Про Концепцію державної промислової політики

З метою прискорення промислового розвитку України

1. Схвалити Концепцію державної промислової політики (додається).

2. Кабінету Міністрів України:

розробити у шестимісячний строк на основі зазначеної Концепції Державну програму розвитку промисловості на 2003-2011 роки;

привести свої рішення у відповідність із цим Указом.

Державна промислова політика є важливою складовою загальнодержавної політики. Вона спрямована на досягнення промисловістю якісно нового рівня розвитку, посилення промислового потенціалу держави, задоволення потреб населення, зростання обсягів виробництва і підвищення конкурентоспроможності промислової продукції.

Концепція державної промислової політики (далі - Концепція) розроблена з урахуванням змін соціально-економічних відносин, що відбулися в державі за останнє десятиріччя, та сучасного стану розвитку промислового виробництва, переходу його від стабілізації до зростання. Концепція передбачає реалізацію стратегії випереджаючого розвитку та євроінтеграції, визначеної у Посланні Президента України до Верховної Ради України "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки".

Метою державної промислової політики є створення сучасного, інтегрованого у світове виробництво і здатного до саморозвитку промислового комплексу, який відповідатиме аналогічним утворенням у розвинутих державах світу за такими основними критеріями:

високий темп переходу до створення нових моделей та поколінь продукції; ефективне застосування принципово нових машин, матеріалів, комплектуючих, технологічних систем;

випуск конкурентоспроможної продукції, здатної задовольнити потреби секторів економіки, від яких залежить безпека держави, та споживчого ринку;

здатність виробництва до широкого впровадження науково-технічних досягнень, високий рівень транснаціональної інтеграції науки, технологій та промислового виробництва, домінування у промисловості наукоємних галузей;

зрощування промислового, торговельного та фінансового капіталів;

значний рівень розвитку інформаційної, впроваджувальної, транспортної, постачально-збутової інфраструктури;

раціональне використання корисних копалин та впровадження ресурсозберігаючих та відновлюваних технологій;

високий рівень екологічної безпеки;

досягнення оптимального співвідношення та ефективного функціонування державного і приватного секторів промисловості.

Основними принципами державної промислової політики є:

забезпечення національних інтересів;

соціальна, екологічна спрямованість реформування промисловості;

реалізація інноваційного типу розвитку промисловості;

поєднання державного регулювання з ринковими механізмами саморегуляції;

програмно-цільовий підхід до вирішення завдань промислової політики;

поглиблення процесів інтеграції у світову економіку, насамперед євроінтеграції.

Стратегія реалізації державної промислової політики полягає у створенні належних умов для розвитку промисловості на ринкових засадах з одночасним посиленням державного регулювання там, де ринкові механізми діють неефективно.

Вона передбачає:

прискорення інституційних перетворень та утвердження конкурентного середовища;

забезпечення конкурентоспроможності промисловості через реалізацію її інноваційного шляху розвитку, формування нових технологічних укладів, підтримку розвитку наукоємних виробництв, особливо на початкових етапах;

прискорений розвиток внутрішнього ринку при одночасному збільшенні обсягів експорту, в першу чергу наукоємної продукції;

структурну перебудову виробництва, стимулювання його до оновлення, випереджальний розвиток ресурсозберігаючих та соціально орієнтованих виробництв;

розвиток виробництв, які випускають імпортозамінну продукцію;

підвищення рівня життя та соціальної захищеності працівників промисловості, посилення охорони праці та довкілля;

технічне забезпечення обороноздатності держави;

формування цілісних регіональних промислових комплексів, залучення фінансових, енергетичних, матеріальних та інших ресурсів регіонів для розвитку промисловості;

проведення єдиної технічної політики в сфері стандартизації, координацію роботи органів державної влади щодо гармонізації національних стандартів з міжнародними;

економічно доцільну участь вітчизняної промисловості в міжнародному поділі праці.

