Про удосконалення дерматовенерологічної допомоги населенню України

Після закінчення процедури через 30 хвилин призначається перша парентеральна ін'єкція натрієвої солі бензилпеніциліну (пеніциліну G) 10 тис. ОД. Через 3-4 години вводиться 20 тис. ОД обов'язково в нижню третину плеча, а не в сідницю. Розчиняти треба у воді для ін'єкцій або в ізотонічному розчині. Через 30 хвилин, якщо стан пацієнта не змінюється, вводять 50 тис. ОД в сідницю, а через 4 години - 100 тис. ОД, потім переходять на необхідну разову дозу (в залежності від форми сифілісу). Увесь час потрібно уважно стежити за хворим: контролювати загальний стан та кров'яний тиск. Необхідно мати на поготові засоби протишокової терапії. Після проведення десенсибілізації лікування проводиться лише натрієвою сіллю бензилпеніциліну (пеніциліном G). Новокаїнова сіль та дюрантні препарати пеніциліну в цих випадках не призначаються!

Якщо нестерпність пеніциліну носить вузько специфічний характер, то можливо призначення напівсинтетичних пеніцилінів (ампіцилін, амоксіцилін). В залежності від фармакологічних властивостей цих препаратів вони призначаються дорослим в дозах від 500 тис до 1 млн. ОД кожні 4-8 годин. Термін лікування (від 8 до 21 днів) та кількість курсів залежить від форми сифілісу. Перевага надається парентеральному шляху введення.

При абсолютній нестерпності всіх препаратів пеніцилінового ряду застосовуються антибіотики резерву: тетрацикліни, макроліди, цефалоспорини. Їх терапевтична ефективність значно нижча за пеніцилін, тому вони повинні використовуватись лише при абсолютній неможливості лікування препаратами пеніцилінового ряду. При тривалому вживанні (а це необхідно при лікуванні сифілісу) мають місце токсичні, алергічні реакції. Багато з цих препаратів не можуть застосовуватись у вагітних, дітей та хворих з супутньою патологією.

Схеми лікування хворих на сифіліс антибіотиками резерву: (4)

- доксициклін (вібраміцин, доксибене, юнідокс) 0,3 г на добу, 14-28 діб;

- еритроміцин - 2,0-2,5 г на добу, 14-28 діб;

- азітроміцин (сумамед) - 1,0 г на добу, 10-21 діб;

- спіраміцин (роваміцин) - 6-9 млн. МО на добу, 10-21 діб;

- кларитроміцин (фромілід, клацид) - 0,5 г на добу, 10-21 діб;

- цефтриаксон (роцефін, офрамакс, іфіцеф) (5) - 1,0 г на добу 8-14 діб;

- цефотаксим (клафоран) - 2,0 г на добу 8-14 діб;

- цефуроксим (зінацеф, зіннат) - 3,0 г на добу 8-14 діб;

- цефіксим - 0,4 г на добу 8-14 діб.

(4) Ритм, шлях уведення та разові дози визначаються індивідуально відповідно інструкції виробника.

(5) При застосуванні цефалоспоринів можуть спостерігатись перехресні реакції гіперчутливості з пеніцилінами.

У випадку сильної реакції загострення Jarisch-Herxheimer пеніцилінотерапія не припиняється, а вводиться преднізолон 0,5 мг на 1 кг ваги тіла. Якщо через 6 годин реакція не вщухає, то ін'єкцію преднізолону повторюють.

Лікування хворих на сифіліс антибіотиками резерву треба проводити кількома курсами, зокрема, при первинному серонегативному сифілісі - 1 курс, первинному серопозитивному - 3 курси, вторинному сифілісі та пізніх формах - 5 курсів.

1.9. Клініко-серологічний контроль результатів лікування.

Серорезистентність

Клініко-серологічний контроль проводиться за місцем диспансерного обліку хворого (ШВД за місцем мешкання, або інша спеціалізована установа дерматовенерологічного профілю). Контроль здійснюється шляхом ретельного клінічного обстеження і постановки серологічних реакцій:

- реакції зв'язування комплементу з кардіоліпіновим і трепонемним антигенами плюс мікрореакція преципітації з кардіоліпіновим антигеном (стандартний комплекс класичних серореакцій - КСР);

- реакція імунофлуоресценції (РІФ);

- реакція іммобілізації трепонем (РІТ);

- імуноферментний аналіз (ІФА) - вибірковий і той, що підтверджує діагноз.

