленому порядку через установи банку.

Водночас, як зазначалося вище, державні установи, як правило, не мають рахунків в банківських установах, їм відкриті лише згадані реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України. Якщо ж державній установі, яка на засадах господарського розрахунку реалізує продукцію, виконує роботи, надає послуги, відкрито рахунок в банку, то не завжди відповідних коштів достатньо для виконання судового рішення. Внаслідок цього переважна більшість наказів арбітражних судів про стягнення з державних установ грошових сум, у тому числі сум державного мита, не виконується.

Крім того, частиною другою статті 84 Арбітражного процесуального кодексу України передбачено, що при задоволенні позову в резолютивній частині рішення арбітражного суду вказується, зокрема, найменування рахунку, з якого підлягають стягненню грошові суми, а згідно із статтею 117 названого Кодексу у наказі арбітражного суду зазначається номер банківського рахунку боржника. За відсутності у відповідача - державної установи рахунку в банку ці вимоги законодавчого акта не можуть бути реалізовані.

3. Статтею 25 Закону України "Про Державний бюджет на 2001 рік" встановлено, що відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої юридичним та фізичним особам, зокрема, податковими і митними органами, здійснюється із Державного бюджету України Державним казначейством України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за рахунок коштів на утримання Державної податкової адміністрації України та Державної митної служби України, а сума відшкодування кваліфікується як збитки, нанесені Державному бюджету України.

На даний час відповідний порядок не встановлено, що створює значні складнощі як у процесі вирішення відповідних спорів, так і виконання судових рішень.

Наведене свідчить, що законодавчого визначення потребують правові форми участі держави і адміністративно-територіальних утворень у відносинах щодо відповідальності за зобов'язаннями створених ними установ і казенних підприємств та по відшкодуванню відповідно до закону шкоди, завданої юридичним та фізичним особам незаконними діями державних органів.

Це можна було б здійснити шляхом внесення відповідних змін та доповнень до чинних законодавчих актів, зокрема до Законів України "Про власність", "Про підприємства в Україні", "Про місцеве самоврядування в Україні" і "Про місцеві державні адміністрації". Такі зміни мали б містити точне визначення органів, на які покладається відповідальність у зазначених у цьому листі випадках і правових механізм застосування цієї відповідальності.

Вищий арбітражний суд України вже звертав увагу Кабінету Міністрів України на викладені проблеми відповідальності державних установ у своєму листі N 01-2.1/4 від 06.01.99 (копія додається) (відсутня), за яким Кабінетом Міністрів України було дано відповідне доручення Міністерству фінансів України N інд. 67 від 02.02.99. Однак, названі питання залишаються неврегульованими й досі.

Вирішення їх необхідне для правильного, заснованого на законі розгляду арбітражними судами України справ у спорах за участю державних установ і казенних підприємств і належного виконання судових рішень, а, отже, ефективного захисту прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій і громадян.