Різноманітність промислового виробництва зумовлює необхідність застосування таких стратегій у галузях промисловості:

стратегія використання природних ресурсів. Наявні в Україні родовища корисних копалин та джерела сировини дають змогу реалізувати цю стратегію у вугільній, металургійній, гірничорудній промисловості, промисловості будматеріалів;

стратегія "переслідування" ("копіювання"). Полягає в освоєнні випуску конкурентоспроможної продукції, що вже виробляється в розвинутих країнах. Ця стратегія має застосовуватися для виробництва побутової техніки, двигуно-, автомобілебудування, хімічної промисловості тощо;

стратегія "лідерних технологій". Передбачає використання власних науково-технічних досягнень для створення нових видів продукції і технологій, формування попиту на них і виходу на нові ринки. Таку стратегію потрібно застосовувати в оборонній, аерокосмічній, суднобудівній промисловості, хімічному, важкому та енергетичному машинобудуванні, індустрії інформаційних технологій, інших наукоємних виробництвах;

"проривна" стратегія. Полягає у створенні принципово нових видів продукції, що випереджають сучасні зразки на одне-два покоління. Стратегія базується на концепції "обганяти не доганяючи", має селективний характер і реалізовуватиметься в науково-технічних установах та на інноваційних підприємствах.

Загальним для кожної з цих стратегій є досягнення нового технологічного рівня.

Головними засобами реалізації державної промислової політики є:

безпосередній (адміністративний) вплив органів державної влади;

опосередкований вплив органів державної влади (нормативно-правові акти);

кадрова політика.

Реалізація державної промислової політики передбачає як поодиноке, так і комбіноване застосування зазначених засобів.

Комбіноване застосування цих засобів має здійснюватись на основі програмно-цільового підходу, який передбачає:

удосконалення методології розроблення державних цільових комплексних програм;

розширення напрямів розроблення та реалізації цільових комплексних програм, охоплення ними всіх стадій інноваційно-інвестиційного циклу;

інвентаризацію раніше затверджених цільових комплексних програм з метою відбору для дальшої реалізації тих з них, які мають суттєвий вплив на розвиток промисловості.

Реформування системи управління промисловістю перш за все передбачає розмежування повноважень з формування та реалізації державної промислової політики.

З цією метою передбачається вдосконалення діяльності Кабінету Міністрів України щодо спрямування і координації роботи органів виконавчої влади з формування і реалізації державної промислової політики та перехід на дворівневе управління.

Перший рівень - міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, за якими залишаються повноваження з формування і реалізації єдиної промислової політики. Передбачається завершити перехід від галузевого до функціонального принципу управління промисловістю, посилити координацію роботи суміжних секторів економіки, налагодити ефективну взаємодію центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері управління промисловістю.

Другий рівень - суб'єкти господарювання: корпорації, холдинги, фінансово-промислові групи тощо, за якими закріплюються повноваження з реалізації промислової політики на рівні підприємств. На цьому рівні має бути забезпечено налагодження ринкового менеджменту, застосування сучасних форм маркетингу, реалізація ринкових механізмів залучення інвестицій, ефективне управління державними корпоративними правами.

Реформування системи управління промисловістю передбачає здійснення заходів щодо суттєвого підвищення якості управлінських рішень, запровадження комп'ютерних технологій для забезпечення інформацією.

Структурна політика спрямована на подолання диспропорцій у промисловому виробництві і має на меті налагодження випуску промислової продукції, яка відповідає потребам ринку.

Реалізація структурної політики передбачає:

освоєння виробництва продукції, яка забезпечить економічну безпеку держави (матеріалів з високими властивостями, техніки аграрно-промислового комплексу, зв'язку, продукції суднобудування, авіабудування тощо);

стимулювання розвитку наукоємних галузей (мікроелектронної, авіакосмічної, автомобілебудівної тощо);

прискорення розвитку легкої промисловості, машинобудування (для технічного переоснащення підприємств галузей економіки), харчової промисловості та переробки сільськогосподарських продуктів;

перепрофілювання підприємств, що виробляють неперспективні види продукції;

розширення бази експортного сектору промисловості та продажу технологій, у тому числі на експорт;

забезпечення оптимального співвідношення продукції добувних і переробних галузей;

переоснащення підприємств для виробництва імпортозамінної продукції;

скорочення енергоємних, екологічно небезпечних виробництв та виробництв із високим рівнем травматизму.

Метою інституційної політики є створення сприятливих умов економічного розвитку суб'єктів підприємницької діяльності різних форм власності, залучення до процесу виробництва ефективних власників, інвестиційне спрямування приватизаційних процесів.