Періодичність та обсяг серологічного обстеження при контролі після лікування залежить від форми сифілісу та від динаміки негативації. Якщо негативація КСР та вибіркового ІФА підтверджується результатами РІФ, контроль припиняється раніше встановленого терміну.

Серорезистентність - стан, коли після повноцінного лікування раннього сифілісу КСР залишаються позитивними більше ніж 1,5 роки для дорослих і більше ніж 9 місяців для дітей без тенденції до зниження титрів. Серорезистентість є лабораторною ознакою того, що остаточна санація організму від Treponema pallidum не настала і збудник залишився в організмі в неактивній формі без клінічних проявів. В цьому випадку призначається додаткове лікування. Позитивні серореакції після повноцінного лікування сифілісу зі строком зараження більше 2 років серорезистентністю не вважаються і не потребують додаткового специфічного лікування, якщо немає інших показань.

Лікування серорезистентності проводиться двома-трьома курсами з перервою 2-3 місяці за однією із запропонованих схем лікування сифілісу з строком зараження більше одного року (стор. 6), з обов'язковим неспецифічним (патогенетичним) лікуванням.

Хворі потребують ретельного обстеження для встановлення чинників, які могли призвести до серорезистентності:

імунодефіцити, супутні захворювання, ВІЛ-інфекція, наркоманії-токсикоманії, алкоголізм, професійні отруєння, погане харчування та умови життя, тощо. На підставі результатів обстеження призначається комплексне лікування, спрямоване на корекцію виявлених розладів.

При цьому часто призначаються:

- імуномодулятори, біостимулятори (тимоген, левамізол, метилурацил, пірацетам);

- вітаміни, ферменти, мікроелементи;

- гепатотропні заходи (гемодез, гепабене, ліпамід, есенціале, карсил, гліцерам);

- опромінювання крові ультрафіолетовим світлом та лазером, мікрохвильове опромінювання надниркових залоз, магнітотерапія.

По закінченні клініко-серологічного нагляду всі хворі незалежно від форми сифілісу підлягають обстеженню терапевта, невропатолога, окуліста, отоларинголога.

Всім хворим на сифіліс у разі початку лікування пізніше 6 місяців після зараження рекомендується лікворологічне обстеження.

Коротка клінічна характеристика

Інфекція, яка передається статевим шляхом (у дорослих), що проявляється уретритом, цервіцитом, сальпінгітом. Часто має безсимптомний перебіг. При тривалому перебігу вражає різні системи і органи, сечостатевий апарат.

Лабораторні критерії діагнозу:

- виділення чистої культури типових грамнегативних оксидазопозитивних (або каталазопозитивних) диплококів (припустимо Neisseria gonorrhoeae) в клінічних зразках або

- виявлення Neisseria gonorrhoeae в клінічних зразках шляхом визначення антигену (методом ІФА або непрямої імунофлуоресценції - РНІФ) або виявлення нуклеїнової кислоти збудника (методом полімеразної ланцюгової реакції) * або

- виявлення грамнегативних внутрішньоклітинних диплококів в мазках з уретри у чоловіків.

* У випадку виявлення антигена або нуклеїнової кислоти гонокока у дітей інфекція може бути зареєстрована тільки при наявності культуральної діагностики з визначенням оксидазного тесту.

Лікування гонореї

Neisseria gonorrhoeae є типовим представником грамнегативних кокових бактерій і чутлива до багатьох антибактеріальних препаратів. Але ступінь чутливості залежить від штаму (ауксотипу) гонококів і наявності плазмідних або хромосомних бета-лактамаз та інших ферментів, що розщеплюють антибіотики. Гонококи пристосувались уникати захисних сил макроорганізму та дії антимікробних препаратів. Перенесена інфекція викликає лише нестійкий штамоспецифічний імунітет, який не запобігає новому зараженню завдяки мінливості поверхневих антигенів гонокока.

В умовах практики не завжди доцільно проводити ретельні бактеріологічні дослідження з визначенням чутливості виділених штамів гонокока до антибіотиків. Тут потрібен емпіричний підхід, коли лікар обирає терапевтичний засіб з декількох запропонованих, а потім оцінює клінічний і мікробіологічний ефект лікування. Але у випадках тривалого торпідного перебігу гонореї та її рецидивах, підтверджених бактеріологічно, необхідно встановити спектр чутливості до антибактеріальних засобів.

Оскільки в Україні пеніциліностійкі штами гонокока виділяються рідко, пеніцилін та його похідні поки що можуть бути рекомендовані при гонококовій інфекції. Але препаратами вибору вважаються цефалосприни, аміноглікозиди та фторхінолони. Можна призначати також тетрацикліни, макроліди, монобактами.

