---------------
(4) Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. - С. 504
Ось приклад. Слов'янський міськрайонний суд Донецької області вироком від 14 березня 2006 р. визнав винною П. за ч. 1 ст. 185 КК та призначив їй відповідне покарання. За вироком суду П. визнано винною в тому, що вона, перебуваючи в помешканні своєї подруги, таємно викрала її особисті речі загальною вартістю 2 тис. 744 грн. Однак із матеріалів справи вбачається, що до зазначеного помешкання винна потрапила через вікно, для чого розбила скло. Проте ця обставина не отримала кваліфікації судом. Вважаємо, що в цьому випадку дії П. слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 185 КК за ознакою проникнення у житло.
Викрадення майна особою не можна розглядати за ознакою проникнення у житло або інше приміщення чи сховище, якщо умисел на викрадення майна виник під час перебування в цьому приміщенні. Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи зазначеної кваліфікуючої ознаки, слід з'ясовувати, з якою метою особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище і коли у неї виник умисел на заволодіння майном. Така обставина має місце лише тоді, коли проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища здійснювалося з метою заволодіння чужим майном.
Так, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області визнав винним К. за ч. 3 ст. 187 КК та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на вісім років. Згідно з вироком К. визнано винним у тому, що він проник у будинок потерпілої О., де вчинив напад з метою заволодіння її майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя та здоров'я останньої. Проте з матеріалів справи вбачається, що К. зайшов до помешкання потерпілої з метою позичити у неї гроші, а умисел насильно заволодіти її майном у нього виник після того, як потерпіла відмовила йому позичити гроші.
Апеляційний суд Закарпатської області не погодився з висновками міськрайонного суду, що з боку засудженого було протизаконне проникнення у приміщення, та ухвалою від 29 листопада 2000 р. змінив зазначений вирок міськрайонного суду, виключивши посилання на кваліфікуючу ознаку - проникнення у приміщення - і перекваліфікував дії К. за ч. 1 ст. 187 КК.
Не може кваліфікуватись як проникнення в інше приміщення викрадення товару покупцем або сторонньою особою з магазину в ті години, коли він працює.
Славутський міськрайонний суд Хмельницької області вироком від 11 вересня 2006 р. визнав винним З. за ч. 3 ст. 187 КК та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на сім років з конфіскацією майна. З метою заволодіння чужим майном З. зайшов до магазину, де, погрожуючи продавцю металевим молотком, що є небезпечним для життя і здоров'я насильством, заволодів матеріальними цінностями у розмірі 271 грн. Проте з матеріалів справи очевидно, що винний до магазину потрапив у робочий час, коли доступ споживачів до нього був вільний, тому його дії не можуть бути кваліфіковані за ознакою проникнення у приміщення. Апеляційний суд Хмельницької області згідно з ухвалою від 21 грудня 2006 р. вирок районного суду змінив та перекваліфікував дії З. на ч. 1 ст. 187 КК.
Дії осіб, що привласнили чи допустили розтрату чужого майна, якщо вони не були наділені певною правомочністю щодо нього, однак за родом своєї діяльності мали доступ до цього майна (сторож, підсобний робітник, вантажник тощо), суди кваліфікували залежно від того, чи було в їхніх діях протиправне проникнення в сховище, приміщення чи вони перебували в цих приміщеннях у зв'язку з виконанням службових обов'язків.
Вчинення крадіжки, грабежу або розбою шляхом незаконного проникнення у житло, інше приміщення чи сховище не потребує додаткової кваліфікації за ст. 162 КК ("Порушення недоторканності житла"), оскільки така незаконна дія є кваліфікуючою ознакою зазначених злочинів та охоплюється диспозицією закону про відповідальність за їх вчинення.
У деяких випадках суди помилково кваліфікували за сукупністю дії винних осіб, які вчинили викрадення майна, поєднане з незаконним проникненням у житло.
