У багатьох випадках підозрювані, обвинувачені, які вчинили злочини у неповнолітньому віці, та їх законні представники через відсутність коштів не в змозі запросити адвоката чи іншого фахівця в галузі права, у зв'язку з чим слідчі призначають захисників. У переважній більшості кримінальних справ про злочини неповнолітніх, де бере участь захисник за призначенням, за даними апеляційних судів, його робота зводиться, як правило, до присутності під час проведення обмеженого кола слідчих дій, де його участь обов'язкова, а також до підписання відповідних процесуальних документів, і лише подекуди - до подання клопотань.
У ст. 161 КПК проголошено змагальність під час кримінального процесу. Але механізм реального забезпечення змагальності у цьому Кодексі не закріплений. Так, сформульоване у ч.3 ст. 47 КПК положення про те, що "особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об'єднання", не узгоджується із Законом від 19 грудня 1992 р. "Про адвокатуру". Ні в зазначеному Кодексі, ні в Законі не виписано порядку призначення захисника. У деяких областях адвокати реєструються як такі, що індивідуально займаються адвокатською діяльністю. При цьому суди позбавляються можливості "у встановленому законом порядку" призначити захисника неповнолітньому обвинуваченому. Тому не випадково, що в деяких судах неповнолітніх захищає за призначенням, як правило, один і той же адвокат. Наприклад, в усіх надісланих Сарненським районним судом Рівненської області справах неповнолітніх захищав за призначенням один адвокат.
У судовій практиці трапляються непоодинокі випадки, коли декількох неповнолітніх без з'ясування можливих суперечностей щодо їх позицій, різних ролей у вчиненні злочинів захищає один і той же адвокат. із матеріалів кримінальної справи щодо неповнолітнього С.В., 1985 року народження, вбачається, що під час його затримання як підозрюваного, при його допиті, а також в інших слідчих діях брав участь адвокат Б., але ця ж особа була адвокатом повнолітнього С.С. із матеріалів справи випливає, що під час очної ставки між неповнолітнім С.В. та його братом повнолітнім С.С. виявлено розбіжності стосовно обставин справи. Через це їм при пред'явленні органами попереднього слідства обвинувачення з одним захисником було порушено їхнє право на захист. На підставі вищезазначеного судова колегія у кримінальних справах Апеляційного суду Чернігівської області направила справу для додаткового розслідування з призначенням підсудному повнолітньому С.С. іншого адвоката. У цьому випадку, встановивши наявність обставин, за яких одна й та ж особа не може бути захисником двох і більше підозрюваних, обвинувачених чи підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого, згідно зі ст. 61-1 КПК слідчий повинен винести постанову про усунення захисника від участі у справі та повідомити про це захисникові і підозрюваному, обвинуваченому, підсудному. Під час судового засідання рішення про це має прийняти суд.
Практичне значення має питання про те, чи повинен захисник брати участь у справах щодо осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, а на час провадження дізнання, досудового слідства чи судового розгляду вже досягли 18 років. У п.4 постанови Пленуму Верховного Суду від 26 червня 1981 р. N 5 дано відповідне роз'яснення, що участь захисника у справі є обов'язковою, незалежно від того, чи досягла особа на час судового засідання повноліття.
Згідно з даними апеляційних судів багатьох областей, в органах внутрішніх справ поширена практика, коли неповнолітніх, щодо яких порушено кримінальну справу, впродовж досудового слідства до пред'явлення обвинувачення і застосування запобіжного заходу допитували як свідків. При цьому їх попереджали про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за дачу завідомо неправдивих показань, тобто фактично примушували свідчити проти себе. Таким чином порушувалося право на захист, гарантоване Конституцією і закріплене статтями 43 - 48 КПК, про те, що підозрюваний чи обвинувачений має право відмовитися давати показання, мати захисника і побачення з ним до першого допиту, подавати докази, заявляти клопотання, подавати скарги, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки, на що суди не завжди реагували.
У кримінальній справі, що розслідувалася Луцьким МВ УМВС Волинської області стосовно неповнолітніх Д. та П. за ч.3 ст. 186 КК під час затримання як підозрюваних у вчиненні крадіжки їх допитали як свідків, а також за їх участі, як зі свідками було проведено відтворення обстановки та обставин події злочину. Кримінальну справу порушено 11 вересня 2001 р., а оперативні працівники міліції за день до цього, 10 вересня 2001 р., провели обшук без вмотивованого рішення суду. Про затримання неповнолітніх їхніх родичів не повідомили взагалі.
Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував вирок Феодосійського міського суду щодо неповнолітніх Н. і П., які були засуджені за ч.2 ст. 142 КК 1960 р. Затриманих за підозрою у вчиненні злочину неповнолітніх Н. і П. допитували як свідків. При цьому Н. було попереджено про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань (ст. 385 КК і за дачу завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК), хоча на цей момент йому виповнилося тільки 15 років і він не був суб'єктом зазначених злочинів. Крім того, допит затриманих неповнолітніх було проведено без участі захисника.
З огляду на наведені обставини цілком слушною є пропозиція юристів-практиків і науковців про доповнення ст. 431 чинного КПК ще однією ознакою, за якою особу визнають підозрюваною, - порушення стосовно неї кримінальної справи.
