Узагальнення практики вирішення судами спорів, що виникають із договорів про надання громадянам фінансово-кредитних послуг недержавними структурами підприємницької діяльності

Прийняття законодавчих актів про утворення нових організаційних форм підприємницької діяльності, зокрема, по наданню фінансово-кредитних послуг громадянам передбачало стабілізацію економіки стосовно покращання функціонування фінансового ринку шляхом залучення грошових коштів та іншого майна громадян на договірних засадах для зберігання та інших операцій.

В діяльності значної частини цих структур виявилося багато недоліків і, перш за все, пов'язаних з неналежним виконанням грошових зобов'язань, передбачених договорами, що призвело до виникнення великої кількості спорів, для вирішення яких громадяни звертаються до суду. Згідно повідомлень судів Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських судів в 1995 році в суди України надійшло 72,5 тисячі позовів про повернення вкладених громадянами в ці товариства коштів та цінних паперів (державною статзвітністю такий показник не передбачений).

При вирішенні спорів виникли труднощі щодо правильного застосування законодавства, яким регулюються правовідносини між сторонами, зокрема, з питань розмежування законодавчих актів стосовно кожної із різновидностей структур, з якими громадяни укладали договори про фінансово-кредитні послуги та тлумачення положень цих законів.

До законодавчих актів, які застосовуються при вирішенні таких спорів, зокрема, слід віднести:

- Постанову Верховної Ради України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань";

- статті 161, 162, 220 та інші відповідні положення зобов'язального права Цивільного Кодексу України.

З метою виявлення найбільш характерних помилок при розгляді справ зазначеної категорії, усунення недоліків в діяльності судів при вирішенні таких спорів та визначення єдиної практики застосування законодавства Верховним Судом України узагальнена судова практика по матеріалам витребуваних справ, касаційної і наглядної практики Верховного Суду України.

Всього вивчено сто справ, які надійшли із судів м. Києва, Автономної Республіки Крим, Волинської, Вінницької, Донецької, Закарпатської, Івано-Франківської, Київської, Львівської, Миколаївської, Полтавської, Чернігівської, Черкаської, Харківської та Херсонської областей, якими такі спори вирішувались.

По вивчених справах порушувались питання про захист прав громадян, пов'язаних з невиконанням зобов'язань по договорам з такими недержавними структурами, як:

- довірчі товариства (37 справ);

- страхові компанії (42 справи);

- комерційні банки (21 справа).

В цілому, суди правильно вирішували зазначені спори: постановлено 86 рішень про задоволення позовів повністю, 12 рішень - про часткове задоволення позову, по одній справі відмовлено у позові та по одній - затверджено мирову угоду із закриттям провадження в справі.

Як показало узагальнення при постановленні рішень суди, в основному, керувались положеннями Цивільного Кодексу України і виходили з умов договору, укладеного між суб'єктами правовідносин.

При цьому слід визнати правильною практику тих судів, які керувались положенням статті 161 ЦК України, згідно з якою зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк, відповідно до вимог закону та договору.

Обгрунтовано посилались суди у відповідних випадках на статті 162 ЦК України, в якій йдеться про недопустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання або зміни умов договору за винятком випадків, передбачених законом (у тому числі, коли закон надає право в договорі обумовити такі положення).

Необхідно погодитись і з тими судами, які застосовували правила статті 220 ЦК України до спорів, що виникали з договорів, по яким раніше прийняте зобов'язання за угодою тих же сторін замінювалось новим і тим самим припинялась дія первісної угоди.

Проте, в більшості судових рішень відсутні не тільки посилання на законодавчі акти, в яких містяться особливості утворення, діяльності суб'єктів правовідносин щодо надання громадянам фінансово-кредитних послуг, але і самі питання щодо визначення правомочності цих суб'єктів, меж їх діяльності, законності укладених в цій сфері договорів з громадянами та інші питання, від яких залежить правильність розгляду справи, що пов'язано, на нашу думку, із складністю застосування цих законодавчих актів.

Виходячи з того, що вивчені справи загалом можна поділити на декілька різновидностей стосовно застосування вказаних законодавчих актів по суб'єктам правовідносин, є потреба зупинитись на деяких особливостях цих законів.

1. Так, в справах за позовами громадян до довірчих товариств щодо виконання укладених з ними договорів слід мати на увазі, що відповідно до декрету Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" ці структури є товариства з додатковою відповідальністю, якими здійснюється представницька діяльність згідно з умовами договору, укладеного щодо реалізації прав власника майна (коштів, цінних паперів, тощо) і виключно в його інтересах (ст.ст. 1, 2 Декрета).

Довірчі операції - це послуги, які довірче товариство надає довірителю майна. Зокрема, що стосується громадян, такими послугами є збереження і представницькі послуги для обслуговування майна довірителів (ст. 1, 4).