Так, Московський районний суд м. Харкова вироком від 3 березня 2006 р. визнав винним Н. за ч. 1 ст. 162, ч. 3 ст. 185 КК та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на шість років. Із матеріалів цієї справи вбачається, що Н., маючи умисел на викрадення чужого майна, користуючись тим, що в квартирі потерпілої Б. вхідні двері не були зачинені на замок, незаконно проник до житла останньої, звідки таємно викрав її майно. На нашу думку, у цьому випадку є зайвою додаткова кваліфікація за ч. 1 ст. 162 КК, оскільки проникнення до житла є кваліфікуючою ознакою ч. 3 ст. 185 КК.
Вивчення зазначеної категорії справ показало, що в разі вчинення крадіжки, грабежу і розбою пошкодження під час незаконного проникнення у житло, інше приміщення чи сховище дверей, замків, гратів тощо суди оцінюють як спосіб проникнення, а тому ці дії додаткової кваліфікації не потребують.
Заподіяння в процесі розбою чи вимагання легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості тілесного ушкодження, позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, нанесення побоїв, що мало характер мордування, охоплюється ст. 187 КК чи ст. 189 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребує.
Наприклад, Бахчисарайський районний суд Автономної Республіки Крим визнав винним Ш. за ч. 1 ст. 187, ч. 1 ст. 122 КК та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на шість років. Ш., застосовуючи фізичне насильство, вчинив напад на потерпілого А. та заволодів його мобільним телефоном (вартістю 800 грн.), в результаті чого потерпілому були заподіяні тілесні ушкодження, які відповідно до висновку судово-медичної експертизи належить до категорії тілесних ушкоджень середньої тяжкості. У цьому випадку дії Ш. не потребували додаткової кваліфікації за ст. 122 КК, оскільки він вчинив напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, чим заподіяв зазначені тілесні ушкодження, а диспозицією ст. 187 КК повністю охоплюються такі дії. З цих підстав Апеляційний суд Автономної Республіки Крим згідно з ухвалою від 22 серпня 2006 р. змінив вирок районного суду та закрив провадження у справі в частині засудження Ш. за ч. 1 ст. 122 КК.
Насильством, небезпечним для життя і здоров'я (ст. 187, ч. 3 ст. 189 КК) , слід розуміти заподіяння потерпілому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до зазначених наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння. До них необхідно відносити, зокрема, насильство, що призвело до стану непритомності чи мало характер мордування, здушення шиї, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо.
Трапляються випадки, коли суди в результаті неправильного встановлення характеру заподіяного до потерпілих осіб фізичного насильства допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб.
Краматорський міський суд Донецької області вироком від 10 квітня 2006 р. визнав винними А. та П. за ч. 3 ст. 187 КК і призначив їм покарання у виді позбавлення волі строком на дев'ять років із конфіскацією майна. Із матеріалів справи вбачається, що винні незаконно проникли до помешкання потерпілого Д., де, застосувавши до нього насильство, яке не є небезпечним для життя і здоров'я, заволоділи майном на суму 3 тис. 883 грн. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи, потерпілому було заподіяно легкі тілесні ушкодження, що не спричинили короткочасного розладу здоров'я. Проте суд помилково кваліфікував дії А. та П. як розбій. Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 22 вересня 2006 р. змінив цей вирок та перекваліфікував дії засуджених із ч. 3 ст. 187 КК на ч. 3 ст. 186 КК.
Заподіяння в процесі розбою чи вимагання легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності, а також середньої тяжкості тілесного ушкодження, позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, нанесення побоїв, що мало характер мордування, охоплюється ст. 187 або ч. 4 ст. 189 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребує.
Умисне заподіяння при розбої тяжкого тілесного ушкодження, що не призвело до смерті потерпілого, не потребує додаткової кваліфікації за відповідними частинами ст. 121 КК, оскільки повністю охоплюється ч. 4 ст. 187 КК.
