Практика застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту

* Узагальнення опрацьовано суддею Верховного Суду України С.М.Міщенком, заступником начальника управління узагальнення судової практики Верховного Суду України Л.В.Гавриловою та головним консультантом цього управління О.М.Ковалевичем.

Право на свободу та особисту недоторканність - одне із найбільш значущих для людини. У Конституції України передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 29). Тримання особи під вартою може бути застосовано лише як тимчасовий запобіжний захід у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи перепинити його (ч. 3 ст. 29).

З метою забезпечення однакового застосування відповідного законодавства всіма судами загальної юрисдикції Пленум Верховного Суду України прийняв постанову від 25 квітня 2003 р. N 4 (зі змінами, внесеними постановою від 11 червня 2004 р. N 10 "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства" (далі - постанова Пленуму від 25 квітня 2003 р. N 4).

Узагальнення цієї практики, проведене Верховним Судом України після прийняття названої постанови, показало, що суди розглядають справи зазначеної категорії, як правило, своєчасно і відповідно до вимог закону, але в окремих випадках ще допускають неправильне застосування кримінально-процесуальних норм, якими врегульовано судовий розгляд таких справ.

За статистичними даними, кількість осіб, яким обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, з року в рік зменшується (див. таблиці 1, 2). Це зумовлено змінами, внесеними до кримінально-процесуального законодавства в 2001 р., згідно з якими вирішення питання щодо обрання зазначеного запобіжного заходу належить виключно до компетенції судів, а також свідчить про більш виважений підхід органів дізнання, досудового слідства та судів до обмеження прав осіб, які вчинили злочини.

Так, у 2000 р. прокурори взяли під варту 73,9 тис. осіб, тоді як у 2004 р. суди розглянули 52,9 тис. подань слідчих органів про обрання підозрюваним та обвинуваченим цього запобіжного заходу, з яких задовольнили 47,8 тис. (на 14 % менше**).

** Тут і далі в дужках наведено дані про зміну відповідного показника порівняно з 2003 р.

У провадженні апеляційних судів у 2004 р. перебувало майже 3 тис. апеляцій на постанови місцевих судів про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (на 4,4 % менше). Із розглянутих 2,8 тис. апеляцій задоволено лише 535 (на 12 % менше). Незважаючи на це під час розгляду кримінальних справ місцеві та апеляційні суди звільнили з-під варти 8,7 тис. осіб (на 4,6 % більше).

Згідно з ч. 1 ст. 148 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства чи суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. При цьому відповідно до ч. 2 цієї ж статті такі заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що зазначені особи намагатимуться ухилитися від слідства й суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджатимуть встановленню істини у справі або продовжуватимуть злочинну діяльність.

Відповідно до роз'яснень Пленуму, що містяться у п. 3 постанови від 25 квітня 2003 р. N 4, взяття під варту на стадіях дізнання і досудового слідства застосовується лише у разі, коли особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки (ч. 1 ст. 155 КПК, та коли є достатні підстави вважати, що ця особа може ухилитися від слідства й суду або виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі чи продовжувати злочинну діяльність (ч. 2 ст. 148 КПК).

У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше трьох років. У тому ж пункті постанови Пленуму роз'яснено, що винятковість випадку має бути обгрунтована у поданні про обрання запобіжного заходу і в постанові судді.

Органи досудового слідства та дізнання при затриманні підозрюваних у вчиненні злочинів осіб допускали порушення вимог чинного законодавства.

Якість та обгрунтованість вивчених подань органів досудового слідства і дізнання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не в усіх випадках відповідали вимогам статей 148, 150 КПК. Основними їх недоліками були: неповні або неточні дані про підозрювану чи обвинувачувану особу; відсутність дати й часу її затримання та посилання на статтю Кримінального кодексу України (далі - КК), за якою особа підозрюється або обвинувачується; недостатні мотивування та обгрунтування.