Слід мати на увазі, що вартість майна (кошти, цінні папери, документи), які довірена особа бере на обслуговування у довірителей не повинно сумарно перевищувати частки довіреної особи у статутному фонді товариства та відповідно її особистої додаткової відповідальності (ст. 3 Декрету.

Правила створення діяльності довірчого товариства визначаються ст.ст. 4, 11, 52-65 Закону України "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, встановлених ст. 2 Декрету.

2. В справах, порушених за заявами громадян до комерційних банків про виконання зобов'язань щодо надання фінансово-кредитних послуг, правовідносини між даними суб'єктами регулюються Законом України "Про банки і банківську діяльність", яким в Україні визначена дворівна банківська система, в якій є комерційні банки різних видів і форм власності, як один із рівнів цієї системи.

Відповідно до ч. 5 ст. 2 та ст.ст. 17, 18 Закону суб'єкти підприємницької діяльності без їх реєстрації у національному банку України не можуть називатися банками, що слід мати на увазі при вирішенні спорів, де стороною є комерційний банк, маючи на увазі можливість застосування даного законодавства про банки.

Комерційні банки різних видів і форм власності створюються на акціонерних і пайових засадах.

Правила створення діяльності, а також права і обов'язки учасників і засновників таких банків визначаються Законом "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей, передбачених Законом про банки, зокрема, статтями 22-37, розділ 3. Однією із функцій комерційного банку, про який йдеться в цьому розділі Закону, є обслуговування громадян шляхом виконання операцій і надання послуг. Стосовно категорії справ, які вивчались - це довірчі операції по залученню та розміщенню коштів, управлінню іншими паперами за дорученням клієнта.

Крім комерційних банків, які займаються вказаними послугами, в розділі 4 Закону про банки передбачено утворення комерційних банків, які здійснюють ощадну справу. Це - Ощадний та інші комерційні банки. Функції ощадних банків зазначені у ст. 40 Закону, пов'язані з розрахунково-кредитним, касовим обслуговуванням, кредитуванням населення та іншими різноманітними послугами.

Слід мати на увазі, що на відміну від комерційних банків, які займаються ощадною справою, де процентні ставки по вкладах населення встановлюються в межах максимальних процентних ставок, визначених Національним банком (ст. 42 Закону, комерційні банки, вказані в ст. 25 Закону, встановлюють самостійно процентні ставки по своїх операціях (ст. 31 Закону).

Комерційні банки набувають статусу юридичної особи з часу реєстрації в Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ (ст. 18 Закону).

Розглядаючи справи, про які йдеться в узагальненні, при визначенні характерних ознак суб'єкта в договорі з громадянином про надання фінансово-кредитних послуг, необхідно врахувати, що статтею 3 Закону комерційним банкам заборонена діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі, страхування. Мається на увазі, що незалежно від назви товариств, які займались виконанням наведених послуг, вони не можуть бути віднесені до комерційних банків і підпадати під дії цього Закону.

3. Стосовно справ, пов'язаних із скаргами громадян щодо зобов'язань по договорам страхування, то відповідачами в цих справах є страховики, тобто юридичні особи, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю за правилами, передбаченими Законом України "Про господарські товариства", з урахуванням особливостей, які визначені Законом України "Про страхування". Відповідно до Постанови Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про страхування" страхові товариства утворені згідно з Декретом Кабінету Міністрів "Про страхування" будуть в дальнішому функціонувати в разі виконання вказаних у Постанові умов, пов'язаних з переоформленням фондів, перереєстрацією товариств у встановлені Постановою строки.

Згідно з наведеними законодавчими актами предметом безпосередньої діяльності страховика може бути, зокрема, страхування: життя, здоров'я, додаткової пенсії страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування); володіння, користування і розпорядження майном (майнове страхування); відшкодування шкоди, заподіяної майну страхувальника (страхувальна відповідальність) (ст. 4 Закону). Крім того, страховик може займатись фінансовою діяльністю, пов'язаною з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням (ст.ст. 29, 30 Закону).

Правовідносини між страховиком та страхувальником, зокрема, громадянином регулюються розділом 2 вказаного Закону на підставі положень і умов, які містяться у договорі страхування та правилах страхування (ст.ст. 15, 16, 17 Закону). При цьому слід мати на увазі, що правила страхування розробляються страховиком і затверджуються Комітетом у справах нагляду за страховою діяльністю при видачі ліцензії на право здійснення відповідного страхування. Цей же Комітет має право встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування життя та майна громадян.

В положеннях ст. 15 йдеться про зміст договору страхування, зокрема, вказується на те, що в ньому може визначатись порядок внесення змін до умов договору, що має суттєве значення для вирішення спорів, пов'язаних із зміною умов договорів, які були первісно укладені.

