Ухвала Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 35 Конституції України та відповідності Конституції України (конституційності) статті 30 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Розенка Віталія Івановича - головуючий,

Вознюка Володимира Денисовича,

Євграфова Павла Борисовича,

Костицького Михайла Васильовича,

Мартиненка Петра Федоровича,

Мироненка Олександра Миколайовича,

Німченка Василя Івановича,

Савенка Миколи Дмитровича,

Селівона Миколи Федосовича,

Скоморохи Віктора Єгоровича,

Тихого Володимира Павловича,

Чубар Людмили Пантеліївни - суддя-доповідач

розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 35 Конституції України та відповідності Конституції України (конституційності) статті 30 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Заслухавши суддю-доповідача Чубар Л.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

1. До Конституційного Суду України надійшло конституційне подання 49 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 35 Конституції України та визнання неконституційною статтю 30 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року N 987-XII, якою передбачається створення державного органу України у справах релігій.

На думку суб'єкта права на конституційне подання, наявність такого державного органу суперечить конституційному принципу відокремлення церкви та релігійних організацій від держави, а також засадам, визначеним міжнародно-правовими актами про права та свободи людини.

Крім того, необхідність офіційного тлумачення положень статті 35 Конституції України та визнання неконституційною статтю 30 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" народні депутати України мотивують тим, що Кабінет Міністрів України вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", яким пропонує суттєво розширити функції Державного комітету України у справах релігій. Зокрема, йдеться про надання йому повноважень здійснювати контроль за додержанням законодавства України про свободу світогляду та релігійні організації (стаття 29) та забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і церкви (частина перша статті 30). Ці положення проекту Закону, на думку суб'єкта права на конституційне подання, суперечать статті 35 Конституції України.

2. Ухвалою Колегії суддів Конституційного Суду України з конституційних подань та звернень від 22 червня 1999 року відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України".

3. Згідно з частиною другою статті 39 та частиною першою статті 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" суб'єкт права на конституційне подання (стаття 40 цього Закону) у конституційному поданні зазначає правове обгрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень) або необхідності в офіційному тлумаченні.

Разом з тим відповідно до статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України.

4. Суб'єкт права на конституційне подання зазначених вимог Закону не виконав. У конституційному поданні немає правового обгрунтування як тверджень щодо практичної необхідності в офіційному тлумаченні положень статті 35 Конституції України, так і щодо неконституційності положень статті 30 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Замість цього конституційне подання містить перелік правових актів та положень, що не підкріплені відповідними правовими аргументами.

Посилання на те, що практична необхідність в офіційному тлумаченні положень статті 35 Конституції України зумовлена внесенням Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", з окремими положеннями якого суб'єкт права на конституційне подання не погоджується, не є підставою, яку передбачає стаття 93 Закону України "Про Конституційний Суд України".

Згідно зі статтею 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України не належить, зокрема, вирішення питань щодо відповідності Конституції України (конституційності) проектів законів, крім передбачених статтею 159 Конституції України.

5. Відповідно до статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України (пункт 1 частини першої статті 92 Конституції України) . Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" врегульовано відносини, пов'язані з реалізацією права на свободу совісті та діяльності релігійних організацій.

Забезпечення виконання цих положень Конституції України та зазначеного Закону, насамперед, покладається на органи державної влади, які наділено відповідними повноваженнями. Таким органом державної влади є Державний комітет України у справах релігій, утворений відповідно до Указу Президента України від 11 жовтня 1995 року N 944.

6. Міжнародно-правові документи з прав людини, на які посилаються у конституційному поданні народні депутати України, закріплюють право людини на свободу думки та віросповідання. Ці документи не регулюють взаємовідносини держави і фізичної чи юридичної особи, не визначають, як саме держава повинна виконувати взяті зобов'язання щодо забезпечення свободи віросповідання.

Положення статті 35 Конституції України та статті 30 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" по суті відображають принципи щодо свободи світогляду та віросповідання, визначені в міжнародно-правових актах про права людини, зокрема, статті 18 Загальної декларації прав людини (1948 року), статті 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 року), статтях 1, 6 Декларації про ліквідацію усіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій або переконань (1981 року), статтях 1, 2 Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних або мовних меншин (1992 року), статті 9 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 року) тощо.

Відповідно до пункту 15 статті 106 Конституції України Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Таким чином підстава для відкриття конституційного провадження по цій справі відсутня.

Враховуючи викладене та керуючись статтею 150 Конституції України, статтями 45, 50, 71, 93 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України

у х в а л и в:

1. Відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 35 Конституції України та відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 30 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України та Законом України "Про Конституційний Суд України".

2. Ухвала Конституційного Суду України є остаточною і не може бути оскарженою.