Якщо в процесі розбою чи вимагання було умисно заподіяне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, або останнього було умисно вбито, дії винної особи належить кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч. 4 ст. 187 чи 189 КК і ч. 2 ст. 121 або п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.
Наприклад, Ленінський районний суд м. Севастополя вироком від 10 липня 2006 р. визнав винним Т. за ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 187 КК та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на дванадцять років із конфіскацією майна. З матеріалів справи стає очевидно, що Т. з метою заволодіння майном вчинив напад на М., заподіявши останньому тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть потерпілого.
Заподіяння потерпілому смерті через необережність у процесі розбою чи вимагання належить кваліфікувати за сукупністю злочинів - за відповідною частиною статей 187 чи 189 та ст. 119 КК.
Законом від 2 червня 2005 р. N 2635-IV "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення" ст. 51 цього Кодексу було викладено у новій редакції і встановлено, що викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Таким чином, було здійснено часткову декриміналізацію окремих злочинів проти власності. Зокрема, станом на 2003 р. дрібною крадіжкою вважалося викрадення чужого майна, вартість якого не перевищувала 51 грн., у 2004 р. - 184,5 грн., 2005 р. - 393 грн., 2006 р. - 525 грн., 2007 р. - 600 грн., у 2008 р. - 772,5 грн.
Вивчення справ цієї категорії показало, що суди помилково притягують до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили дрібне викрадення чужого майна.
Ось приклад, Алуштинський міський суд Автономної Республіки Крим визнав винним Р. за ч. 3 ст. 185 КК та призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на чотири роки. Із матеріалів справи видно, що Р. через вікно проник до квартири потерпілого К., де таємно викрав майно, вартість якого становила 305 грн. Проте на момент вчинення злочину дрібною вважалася крадіжка чужого майна, вартість якого не перевищувала 393 грн. За таких обставин Апеляційний суд Автономної Республіки Крим ухвалою від 1 червня 2006 р. скасував вирок міського суду та закрив кримінальну справу за відсутністю в діях Р. складу злочину.
Відповідно до п. 6 постанови Пленуму від 25 грудня 1992 р. N 12 крадіжку і грабіж слід вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам тощо). Проте деякі суди допускали помилки при розмежуванні закінченого складу злочину від замаху на його вчинення.
Так, Алуштинський міський суд Автономної Республіки Крим вироком від 15 вересня 2006 р. засудив Б. за ч. 1 ст. 186 КК і призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на сім років. Згідно з вироком суду Б. визнано винним у тому, що він шляхом відкритого викрадення заволодів сумкою потерпілого З. вартістю 60 грн. Із матеріалів справи вбачається, що в момент грабежу Б. затримали працівники міліції, тобто він хоча й незаконно вилучив майно, проте не мав можливості розпорядитися ним на власний розсуд. Апеляційний суд Автономної Республіки Крим ухвалою від 2 листопада 2006 р. змінив вирок районного суду та обґрунтовано перекваліфікував дії Б. з ч. 1 ст. 186 КК на ст. 15, ч. 1 ст. 186 КК.
Вимагання вважається закінченим з моменту пред'явлення вимоги, поєднаної з погрозами, які викладені в диспозиції ст. 189 КК.
Шахрайство є закінченим з моменту заволодіння майном або придбання права на майно. Обман, що не призвів до заволодіння майном або придбання права на майно, необхідно визнавати (з урахуванням обставин конкретної справи) як підготовку чи замах на шахрайство.
Відшкодування шкоди
Відповідно до ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою.
Цивільний позов може бути пред'явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства.
Особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.
У деяких випадках, коли позови не були заявлені, суди при постановлені обвинувальних вироків вирішували питання про стягнення матеріальних збитків.