Вагітні жінки та діти, у яких виявлено гонорею, лікуються за схемами ускладненої гонореї препаратами пеніцилінового ряду, цефалоспоринами та макролідами. Інші антибактеріальні препарати вагітним протипоказані. Дози для дітей визначаються за вагою тіла згідно з методиками для кожного препарату.

Імунотерапія вагітним не проводиться. Місцева терапія проводиться з обережністю.

Клініко-лабраторний контроль після лікування гонореї проводиться через 7-10 днів після закінчення лікування. Якщо існує можливість, то при цьому призначається не тільки бактеріоскопічне, а також й бактеріологічне обстеження. Повторний контроль проводиться через 1 місяць після першого, після чого хворий знімається з диспансерного обліку.

Коротка клінічна характеристика

Інфікування Chlamydia trachomatis викликає уретрит, епідидиміт, цервіцит, сальпінгіт та інші синдроми, що виникають при передачі інфекції в переважній більшості статевим шляхом. Можливий безсимптомний перебіг. Інші синдроми, викликані Chlamydia trachomatis включають лімфогранульоматоз венеричний і трахому.

Лабораторні критерії діагнозу:

- виділення Chlamydia trachomatis при культуральному методі дослідження, або

- виявлення Chlamydia trachomatis в клінічних зразках шляхом визначення антигену (методом прямої і непрямої імунофлуоресценції), або

- виявлення нуклеїнової кислоти збудника (методом полімеразної ланцюгової реакції), або

- виявлення морфологічних структур Chlamydia trachomatis в мазках, пофарбованих за Романовським-Гімзою * та

виявлення IgG та IgA в сироватці крові методом ІФА.

* зважаючи на низьку чутливість методу, застосування дозволяється на період до впровадження вищевикладених сучасних лабораторних методик.

Лікування хламідіозу

Chlamydia trachomatis - облігатний внутрішньоклітинний паразит, якому притаманна стійкість до багатьох антибіотиків. При сечостатевому хламідіозі застосовують етіотропну, патогенетичну і симптоматичну терапію. Результати лікування залежать не тільки від своєчасності встановлення діагнозу захворювання, але й від ретельності та достатньої тривалості терапії. Вибір засобів терапії визначається наявністю ускладнень. Використовують ті засоби, які необхідні конкретному хворому, в залежності від локалізації запального процесу, характеру патологічних змін і загального стану організму. Найбільше значення в етіотропній терапії урогенітальної хламідійної інфекції мають антибіотики тетрациклінового ряду, макроліди, фторхінолони. Курс лікування триває 14-21 днів (при простатитах і хворобі Рейтера - до 1 місяця і більше). При необхідності курси лікування повторюють.

Хвороба Рейтера - хронічне захворювання, схильне до рецидивів, яке характеризується поєднаним ураженням сечостатевих органів (уретрит, простатит, вульвовагініт), суглобів (реактивний артрит), очей (кон'юнктивіт, увеїт, ірит), а також нерідко шкіри і слизових оболонок (баланіт, кератодермія, ерозії порожнини рота).

Лікувальні заходи при хворобі Рейтера можна умовно розділити на 3 основні напрямки:

1. Антитибактеріальна терапія.

2. Протизапальна терапія суглобового процесу.

3. Реабілітація.

Антибактеріальна терапія хламідійної і/або мікоплазменої інфекції проводиться препаратами, описаними у відповідних розділах. При хворобі Рейтера застосування цих препаратів повинне відповідати наступним принципам:

- максимальні добові дози;

- тривалість терапії 4-6 тижнів (визначається індивідуально для кожного хворого);

- переважно внутрішньовенне уведення лікарських препаратів.

Рекомендується призначення імуномодуляторів (тималін, левамізол), індукторів інтерферону (циклоферон, неовір), аутоультрафіолетового опромінення крові, внутрішньовенної і надвенної квантової терапії, а також адаптогенів. Для поліпшення проникнення антибіотика в зону запалення використовуються протеолітичні ферменти (трипсин, хімотрипсин, вобензим).

Поряд з курсом протибактеріальної терапії необхідно застосування протигрибкових препаратів (ністатин, дифлюкан), гепатопротекторів, антигістаминих препаратів, транквілізаторів і полівітамінів.