9. Участь законного представника
Судам необхідно враховувати, що під час розгляду справ про злочини неповнолітніх бажаною є участь законного представника. За його участю можна більш повно з'ясувати умови життя та виховання неповнолітнього підсудного. Згідно зі ст. 441 КПК суди повинні викликати в судове засідання законних представників неповнолітнього, які беруть участь у судовому розгляді справи щодо осіб, котрі не досягли 18-річного віку. Після досягнення підсудним цього віку участь законного представника у справах не є обов'язковою. Так, у справах, що розглядалися судами Хмельницької області, брали участь у судовому розгляді 85,7% від загальної кількості законних представників, які в ході досудового слідства були визнані учасниками процесу і залучені до участі у справі. Мали місце й такі факти, коли законні представники з'являлися в судове засідання, але судді не роз'яснювали їм їхні права в судовому засіданні і не заслуховували їх як учасників процесу. Наприклад, такі випадки траплялись у Хмельницькому та Шепетівському міських судах цієї області.
При необхідності допитати батьків або інших законних представників неповнолітнього як свідків суд заслуховує їх показання. У цьому випадку законного представника попереджають про кримінальну відповідальність лише за дачу завідомо неправдивих показань.
Виявлено випадки, коли органи досудового слідства призначали неповнолітнім обвинуваченим законних представників, які не є такими, а суди на ці порушення не реагувати. Відповідно до п.10 ст. 32 КПК законними представниками можуть бути батьки, опікуни, піклувальники особи або представники тих установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких вона перебуває. Наприклад, розглядаючи кримінальну справу за обвинуваченням неповнолітнього С. за ч.3 ст. 185 КК, Хотинський районний суд Чернівецької області не звернув уваги на ту обставину, що на порушення зазначеного закону досудове слідство визнало законним представником брата підсудного, який не є ні опікуном, ні піклувальником неповнолітнього.
Законний представник може бути усунутий від участі в судовому розгляді, якщо буде встановлено, що його дії завдають шкоди інтересам неповнолітнього підсудного (ч.4 ст. 441 КПК).
10. Участь представників комісій, інспекцій, організацій
З метою забезпечення прав і законних інтересів неповнолітнього та досягнення попереджувальних результатів судового процесу суди повинні повідомляти міліцію і службу у справах неповнолітніх, а також підприємства, установи та організації, в яких навчається чи працює неповнолітній, про час і місце розгляду справи про вчинені ним злочини. Суд також вправі викликати в судове засідання представників зазначених органів і організацій. Апеляційні суди повідомили, що участь представників служби у справах неповнолітніх та міліції у справах неповнолітніх сприяє активізації профілактичної роботи з цією групою населення та забезпечує контроль за поведінкою неповнолітніх у період відбування покарання, яке не пов'язане з позбавленням волі. На думку багатьох апеляційних судів, слід частіше викликати в судове засідання цих представників, а також відповідно до положень ст. 443 КПК залучати до участі представників підприємств, установ і організацій за місцем навчання чи роботи підсудних неповнолітніх. Але у більшості справ не вирішувалося питання про виклик у судове засідання представників комісії та міліції у справах неповнолітніх, а також з місця роботи чи навчання неповнолітнього, як того вимагають статті 442, 443 КПК. Так, у Харківській області у більшості справ про злочини, вчинені неповнолітніми, представники міліції та комісії у справах неповнолітніх не викликалися для участі в судовому засіданні навіть тоді, коли підсудний до вчинення злочину перебував у них на обліку. Ці недоліки в роботі судів є перешкодою до всебічного з'ясування даних про особу неповнолітнього, виявлення причин і умов, що призвели до вчинення злочину, та дослідження умов, у яких виховувалися чи навчалися неповнолітні. У багатьох матеріалах кримінальних справ дані про повідомлення служби у справах неповнолітніх та міліції у справах неповнолітніх про час і місце розгляду справи відсутні.
Суди залишають поза увагою факти неявки в судове засідання та ігнорування представниками комісій та інспекцій у справах неповнолітніх повідомлень судів про час і місце розгляду справи щодо неповнолітнього (ст. 442 КПК, а так само - представниками підприємств, установ і організацій (ст. 443 КПК).
Відповідно до вимог ст. 445 КПК при постановлені вироку крім питань, зазначених у ст. 324 КПК, суд зобов'язаний в разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням чи застосування до нього покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, обговорити необхідність призначення громадського вихователя. Але цю норму закону суди практично не використовують. За повідомленням апеляційних судів Житомирської, Полтавської та інших областей, у жодній із вивчених справ про злочини неповнолітніх це питання суди першої інстанції не порушували.
11. Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність
Важливим засобом запобігання злочинності серед неповнолітніх є встановлення і притягнення до кримінальної відповідальності дорослих осіб, які спонукали неповнолітніх до вчинення злочину. Як свідчить судова статистика, за останні 11 років, починаючи з 1992 р., кількість неповнолітніх, які вчинили злочини за участю дорослих, збільшилася в 2,2 рази. У 2002 р. засуджено 6489 неповнолітніх, які вчинили злочини за участю дорослих, що на 6,3% менше, ніж у попередньому році. Третина засуджених підлітків (32,3%) вчинили злочини разом із дорослими, інколи - під їх безпосереднім впливом. Це насамперед корисливі пропозиції, прохання, поради або нерідко - залучення до спільного вживання алкогольних напоїв чи наркотичних засобів. Часто дорослі вже були судимі і втягують у злочинну діяльність молодь. Залучення підлітків до вживання алкоголю та наркотиків є додатковим мотивом для вчинення ними злочинів. У 2002 р. засуджено 3396 (16,9%) неповнолітніх, які вчинили злочини у стані алкогольного сп'яніння. Під час розгляду справ щодо неповнолітніх суди повинні ретельно досліджувати не тільки обставини пред'явленого підліткам обвинувачення, а й питання про те, чи не були вони втягнуті у злочин дорослими особами. Пленум Верховного Суду України в постанові від 23 грудня 1983 р. N 6 роз'яснив, що у випадку, коли органи досудового слідства не вжили всіх передбачених законом заходів до виявлення і притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які втягнули неповнолітніх у вчинення злочину, суд має повернути справу на додаткове розслідування. Однак належним чином вимоги ст. 433 КПК про обов'язкове з'ясування у справах про злочини неповнолітніх наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність, не виконуються. У 2002 р. органами міліції притягнуто до кримінальної відповідальності 1343 особи, справи щодо яких направлено до суду за ст. 304 КК. Але судами засуджено за цією статтею всього 225 осіб (у 2001 р. - 136), значна частина осіб була виправдана. Наприклад, за справами, які вивчені Апеляційним судом Хмельницької області, органами досудового слідства було пред'явлено обвинувачення у втягненні неповнолітніх у злочинну діяльність 67 особам, з яких 35 суди виправдали, а 32 особи засуджено за ст. 304 КК. При цьому жодної апеляції прокурора на безпідставність виправдання зазначених осіб не надходило.