Наприклад, Шевченківський районний суд м. Києва визнав винним А. за ч. 2 ст. 186 КК і призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на чотири роки та шість місяців і постановив стягнути з нього 504 грн. матеріальної шкоди на користь потерпілого Т. Але згідно з ухвалою Верховного Суду України від 18 квітня 2006 р. зазначений вирок у частині стягнення матеріальної шкоди було скасовано, оскільки потерпілий цивільний позов про стягнення з А. матеріальної шкоди на досудовому слідстві та в судовому засіданні не заявляв і цивільним позивачем визнаний не був.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 93 КПК, якщо винними у справі визнано декількох осіб, суд постановляє, в якому розмірі мають бути стягнені витрати з кожного з них, враховуючи ступінь вини та майновий стан засуджених. Проте мають місце випадки, коли суди всупереч зазначених вимог постановляють стягнути судові витрати в солідарному порядку.
Так, Добровеличківський районний суд Кіровоградської області вироком від 10 березня 2005 р. визнав винними Б. та П. за ч. 3 ст. 185 КК і призначив їм відповідне покарання. Крім того, суд на порушення вимог ч. 2 ст. 93 КПК постановив стягнути солідарно із засуджених витрати за проведення експертизи. З цих підстав Верховний Суд України згідно з ухвалою від 11 травня 2006 р. зазначений вирок змінив у частині стягнення судових витрат.
Також слід зазначити, що серед вивчених справ у багатьох випадках потерпілі не заявляли позови про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Вважаємо, що слідчі органи та суди недостатньо проводили роботу із роз'яснення потерпілим їхніх прав щодо заявлення цивільних позовів про відшкодування шкоди.
Призначення покарання
Відповідно до вимог ст. 65 КК при призначенні покарання за вчинення злочинів суд повинен врахувати ступінь тяжкості цього злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для її виправлення, а також запобігання вчиненню нею нових злочинів.
Згідно зі статистичними даними, у 2007 р. за вчинення злочинів, передбачених статтями 185 - 191 КК, суди призначили покарання у виді позбавлення волі 20 тис. 220 особам, або 33,9% від засуджених за ці злочини. За сукупністю злочинів та сукупністю вироків призначено покарання 8 тис. 623 особам. Звільнено від покарання 32 тис. 480 осіб, у тому числі з випробуванням - 31 тис. 787, внаслідок акту амністії та інших підстав - 547. Накладено судом штраф на 5 тис. 253 осіб. Громадські роботи застосовано до 293 осіб; виправні роботи до - 297; арешт до - 192, обмеження волі до - 851.
Згідно з вимогами ст. 69 КК суд може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, лише за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного.
Однак мають місце випадки, коли суди призначали більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, без посилання на ст. 69 КК та при цьому у вироках не зазначали які саме обставини або дані про особу підсудного визнають такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину та впливають на пом'якшення покарання.
Так, Гадяцький районний суд Полтавської області визнав винним К. за ч. 1 ст. 186 КК та призначив йому покарання у виді штрафу в сумі 510 грн. Проте суд без посилання на ст. 69 КК визначив штраф у меншому розмірі, ніж це передбачено законом. Оскільки ч. 1 ст. 186 КК передбачено можливість застосування штрафу в розмірі від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 850 до 1 тис. 700 грн.), Верховний Суд України згідно з ухвалою від 7 березня 2006 р. змінив вирок районного суду та призначив К. покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді штрафу розміром 510 грн.
Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, яка впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. Проте трапляються випадки, коли суди, призначаючи покарання, неправомірно враховують обставини, що обтяжують покарання, наслідки, які є кваліфікуючою ознакою вчиненого злочину.
