Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство

Вищий господарський суд України надсилає огляд практики розгляду справ про банкрутство.

1. Невиконання кредитором покладеного на нього обов'язку щодо подання доказів обгрунтованості вимог до боржника тягне за собою відмову у задоволенні цих вимог.

До господарського суду звернулося товариство з обмеженою відповідальністю (далі - товариство) із заявою про вимоги до підприємства - боржника у зв'язку з порушенням справи про його банкрутство. Поряд з іншими товариством заявлено вимогу на суму вартості майна, переданого ним підприємству за договором схову.

Задовольнивши решту заявлених вимог, суд відмовив у визнанні вимог на суму вартості переданого за договором схову майна з огляду на ненадання кредитором доказів на підтвердження наявності зобов'язання боржника перед кредитором. Апеляційна інстанція залишила ухвалу без зміни з тих же мотивів.

У касаційній скарзі товариство просило визнати його майнові вимоги у повному обсязі з посиланням на невиконання судом покладеного на нього відповідно до статті 38 Господарського процесуального кодексу України обов'язку щодо витребування у разі недостатності поданих сторонами доказів усіх необхідних для вирішення спору документів і матеріалів та оцінку ним доказів без дотримання вимог статті 43 названого Кодексу про всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, суд у своїх ухвалах неодноразово звертав увагу кредитора на необхідність надання суду документів, які засвідчували б передачу майна на схов: товарних накладних, актів приймання - передачі тощо.

Відповідно до частини першої статті 33 Господарського процесуального кодексу України сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Частинами першою і п'ятою статті 14 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" також визначено обов'язок подання кредитором на розгляд суду відповідних документів на підтвердження своїх вимог до боржника.

З огляду на невиконання кредитором обов'язку щодо обгрунтування своїх вимог судом правомірно відмовлено у їх визнанні.

2. До реєстру вимог кредиторів може бути включено й таку, що випливає із іншого, крім грошового, зобов'язання за умови заявлення цієї вимоги у грошовому еквіваленті.

Ухвалою господарського суду відмовлено у визнанні вимог підприємства до товариства з обмеженою відповідальністю (далі - товариство), які випливають із зобов'язання товариства сплатити підприємству вартість його внеску до статутного фонду, з тих мотивів, що названі вимоги не є грошовими зобов'язаннями боржника і тому не підлягають задоволенню у процедурі провадження у справі про банкрутство.

У касаційній скарзі підприємство просило скасувати ухвалу та визнати заявлені вимоги з посиланням на невідповідність висновків суду вимогам статті 151 Цивільного кодексу України і статті 54 Закону України "Про господарські товариства".

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про невідповідність винесеної судом ухвали вимогам закону з огляду на таке.

Статтею 1 Закону неплатоспроможність визначається як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, а грошове зобов'язання - як зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України. Кредитором відповідно до названої статті Закону є особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника.

Відповідно до статті 54 Закону України "Про господарські товариства" при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді.

Як вбачається з матеріалів справи, вимоги до боржника заявлялися у грошовому еквіваленті, а саме йшлося про виплату підприємству вартості його внеску до статутного фонду товариства.

З огляду на викладене висновок суду про те, що заявлені вимоги не підлягають задоволенню у процедурі провадження у справі про банкрутство, є безпідставним.

3. План санації боржника підлягає затвердженню господарським судом лише у разі його відповідності вимогам закону щодо змісту, порядку схвалення і подання на затвердження господарського суду.

З метою відновлення платоспроможності боржника та задоволення заявлених до нього вимог комітетом кредиторів було схвалено план його санації та подано останній на затвердження господарського суду.

Ухвалою господарського суду, залишеною без зміни постановою апеляційної інстанції, названий план санації боржника було затверджено.

Не погоджуючись з судовими актами зі справи, кредитор, за заявою якого порушено справу про банкрутство, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати названі акти та відмовити у затвердженні плану санації. В обгрунтування своїх вимог кредитор посилався на невідповідність затвердженого плану санації вимогам законодавства про банкрутство, а саме відсутність у плані заходів щодо відновлення платоспроможності боржника та порушення комітетом кредиторів порядку його схвалення.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про неправильне застосування судом норм законодавства з огляду на таке.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 18 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) план санації боржника вважається схваленим, якщо на засіданні комітету кредиторів таке рішення було підтримано більш як половиною голосів кредиторів - членів комітету кредиторів. Частиною дев'ятою статті 16 Закону визначено, що рішення комітету кредиторів вважається прийнятим більшістю голосів кредиторів, якщо за нього проголосували присутні на комітеті кредитори, кількість голосів яких визначається за правилами частини четвертої цієї статті Закону.