Однією з різновидностей договорів, що підпадають під дію цього Закону, є договір страхування додаткової пенсії страхувальника або застрахованої особи (ст. 4 цього Закону та ст. 9 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (наприклад, по вивченим справам таким страховником був Недержавний пенсійний фонд).

4. Застосування Закону України "Про інвестиційну діяльність" має місце в тих випадках, коли інвестор, тобто особа, яка вкладає власні, позичкові і залучені майнові та інші цінності в об'єкти інвестування, (вкладник, кредитор, покупець і т.ін.) укладає договір про передачу майна (коштів) учасникам інвестиційної діяльності, які забезпечують реалізацію інвестицій, як виконавці замовлень або на підставі доручень інвестора (ст. 5, 7 Закону).

Положенням ст. 9 Закону визначені відносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, основним правовим документом, який їх регулює, є договір. Укладення договору, умови взаємовідносин є виключною компетенцією сторін, але вони не повинні суперечити діючому законодавству.

Слід мати на увазі, що по вивчених справах ті товариства, з якими укладались договори громадянами, діяли під різними назвами, які не завжди відповідали характеру правовідносин, що виникали між учасниками конкретного договору.

Так, по восьми справах такі суб'єкти називались інвестиційними компаніями (в різних варіантах) хоча судами не було встановлено, чи відповідають вони положенням законодавства про інвестиційну діяльність (АК Дінвест, АТ "ІнніссІнвест", ІГА "Інтелінвест" та ін.).

Як показало вивчення справ, причинами виникнення спорів є:

невиконання або неналежне виконання довірчими, страховими товариствами, комерційними банками, іншими подібними структурами умов договору про повернення довірителям внесених коштів та нарахованих процентів (дивідендів) після настання для вкладників права витребувати внесені кошти і одержати винагороду за користування ними;

зміна зазначеними суб'єктами в односторонньому порядку умов договорів в процесі їх виконання в частині винагороди за користування коштами вкладника в бік їх зменшення.

При розгляді справ суди не завжди враховували, що окремі товариства мають розгалужену мережу. Крім основного підприємства вони мають відділення (філії) в інших містах, в яких, як правило, громадяни оформляють свої договори, там же вносять платежі. Тому при виникненні спорів довірителі найчастіше пред'являють свої позови до філій, і суди при цьому у ряді випадків з'ясовують питання про те, чи є філії юридичними особами й, у зв'язку з цим, належними відповідачами.

Суворовський райсуд м. Херсона розглянув справу за позовом Гаджіболаєва А.І. до Херсонського філіалу акціонерного кооперативного банку "Градобанк" про стягнення 102.246.764 крб. і задовольнив цей позов. Між тим Херсонський філіал "Градобанку" не був юридичною особою, тому не міг бути відповідачем. Таким повинен бути акціонерний комерційний банк "Градобанк" в м. Києві. У зв'язку з цим, а також із-за недостатньо повного з'ясування обставин справи, судова колегія Херсонського облсуду скасувала рішення райсуду з направленням справи на новий розгляд.

Мали місце порушення норм процесуального права пов'язані з цим питанням.

Президія Миколаївського облсуду скасувала ухвалу судової колегії обласного суду в справі за позовом Мичковського М.М. до національної страхової компанії "Оранта" про стягнення страхової суми з тих підстав, що були порушені вимоги ст. 297 ЦПК України: при надходженні касаційної скарги на рішення районного суду по цій справі був повідомлений не відповідач в справі, а його філіал, який не міг бути учасником розгляду справи в суді.

В окремих судах виникло питання хто повинен бути належним відповідачем у справах за позовом до товариств які є банкрутами. При розгляді позовів до таких відповідачів, суди, крім відповідних для вирішення подібних спорів норм, повинні мати на увазі Закон України "Про банкрутство".

Згідно зі ст. 22 цього Закону арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію відповідної структури як банкрута, що тягне припинення у встановленому порядку юридичної особи. Така ухвала приймається, якщо за результатами ліквідаційного балансу не залишилось майна після задоволення потреб кредиторів.

На нашу думку в цих випадках справа про відшкодування збитків ліквідованою юридичною особою, у якої відсутнє будь-яке майно, не може бути порушена у суді іншими особами, які не заявляли про повернення боргу при вирішенні питання про банкрутство.

Спори, що виникають між сторонами в процесі виконання договорів в значній мірі ускладнюються недосконалістю самих договорів. Хоча по формі і за змістом договори в усіх довірчих, страхових і подібних їм структурах, є типовими, проте не рідко права і обов'язки сторін в них викладені не чітко, або деякі істотні питання правовідносин сторін залишилися не врегульованими, що породжує неоднаковий підхід сторін щодо застосування умов договору. Найбільше це проявляється в урегулюванні питання про можливість зміни умов договору щодо розміру винагороди (процентних ставок, дивідендів) за користування коштами довірителів до закінчення строків дії договору.