Для пригнічення запальної активності суглобового процесу в основному використовуються препарати трьох наступних груп:

- нестероїдні протизапальні препарати;

- кортикостероїди (глюкокортикоїди);

- базисні препарати і цитостатики.

До групи нестероїдних протизапальних препаратів відносять індометацин, ібупрофен, диклофенак, піроксикам, кетопрофен та ін. Препарати цієї групи призначаються переважно у вигляді свічок або в таблетках. При значній вираженості запального процесу, особливо в гострій стадії можливе застосування ін'єкційних форм. З метою попередження резистентності рекомендується кожні 10 діб змінювати застосовувані препарати. Глюкокортикоїди (преднізолон, триамцінолон, гідрокортизон, дексаметазон, бетаметазон та ін. припустимо застосовувати в гострій стадії і фазі загострення короткими курсами протягом 5-7 днів з поступовим зниженням дози і переходом на нестероїдні протизапальні засоби. При цьому повинні строго враховуватися протипоказання до стероїдної терапії. Базисні препарати і цитостатики застосовуються при затяжних і хронічних формах хвороби Рейтера при недостатній ефективності перерахованих вище методів лікування. До них відносяться хінолінові похідні - делагіл, плаквеніл, Д-пеніциламін, солі золота, метотрексат, та ін. Призначаються фізіотерапевтичні процедури на уражені суглоби. Використовується фонофорез протеолітичних ферментів і кортикостероїдів, ультрависокі частоти, магнітне поле, інфрачервоний лазер, а також зігрівальні компреси з мазями знеболюючої дії. Реабілітаційні заходи повинні бути спрямовані на відновлення функції опорно-рухового апарата. Лікувальну фізкультуру призначають на найбільш ранніх етапах захворювання і її обсяг поступово збільшують у міру стихання запального процесу в суглобах. При м'язових атрофіях проводиться лікувальний масаж. Хворим показане санаторно-курортне лікування після зняття запального суглобового синдрому (радонові, сірководневі ванни, грязелікування)).

При лікуванні великими дозами антибіотиків широкого спектру дії необхідно враховувати можливість виникнення дисбактеріозу і кандидозу і призначати належне лікування. Хворим, які тривалий час одержують високі дози антибіотиків широкого спектру дії (тетрацикліни, хінолони, макроліди), рекомендовано прийом есенціале-Н у дозі 300-600 мг 3 рази на день, починаючи за 1 тиждень до і закінчуючи через 1 тиждень після антибіотикотерапії.

При протипоказаннях до застосування тетрациклінів, фторхінолонів (вагітні, матері, що годуть дітей, новонароджені, діти до 14 років) або при розвитку побічних явищ призначають макроліди.

Приблизні разові та курсові дози антибактеріальних засобів для лікування хламідіозу.

Тетрацикліни:

- Тетрациклін 2-2,5 г на добу - 14-21 день, необхідність приймати препарат 4 рази на добу і погана переносимість хворими обмежує його застосування;

- Доксициклін (вібраміцин, доксибене, юнідокс) - 0,2-0,3 г на добу 14-21 день, внутрішньовенне введення підвищує ефективність, краще сприймається хворими;

Фторхінолони:

- Ципрофлокасцин (ципринол), офлоксацин (таривід, заноцин), пефлоксацин (пефлацин, абактал) 0,2-0,5 г всередину або в/в два рази на добу, 10-14 днів;

- Фторхінолони, які виводяться переважно з сечею, можуть призначатися тривалими курсами: норфлоксацин (ноліцин, уробацид) в добовій дозі 0,8 г можуть прийматись хворими до 5-8 тижнів та більше при хронічних простатитах та аднекситах.

Макроліди:

- Еритроміцин - 2,0-2,5 г на добу 14-21 день, необхідність приймати препарат 4 рази на добу і побічні реакції з боку шлунково-кишкового тракту обмежують його застосування;

- азітроміцин (сумамед) - 0,5-1,0 г на добу;

- джозаміцин (вільпрофен) - 1,2-1,5 г/добу;

- кларитроміцин (фромілід, клацид) - 0,5-1,0 г/добу;

- роксітроміцин (рулід) - 0,3-0,45 г/добу;

- спіраміцин (роваміцин) - 6-9 млн. МО/добу;

- мідекаміцин (макропен) - 1,2-1,6 г/добу.

- Антибіотики різних фармакологічних груп:

- Ріфампіцин - 0,9-1,2 г на добу протягом 3-5 тижнів.

- Кліндаміцин (далацин) - вунутрішньовенно, або перорально 0,6 г кожні 8 годин, курс лікування - 10-14 днів.