Наприклад, слідчий слідчого відділу Луцького міського відділу УМВС України у Волинській області 25 квітня 2003 р. за згодою прокурора м. Луцька звернувся до міського суду з поданням про обрання підозрюваному запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, в якому зазначив різні прізвища цієї особи. Відмовляючи в задоволенні подання, суд належним чином (у порядку, передбаченому ст. 232 КПК) не відреагував на допущені порушення.

Відсутність у деяких протоколах органів досудового слідства та дізнання про затримання особи даних про час останнього унеможливлює судовий контроль за дотриманням вимог ч. 6 ст. 106 КПК про 72-годинний строк внесення подання, що досить часто є підставою для відмови судом у його задоволенні.

Органи досудового слідства іноді обгрунтовують необхідність взяття особи під варту зміною підозрюваним показань, а також недостатньо мотивують те, що він, перебуваючи на волі, може перешкодити встановленню істини у справі та ухилитися від слідства і суду.

Вимоги щодо дотримання органами досудового слідства та дізнання строків внесення до суду подань у порядку, передбаченому ст. 165-2 КПК, також не завжди виконуються належним чином. Виявлено порушення прав особи на свободу та недоторканність, коли протоколи про затримання особи складались і зазначені подання до суду направлялися несвоєчасно, що призводило до затримання осіб на строк, який перевищує 72 години.

Так, 15 вересня 2003 р. старший слідчий слідчого відділу управління Служби безпеки України у Львівській області звернувся до Галицького районного суду м. Львова з поданням про взяття під варту В., підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 201 КК. 16 вересня 2003 р. підозрюваного було доставлено у судове засідання, де з'ясувалося, що його затримали ще 2 вересня того ж року. Слідчий порушив вимоги ч. 6 ст. 106 і ч. 3 ст. 165-2 КПК про внесення та розгляд подання про обрання запобіжного заходу протягом 72 годин, внаслідок чого В. кілька днів тримали під вартою незаконно. Суд відреагував на це порушення, постановивши окрему ухвалу в порядку, передбаченому ст. 232 КПК).

Інший приклад. 21 січня 2002 р. до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська з поданням про обрання С. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту звернувся слідчий слідчого відділу Бабушкінського районного відділу Дніпропетровського міського управління УМВС України у Дніпропетровській області. Під час вивчення судом кримінальної справи було встановлено, що С. фактично було затримано 16 січня 2002 р., а згідно з протоколом - 18 січня того ж року в порядку, передбаченому ст. 115 КПК.

Апеляційний суд Дніпропетровської області виявив грубе порушення органами досудового слідства конституційних прав громадянина С-ва, стосовно якого 4 лютого 2002 р. слідчий звернувся з поданням про взяття під варту. С-ва було затримано працівниками міліції наприкінці дня 29 січня зазначеного року, у ніч на 30 січня його тримали в одному з кабінетів УМВС України у Дніпропетровській області, а протягом наступної доби - у приміщенні Кіровського районного відділу Дніпропетровського міського управління названого УМВС і лише 1 лютого 2002 р. направили до ізолятора тимчасового тримання, а до суду доставили через шість діб після затримання.

В усіх випадках суди правильно відреагували на порушення закону, постановивши окремі ухвали в порядку, передбаченому ст. 232 КПК.

Непоодинокі випадки, коли подання про обрання запобіжного заходу направляються до суду безпосередньо перед закінченням 72-годинного строку, що позбавляє суд можливості ретельно вивчити матеріали справи, перевірити наявність підстав для обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу і призводить до поспішного прийняття рішення за результатами розгляду подання.

Наприклад, суддя П'ятихатського районного суду Дніпропетровської області 25 квітня 2003 р. виніс окрему постанову, якою довів до відома прокурора області те, що подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту М., обвинувачуваної за ч. 1 ст. 307 КК, надійшло до суду за 50 хвилин до закінчення строку її затримання, а саму М. було доставлено до суду, коли цей строк уже закінчився.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 165-3 КПК подання про продовження строку тримання особи під вартою до чотирьох місяців має бути подане до суду не пізніше ніж за п'ять діб до закінчення цього строку. Проте органи досудового слідства цієї вимоги іноді не дотримують.