Суди не завжди повно досліджують докази вини дорослих осіб у втягненні неповнолітніх у вчинення злочину. Не в усіх справах вироки достатньо мотивовані.
Втягнення неповнолітнього у злочин виявляється в діях дорослої особи, пов'язаних із безпосереднім психічним та фізичним впливом на неповнолітнього, вчинених з метою викликати у нього прагнення взяти участь у злочині, і передбачає ініціативну поведінку, пов'язану із впливом на неповнолітнього для залучення його до участі у злочині, зокрема переконання, залякування, підкуп, обман, розпалювання почуття помсти, заздрості або інших низьких спонукань, пропозицію вчинити злочин, обіцянку придбати або збути вкрадене, давання порад про місце і способи вчинення або про приховання слідів злочину, розпиття спиртних напоїв з неповнолітнім з метою полегшити схилення його до вчинення злочину тощо. Судам необхідно ретельно з'ясовувати характер взаємовідносин між дорослим і підлітком, оскільки ці дані можуть мати велике значення для з'ясування ролі дорослого у втягненні неповнолітнього у вчинення злочину. У процесуальних документах має бути зазначено, якими конкретно діями був втягнений неповнолітній у злочинну діяльність.
Органи досудового слідства, пред'являючи обвинувачення дорослим особам за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, не завжди належним чином збирають і закріплюють докази для розкриття цього злочину, здебільшого не зазначаючи у процесуальних документах, які конкретно дії ті вчинили. Здебільшого слідчі одним реченням формулюють обвинувачення дорослому про втягнення ним неповнолітнього у злочинну діяльність, зазначаючи, що він знав про неповноліття підлітка. У цій категорії справ предметом доказу є спосіб втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, який слідство повинне також обов'язково встановити. Однак у більшості випадків слідчі належним чином цього не роблять і у постанові про пред'явлення обвинувачення не зазначають, які конкретно дії вчинила доросла особа для втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність. Це призводить до постановлення судами щодо дорослих осіб виправдувальних вироків за ст. 304 КК за недоведеністю їх участі у вчиненні злочину. Так, вироком Хорольського районного суду Полтавської області від 20 лютого 2002 р. виправдано С., який обвинувачувався за ст. 304 КК. Причиною виправдання стало неконкретне обвинувачення, оскільки слідчий у постанові про пред'явлення обвинувачення за ч.3 ст. 185 і ст. 304 КК зазначив, що С., знаючи неповнолітніх Б., Н. і Х., за попереднім зговором з ними вчинив крадіжку майна.
Суди дуже часто не приділяють належної уваги диференційованому підходу до призначення покарання неповнолітньому та дорослому підсудному, який втягнув його у злочинну діяльність, і призначають однакову міру покарання обом та не вживають заходів для запобігання втягненню дітей у злочинну діяльність у майбутньому. Наприклад, вироком Шахтарського районного суду Донецької області від 23 липня 2002 р. засуджено У. та його пасинка - неповнолітнього Ш. за вчинення крадіжок із залізничних контейнерів і цистерн. Суд призначив засудженим - як неповнолітньому, так і дорослому - однакову міру покарання (хоча останній був засуджений за втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність) і на підставі статей 75 і 76 КК звільнив їх від призначеного покарання у виді позбавлення волі. При цьому суд не назвав обставин, які пом'якшують покарання щодо дорослого. Суд також не взяв до уваги того, що дорослий співучасник злочину, який втягнув неповнолітнього, проживає разом із ним та має на нього вплив.
Для зменшення негативного впливу на неповнолітнього з боку дорослого співучасника злочину ст. 439 КПК передбачено можливість виділення справи про неповнолітнього в окреме провадження. Але органи досудового слідства використовують таку можливість дуже рідко. У разі, коли неповнолітній обвинувачений притягується до відповідальності в одній справі з дорослим, до нього застосовуються правила гл. 36 КПК.