Дніпровський райсуд м. Херсона частково задовольнив позов Саулкіна М.І., стягнувши на його користь з приватної виробничо-комерційної асоціації "Зовнішінвест" 9.883.000 крб. Позивач просив стягнути 363.125.000 крб. Задовольняючи позов частково, суд виходив з того, що відповідач належним чином виконав умови договору. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України, скасовуючи зазначене рішення районного суду, постанову президії Херсонського облсуду в ухвалі зазначила, що Саулкін М.І. 15.06.94 уклав договір з відповідачем, згідно з яким передав йому в довірче управління 3 млн. крб., а відповідач, у відповідності з п. 3.6 цього договору, зобов'язався за сплином одного року виплатити позивачу 1405% від суми внеску. 01.02.95 відповідач, пославшись на п. 3.8 договору, розірвав його та нарахував позивачу 8.250.000 крб. виходячи з 300% річних. При вирішенні спору суд не перевірив, чи дотримані вимоги ст.ст. 161, 162, 220 ЦК України, чи виконані умови договору і чи в праві був відповідач в односторонньому порядку змінювати його умови.

Бабушкінський райсуд м. Дніпропетровська задовольнив позовні вимоги Ансерової В.М., стягнув на її користь з акціонерного товариства "Прип'ять капітал" 30.069.510 крб. Оскаржуючи зазначене рішення, відповідач посилався на те, що передбачена договором виплата за користування вкладом позивача 366% річних (або 30,5% в місяць) була зменшеною у відповідності з рішенням Національного банку України від 05.07.94 яким установлена гранична ставка 256% річних на підставі Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Судова колегія Дніпропетровського облсуду, залишаючи скаргу без задоволення, правильно зазначила, що доводи відповідача про те, що нову процентну ставку на підставі рішення Національного банку не можна взяти до уваги, оскільки відповідач повинен нести відповідальність по своїм договірним зобов'язанням. Крім того, він є акціонерним товариством, а не банківською структурою. Доводи відповідача про право переглядати процентні ставки щомісячно необгрунтовані, оскільки це не відображено в умовах договору з позивачем.

Оскільки згідно зі ст. 162 ЦК одностороння відмова від виконання зобов'язання й одностороння зміна умов договору не допускається за винятком випадків, передбачених законом, суд при вирішенні спорів, що виникли між суб'єктами правовідносин з цих підстав, повинен поряд з іншими з'ясувати три основних питання:

- наявність і зміст закону, який регулює відповідні правовідносини про можливість односторонньої зміни умов договору;

- ознайомлення контрагента при укладені договору з положенням такого закону або договору з умовами при яких він може бути застосованим;

- своєчасне попередження контрагента про виникнення обставин, що надають право в односторонньому порядку змінювати умови договору.

Харківський обласний суд розглянувши справу по першій інстанції задовольнив позов Рибалко С.П., стягнув на його користь з акціонерного товариства страхової компанії "Харків" 13.915.000 крб. При цьому встановлено, що позивач уклав договір страхування життя з правом одержання щомісячно 25% від внесеної в акціонерне товариство суми. Оскільки по закінченні строку страхування відповідач відмовився виплатити обумовлену договором суму, ним і був пред'явлений даний позов. Відповідач, визнаючи позов частково, послався на те, що після укладення договору були змінені Правила страхування - виплата страхових платежів була зменшеною з 25% до 15%.

Задовольняючи позов, суд зазначив, що у відповідності зі ст. 26 Декрету Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. "Про страхування" зміна умов страхування в бік погіршення становища страхувальника не допускається. Доводи представника відповідача про те, що право на зміну умов договору страхування, передбачені Правилами, суд підставно не взяв до уваги, оскільки відповідачем не представлені докази, які б свідчили про те, що позивач був ознайомленим з цими правилами.

Отже, при вирішенні спорів, що виникли з причин невиконання або неналежного виконання умов договору, зокрема, зниження процентної ставки в односторонньому порядку, суди повинні виходити з того, що одностороння відмова від виконання зобов'язань і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом (ст. 162 ЦК. Якщо сторона має намір змінити умови договору, у передбачених випадках до проведення таких змін вона повинна повідомити про це іншу сторону (як це передбачено в багатьох договорах - через засоби масової інформації або особисто). В залежності від згоди іншої сторони, вони можуть укласти договір на нових умовах ст. 220 ЦК України (провести новацію договору), або при відсутності такої згоди, розірвати його. Практику судів про те, що при недотриманні такого порядку, сторона, що здійснила зміну умов договору, повинна відповідати в повному обсязі взятих на себе зобов'язань при укладені договору слід визнати правильною. Проте не всі суди вирішують справи в такому порядку.