Так, слідчий прокуратури м. Кривого Рогу Дніпропетровської області 29 липня 2002 р. звернувся до Криворізького районного суду з поданням про продовження П., С., Р. та іншим обвинуваченим строків тримання під вартою, які закінчувалися 1 серпня того ж року.

Суд своєчасно розглянув подання і частково його задовольнив.

Часто судді відмовляли в прийнятті до провадження подань органів дізнання і слідчих про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та повертали їх прокурору без розгляду. Зокрема, вони приймали такі рішення щодо подань, які були внесені з порушенням вимоги ч. 2 ст. 165-2 КПК про погодження подання з прокурором. Іноді ж вони розглядали подання за відсутності відомостей про таке погодження або за наявності резолюції прокурора "з поданням не згоден".

Згода прокурора на внесення подання - одна з форм прокурорського нагляду, передбаченого п. 3 ст. 121 Конституції України; відповідно до ч. 2 ст. 165-2 КПК прокурор зобов'язаний перевірити законність та обгрунтованість подання. Тому суди не вправі виконувати функцію прокуратури і приймати подання до провадження без згоди прокурора.

Згідно з п. 4 постанови Пленуму від 25 квітня 2003 р. N 4 суди не повинні брати до провадження подання, внесені відповідно до ст. 165-2 КПК, якщо на порушення ч. 2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той із ними не погодився, або з подання не зрозуміло, який саме прокурор (його посада й прізвище) дав згоду.

Так, Кіровський районний суд м. Кіровограда залишив без розгляду подання слідчого Кіровського районного відділу УМВС України від 29 травня 2003 р. про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо К., підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, оскільки воно не було погоджене з прокурором.

Той же суд постановою від 9 січня 2003 р. повернув прокурору Кіровського району аналогічне подання щодо О. та Ф., обвинувачуваних за ч. 1 ст. 115 КК. Однією з підстав такого рішення стало те, що подання було погоджено не з прокурором, а з його заступником.

Суди також мають з'ясовувати правомочність особи, яка погодила подання, виконуючи обов'язки прокурора, а тому до цього документа слід долучати копію відповідного наказу.

Результати узагальнення дають змогу дійти висновку, що суди в основному виважено підходять до вирішення питань, пов'язаних із застосуванням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, однак мали місце й випадки безпідставного повернення подань прокурорам.

Зокрема, суддя Глобинського районного суду Полтавської області постановою від 18 липня 2003 р. повернув прокурору цього району подання слідчого прокуратури про взяття під варту П., підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого п. 2 ч. 2 ст. 115 КК. Суддя мотивував прийняте рішення тим, що орган досудового слідства не надав матеріалів кримінальної справи та не доставив до суду підозрюваного, який перебував на лікуванні в обласній психіатричній лікарні з діагнозом "шизофренія параноїдальної форми на стадії загострення".

Апеляційний суд Полтавської області ухвалою від 25 липня 2003 р. за поданням прокурора Глобинського району скасував постанову судді районного суду як таку, що суперечить вимогам ст. 165-2 КПК, і направив матеріали на новий судовий розгляд. Своє рішення апеляційний суд обгрунтував тим, що суддя районного суду не звертався до органу досудового слідства з вимогою надати на вивчення кримінальну справу. Підозрюваний дійсно перебував на диспансерному обліку та лікувався у психіатра, тому подання необхідно було розглядати відповідно до вимог гл. 34 КПК.

Згідно з аналізом судової практики деякі місцеві суди, зокрема Полтавської, Сумської, Харківської, Хмельницької областей та м. Києва, обираючи підозрюваним, обвинуваченим запобіжний захід у вигляді взяття під варту, не враховували вимоги ст. 45 КПК щодо обов'язкової участі захисника при розгляді відповідних подань.