Реалізація інституційної політики передбачає:

приватизацію великих підприємств та підприємств-монополістів за індивідуальними планами шляхом продажу контрольних пакетів акцій промисловим інвесторам;

залучення коштів, отриманих від приватизації державного майна, на інноваційне інвестування, модернізацію підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави;

забезпечення повного виконання інвестиційних зобов'язань, взятих під час приватизації підприємств, у тому числі іноземними інвесторами, започаткування спільних з державою інвестиційних проектів;

підвищення привабливості промислових об'єктів приватизації, вдосконалення процедур оцінки їх майна;

додержання економічної та екологічної безпеки у процесі приватизації державного майна, насамперед щодо об'єктів, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави;

забезпечення конкурентоспроможності та ефективного функціонування замкнених циклів виробництв;

формування технологічних комплексів територіального, галузевого, міжгалузевого, національного та транснаціонального рівнів шляхом створення промислово-фінансових груп, холдингових компаній, концернів, корпорацій, кластерів;

сприяння залученню на підприємства ефективного власника через створення спільних підприємств, фінансовий лізинг;

вирішення проблем заборгованості та фінансового оздоровлення підприємств шляхом активного та скоординованого застосування таких процедур, як досудова санація, судова санація, укладення мирової угоди тощо;

недопущення ліквідації підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави;

ліквідацію неперспективних державних підприємств, які не можуть бути оздоровлені, зокрема через процедури банкрутства;

запровадження адаптованих до потреб сучасного ринку механізмів регулювання господарських відносин;

удосконалення системи стандартизації, метрології і сертифікації промислової продукції;

удосконалення правил конкуренції, створення сучасної системи регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у промисловості;

налагодження ефективної взаємодії великого, малого та середнього бізнесу, насамперед у наукоємних секторах;

збільшення кількості об'єктів інфраструктури щодо підтримки промислового підприємництва, таких як бізнес-центри, бізнес-інкубатори, інноваційні та консалтингові центри, венчурні фонди тощо.

Головною метою науково-технічної та інноваційної політики є повне та ефективне використання наявного наукового потенціалу і дальший його розвиток для підвищення конкурентоспроможності промисловості.

Здійснення науково-технічної та інноваційної політики передбачає:

всебічну підтримку науково-дослідних, дослідно-технологічних та дослідно-конструкторських, венчурних, впроваджувальних та інших інноваційних організацій;

удосконалення правової бази та посилення стимулів розвитку мережі технологічних інкубаторів, технопарків, технополісів та інших ефективних форм поєднання наукової діяльності з промисловим виробництвом і капіталом;

застосування системи стимулювання, зокрема через податкові знижки, кооперації науки і виробництва, інноваційно орієнтованого перерозподілу робочої сили;

створення багатофункціональної системи наукового забезпечення розвитку промисловості, в тому числі галузевих і регіональних науково-технічних центрів, науково-технічних служб;

налагодження тісної взаємодії наукових організацій сфери промисловості з науковими установами Національної академії наук України, Міністерства освіти і науки України, посилення наукового забезпечення циклу "наука - техніка - виробництво - збут";

сприяння підприємствам в освоєнні ринків технологій, ліцензій на об'єкти інтелектуальної власності;

забезпечення надійного захисту інтелектуальної власності та просування її на ринок;

створення умов для функціонування позабюджетних джерел фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт та освоєння серійного виробництва нової техніки;

активізацію використання в цивільних галузях науково-технічних досягнень оборонного комплексу;

підвищення рівня комерціалізації результатів наукових досліджень, зменшення інноваційних ризиків високотехнологічних підприємств шляхом утворення спеціальних фондів венчурного капіталу, запровадження державного замовлення на впровадження у виробництво пріоритетних інновацій.

Основними напрямами політики у сфері інвестицій є:

зменшення інвестиційних ризиків;

поліпшення економічних, правових та організаційних умов діяльності інвесторів;

активізація механізмів концесії, угод про розподіл продукції, лізингу;

використання потенціалу інститутів спільного інвестування (інвестиційних, пенсійних, страхових фондів);

забезпечення захисту інвестицій шляхом розширення страхових видів послуг;

реформування амортизаційної системи промисловості шляхом її лібералізації та посилення інвестиційної спрямованості, що передбачає запровадження механізмів стимулювання прискореної амортизації, розроблення механізмів (процедур) тимчасового переведення амортизаційних відрахувань у фінансові інвестиції (цінні папери, цільові банківські вклади тощо);

запровадження загальноприйнятих стандартів та принципів корпоративного управління, недопущення порушень прав інвесторів;

активізація інформаційного та організаційного забезпечення залучення інвестицій, налагодження тісної взаємодії органів виконавчої влади з інвесторами.