Інколи у випадках, коли в договорах між громадянами і товариствами не передбачена можливість в односторонньому порядку змінювати умови договору, а фактично вони були здійснені відповідачами, останні посилаються на те, що така можливість передбачена їх положеннями або статутами, як передбачив закон. Але і в даному випадку, якщо зміни умов договору проводились без відому та згоди довірителя, то такі дії не можна визнати правомірними. До того ж відповідачі повинні довести, що при укладенні договору позивачі були ознайомленими з відповідними пунктами положень або статутів.

При вивченні практики розгляду справ по спорам громадян з товариствами виникло питання - чи підлягають індексації присуджені суми, якими на протязі періоду користувалися ці товариства.

По всім вивченим справам угоди з довірчими, страховими та іншими товариствами, комерційними банками укладалися в період інтенсивних інфляційних процесів в країні. Сторони при укладенні договорів, як правило враховували ці процеси, про що свідчать, перш за все, високі процентні ставки (інколи понад 1000% річних). Присуджені до стягнення з відповідачів суми без застосування індексації, в декілька разів перевищували суми, передані позивачами відповідачам в тимчасове користування, що пов'язано було з інфляцією грошей.

Так, наприклад, Мелітопольський міський суд Запорізької області задовольнив позов Крупієва А.А., стягнув на його користь з довірчого товариства "Саламандра-Траст" 10 млн. крб. При укладені договору позивач передав у тимчасове користування відповідачеві 2 млн. крб. під відповідні проценти.

В окремих договорах громадян з товариствами прямо передбачалося укладення угоди з метою захисту коштів довірителя від інфляції.

Як видно зі справи Кіровського райсуду м. Кіровограду за позовом Артюх В.Ф. до довірчого товариства "Гермес Фінанс Україна" в договорі між сторонами прямо зазначено: "керуючись принципом взаємної вигоди та з метою забезпечення збереження та захисту від інфляції активів довірителя уклали цей договір...".

Херсонський облсуд вважає застосування індексації в розгляді таких справ недопустимим.

Такої ж думки Сумський і Донецький облсуди. Полтавський, Волинський, Луганський, Тернопільський, Житомирський облсуди вважають, що індексація повинна застосовуватися, а вартість вкладів визначатися на день розгляду справи. Львівський облсуд вважає доцільним застосування індексації для більш повного відшкодування витрат, понесених вкладником.

Разом з тим, слід визнати правильною практики тих судів, які задовольняли позов про відшкодування збитків, лише у зв'язку з несвоєчасною виплатою грошових сум, відрахованих після розірвання договору добровільно або стягнутих за рішенням суду і не виплачених при виконанні рішення, із застосуванням в цих випадках коефіцієнтну інфляцію за окремими позовними вимогами з цього питання.

Отже, в цілому практику судів щодо відсутності підстав для застосування індексації при розгляді позовів громадян до довірчих, страхових товариств, комерційних банків пов'язаних з виконанням зобов'язань по договорам, слід визнати правильною.

При постановленні рішень про задоволення позовів в частині як повернення власних коштів, так і щодо стягнення неодержаних доходів у відповідності з умовами договору, окремі суди також задовольняють вимоги про стягнення неустойки (пені, штрафу). При цьому суди виходять з того, що це передбачено умовами договору, або законом (постановою Верховної Ради України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та стосовно ст. 214 ЦПК.

У вирішенні питань стягнення неустойки суди повинні виходячи з наведених нормативних актів, з'ясовувати:

- чи підлягає стягненню неустойка по конкретному договору громадян з довірчими товариствами, чи діють положення інших нормативних актів;

- за який період вона повинна бути стягнена і в якому розмірі.

Ленінський райсуд м. Чернівці правильно задовольнив позов Кареліна О.В. до акціонерного товариства "Український національний будинок Селенгу", стягнувши на його користь збитки в загальній сумі 28.185.000 крб. в тому числі 6 млн. крб. пені за період з другого дня після розірвання позивачем договору - 3 листопада 1995 р. до дня постановлення рішення судом - 16 січня 1996 р., як було передбачено договором.

При вирішенні цих спорів судом слід мати на увазі роз'яснення дані у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12.04.96 "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживача" (враховуючи передбачені законами особливості справ, про які йдеться в узагальненні), зокрема, пунктів 20, 21 щодо стягнення неустойки, у тому числі, врахування при цьому строків позовної давності.

В практиці виникло питання: якщо страховик порушив договір страхування своєчасно не виплатив страхової суми за певний період в якому розмірі він повинен виплатити страхову суму, чи повинні нараховуватися передбачені договором проценти за період строку після закінчення дії договору страхування.