Наприклад, Кіровоградський районний суд Кіровоградської області постановою від 16 червня 2003 р. обрав щодо С., підозрюваного у вчиненні злочину, за який ч. 2 ст. 115 передбачено довічне позбавлення волі, запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 45 КПК, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення, участь захисника є обов'язковою з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення.

У матеріалах, долучених до подання органів досудового слідства, містився протокол, в якому зазначено, що затриманому роз'яснено право користуватися послугами захисника, проте суд усупереч вимогам кримінально-процесуального закону не надав С. такої можливості.

До цього часу деякі суди допускають до участі у справі при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту фахівців у галузі права, порушуючи вимоги ч. 2 ст. 44 КПК. При цьому вони не керуються п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. N 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві", в якому роз'яснено, що крім адвокатів, близьких родичів, опікунів або піклувальників правом на надання правової допомоги (особисто або за дорученням юридичної особи) наділені й фахівці в галузі права, якщо спеціальним законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. У цьому пункті зазначено, що при вирішенні питання про те, чи мають фахівці у галузі права повноваження здійснювати захист у кримінальній справі, належить з'ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. Пленум визнав правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах.

Важливе значення для повного, об'єктивного й оперативного розгляду подання про обрання запобіжного заходу має участь у судовому засіданні прокурора, оскільки суддя приймає рішення, вислухавши його думку. Згідно з п. 8 постанови Пленуму від 25 квітня 2003 р. N 4 при розгляді подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту участь прокурора, а також підозрюваного, обвинуваченого, щодо якого надійшло подання, є обов'язковою. Проте в судовій практиці трапляються випадки неявки прокурорів у судові засідання.

Зокрема, прокурор Тисменицького району Івано-Франківської області двічі не з'явився в судове засідання для участі в розгляді подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Суд на порушення вимог ч. 5 ст. 165-2 КПК виніс постанову про відмову в задоволенні цього подання.

У зв'язку з неявкою прокурора в судове засідання апеляційним судом Одеської області було перенесено розгляд апеляції обвинуваченого С. на постанову Суворовського районного суду м. Одеси від 28 березня 2003 р. про взяття під варту.

Більшість судів на неявку прокурорів у судове засідання належним чином не відреагували, окремих ухвал не постановляли, а обмежувались усними зауваженнями.

Факт участі прокурорів не завжди можна встановити через відсутність у справі протоколу судового засідання або неналежне його складення. Як зазначено у п. 9 постанови Пленуму від 25 квітня 2003 р. N 4, оскільки ст. 84 КПК передбачено обов'язкове ведення протоколу в судових засіданнях суду першої інстанції, він ведеться і під час розгляду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Всупереч наведеному роз'ясненню Генічеський районний суд Херсонської області під час розгляду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту С. протокол судового засідання не вів. З матеріалів справи та постанови неможливо встановити, чи був присутній С. у судовому засіданні, чи брав у ньому участь та чи висловлював свою думку прокурор. Саме з цих підстав апеляційний суд Херсонської області скасував постанову суду першої інстанції як незаконну.

Судді, як правило, дотримуються строків розгляду подання про обрання запобіжного заходу, передбачених частинами 3, 4 ст. 165-2 КПК. Згідно з цією статтею подання має бути розглянуте протягом 72 годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого. Якщо в поданні порушено питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку їх у суд під вартою. У цьому разі затримання не може тривати більше 72 годин, а якщо особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не більше 48 годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт. Проте мали місце й випадки порушення встановлених строків розгляду подань.

Наприклад, суддя Білозерського районного суду допустив тяганину під час розгляду подання про взяття під варту М. Так, згідно з протоколом судове засідання було розпочато 24 липня 2003 р., перерва у ньому не робилася, суддя до нарадчої кімнати не виходив і постанову не оголошував. При розгляді подання було тільки допитано М., думку прокурора у протоколі не відображено. Постанову про обрання М. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту суддя виніс лише наступного дня поза межами судового засідання. Апеляційний суд Херсонської області скасував цю постанову через істотні порушення вимог КПК.