Терапія включає також підготовку імунної системи, фізіотерапевтичне і місцеве лікування, боротьбу з супутніми захворюваннями, конгестивними явищами в тазових органах, раціональний розпорядок життя, відповідну дієту (з забороною спиртних напоїв і прянощів).

Коротка клінічна характеристика

Сечостатевий мікоплазмоз - інфекція, що передається статевим шляхом і викликана генітальними мікоплазмами: Mycohlasma hominis, Mycohlasma genitalium і Ureaplasma urealiticum, які спричиняють уретрити, простатити, вагініти, цистити, сальпінгоофорити, аднексити, ендометрити, ураження заплідненого яйця, що в свою чергу викликає викидень, невиношування вагітності або формування внутрішньоутробної інфекції.

Лабораторні критерії діагнозу:

- виділення чистої культури Ureaplasma urealyticum в клінічних зразках, або

- виявлення Mycoplasma hominis або Ureaplasma urealiticum в клінічних зразках шляхом визначення антигену (методом реакції прямої і непрямої імунофлуоресценції), або

- виявлення нуклеїнової кислоти збудника (методом полімеразної ланцюгової реакції).

Лікування мікоплазмозу

Терапія генітального мікоплазмозу повинна бути комплексною, патогенетично обґрунтованою і включати не тільки засоби впливу на збудник, але й підвищення захисних сил організму. Як і при інших запальних захворюваннях сечостатевих органів інфекційної природи, терапія повинна відповідати клінічному топічному діагнозу, стадії хвороби та особливостям патології у конкретного пацієнта. Необхідно ретельне вивчення анамнезу і всебічне обстеження хворого. Етіотропне лікування проводиться антибіотиками, активними щодо мікоплазм. Найбільш ефективні при лікуванні урогенітальних мікоплазмозів тетрациклін, його похідні, а також еритроміцин. З групи фторхінолонів найбільш ефективними при лікуванні мікоплазмозу є ципрофлоксацин, офлоксацин. Антибіотики призначають всередину або парентерально протягом 10-14 днів. Слід враховувати, що мікоплазмоз це багатовогнещеве захворювання і, отже, необхідно домагатися не тільки звільнення організму від мікоплазм, але й ліквідації наслідків їх впливу. Поряд з етіотропним лікуванням слід застосовувати заходи для підвищення захисних сил організму. Активне лікування урогенітального мікоплазмозу повинно поєднуватись з диспансерним наглядом: обстеженням і лікуванням осіб, які були в статевому контакті з хворим. У випадку стаціонарного лікування антибіотики застосовують також внутрішньом'язово або внутрішньовенно. При лікуванні хворих роблять інстиляції в уретру, сечовий міхур через катетер щодня протягом 10 днів розчину, що містить:

2% желатину - 50 мл;

олійного вітаміну А - 500 МО;

інсуліну - 200 ОД;

тетрацикліну - 1 млн. ОД.

Жінкам призначають піхвові ванночки з цього розчину щодня протягом 10-12 днів. При хронічному простатиті, везикуліті у чоловіків, а також ендометриті, сальпінгіті у жінок показані фонофорез з тетрацикліном, еритроміцином. Рекомендують також засоби місцевої терапії (бужування, масаж та ін.), фізіотерапії (діатермія, ультразвук, струми УВЧ та ін.), що застосовуються при хронічних урогенітальних інфекціях. При встановленні вилікуваності хворого на мікоплазмоз через 7-8 днів після закінчення лікування слід знову досліджувати виділення з різних осередків (уретра, парауретральні ходи, піхва, шийка матки ін.), в яких до лікування було виявлено мікоплазми, а також свіжовипущену сечу, секрет статевих залоз (передміхурової залози, сім'яних міхурців), еякулят. При повторному знайденні мікоплазм проводиться другий курс лікування. Він завершується лише тоді, коли за відсутності ознак запалення мікоплазми не виявляються. Звичайно достатньо 1-2 курси для пригнічення мікоплазменої інфекції, за умови, що статевий партнер також лікується. Особливе значення має спостереження за хворими після завершення лікування з приводу мікоплазмозу не менше 2-3 місяців.

Коротка клінічна характеристика

У людини паразитують 3 види трихомонад: Trichomonas tenax, що виявляється в порожнині рота; Trichomonas hominis - в шлунково-кишковому тракті, Trichomonas vaginalis - в сечостатевому тракті. З цих трьох патогенною є тільки T. vaginalis.