Водночас у матеріалах справи відсутні відомості щодо кількісного складу членів комітету кредиторів та розподіл між ними голосів. До того ж матеріалами справи підтверджується той факт, що частина кредиторів була позбавлена можливості взяти участь у засіданні комітету з огляду на невиконання керуючим санацією передбаченого частиною четвертою статті 18 Закону обов'язку щодо письмового повідомлення членів комітету кредиторів про дату і місце проведення засідання комітету, а так само була позбавлена можливості ознайомитися з планом санації за два тижні до проведення комітету. Окремі кредитори не брали участі в обговоренні плану з огляду на відхилення їх письмового прохання про перенесення засідання комітету на інший час.

Таким чином за відсутності доказів схвалення комітетом кредиторів плану санації боржника судом винесено ухвалу про затвердження цього плану, незважаючи на те, що він безпосередньо стосується прав кредиторів, яких не залучено до участі у його обговоренні.

Абзацами другим і третім частини першої статті 18 Закону визначено вимоги щодо змісту плану санації, який повинен містити заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвесторів (за їх наявності) у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов'язань. План санації повинен також передбачати строк відновлення платоспроможності боржника. Затверджений судом план санації зазначених умов не містив.

Крім того, план санації було подано до господарського суду неуповноваженою на це особою, оскільки відповідно до абзацу п'ятого частини п'ятої статті 18 Закону схвалений комітетом кредиторів план санації та протокол засідання комітету кредиторів має подаватися до господарського суду виключно керуючим санацією.

З огляду на невідповідність плану санації за його змістом вимогам Закону , порушення порядку його схвалення та подання на затвердження до господарського суду касаційною інстанцією скасовано судові акти зі справи та відмовлено у затвердженні плану санації.

4. Прийняття судом позовної заяви про визнання недійсним договору, невиконання якого стало підставою для звернення кредитора до суду із заявою про порушення справи про банкрутство неплатоспроможного боржника, є підставою для зупинення провадження у справі про банкрутство до вирішення судом пов'язаної з нею справи.

Компанія звернулася до господарського суду із заявою про визнання банкрутом підприємства, неспроможного сплатити визнаний ним у відповіді на претензію борг.

Ухвалою господарського суду порушено провадження у справі про банкрутство названого боржника та призначено підготовче засідання суду з викликом представників сторін.

За результатами підготовчого засідання судом винесено ухвалу, якою заявника зобов'язано подати до офіційних друкованих органів у десятиденний строк за його рахунок оголошення про порушення справи про банкрутство підприємства, призначено розпорядника майна боржника, зобов'язано арбітражного керуючого надати суду реєстр вимог кредиторів, визначено дати попереднього засідання господарського суду та скликання перших загальних зборів кредиторів, а також зобов'язано боржника надати розпоряднику майна бухгалтерські, фінансові та інші документи, що стосуються його господарської діяльності.

Боржник у своїй касаційній скарзі просив скасувати ухвалу зі справи з посиланням на те, що її винесено з порушенням норм процесуального права: господарським судом не було зупинено провадження зі справи до розгляду пов'язаної з нею справи зі спору про визнання частково недійсним договору, укладеного компанією з підприємством; крім того, боржник не був повідомлений про час і місце підготовчого засідання суду.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про неправильне застосування судом норм законодавства з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що підготовче засідання проведено судом іншого, ніж зазначено в ухвалі, дня і без участі представника боржника, якого не повідомлено належним чином про час і місце засідання суду. В оскаржуваній ухвалі, винесеній за результатами цього засідання, зазначалося, що попередньо призначене засідання було перенесено за клопотанням боржника, проте судом не було винесено відповідну ухвалу про відкладення розгляду справи із зазначенням часу і місця проведення наступного засідання, як цього вимагає частина друга статті 77 Господарського процесуального кодексу України.

Розгляд судом справи за відсутності будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засідання суду, є порушенням норм процесуального права, що є безумовною підставою для скасування судового рішення (пункт 2 частини другої статті 111-10 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з частинами четвертою і одинадцятою статті 11 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у підготовчому засідання суду має бути здійснено оцінку поданих документів та розглянуто обгрунтованість заперечень боржника і за результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника винесено ухвалу, у якій підлягає визначенню, зокрема, розмір вимог кредитора, який подав заяву про порушення справи про банкрутство.

У відзиві на заяву про порушення справи про банкрутство боржник заперечував безспірність вимог кредитора, посилаючись на підписання відповіді на претензію неуповноваженою на це особою та звернення боржника до суду з позовом про визнання частково недійсним договору, з яким пов'язане виникнення боргового зобов'язання. Водночас боржник просив зупинити провадження у справі до розгляду господарським судом поданої ним позовної заяви про визнання договору частково недійсним.