Судді приймають неоднакові рішення щодо розгляду подань про взяття затриманої особи під варту, які надійшли після закінчення строків, передбачених ч. 6 ст. 106, частинами 3, 4 ст. 165-2 КПК, - одні розглядають їх по суті, інші - відмовляють у цьому. У такій ситуації необхідно керуватися п. 5 постанови Пленуму від 25 квітня 2003 р. N 4, в якому роз'яснено, що надходження до суду подання про взяття затриманої особи під варту після закінчення 72-годинного строку не є підставою для відмови в його розгляді. На такі порушення судді відповідно до ст. 232 КПК зобов'язані реагувати, постановляючи окремі ухвали чи постанови. Однак не всі суди належним чином реагують на виявлені ними порушення прав громадян, допущені під час досудового слідства та розгляду справ місцевими судами.

Суди в основному дотримувалися вимог ст. 165-1 КПК щодо змісту постанови про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу, але іноді не обгрунтовували в ній прийняте рішення. Так, суддя Обухівського міського суду Київської області постановою від 14 серпня 2003 р. не мотивував зміну запобіжного заходу (із тримання під вартою на заставу) щодо М., обвинувачуваного за ч. 4 ст. 123, ч. 2 ст. 296 КК.

Іноді в постановах суду не зазначалося, у вчиненні якого злочину підозрювалася особа, не обгрунтовувався із посиланням на конкретні причини висновок суду про те, що підозрювана особа може ухилитися від слідства чи суду, не викладалася суть пояснень допитаних осіб. Так, суддя Білоцерківського районного суду Київської області у постанові від 17 січня 2003 р. про обрання Т. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не вказав, у вчиненні якого злочину той підозрювався.

Деякі судді не враховують роз'яснення Пленуму про те, що при розгляді подання про взяття під варту суддя не вправі досліджувати докази і давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини підозрюваного, обвинуваченого, розглядати й вирішувати питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду справи по суті обвинувачення (п. 10 постанови Пленуму від 25 квітня 2003 р. N 4. Так, у постанові судді військового суду Київського гарнізону про продовження строку тримання С. на гауптвахті до 10 діб суддя послався на докази, які начебто підтверджують доведеність вини затриманої особи у вчиненні злочину, відповідальність за який передбачено ч. 3 ст. 407 КК.

Непоодинокі випадки обрання судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, коли санкція статті КК, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого підозрюється (обвинувачується) особа, не перевищує трьох років позбавлення волі, а виняткових обставин не встановлено.

Наприклад, апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 10 червня 2003 р. змінив постанову Бобринецького районного суду від 20 травня 2003 р. про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту Ж., підозрюваному у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК, санкцією якої передбачено позбавлення волі до трьох років та інші більш м'які види покарань. Змінивши цей запобіжний захід на підписку про невиїзд, апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що ні органи досудового слідства, ні суд не навели виняткових обставин, які б давали підстави для взяття підозрюваного під варту.

Деякі суди застосовували взяття під варту навіть щодо осіб, обвинувачуваних у вчиненні злочинів, за які не передбачено покарання у виді позбавлення волі. Наприклад, постановою Кіровоградського районного суду від 27 червня 2003 р. задоволено подання органу досудового слідства про взяття під варту Ч., обвинувачуваного за ч. 1 ст. 286 КК.

Мали місце випадки, коли на порушення вимог ст. 165-1 КПК особі, щодо якої вирішувалося питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, та іншим учасникам процесу не роз'яснювалося, в якому порядку можна оскаржити постанову суду. Не зробив цього, наприклад, суддя Любашівського районного суду Одеської області, відмовляючи в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту А.

Розглядаючи подання про обрання того чи іншого запобіжного заходу щодо неповнолітніх, суди повинні приймати рішення особливо виважено, виходячи виключно з передбачених законом підстав та з урахуванням особливостей справ цієї категорії.

Затримання та взяття під варту можуть застосовуватися щодо неповнолітніх відповідно до ст. 434 КПК у виняткових випадках, коли це спричинено тяжкістю злочину, та за наявності підстав і в порядку, що передбачені статтями 106, 148, 150, 155 КПК. Однак деякі суди цих вимог не дотримувалися.