12. Призначення покарання неповнолітнім
При призначенні покарання неповнолітньому суд повинен враховувати не тільки ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання, а також умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості розвитку неповнолітнього. Відповідно до пр. 5.1 "Пекінських правил" реакція на її неповнолітніх правопорушників має грунтуватися на врахуванні не лише тяжкості правопорушення, а й особливостей їх особистості. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Суди мають дотримуватися вимог ст. 98 КК щодо видів покарань, які можуть бути призначені неповнолітнім за вчинений злочин. Перелік видів покарань є вичерпним. Виходячи з положень ст. 98 КК інші види покарань - обмеження волі, конфіскація майна, довічне позбавлення волі - до неповнолітніх застосовуватися не можуть, у тому числі і в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання відповідно до ст. 69 КК. Так, до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, суд може застосувати такі основні види покарань, як штраф, громадські або виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк та додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Аналіз статистичних даних за 2002 р. засвідчив, що 13508, або 67,2% від усіх засуджених неповнолітніх були звільнені від покарання з випробовуванням із застосуванням ст. 104 КК. До позбавлення волі засуджено 4569 неповнолітніх, або 22,7%. Інші види основних покарань застосовуються до неповнолітніх рідко. Так, арешт призначено 98 неповнолітнім, виправні роботи - 48, громадські роботи - 81, штраф - 307. Додаткові покарання у виді штрафу застосовано до двох неповнолітніх, 10 осіб позбавлено права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Суди під час розгляду кримінальних справ про злочини неповнолітніх в основному дотримуються загальних засад призначення покарання, враховують ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Судам слід мати на увазі, що згідно зі ст. 66 КК неповноліття винного є обставиною, що пом'якшує покарання. Більш суворе покарання, ніж передбачено відповідними статтями Особливої частини КК, у 2002 р. за вчинений злочин було призначено згідно зі статтями 70, 71 КК 27 неповнолітнім, яким суд призначив позбавлення волі на строк від 10 до 15 років, причому 25 із них були засуджені за умисне вбивство, а 2 особи - за незаконне заволодіння транспортним засобом. Але стосовно двох останніх вироки було змінено з пом'якшенням покарання.
Застосовуючи міру покарання, суди мають враховувати всі обставини в їхній сукупності, які впливають на його вид та розмір. Однак при призначенні неповнолітнім покарання суди припускаються помилок, не завжди враховують передбачені законом особливості особи неповнолітнього та інші обставини.
У 2002 р. у зв'язку з пом'якшенням покарання в апеляційному порядку змінено вироки стосовно 174 неповнолітніх, що на 9,4% менше, ніж у попередньому році. При пом'якшенні покарання неповнолітнім засудженим апеляційні і касаційні інстанції здебільшого враховували крім ступеня тяжкості вчиненого злочину й такі обставини, як вчинення злочину у неповнолітньому віці, щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, відшкодування завданих збитків, відсутність тяжких наслідків від злочину, умови життя та виховання, зокрема тяжкі сімейні обставини, наявність чи відсутність батьків або осіб, що їх замінюють, рівень їхньої турботи про дитину, матеріальні умови життя і виховання неповнолітнього, інші особливості особи неповнолітнього, рівень його фізичного, інтелектуального розвитку, а також дані про попередні судимості, як неповнолітній характеризувався, якою була його поведінка після вчинення злочину, зокрема - ставлення до потерпілого.
Так, вироком Хмельницького міського суду від 20 травня 2002 р. засуджено Р., 1984 року народження, за ч.3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК йому частково приєднано невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно призначено 3 роки 1 місяць позбавлення волі. Р. засуджено за те, що він 25 лютого 2002 р. проник у приміщення ресторану і викрав спиртні та солодкі напої на суму 208 грн. Проте Апеляційний суд Хмельницької області змінив вирок, пом'якшивши засудженому Р. покарання до 1 року 5 місяців позбавлення волі, оскільки місцевий суд недостатньо врахував деякі обставини, які в своїй сукупності пом'якшують покарання (щире каяття, вчинення злочину у віці до 18 років внаслідок збігу тяжких особистих обставин, зокрема те, що він виховується у школі-інтернаті і є сиротою). Зазначені обставини давали суду підстави застосувати до Р. ст. 69 КК і призначити йому більш м'яке покарання.
Виходячи з того, що покарання неповнолітніх має бути підпорядковане іншій меті - їх виправленню і перевихованню, попередженню вчинення нових злочинів - суди не повинні призначати неповнолітнім позбавлення волі за злочини, що не являють великої суспільної небезпеки. Позбавлення волі - це найсуворіше покарання серед видів покарань, які можуть застосовуватися до неповнолітнього. При вирішенні питання про призначення покарання неповнолітньому слід розглядати насамперед можливість застосування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. Цей вид покарання потрібно застосовувати до неповнолітнього, коли виправлення його неможливе без ізоляції від суспільства, якщо всі інші більш м'які засоби впливу не дадуть можливості досягти мети кримінального покарання. Суду обов'язково необхідно зазначити у мотивувальній частині вироку, з яких підстав застосовується до неповнолітнього найсуворіший вид покарання - позбавлення волі. Як правило, суди застосовували його щодо осіб, які вже були раніше засуджені і знову вчинили тяжкі або особливо тяжкі злочини, що призвели до тяжких наслідків.
Відповідно до ст. 102 КК неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, позбавлення волі не може бути призначене. За вчинений повторно злочин невеликої тяжкості покарання у виді позбавлення волі призначається на строк не більше 2 років; за злочин середньої тяжкості - на строк не більше 4 років; за тяжкий злочин - на строк не більше 7 років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до 15 років.
Таким чином, за новим КК передбачене більш м'яке і гуманне покарання для неповнолітніх осіб, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості вперше, і стало суворішим для тих, що вчинили особливо тяжкий злочин, поєднаний з позбавленням життя людини.