За наявності обставин, передбачених статтею 79 Господарського процесуального кодексу України, у даному випадку неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, а саме про визнання частково недійсним договору, господарський суд повинен був зупинити провадження у справі.

Названі порушення норм процесуального права стали підставою для скасування ухвали та передачі справи на розгляд суду першої інстанції.

5. Списання податкових зобов'язань чи податкового боргу на умовах мирової угоди обмежується терміном у три роки з моменту їх виникнення до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності.

До господарського суду звернулася державна податкова інспекція із заявою про порушення справи про банкрутство відкритого акціонерного товариства (далі - товариство).

Господарським судом за заявою державної податкової інспекції порушено провадження зі справи про визнання товариства банкрутом, призначено розпорядника майна боржника та визнано вимоги кредитора.

З огляду на досягнення домовленості між боржником і кредитором стосовно відстрочки та списання боргів боржника судом затверджено мирову угоду та припинено провадження зі справи.

Затвердження судом мирової угоди стало підставою для внесення прокурором до Вищого господарського суду України касаційного подання, у якому він просив скасувати ухвалу суду про затвердження мирової угоди. В обгрунтування своїх вимог прокурор посилався на невідповідність затвердженої судом мирової угоди вимогам частини другої статті 36 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) у частині обмеження списання заборгованості за податками і зборами конкретним терміном її виникнення.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування ухвали суду з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 36 Закону у разі, коли умови мирової угоди передбачають розстрочку чи відстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, орган стягнення зобов'язаний погодитися на задоволення частини вимог з податків, зборів (обов'язкових платежів) на умовах такої мирової угоди з метою забезпечення відновлення платоспроможності підприємства. При цьому податковий борг, який виник у строк, що передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство до арбітражного суду, визнається безнадійним та списується, а податкові зобов'язання чи податковий борг, які виникли у строк протягом трьох останніх перед днем подання заяви про порушення справи про банкрутство до арбітражного суду календарних років, розстрочується (відстрочується) або списується на умовах мирової угоди. Зазначену мирову угоду підписує керівник відповідного податкового органу за місцезнаходженням боржника.

Як вбачається зі змісту наведеної норми, списання податкової заборгованості платника податків обмежено трирічним терміном виникнення цієї заборгованості до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство та передбачає погодження умов мирової угоди з податковим органом з огляду на вимогу її підписання керівником цього органу.

Водночас умовами затвердженої судом мирової угоди передбачено списання податкової заборгованості, яка виникла протягом часу, що значно перевищує передбачений частиною другою статті 36 Закону строк. Цей факт є підставою для визнання мирової угоди недійсною навіть за умови погодження її умов з податковим органом.

За таких обставин касаційне подання прокурора задоволено і ухвалу зі справи скасовано.

6. Положення статті 52 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" підлягають застосуванню у разі фактичного припинення юридичною особою - боржником своєї діяльності за умови відсутності боржника та неможливості визначення місцезнаходження його керівника.

Постановою господарського суду приватне підприємство визнано банкрутом в порядку статті 52 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон), якою передбачено особливості банкрутства відсутнього боржника.

За результатами розгляду поданої апеляційної скарги названу постанову скасовано, а провадження зі справи припинено з посиланням на те, що постанову господарським судом прийнято з порушенням правил територіальної підсудності.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України кредитор, за заявою якого порушено провадження у справі про банкрутство, просив скасувати постанову апеляційної інстанції та залишити без зміни постанову господарського суду про визнання приватного підприємства банкрутом. На думку скаржника, у прийнятті постанови апеляційною інстанцією порушено правила частини третьої статті 17 Господарського процесуального кодексу України.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відповідність постанови апеляційної інстанції вимогам закону з огляду на таке.

Положення частин першої і другої статті 52 Закону щодо процедури визнання банкрутом відсутнього боржника застосовуються у разі фактичного припинення юридичною особою - боржником своєї діяльності за умови відсутності та неможливості визначення місцезнаходження керівника боржника.

Матеріали справи не містять даних щодо припинення приватним підприємством підприємницької діяльності, а сама лише відсутність боржника за адресою, яка зазначалася у заяві про порушення справи про банкрутство, не може бути підставою для застосування спрощеної процедури визнання його банкрутом в порядку статті 52 Закону.

Крім того, наявними у справі матеріалами, зокрема, довідками органу статистики і податкового органу, платіжними документами за підписом боржника, підтверджувалося місцезнаходження останнього у іншому населеному пункті, ніж той, що зазначався у заяві про порушення справи про його банкрутство.

Відповідно до частини шостої статті 15 Господарського процесуального кодексу України справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника, яке визначається місцезнаходженням його постійно діючого органу (стаття 30 Цивільного кодексу України).