Бабушкінський райсуд м. Дніпропетровська задовольнив позов Шарипової Т.А., стягнув на її користь із страхового акціонерного товариства "Саламандра" 4.240.000 крб. і відшкодування моральної шкоди 2.120.000 крб. Позивачка 10 жовтня 1994 р. уклала з відповідачем договір особистого страхування життя строком на три місяці - до 9 січня 1995 р. Згідно цього договору вона оплатила 1 млн. крб., страховик зобов'язався при дожитті страхувальника до закінчення строку дії договору страхування виплатити страхову суму - 1.810.000 крб. Через дев'ять місяців після закінчення строку договору 13 жовтня 1995 р. вона звернулась до суду з позовом про стягнення з відповідача 1.810.000 крб. В процесі розгляду справи збільшила позовні вимоги - просила стягнути з відповідача 4.240.000 крб. за весь період зі дня укладення договору по день розгляду справи в суді 22 листопада 1995 р.

Залишаючи це рішення без зміни, судова колегія Дніпропетровського облсуду в ухвалі зазначила, що відповідач за сплином строку страхування страхового внеску не повернув позивачці та не сплатив страхового відшкодування, продовжував користуватися грішми на тих же умовах. Зміна умов в односторонньому порядку не передбачена договором і законом. В установленому порядку відповідач договору не розривав. Тому суд обгрунтовано прийшов до висновку про недопустимість відмови в односторонньому порядку від виконання зобов'язань і стягнув з відповідача страховий внесок і страхове відшкодування в сумі 4.240.000 крб.

Між тим, таку позицію, на нашу думку, не можна визнати обгрунтованою.

Як видно зі справи, між сторонами був укладений договір страхування на визначений строк - три місяці. Якщо сторони по закінченні цього строку не уклали нового договору не провели його новацію, не передбачили в умовах договору, що договір автоматично продовжується після закінчення строку, якщо жодна з сторін не порушить питання про його припинення, то після закінчення строку, на який був укладений договір, припиняються правовідносини по страхуванню, передбачені договором. По закінченню договору страхування у застрахованої особи, якщо вона не бажає укласти договору на новий строк, виникає право на отримання страхової суми, передбаченої договором. Якщо страховик своєчасно не сплачує цієї суми, він повинен сплатити страхувальнику крім суми, передбаченої договором, неустойку, якщо це передбачено договором. Крім цього, коли з часу виникнення права на одержання страхової суми, від сплати якої відповідач ухилявся, і до звернення страхувальника до суду з позовом про стягнення цієї суми минув значний строк, на протязі якого відбувалися істотні інфляційні процеси, позивач має право одержати страхову суму проіндексовану на час звернення до суду.

Оскільки по різному в судах вирішуються питання про застосування Закону України "Про захист прав споживачів" при вирішенні спорів громадян з довірчими, страховими товариствами та комерційними банками, слід визнати правильною практику обласних судів Волинської, Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей, які вважають, що при вирішенні спорів громадян по таким справам суди повинні поряд з іншими нормами керуватись і Законом "Про захист прав споживачів". Частково цю позицію розділяє і Київський міський суд.

Разом з тим, обласні суди Донецької, Житомирської, Полтавської, Одеської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Севастополя вважають, що на правовідносини, що виникають з виконанням договорів громадян з довірчими, страховими товариствами та комерційними банками, норми Закону "Про захист прав споживачів" не розповсюджуються.

Так, наприклад, судова колегія в цивільних справах Севастопольського міського суду в справі за позовом Смолянської Л.І. до фінансової компанії "Сото-Крим-Траст" про стягнення збитків, заподіяних неналежним виконанням довірчих договорів, винесла окрему ухвалу в адресу судді, під головуванням якого був вирішений даний спір в районному суді. В окремій ухвалі була звернута увага голови районного суду на те, що головуючий по даній справі в мотивувальній частині рішення, зокрема, безпідставно послався на Закон "Про захист прав споживачів".

Не погоджуючись з їх позицією, звертаємо увагу на те, що правовідносини в справах за позовами громадян до довірчих, страхових товариств, комерційних банків про стягнення внесених сум та нарахованих дивідендів регулюються загальними нормами зобов'язувального права, відповідними актами, що регулюють діяльність кожної з цих структур, укладеними договорами про надання послуг і при вирішенні таких справ слід враховувати роз'яснення, п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів", яким передбачено, що правовідносини, які регулює Закон "Про захист прав споживачів", поширюються, зокрема, на відносини, що виникли із договорів страхування, договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття і ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг).

Положення цього Закону та роз'яснення Пленуму Верховного Суду стосуються і інших питань, зокрема, підсудності цих спорів, звільнення від сплати держмитом позовних заяв.