У жінок середовищем існування T. vaginalis є слизова оболонка піхви, у чоловіків - передміхурова залоза і сім'яні міхурці. Сечовипускний канал може уражатися у обох статей. У більшості чоловіків трихомоніаз перебігає безсимптомно. Лікуванню підлягають хворі на трихомоніаз як з наявністю запальних явищ, так і при відсутності таких. Обов'язкове лікування носіїв диктується тим, що вони можуть бути джерелами зараження. Ефективними засобами лікування трихомоніазу є препарати з групи нітроімідазолів - метронідазол, орнідазол (тіберал), тінідазол.

Лабораторні критерії діагнозу:

- виділення чистої культури Trichomonas vaginalis в клінічних зразках, або

- виявлення Trichomonas vaginalis в нативному препараті, або

- виявлення Trichomonas vaginalis цитологічним методом (при фарбуванні за Романовським-Гімзою, метиленовим синім, акридиновим оранжевим), або

- виявлення Trichomonas vaginalis в клінічних зразках шляхом визначення антигену (методом реакції непрямої імунофлуоресценції), або

виявлення нуклеїнової кислоти збудника (методом полімеразної ланцюгової реакції).

Лікування трихомоніазу

Наводиться декілька методик лікування трихомоніазу метронідазолом:

- по 0,25 г 2 рази на добу протягом 10 діб;

- перші 4 доби по 0,25 г 3 рази на добу, наступніі 4 доби - по 0,25 г 2 рази на добу;

- 1-й день по 0,5 г 2 рази, 2-й - 0,25 г 3 рази, в наступні 4-й і 5-й дні - 0,25 г 2 рази на добу;

- по 0,5 г 4 рази на добу протягом 5-7 діб. Рекомендують при хронічному, ускладненому трихомоніазі;

- в 1-й день по 0,75-0,8 г 4 рази, в 2-й - 0,4-0,5 г 4 рази. Тривалість лікування 2 дні. Рекомендують при свіжому трихомоніазі, в т.ч. при змішаній інфекції (гонорея, сифіліс та ін.) з невеликою давниною захворювання;

- 100 мл розчину, що містить 500 мг метронідазолу, внутрішньовенно (крапельно) протягом 20 хвилин 3 рази на добу протягом 5-7 днів. Показаний при хронічному тривалому перебігу, частих рецидивах, що не піддаються лікуванню.

Хворим призначають також тінідазол (по 2 г одноразово). Тіберал призначається по 0,5 г 2 рази на день 5 днів. Антибіотики і сульфаніламідні препарати при трихомоніазі не дають терапевтичного ефекту. Вони показані лише за наявності змішаної інфекції. Етіологічне видужання спостерігається не у всіх пацієнтів. Окремі хворі потребують додаткового лікування.

Після стихання гострих запальних явищ можна проводити місцеве лікування (тільки після проведення уретроскопії і наявності показань) - промивання сечовипускного каналу метронідазолом (розчином для внутрішньовенного застосування), мірамістином, гібітаном (хлоргексидина біглюконатом), цидіполом, розчином срібла нітрату (1:1000-1:6000), ртуті оксицианіду (1:1000-1:6000), етакридіну лактату (1:2000) з наступними інстиляціями суспензії осарсолу з борною кислотою і глюкозою. Жінкам з вульвітом і вагінітом показані спринцювання, сидячі ванночки з настоєм квіток ромашки, трави шалфею. При бартолініті зазначені вище засоби вводять у вивідні протоки залоз. При змішаній інфекції призначають комбіновані препарати: софрадекс (фраміцидина сульфат, граміцидин та дексаметазон) і гаразон (гентаміцин та бетаметазон). Для місцевого лікування застосовують комбінований препарат тержинан, до складу якого входять тернідазол, ністатін, неоміцину сульфат, преднізолон, олія гвоздики та герані, а також комбінований препарат кліон D (0,5 г метронідазолу і 0,15 г нітрату міконазолу). Жінкам ці препарати призначають у вигляді піхвових таблеток 1 раз на день протягом 10 днів. Лікуванню підлягають обидва статевих партнери. Контроль вилікуваності проводять через 7-10 днів після лікування і після цього ще двічі з інтервалом 1 місяць. Лікування вагітних протитрихомонадними засобами рекомендується проводити в другому-третьому триместрі вагітності. Лікування новонароджених дівчаток полягає в механічному вилученні трихомонад шляхом промивання піхви через тонкий катетер настоями ромашки, шалфею, розчином фурациліну.