З огляду на викладене касаційною інстанцією визнано обгрунтованим викладений у постанові апеляційної інстанції висновок про непідсудність справи відповідному господарському суду.

7. Відсутність операцій на одному з рахунків не є беззаперечним доказом відсутності підприємницької чи іншої діяльності боржника.

Господарським судом залишено без розгляду заяву банку про порушення справи про банкрутство підприємства з посиланням на невиконання банком викладених в ухвалі суду вимог щодо подання доказів припинення боржником підприємницької діяльності, наявності у нього одного рахунку в установі банку та відсутності керівника боржника і неможливості визначити його місцезнаходження.

Ухвалу про залишення заяви без розгляду банком оскаржено до Вищого господарського суду України з посиланням на неправильне застосування судом статті 52 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"(далі - Закон), якою визначено особливості банкрутства відсутнього боржника. У касаційній скарзі банк звертав увагу на те, що факт відсутності операцій на рахунку боржника протягом дванадцяти місяців, виходячи зі змісту пункту 8 статті 52 Закону , надавав банку право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство. Вимоги суду щодо подання інших доказів банк вважав необгрунтованими, водночас зазначаючи, що їх відсутність не може бути підставою для залишення заяви без розгляду.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про правильне застосування господарським судом норм законодавства з огляду на таке.

Пунктом 8 статті 52 Закону передбачено право кредитора на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство боржника у разі, якщо протягом дванадцяти місяців не його рахунках не проводилися операції, а також за наявності інших ознак, які свідчать про відсутність підприємницької чи іншої діяльності боржника.

Надана банком довідка про відкриття підприємству у цьому банку одного поточного рахунку, на якому протягом дванадцяти місяців не проводилися операції, не є беззаперечним доказом відсутності підприємницької діяльності боржника, оскільки згідно з чинним законодавством останньому надано право на відкриття декількох рахунків у банківських установах.

З огляду на неподання банком витребуваних судом доказів щодо відсутності у боржника інших рахунків касаційною інстанцією залишено без зміни ухвалу про залишення заяви про порушення справи про банкрутство без розгляду.

8. Оскільки частка, яка належить банкруту в спільному майні, підлягає виділенню і включенню до ліквідаційної маси, з метою забезпечення грошових вимог кредиторів суд має право заборонити відповідним особам вчиняти певні дії щодо названої частини майнових активів банкрута.

Постановою господарського суду акціонерне товариство визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

З огляду на виявлення у ліквідаційній процедурі частки майна банкрута, яка перебуває у спільній власності останнього і товариства з обмеженою відповідальністю (далі - товариство), за клопотанням ліквідатора ухвалою господарського суду товариству заборонено вчиняти щодо виявленого майна дії, пов'язані з його відчуженням чи будь-яким іншим розпорядженням.

Товариство, прав якого стосується винесена ухвала, звернулося із касаційною скаргою, у якій просило скасувати ухвалу зі справи з посиланням на те, що відкрите акціонерне товариство визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, а накладення нових обмежень щодо розпорядження майном банкрута відповідно до частини першої статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) не допускається.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відповідність оскаржуваної ухвали вимогам закону з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону до ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури.

Частиною першою статті 25 Закону поряд з іншими на ліквідатора покладено повноваження щодо вжиття заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб.

Як вбачається з матеріалів справи, у межах наданих повноважень ліквідатором було здійснено інвентаризацію майна банкрута та виявлено факт передачі новоствореному товариству майна банкрута, вартість якого складає дев'яносто відсотків від загальної суми статутного фонду товариства.

Виявивши частку, яка належить банкруту у статутному фонді, з метою задоволення вимог кредиторів ліквідатор в установленому порядку на підставі частини п'ятої статті 26 Закону порушив питання про виділення цієї частки.

В ухвалі про заборону вчинення певних дій щодо майнових активів банкрута господарським судом правильно застосовано положення частини шостої статті 12 Закону, відповідно до якої заходи щодо забезпечення грошових вимог кредиторів можуть бути вжиті у будь-якій стадії провадження зі справи про банкрутство.

Посилання товариства на частину першу статті 23 Закону визнано судом безпідставним з огляду на те, що названа норма визначає наслідки визнання боржника банкрутом, а саме скасування попередньо застосованих обмежень щодо розпорядження майном боржника, визнаного банкрутом.

Проте оскаржуваною ухвалою заборонено вчиняти дії щодо майна юридичної особи, у статутному фонді якої є частка, що належить банкруту і підлягає виділенню за рішенням суду.

З огляду на викладене касаційної інстанцією залишено без зміни ухвалу зі справи, а скаргу без задоволення.