Суди Донецької області це питання вирішували по різному.

Ворошиловський районний суд м. Донецька в справі за позовом Фалалієва С.Г. до інвестиційної компанії "Дінвест" задовольнив позовні вимоги позивача щодо стягнення внесених ним коштів та дивідендів, а також стягнув на його користь 30 млн. крб. у відшкодування моральної шкоди. При цьому суд послався на те, що відповідач несплатою позивачеві внесків, позбавив останнього можливості розпоряджатися власними коштами, чим заподіяв моральні та психічні страждання.

Цей же суд в справі за позовом Васьковської М.С. до пенсійного фонду "Оберіг-Донецьк" задовольнив вимоги позивачки про повернення зробленого нею внеску з дивідендами, а щодо вимог про відшкодування моральної шкоди зазначив, що оскільки відшкодування моральної шкоди при розірванні угоди не передбачено договором, підстав до її відшкодування немає.

При задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди, мотиви судових рішень не завжди були переконливими. В окремих випадках суди задовольняли вимоги про відшкодування моральної шкоди без з'ясування обставин її заподіяння.

Київський районний суд м. Полтави справу за позовом Василенка Ю.П. до страхового акціонерного товариства "Ліон" про стягнення суми, передбаченої договором страхування, розглянув у відсутності сторін, при відсутності будь-яких доказів, про те, що вони викликалися до суду. Позовні вимоги задоволені повністю, в тому числі стягнуто 15 млн. крб. моральної шкоди без з'ясування обставин, в чому вона полягає. В позовній заяві лише викладена вимога про стягнення моральної шкоди без наведення мотивів.

Розмір відшкодування моральної шкоди часто суди визначають також довільно, без належної мотивації.

Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська задовольнив позов Нечепуренко Н.К., стягнув з Дніпропетровської кредитної спілки "Офіцерський союз" на її користь 3.076.978.800 крб. боргу, а також 1.538.489.400 крб. відшкодування моральної шкоди. Стягнення цього відшкодування мотивовано тим, що невиконання відповідачем зобов'язань, передбачених договором, позбавило можливість позивачці розпоряджатися своїми коштами в умовах інфляції, викликало психологічне навантаження - моральне приниження.

В окремих випадках суди залишали без розгляду вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Новозаводський районний суд м. Чернігова задовольнив позов Грицишина Л.А., стягнув на його користь з АТ "Український будинок Селенгу" 16.221.760 крб. Крім цієї суми позивач просив стягнути 5 млн. крб. моральної шкоди. Відносно цієї суми в рішенні суду немає ніяких міркувань. В резолютивній частині рішення ці вимоги також не згадуються, що й стало підставою до касаційного оскарження рішення. Черніговський обласний суд вимоги позивача щодо відшкодування моральної шкоди визнав необгрунтованими, оскільки вони не передбачені умовами договору і не грунтуються на законі, з чим не можна погодитись з підстав, які вищенаведені в узагальненні.

Вимоги про стягнення моральної шкоди позивачі пред'являли не у всіх справах. З числа вивчених 100 справ по 17 - позови про відшкодування моральної шкоди задоволені, в 12 випадках - судами відмовлено у цих позовах.

В справах за позовами громадян до довірчих, страхових та інших товариств, та комерційних банків найбільш проблем виникає в частині виконання судових рішень.

Як заявлено на сесії Верховної Ради України 13 грудня 1995 р. про результати роботи урядової Комісії з питань комплексної перевірки діяльності довірчих товариств перевірено в Україні 2206 підприємницьких структур. Всіх їх виявлено 2474. На 1 грудня 1995 р. за попередніми даними заборгованість цих суб'єктів підприємницької діяльності перед громадянами й юридичними особами сягає 28,2 трильйони карбованців. При цьому активів і майна, що залишилося у цих структур на час перевірки, недостатньо для повернення вкладів навіть без обіцяних процентів.

Якщо вимоги довірителів задовольняються на підставі судових рішень, то сума боргу значно збільшується, оскільки крім стягнення з відповідача внесеної позивачем суми і процентів за користування нею, підлягають стягненню також пеня, штраф (де не передбачено договором), чи договором, інколи відшкодовується й моральна шкода, а також при задоволені позову з відповідача підлягають стягненню судові витрати.

У зв'язку з цим виникає питання про черговість виконання судових рішень з тим, щоб всі довірителі в рівній мірі одержали належні їм вклади з дивідендами по виконавчим листам, а також були захищені і права тих вкладників, які не зверталися до суду з подібними вимогами.

Про реальний стан виконання судових рішень свідчить той факт, що лише в двох справах з числа вивчених, є дані про виконання судових рішень. Згідно даних обласних судів, переважна більшість судових рішень в цих справах не виконується через відсутність у відповідачів коштів.