Наприклад, Смілянський міськрайонний суд Черкаської області визнав винним С. за ч. 4 ст. 187 КК і, застосувавши ст. 69 КК, призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на п'ять років без конфіскації майна та на підставі ст. 75 КК звільнив його від відбування покарання. За вироком суду С. було визнано винним у тому, що він за попередньою змовою з невстановленою особою проник у квартиру, де із застосуванням насильства до потерпілого К. заволодів його майном вартістю 90 тис. 500 грн., спричинивши останньому матеріальну шкоду в особливо великих розмірах. Проте апеляційний суд Черкаської області скасував цей вирок у частині призначення покарання та постановив новий, яким призначив С. покарання у виді позбавлення волі строком на вісім років з конфіскацією майна. При цьому апеляційний суд всупереч вимогам ст. 67 КК послався на обтяжуючі відповідальність обставини, зокрема вчинення особливо тяжкого злочину групою осіб, оскільки зазначені обставини є кваліфікуючими ознаками ч. 4 ст. 187 КК. З цих підстав Верховний Суд України ухвалою від 3 жовтня 2006 р. змінив вирок апеляційного суду та призначив С. покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді позбавлення волі строком на п'ять років без конфіскації майна.
Відповідно до санкцій ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, частин 2, 3, 4 ст. 187, частин 3, 4 ст. 189, ч. 4 ст. 190, ч. 5 ст. 191 КК конфіскація майна засудженого є обов'язковим додатковим покаранням, непризначення якого може мати місце лише в разі застосування ст. 69 КК та ст. 77 КК. Проведене узагальнення засвідчило, що інколи суди, призначаючи покарання за статтями, санкціями яких передбачена конфіскація майна, безпідставно не призначали такий вид покарання.
Так, Святошинський районний суд м. Києва вироком від 1 грудня 2006 р. визнав винними П. та А. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 187 КК, і призначив їм покарання у виді позбавлення волі строком на сім років. Проте суд безпідставно не призначив А. додаткове покарання у виді конфіскації майна. Апеляційний суд м. Києва вказаний вирок у частині призначення покарання А. скасував та призначив йому покарання із застосуванням конфіскації майна.
Згідно зі ст. 77 КК конфіскація майна як додаткове покарання не може застосовуватись у разі звільнення судом засудженого від відбування основного покарання з випробуванням. Однак суди в деяких випадках, призначаючи покарання, не дотримувалися зазначених вимог закону та призначали конфіскацію майна як додаткове покарання, хоча при цьому із застосуванням ст. 75 КК звільняли засуджених від відбування основного покарання з випробуванням.
Наприклад, Ленінський районний суд м. Донецька засудив Д. за ст. 15 КК, ч. 2 ст. 190, ч. 4 ст. 190 КК на п'ять років позбавлення волі з конфіскацією майна і на підставі ст. 75 цього Кодексу звільнив його від відбування основного покарання з випробуванням. Оскільки суд звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням застосування конфіскації майна як додаткового покарання у цій справі суперечить вимогам ст. 77 КК. З цих підстав апеляційний суд Донецької області ухвалою від 28 липня 2006 р. змінив вирок районного суду в частині призначення покарання, виключивши з нього конфіскацію майна.
Звільняючи від відбування покарання з випробуванням неповнолітніх осіб, суди інколи застосовують тільки ст. 75 КК та не враховують положення ст. 104 КК, яка передбачає особливий порядок звільнення для цих осіб та в якій вказано, що іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років.
Так, Ленінський районний суд м. Полтави вироком від 17 квітня 2006 р. визнав винними неповнолітніх К. та Ш. за ч. 2. ст. 186 КК. Разом з тим суд, звільняючи винних від відбування покарання із випробуванням на підставі ст. 75 КК, встановив їм іспитовий строк три роки, що суперечить вимогам ст. 104 КК, згідно з якою неповнолітнім іспитовий строк установлюється тривалістю від одного до двох років.
Проведене узагальнення засвідчило, що при розгляді зазначеної категорії справ суди допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб, розрізненні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні видів кримінальних покарань. Також виникають труднощі при визначенні такого поняття, як "проникнення у житло, інше приміщення чи сховище при вчиненні злочинів проти власності", стадії закінчення злочину тощо. Мають місце непоодинокі випадки неправильного визначення розміру матеріальних збитків, завданих злочином, допускаються помилки при вирішенні цивільних позовів потерпілих.
Вважаємо, що узагальнення сприятиме правильному розгляду судами зазначеної категорії справ.