Так, Луцький міський суд постановою від 20 липня 2003 р. у відсутності захисника розглянув і задовольнив подання слідчого слідчого відділу Луцького міського управління УМВС України у Волинській області про взяття під варту неповнолітнього Ш. Не повідомивши захисника та у його відсутності, але за участю прокурора той же суд 12 вересня 2003 р. виніс постанову про продовження строку тримання Ш. під вартою до трьох місяців і не ознайомив його з прийнятим рішенням. Протягом двох місяців перебування неповнолітнього під вартою слідчий не провів за його участю жодної слідчої дії. За апеляцією арештованого незаконне рішення суду було скасовано. Як установив апеляційний суд Волинської області, Ш. обвинувачували за ч. 3 ст. 185 КК за одним епізодом (а не за кількома, як вказано у поданні органу досудового слідства), ініціатором і активним учасником крадіжки він не був, до кримінальної відповідальності притягувався вперше, мав постійне місце проживання, навчався, позитивно характеризувався, перебував на обліку як тубінфікований. Скасувавши незаконну постанову, апеляційний суд на порушення органами досудового слідства та районним судом чинного законодавства належним чином не відреагував.

У наведеному вище випадку місцевий суд не врахував роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 2 постанови від 16 квітня 2004 р. N 5 "Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх" (далі - постанова Пленуму від 16 квітня 2004 р. N 5), про те, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 45 КПК участь захисника у кримінальних справах щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, є обов'язковою незалежно від того, чи досягли вони повноліття на час провадження у справі. Це положення поширюється й на випадки, коли особа обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, одні з яких вчинені нею до, а інші - після досягнення 18 років. У тому ж пункті постанови зазначено, що згідно з вимогами ст. 53 КПК службова особа, у провадженні якої перебуває справа, обов'язково має роз'яснити це право неповнолітньому та його законному представнику відразу ж після того, як перший набув статусу підозрюваного чи обвинуваченого, і вжити передбачених ст. 47 КПК заходів до забезпечення участі захисника у справі.

Згідно з роз'ясненнями Пленуму взяття під варту неповнолітнього, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного допускається, якщо є підстави вважати, що менш суворі запобіжні заходи можуть не забезпечити виконання ним процесуальних обов'язків, які випливають зі змісту ч. 2 ст. 148 КПК. Приймаючи рішення з цього питання, суд повинен дослідити обставини, які відповідно до ст. 150 КПК враховуються при обранні запобіжного заходу, зокрема тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється (обвинувачується) неповнолітній, його вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, стосунки з батьками, дієвість контролю за його поведінкою, вид діяльності, місце проживання, дані про попередні судимості (якщо вони є), соціальні зв'язки, схильності, спосіб життя, поведінку під час провадження в цій або іншій кримінальній справі. Усі ці обставини можна з'ясувати, опитавши батьків, опікунів, піклувальників, представників адміністрації за місцем роботи чи навчання неповнолітнього тощо (п. 3 постанови Пленуму від 16 квітня 2004 р. N 5. Деякі суди не враховують наведених роз'яснень.

Наприклад, суддя Шполянського районного суду обрав щодо неповнолітнього К., обвинувачуваного за ч. 2 ст. 296 та ч. 3 ст. 185 КК, запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Апеляційний суд Черкаської області скасував цю постанову як незаконну, мотивувавши прийняте рішення поверховим розглядом справи суддею, оскільки обвинувачений у судовому засіданні допитаний не був, а також тим, що в матеріалах, долучених до подання органу досудового слідства, не було даних, що характеризують особу, які повинен ураховувати суд при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу щодо неповнолітнього.

Перевіряючи законність і обгрунтованість подань органів досудового слідства та дізнання щодо неповнолітніх, суди в окремих випадках обгрунтовано відмовляли в застосуванні запобіжних заходів у вигляді взяття під варту.