Згідно ст. 6 ЦК захист цивільних прав здійснюється в установленому судом порядку шляхом стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором - неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами передбаченими законом.

Виходячи з цього, суд при задоволенні позовів громадян в цих справах не вправі зменшувати суми стягнення з мотивів фінансового чи майнового стану боржника. Що ж до реального виконання судових рішень, то в таких випадках слід керуватися ст. 374 ЦПК, яка регулює черговість задоволення вимог.

Згідно ст. 378 ЦПК, при наявності кількох стягувачів недостатності стягненої з боржника суми для повного задоволення всіх вимог судовий виконавець зобов'язаний скласти відповідно до встановленої черговості пропорціонально розрахунок розділу коштів між стягувачами. Якщо протягом трьох днів з дня складення розрахунку не надійде заперечень з боку стягувачів або з боку боржника, судовий виконавець видає всім стягувачам гроші за розрахунком. В разі заперечень судовий виконавець подає розрахунок судді на затвердження. На ухвалу судді про затвердження або зміну розрахунку може бути подано скаргу.

Отже, якщо суми для задоволення стягнень на користь всіх довірителів в товаристві недостатньо для задоволення вимог стягувачів однієї черги, то по складеному судовим виконавцем розрахунку задовольняються вимоги стягувачів пропорційно присуджених їм сум.

Такий порядок стягнення боргів застосовується лише відносно тих довірителів, які на підставі судових рішень пред'явили виконавчі листи.

В окремих випадках суди вживають заходи, які передбачені ст.ст. 149-152 ЦПК, для забезпечення позовів шляхом накладення арештів на рахунки боржників в банках в межах позовних сум.

В практиці виконання судових рішень в цих справах виникло питання, які повинні виконуватися судові рішення про стягнення присуджених з товариств на користь громадян сум у випадках, коли у зв'язку з порушенням кримінальних справ відносно керівників цих товариств слідчими органами накладений арешт на майно цих товариств.

Згідно ст. 126 КПК забезпечення позову провадиться шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно не лише обвинуваченого, а й осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії. При цьому можуть арештовуватися вклади, цінності та інше майно, де б вони не знаходились. Ст. 441 ЦК передбачає, що організація зобов'язана відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівника під час виконання ним трудових (службових) обов'язків.

Виходячи з цього, накладення арешту на рахунок організації, підприємства в будь-якому банку, якщо ця юридична особа несе матеріальну відповідальність за дії її працівника, в разі притягнення її до кримінальної відповідальності за дії, в яких вбачається склад злочину й якими завдано матеріальної шкоди потерпілому, є правомірним.

Провадження слідства та накладення арешту на рахунок довірчого товариства в банку не може бути підставою для відмови в прийнятті позовної заяви про стягнення боргу з цього товариства або зупинення провадження в справі. Справи повинні вирішуватися згідно закону з постановленням відповідного рішення. Але виконуватися ці рішення судовими виконавцями повинні після зняття арешту з рахунку довірчого товариства. Якщо кримінальна справа розглянута судом з винесенням обвинувального вироку та задоволенням цивільних позовів, той же судовий виконавець після одержання виконавчих листів по кримінальній справі здійснює виконавчі дії по всім виконавчим документам, дотримуючись передбаченої ст. 374 ЦПК черговості задоволення вимог.

При розгляді спорів громадян з товариствами судами допускаються порушення норм процесуального законодавства.

Із ста вивчених справ лише 19 справ розглянуто з участю представників відповідача. Решта справ розглянута у їх відсутності з посиланням на те, що відповідачі про час і місце розгляду справи повідомлені у встановленому порядку, проте, доказів про це в справі, як правило, немає.

Окремі суди впровадили "поточний" метод розгляду таких справ, порушуючи елементарні правила цивільного провадження (напр. Київський райсудом м. Полтави (складались у спрощеному вигляді, обсягом з півсторінки судові рішення)).

Враховуючи значне надходження до судів однорідних позовів громадян до товариств, суди в ряді випадків допускають розгляд цих позовів шляхом об'єднання їх в одне провадження. Таке об'єднання однорідних позовів різних позивачів до одного й того ж відповідача допускається ст. 144 ЦПК, але розгляд цих позовів в одному провадженні повинен здійснюватись з дотриманням всіх процесуальних норм, що регулюють підготовку та розгляд судом цивільних справ. Для цього слід, перш за все, об'єднувати в одне провадження оптимальну кількість позовів з тим, щоб процес розгляду їх не виявився занадто громіздким.

Так, Ленінський райсуд м. Луганська об'єднав в одне провадження 42 позови громадян до Недержавного пенсійного фонду "Оберіг", що призвело до істотних порушень процесуального Закону при вирішенні справи.