У 2002 р. до позбавлення волі було засуджено 4569 неповнолітніх (у 2001 р. - 4743), з них на строк: від 5 до 10 років - 701 (у 2001 р. - 597); від 3 до 5 років - 1848 (1692); від 2 до 3 років - 1203 (у 2001 р. - 1305); від 1 до 2 років - 660 (у 2001 р. - 796); на 1 рік - 130 (у 2001 р. - 353). За п.5 ч.3 ст. 102 КК у 2002 р. засуджено 27 неповнолітніх до позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. До позбавлення волі минулого року було засуджено неповнолітніх за вчинення таких злочинів: умисне вбивство - 212 (всього засуджено за цей вид злочину 223 неповнолітніх), умисне тяжке тілесне ушкодження - 133 (із 203), згвалтування - 88 (із 112), крадіжки - 2409 (із 12931), або 52,7% від загальної кількості всіх засуджених підлітків до позбавлення волі, грабіж - 589 (із 1895), розбій - 481 (із 703), незаконне заволодіння транспортним засобом - 186 (із 838), хуліганство - 109 (із 1033), злочини у сфері обігу наркотичних засобів - 98 (із 652) та інші. Аналізуючи наведені статистичні дані, можна дійти висновку, що суди в основному дотримуються рекомендацій, зазначених у підпункті "с" пр. 17.1 "Пекінських правил" про те, що позбавлення волі може застосовуватися до неповнолітнього лише за серйозні злочини із застосуванням насильства або за неодноразове вчинення інших серйозних злочинів.
Введення в дію нового КК і можливість застосування більшої кількості видів покарання, не пов'язаних із позбавленням волі, сприяло істотному зменшенню кількості неповнолітніх, засуджених до позбавлення волі на 1 рік включно. Так, у 2001 р. до такого строку включно було засуджено 353 неповнолітніх, а в 2002 р. - 130, що в 2,7 рази менше. Мінімальний строк позбавлення волі для неповнолітнього, як і для дорослого засудженого, становить 1 рік.
Аналіз судової практики щодо призначення неповнолітнім покарання у виді позбавлення волі свідчить про те, що в основному суди обгрунтовано застосовують такий вид покарання, зокрема щодо неповнолітніх, які раніше вчиняли злочини і знову притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів. У таких випадках, як зазначають суди, підліток не бажає ставати на шлях виправлення і, залишаючись на волі, протиправними діями становить небезпеку для суспільства.
Водночас при призначенні покарання неповнолітнім за незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК) деякі суди припускаються помилок, не враховуючи обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.
Так, вироком Братського районного суду Миколаївської області від 23 квітня 2002 р. Ф. засуджено за ч.3 ст. 289 КК до 10 років позбавлення волі. До призначеного покарання суд також приєднав частково невідбуте покарання і за сукупністю вироків призначив Ф. 11 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. У вироку зазначено, що Ф., будучи неповнолітнім, у стані алкогольного сп'яніння незаконно заволодів трактором вартістю понад 20 тис. грн., що більш ніж у 250 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, з метою покататися на ньому, але доїхавши до околиці села, трактор зупинився, і Ф., залишивши його, пішов додому. Верховний Суд України вирок щодо Ф. змінив, застосувавши ст. 69 КК, і на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків призначив Ф. 5 років позбавлення волі, виключивши з вироку застосування до Ф. додаткового покарання у виді конфіскації майна. В ухвалі Верховного Суду України зазначено, що при призначенні Ф. покарання суд врахував лише ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу та обставини, що обтяжують покарання, зокрема те, що Ф. раніше притягався до кримінальної відповідальності, що злочин вчинено ним у стані алкогольного сп'яніння. Обставини, що пом'якшують покарання, усупереч вимогам ст. 65 і 66 КК, суд не врахував. Проте Ф. вчинив злочин у неповнолітньому віці, щиро розкаявся у вчиненому, матеріальної шкоди злочином заподіяно не було. Наявність обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, давало суду право застосувати ст. 69 КК і призначити підсудному покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції ч.3 ст. 289 КК. Крім того, суд на порушення вимог ч.1 ст. 102 КК призначив Ф., який вчинив злочин у неповнолітньому віці, покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на 11 років, незважаючи на те, що законом за цей вид злочину покарання неповнолітнім не може перевищувати 10 років. На порушення вимог ст. 98 КК суд безпідставно застосував до засудженого додаткове покарання - конфіскацію майна, адже вона до осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, не застосовується.
У новому КК допущено непослідовність при визначенні санкцій щодо мір покарання залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, у ч.3 ст. 289 КК передбачено за незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого у 250 разів (4 тис. 250 грн.) перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, покарання у виді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. Водночас ч.4 ст. 185 КК передбачено за крадіжку майна у великих розмірах, тобто на суму, яка в 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (4 тис. 250 - 10 тис. 200 грн.), позбавлення волі на строк від 5 до 8 років. Навіть за вчинення розбійного нападу з метою заволодіння майном на суму від 4 тис. 250 грн. до 10 тис. 200 грн. і більше, ч.4 ст. 187 КК передбачено менше покарання - позбавлення волі на строк від 8 років.
Згідно зі ст. 22 КК відповідальність за крадіжку (ст. 185 КК) передбачена при виповненні особі 14 років, незалежно від того, за якою частиною цієї статті кваліфіковані її дії. Згідно з ч.1 ст. 185 КК таємне викрадення чужого майна карається штрафом або виправними роботами, або позбавленням волі на строк до 3 років. Але штраф відповідно до ст. 99 КК застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Виправні роботи згідно зі ст. 100 КК можуть бути призначені неповнолітньому лише у віці від 16 до 18 років.
Відповідно до ч.2 ст. 185 нового КК крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб, карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк. Але обмеження волі відповідно до ст. 61 КК до неповнолітніх не застосовується.
Таким чином, законом передбачено два види покарання для дорослих - обмеження волі або позбавлення волі, а до неповнолітніх - лише позбавлення волі. Таке дискримінаційне ставлення до неповнолітніх вимагає внесення змін до чинного КК.