Основними напрямами промислової політики у сфері внутрішнього і зовнішнього ринків є:

розширення споживчих можливостей внутрішнього ринку, зокрема шляхом підвищення купівельної спроможності споживачів промислової продукції, проведення виваженої цінової політики;

досягнення збалансованого співвідношення обсягів внутрішнього і зовнішнього ринків, виходячи з економічної безпеки держави;

підвищення рівня захисту внутрішнього ринку шляхом надання консультативної допомоги вітчизняним виробникам;

сприяння підприємствам у розвитку інфраструктури внутрішнього і зовнішнього ринків промислової продукції шляхом створення оптових складів, сервісних центрів, лізингових компаній, дилерських та дистриб'юторських фірм, торгових домів та інших об'єктів інфраструктури, заохочення підприємств до відкриття за кордоном своїх представництв, надання допомоги вітчизняним виробникам у виході на зовнішні ринки через систему торговельно-економічних місій за кордоном;

підтримка зовнішньоекономічної діяльності шляхом тарифного і нетарифного регулювання та інших заходів відповідно до вимог Світової організації торгівлі (СОТ);

створення системи кредитування і страхування експорту;

створення системи ефективного моніторингу та прогнозування змін на зовнішніх ринках.

Особлива увага має приділятися зовнішнім ринкам авіакосмічної продукції, продукції енергетичного, транспортного та суднобудування, металургії, харчової промисловості, послуг з реконструкції та технічного переоснащення промислових об'єктів за кордоном, збудованих за українськими проектами.

Основна мета політики управління державною власністю - забезпечення ефективного функціонування і стабільного розвитку державних підприємств та підприємств з державною часткою майна.

Ефективне функціонування державного сектору економіки потребує:

оптимізації структури державної власності перш за все за рахунок скорочення кількості об'єктів державної власності;

поліпшення умов для корпоратизації державних підприємств, залучення до них недержавних інвестицій;

посилення контролю та відповідальності за ефективність використання державного майна та якість управління державними корпоративними правами;

удосконалення системи контролю за складанням, затвердженням та виконанням фінансових планів державних підприємств та господарських товариств, створених за участю держави;

завершення передачі у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, що знаходяться на балансі державних підприємств;

передачі функцій з управління підприємствами від центральних органів виконавчої влади, за якими залишаються функції з реалізації державної політики у відповідних секторах промисловості, уповноваженим в установленому порядку юридичним і фізичним особам.

Метою фінансово-кредитної політики у сфері промисловості є забезпечення надійного фінансування підприємств та організацій промислового комплексу.

Її реалізація передбачає:

створення сприятливих умов для поєднання банківського, торговельного та промислового капіталів через діяльність промислово-фінансових груп;

запровадження нових механізмів довгострокового кредитування інноваційно-інвестиційних проектів;

розширення постачання товарів і послуг на умовах лізингу;

застосування чекових форм розрахунків між суб'єктами господарювання, зменшення готівки в обігу поза банками;

розширення практики пільгового кредитування наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності.

Кадрова політика спрямована на вдосконалення забезпечення промисловості висококваліфікованими кадрами.

Її реалізація має здійснюватися шляхом:

більш повного залучення потенціалу вищих навчальних закладів усіх форм власності до підготовки і перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для промисловості і суміжних з нею галузей;

вдосконалення формування державного замовлення на підготовку спеціалістів;

розширення підготовки кадрів вищої кваліфікації в зарубіжних навчальних закладах;

підвищення іміджу інженерних професій;

удосконалення галузевої системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів;

розроблення та впровадження нових механізмів фінансування підготовки та перепідготовки кадрів;

удосконалення системи кваліфікаційних вимог до працівників промисловості;

підвищення ефективності роботи з кадровим резервом;

активного впровадження іноземного досвіду з питань підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.