Так, Фрунзенський районний суд Харківської області відмовив у задоволенні подання слідчого Фрунзенського районного відділу Харківського міського управління УМВС України у Харківській області про взяття під варту неповнолітнього О., обвинувачуваного за ч. 2 ст. 186 КК, оскільки слідчий не навів даних на обгрунтування того, що обвинувачений може ухилитися від слідства і суду та продовжувати злочинну діяльність, а лише зазначив, що О. раніше не був судимий, зізнався у вчиненні злочину, має постійне місце проживання і позитивно характеризується. Апеляційний суд Харківської області залишив постанову районного суду без зміни.

Питання про продовження строків тримання під вартою суди вирішують у порядку, передбаченому ст. 165-3 КПК, відповідно до вимог ст. 156 цього Кодексу та з урахуванням роз'яснень, що містяться у п. 19 постанови Пленуму від 25 квітня 2003 р. N 4. Згідно з цим пунктом строк тримання під вартою може бути продовжений до чотирьох місяців як суддею, який вирішував питання про обрання запобіжного заходу, так й іншим суддею місцевого суду.

Подання про продовження строку тримання під вартою суддя має розглянути до закінчення строків, передбачених ст. 156 КПК. Це подання підлягає розгляду лише за умови, що воно згідно з ч. 1 ст. 165-3 КПК погоджене з прокурором і строки проведення досудового слідства продовжені відповідно до ст. 120 КПК.

У п. 20 постанови Пленуму від 25 квітня 2003 р. N 4 наголошено на обов'язковості дотримання процедури розгляду подання слідчого чи прокурора про продовження строку тримання під вартою, передбаченої ч. 3 ст. 165-3 КПК. Зокрема, суддя з'ясовує наявність умов, за яких продовження цього строку є можливим (ст. 156 КПК).

Непоодинокими є випадки, коли подання щодо продовження строку тримання під вартою надходять до суду після закінчення строків, установлених у ч. 2 ст. 165-3 КПК. Однак суди не завжди реагували на ці порушення, допущені органами досудового слідства чи дізнання, хоча такі факти негативно позначалися на якості й оперативності роботи судів.

Наприклад, 19 лютого 2003 р., на 10-й день після закінчення двомісячного строку тримання під вартою неповнолітнього С., обвинувачуваного за ч. 3 ст. 185 і ч. 3 ст. 186 КК, до Чортківського районного суду Тернопільської області надійшло подання слідчого про продовження цього строку до трьох місяців. Суд відмовив у задоволенні подання, але на грубе порушення закону належним чином не відреагував.

Більше місяця перебував під вартою без рішення суду про продовження строку тримання під вартою М., обвинувачуваний за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК. Апеляційний суд Кіровоградської області постановою від 16 вересня 2003 р. продовжив йому строк тримання під вартою до шести місяців, хоча попередній строк тримання під вартою підозрюваного закінчився ще 29 липня 2003 р.

Постанова судді про продовження строку тримання під вартою чи відмову в цьому має бути належним чином вмотивована. Але не всі такі постанови відповідають наведеній вимозі.

Так, апеляційний суд Херсонської області скасував постанову Дніпровського районного суду м. Херсона про продовження строку тримання під вартою Ш. Своє рішення апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції послався у постанові на необхідність провести у справі ряд слідчих дій, проте на порушення вимог КПК не уточнив, яких саме, не з'ясував, чому вони не були проведені в установлений законом строк, а також чому це неможливо зробити, обравши Ш. запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що обвинувачений може ухилитися від слідства, хоча в поданні слідчого посилання на цю підставу не було. З матеріалів справи вбачається, що Ш. мав постійне місце проживання та сім'ю, працював і позитивно характеризувався. Повторно розглянувши подання, районний суд відмовив у продовженні строку тримання під вартою, змінивши цей запобіжний захід на підписку про невиїзд.

Здебільшого причинами зміни, скасування в апеляційному порядку постанов (ухвал) про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту є недотримання судами вимог статей 148, 150, 155 КПК при вирішенні питання про необхідність і доцільність його застосування, а також необгрунтована відмова в цьому.