У суддів виникають також труднощі при призначенні виду та міри кримінального покарання за ч.1 ст. 296 КК неповнолітнім особам, які вчинили зазначений вид злочину у віці від 14 до 16 років. Відповідно до ч.1 ст. 296 КК хуліганство карається штрафом або арештом, або обмеженням волі. Але штраф, як зазначалося вище, застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Таких неповнолітніх практично немає, тому що приймають на роботу за трудовим договором, як виняток, осіб, яким виповнилося 15 років і у віці до 16 років за згодою одного з батьків. Згідно зі ст. 101 КК арешт може застосовуватися лише до неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг 16 років. Обмеження волі до неповнолітніх взагалі не застосовується (ст. 61 КК).
При призначенні покарання неповнолітнім судам слід дотримуватися принципу індивідуалізації, за наявності підстав розглядати можливість звільнення неповнолітніх від покарання з випробуванням, застосування до них примусових заходів виховного характеру тощо.
Відповідно до п.2 ст. 104 КК звільнення від відбування покарання з випробовуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише в разі його засудження до позбавлення волі. Однак деякі суди звільняли неповнолітніх з випробовуванням при засудженні до арешту. Наприклад, вироком Комсомольського районного суду м. Херсона від 31 жовтня 2001 р. засуджено неповнолітнього Н., 1984 року народження, та інших (всього 5 осіб) за ч.1 ст. 296 КК до 30 діб арешту і на підставі ст. 104 КК всі засуджені звільнені від відбування покарання з випробовуванням строком на рік. Апеляційна інстанція скасувала цей вирок як незаконний, оскільки неповнолітні були звільнені від відбування покарання з випробовуванням у виді арешту, хоча законом передбачено таке звільнення лише від позбавлення волі.
Суди допускають порушення вимоги ст. 104 КК щодо встановлення іспитового строку при звільненні неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням понад 2 роки. Так, Славутський міський суд Хмельницької області у справі щодо неповнолітніх братів Д. за ч.3 ст. 185 КК звільнив їх від призначеного покарання у виді 3 років позбавлення волі з іспитовим строком 3 роки. Однак на момент постановлення вироку їм не виповнилося 18 років. Таким чином суд не врахував, що ч.3 ст. 104 КК встановлює при звільненні від відбування покарання неповнолітньому іспитовий строк меншої тривалості, ніж дорослим засудженим (ст. 75 КК), - від 1 до 2 років.
Звільняючи неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, суди відповідно до вимог ст. 76 КК покладали на засуджених обов'язки повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання, періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи тощо. Однак деякі суди не враховували, що перелік обов'язків, передбачених ст. 76 КК, які можуть бути покладені на засудженого, є вичерпним, і покладали на неповнолітніх обов'язки, які не передбачені законом, зокрема, закінчити навчання, влаштуватися на роботу. Наприклад, Миколаївський районний суд Львівської області у вироку від 16 травня 2002 р. поклав на засудженого П. обов'язок успішно закінчити навчання в ПТУ. Цей же суд у вироку від 10 червня 2002 р. аналогічний обов'язок поклав на засудженого М. при звільненні його від відбування покарання з випробуванням.
У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суди інколи згідно з ч.4 ст. 104 КК покладають на певну особу за її згодою або на її прохання обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи. Так, суди Хмельницької області лише в чотирьох випадках застосували зазначене положення закону.
Деякі суди не роз'яснювали засудженим правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням, передбачені ст. 78 КК. Такі факти мали місце в Любомльському, Луцькому районних судах, Луцькому міському суді Волинської області та інших.
При звільненні неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням одні суди Донецької, Сумської, Херсонської та інших областей посилаються у вироку на ст. 104 КК, інші - на ст. 75 КК, а деякі - на обидві статті. Наприклад, Сумський районний суд вироком від 23 квітня 2002 р. засудив неповнолітнього Д. за ч.3 ст. 185 КК, але застосувавши ст. 75 і ст. 104 КК, звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. В іншому випадку ухвалою Верховного Суду України від 19 вересня 2002 р. щодо вироку Апеляційного суду Донецької області від 20 травня 2002 р. стосовно неповнолітнього Є. при звільненні його від відбування покарання з випробуванням замість ст. 75 застосовано ст. 104 КК. Верховний Суд України в ухвалі щодо цієї справи зазначив, що згідно зі ст. 104 КК звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх відповідно до статей 75-78 КК з урахуванням положень ст. 104 КК.
Трапляється, що суди призначають покарання, яке не передбачене ст. 98 КК ("Види покарань"), зокрема обмеження волі та конфіскацію майна до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину. Так, Кам'янець-Подільський міський суд Хмельницької області при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього В. призначив засудженому покарання у виді обмеження волі зі звільненням від покарання з випробуванням.
Вироком Білозерського районного суду Херсонської області від 26 лютого 2002 р. засуджено неповнолітнього Л., 1984 року народження, та інших за ч.1 ст. 296 КК до року обмеження волі кожного. На підставі ст. 45 КК 1960 р. постановлено покарання засудженим вважати умовним з іспитовим строком на рік. Скасовуючи вирок щодо Л., апеляційна інстанція зазначила, що призначаючи йому покарання у виді обмеження волі, суд не врахував, що на день постановлення вироку він був неповнолітнім, а відповідно до ч.3 ст. 61 КК обмеження волі не застосовується до неповнолітніх. Бахчисарайським районним судом Автономної Республіки Крим вироком від 22 березня 2002 р. з порушенням вимог ст. 98 КК та ст. 61 КК засуджені неповнолітні А., С. і П. за ч.2 ст. 185 КК до року обмеження волі.
Вироком Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 березня 2002 р. засуджено неповнолітніх С. і З., обидва - 1985 року народження, за ч.4 ст. 187, пунктами 6, 12 ч.2 ст. 115 КК за те, що вони 10 листопада 2001 р. під час розбійного нападу вчинили умисне вбивство з корисливих мотивів за попередньою змовою групою осіб - до позбавлення волі, відповідно на 12 і 10 років з конфіскацією майна. Але засудженим С. і З. на день постановлення вироку виповнилося лише по 16 років, тому суд не вправі був застосовувати до них додаткову міру покарання - конфіскацію майна.
Згідно зі ст. 98 КК до неповнолітніх, визнаних винними у вчинені злочину, не може бути застосовано додаткову міру покарання у виді конфіскації майна. Але на практиці суди по-різному вирішували питання щодо можливості застосування за відповідними статтями КК додаткової міри покарання - конфіскації майна до особи, яка вчинила злочин у неповнолітньому віці, а на момент розгляду справи в суді досягла повноліття.
Верховний Суд України після розгляду деяких справ виключив з вироку застосування до засуджених додаткової міри покарання - конфіскації майна з посиланням на ст. 98 КК на тій підставі, що ці особи вчинили злочин у неповнолітньому віці. Так, ухвалою Верховного Суду України від 7 листопада 2002 р. з вироку Апеляційного суду Вінницької області від 4 липня 2002 р., яким було засуджено неповнолітнього П., 1985 року народження, за пунктами 6, 12 ч.2 ст. 115, ч.4 ст. 187 КК на 5 років позбавлення волі за вчинення 29 листопада 2001 р. злочинів, покарання за які передбачене цими статтями, застосування до нього конфіскації майна. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 23 серпня 2002 р. засуджено Н., 1984 року народження, за п.6 ч.2 ст. 115 КК, ч.4 ст. 187 КК за сукупністю злочинів на 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Засуджений Н., будучи неповнолітнім, 11 вересня 2001 р. з корисливих мотивів вчинив умисне вбивство під час розбійного нападу. Ухвалою Верховного Суду України від 7 листопада 2002 р. виключено з вироку застосування стосовно Н. додаткової міри покарання - конфіскації всього майна.
Стаття 99 КК містить певні застереження щодо застосування до неповнолітніх такого виду покарання, як штраф. Відповідно до вимог цієї статті штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Тому застосування такого виду покарання є обмеженим. Призначаючи зазначену міру покарання до неповнолітніх, суди не завжди з'ясовують, який їх майновий стан, чи мають вони самостійний дохід або власні кошти і майно. Ось приклад - за період з 1 вересня 2001 р. по 1 вересня 2002 р. у Хмельницькій області до 11 неповнолітніх місцеві суди застосували таку міру покарання, як штраф. При цьому суди не врахували, що засуджені неповнолітні ніде не працюють і не мають власних коштів та майна, на які може бути звернено стягнення. На час проведення узагальнення такі вироки судів щодо сплати штрафу не виконані. Подібні випадки допущені також судами інших областей.
Частиною 2 ст. 99 КК встановлено, що розмір штрафу, який призначається неповнолітнім, не може перевищувати 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ця вимога закону судами виконується. Але не всі з них враховують, що мінімальний розмір штрафу відповідно до ч.2 ст. 53 КК становить 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Так, Шепетівським міським судом Хмельницької області неповнолітньому К. за ч.2 ст. 263 КК призначено штраф у розмірі 51 грн.
Статтею 101 КК передбачено, що арешт як міра кримінального покарання призначається неповнолітнім, яким на момент постановлення вироку вже виповнилося 16 років, строком від 15 до 45 діб. Порівняно з дорослими засудженими тривалість арешту для неповнолітніх істотно зменшена. З матеріалів судів, які надійшли для підготовки узагальнення, вбачається, що покарання у виді арешту неповнолітнім призначалося в деяких випадках з порушенням ст. 101 КК. Зокрема, вироком Слов'янського районного суду Донецької області від 12 червня 2002 р. неповнолітні Б. та І. засуджені до арешту відповідно на 3 і 6 місяців.
13. Примусові заходи виховного характеру
Суди не повинні допускати застосування кримінального покарання до неповнолітніх, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, якщо виправлення неповнолітніх може бути досягнуто шляхом застосування примусових заходів виховного характеру, передбачених ч.2 ст. 105 КК.
У 2002 р. суди застосували примусові заходи виховного характеру до 4 228 неповнолітніх, що на 9,8% менше, ніж минулого року. Більше половини неповнолітніх (57,2%), до яких застосовано примусові заходи виховного характеру, є дітьми, що вчинили суспільно небезпечні діяння у віці від 11 до 14 років. Відповідно до ч.2 ст. 105 КК суди минулого року застосували до неповнолітніх такі примусові заходи виховного характеру: застереження - до 406 підлітків (9,6%); передача під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, - 3246 (76,8%); зобов'язання відшкодувати заподіяні майнові збитки - 12 (0,3%); обмеження дозвілля - 65 (1,5%); направлення до спеціальної навчально-виховної установи: до школи - 432 (10,2%), до училища - 67 (1,6%).
Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовуються: у випадку прийняття судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч.1 ст. 97 КК; до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння; при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч.1 ст. 105 КК.
У справах про злочини неповнолітніх, що надходять до суду з обвинувальним висновком у порядку, передбаченому ст. 232 КПК, досудове слідство, попередній і судовий розгляд провадяться із дотриманням правил гл. 36 КПК.