Так, суддя Корольовського районного суду м. Житомира необгрунтовано відмовив у взятті під варту З., який підозрювався у збуті наркотичних засобів за 34 епізодами. Як на підставу для відмови суддя послався у постанові на наявність у підозрюваного постійного місця проживання та неповнолітньої дитини, його хворобливий стан, хоча у справі є дані про те, що З. в минулому неодноразово судимий, дитину опікує бабуся, а захворювання нічим не підтверджене. Цю постанову скасовано в апеляційному порядку з направленням подання на новий судовий розгляд.

Інший приклад. Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував постанову Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо Ч., обвинувачуваного у вчиненні крадіжки. В ухвалі апеляційного суду зазначено, що розслідування кримінальної справи фактично завершено, обвинувачений частково відшкодував заподіяну ним шкоду, є інвалідом із зору, проживає з родиною, а даних про те, що він перешкоджатиме слідству чи ухилятиметься від нього та суду, немає. У зв'язку з цим рішення суду першої інстанції визнано необгрунтованим і обраний запобіжний захід змінено на підписку про невиїзд.

Причинами зміни чи скасування постанов про взяття під варту було застосування цього запобіжного заходу щодо осіб, підозрюваних (обвинувачуваних) у вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості, за відсутності на те підстав.

Такі постанови скасовувалися також унаслідок порушення вимог ст. 37 КПК щодо територіальної підсудності справ. Наприклад, апеляційний суд Закарпатської області скасував з цієї причини постанову судді Виноградівського районного суду від 17 лютого 2003 р. щодо М., обвинувачуваного за ч. 2 ст. 149 КК. Злочин було вчинено у м. Берегове, тому подання про обрання М. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту мав розглядати Берегівський районний суд.

Велике значення для своєчасного поновлення порушених прав затриманої особи має оперативність здійснення правосуддя, у тому числі розгляду апеляцій на постанови судді, винесені в порядку, передбаченому статтями 165-2, 165-3 КПК. Вони мають розглядатися не пізніше ніж через три доби після надходження до апеляційного суду. Тому суди повинні невідкладно витребовувати необхідні для розгляду апеляції матеріали. Як свідчить практика розгляду судами зазначених матеріалів, установлений законом тридобовий термін розгляду апеляцій на постанову чи ухвалу суду іноді порушується у зв'язку з несвоєчасним надходженням справ до апеляційного суду через віддаленість від нього деяких місцевих судів та неналежне фінансування поштових витрат.

Згідно з п. 17 постанови Пленуму від 25 квітня 2003 р. N 4 перелік осіб, які відповідно до ч. 7 ст. 165-2 КПК вправі подати апеляції на постанову судді про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту чи відмову в його обранні, є вичерпним. Подання апеляцій на постанови судді, ухвалені згідно з частинами 4, 8 ст. 165-2 КПК, законом не передбачено.

Відповідно до ч. 3 ст. 165 КПК (в редакції Закону від 20 січня 2005 р. N 2376-IV, який набрав чинності 27 січня цього року) у разі закриття справи, закінчення строку тримання під вартою (якщо його не продовжено в установленому законом порядку) та в інших випадах звільнення особи з-під варти на стадії досудового розслідування здійснюється на підставі постанови органу дізнання чи слідчого, які проводять досудове розслідування у справі, або прокурора, про що вони негайно повідомляють суд, який обрав цей запобіжний захід. Звільнення з-під варти у кримінальних справах, що перебувають у судовому провадженні, здійснюється лише за рішенням судді або суду.

Вивчення практики обрання судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту свідчить, що при цьому порушення й недоліки допускають як органи досудового слідства, так і суди. Тому апеляційним судам необхідно приділяти більше уваги зазначеним питанням, систематично узагальнювати судову практику і своєчасно вживати передбачених законом заходів з метою виявлення та усунення помилок у діяльності місцевих судів.