Відповідно до ч.1 ст. 97 КК суд вправі звільнити неповнолітнього від кримінальної відповідальності тільки у випадку, якщо він вперше вчинив злочин невеликої тяжкості і за умови, що його виправлення можливе без застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру. Справи, що надійшли в суд у порядку, передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК, суддя призначає до розгляду в судовому засіданні, про що виносить постанову із зазначенням часу і місця розгляду справи й осіб, які підлягають виклику до суду.
При виявленні порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, або порушенні права неповнолітнього на захист, або неповноти чи неправильності досудового слідства, що не можуть бути усунуті в судовому засіданні, суддя мотивованою постановою з дотриманням вимог, передбачених статтями 246 і 281 КПК, повинен повернути справу прокурору для усунення цих порушень або для проведення додаткового розслідування.
Про час і місце розгляду кримінальної справи в судовому засіданні повідомляються неповнолітній, його законний представник, захисник та інші особи, зазначені в списку, що додається до постанови про направлення справи до суду, а також прокурор.
Якщо неповнолітній перебуває на обліку в органі чи службі у справах неповнолітніх, доцільно залучити до участі в розгляді справи представника цієї установи. Це сприятиме всебічному й повному дослідженню даних про особу, умови життя і виховання неповнолітнього.
У такому разі є змога з'ясувати думку законного представника про те, який саме примусовий захід виховного характеру буде найефективнішим. Участь у судовому засіданні неповнолітнього, його захисника, законного представника та прокурора є обов'язковою. Під час засідання з'ясовуються дані про особу неповнолітнього та повноваження законного представника, роз'яснюються їм процесуальні права, заслуховуються пояснення підсудного і його законного представника, досліджуються докази, необхідні для вирішення питань: чи мало місце суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки злочину КК; чи винен у ньому неповнолітній; інші обставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. У цих справах судові дебати не провадяться, а прокурор, захисник, законний представник і неповнолітній висловлюють свої думки. Останнє слово неповнолітньому не надається.
Невиконання вимог ст. 447 КПК про розгляд справи за участю захисника неповнолітнього - істотне порушення цього права і є підставою для скасування рішення про застосування примусового заходу виховного характеру.
Відповідно до вимог п.6 ст. 45 КПК участь захисника є обов'язковою при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру. Якщо захисник не запрошений неповнолітнім або його законним представником, суддя призначає захисника і забезпечує його участь у справі відповідно до п.1 ч.4 ст. 47 КПК. Однак суди не завжди дотримуються цієї вимоги. Так, Петровський районний суд м. Донецька розглянув без участі захисника справу про застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього Я., 1989 року народження, що не досяг віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, за вчинення суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки ч.3 ст. 185 КК (крадіжка). При розгляді цієї справи суд допустив численні порушення вимог закону. Зокрема, порушено строк призначення її до розгляду, пояснення неповнолітнього, його законного представника суд не заслуховував, докази, які доводять вчинення Я. суспільно небезпечного діяння, не перевірялися. Суд також не з'ясував стан здоров'я та рівень загального розвитку неповнолітнього, умови його життя і виховання. Хоча неповнолітній вчинив крадіжку з групою осіб, але слідство і суд не перевіряли наявність дорослих підмовників. У справі не було запрошено в судове засідання представників комісії та міліції у справах неповнолітніх. Органи досудового слідства і суд навіть не намагалися виконати вимоги ст. 23 КПК і з'ясувати причини й умови, які сприяли вчиненню 12-річною дитиною крадіжки. Суд при зазначених порушеннях вимог закону формально виніс постанову, якою неповнолітній був переданий під нагляд батьків.
Суди повинні мати на увазі, що перелік примусових заходів виховного характеру вичерпний. Суд вправі призначити один або декілька з них і разом з цим призначити неповнолітньому вихователя. Але, як свідчить практика, суди застосовують до неповнолітнього лише один примусовий захід виховного характеру, переважно (76,8%) - передачу неповнолітнього під нагляд батьків.
Згідно з даними судової практики, суди не завжди виконують вимоги ч.3 ст. 105 КК щодо призначення строку тривалості заходів виховного характеру. Так, Радомишльський районний суд Житомирської області на підставі ч.2 ст. 105 КК звільнив неповнолітнього Л. від покарання за ч.1 ст. 286 КК з передачею під нагляд батьків, але без встановлення строку тривалості заходів виховного характеру. У зв'язку з цим зазначене судове рішення змінено ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 30 квітня 2002 р. Для Л. встановлено заходи виховного характеру строком на 2 роки.
Важливо, щоб в ухвалі (постанові) суд обгрунтував, чому він вважає доцільним звільнити неповнолітнього від кримінальної відповідальності і застосувати до нього примусовий захід виховного характеру. При цьому суд повинен обрати такий з них, що найбільше сприятиме виправленню і перевихованню неповнолітнього. Вирішуючи питання, чи слід застосовувати такий примусовий захід, як віддання неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, суд враховує, що цей захід застосовується лише за наявності даних про їхню здатність забезпечити виховний вплив та постійний контроль за поведінкою неповнолітнього. Не можна передавати неповнолітнього під нагляд батькові чи матері, які позбавлені батьківських прав або через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього. Деякі суди не зазначають у постановах прізвища батьків, яким передається дитина під нагляд. Наприклад, постановою Зарічного районного суду м. Сум від 10 травня 2002 р. до неповнолітнього К. було застосовано такий примусовий захід виховного характеру як передача під нагляд батькам. Але в постанові суд не зазначив прізвища, імена та по батькові осіб, яким передано неповнолітнього під нагляд. Такі ж недоліки допускали суди Івано-Франківської області.