Основними завданнями соціальної політики у сфері промисловості є:

поступове підвищення в галузевих угодах, колективних договорах розміру мінімальних ставок (окладів) до прожиткового мінімуму, встановленого для працездатної особи на відповідний рік;

активізація впровадження науково обгрунтованого нормування праці, запровадження як обов'язкового соціального стандарту регульованого державного мінімуму погодинної зарплати;

збільшення частки оплати праці у структурі собівартості продукції за рахунок зниження частки матеріальних, енергетичних витрат;

впровадження сучасних механізмів стимулювання високопродуктивної праці, зокрема через направлення частини прибутку підприємств на покращення матеріального стану працівників, застосування опціонів щодо акцій підприємств для працівників цих підприємств;

забезпечення оптимальної міжпрофесійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової, міжгалузевої диференціації зарплати;

удосконалення колективно-договірного регулювання оплати праці, захисту інтересів найманих працівників;

економічне заохочення роботодавців до створення додаткових робочих місць для працевлаштування незайнятих громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці;

розвиток гнучких форм зайнятості, створення робочих місць з неповним робочим часом, на допоміжних роботах.

Основними напрямами державної екологічної політики у промисловості є:

послідовний перехід на міжнародні стандарти екологічної безпеки;

економічне стимулювання ресурсо- та енергозбереження; впровадження екологічно чистих і природовідновлюваних техніки та технологій; розширення застосування технологій, у яких використовуються ресурси, що відновлюються;

випереджувальна модернізація та поступове згортання екологічно шкідливих виробництв;

формування ринку екологічних робіт та послуг, постачання на ринок приладів, засобів автоматизації та устаткування для охорони довкілля.

Пріоритети і засоби стимулювання промислових галузей змінюватимуться залежно від досягнутих результатів згідно з додатком до Концепції (додається). Критеріями у визначенні пріоритетів щодо державної підтримки окремих видів діяльності є наявність платоспроможного попиту на вироблювану продукцію, її конкурентні переваги.

Реалізація державної промислової політики на рівні регіонів має враховувати їх різноманітні специфічні умови і бути спрямована на:

зменшення територіальних диспропорцій, у тому числі відновлення і розвиток промислового потенціалу в депресивних регіонах і малих містах;

узгодження із загальнодержавними пріоритетами потреб формування регіональних і міжрегіональних промислових комплексів, створюваних для розв'язання соціально-економічних, екологічних та інших проблем регіонів;

розвиток міжрегіональної виробничої кооперації.

Державна промислова політика має спрямовуватись на:

подальшу інтеграцію української промисловості у світову економіку, і перш за все у високотехнологічних секторах: авіакосмічній промисловості, приладобудуванні, інформаційних технологіях, виробництві техніки для агропромислового комплексу, нових матеріалів, сучасного енергетичного обладнання, військової, побутової техніки;

поглиблення міжнародного співробітництва в науково-технічній та інноваційній сферах;

прискорення процесу вступу України до Світової організації торгівлі;

приведення законодавства України у відповідність із законодавством Європейського Союзу;

перехід до європейських та світових стандартів.

Розвиток промисловості потребує вдосконалення нормативно-правового забезпечення її функціонування, гармонізації відповідних нормативно-правових актів з міжнародними стандартами, розроблення ряду програм, спрямованих на реалізацію цієї Концепції, та проектів законів з питань функціонування і розвитку промисловості.

Зокрема, мають бути внесені в установленому порядку зміни до нормативно-правових актів з питань:

інституційних перетворень у промисловості;

оподаткування;

стимулювання, підтримки та захисту виробника;

здійснення торговельних операцій, у тому числі експортно-імпортних;

функціонування підприємств, удосконалення корпоративного управління в промисловості;

інноваційно-інвестиційної діяльності;

захисту прав інтелектуальної власності;

соціального захисту працівників промисловості.

Концепція реалізується поетапно.

Перший етап - підготовчий (I півріччя 2003 року). На цьому етапі вдосконалюється діяльність Кабінету Міністрів України щодо спрямування і координації роботи органів виконавчої влади з формування та реалізації державної промислової політики. Одночасно вживаються заходи щодо введення в дію передбачених цією Концепцією механізмів трансформації промислового комплексу та поліпшення умов його функціонування та розвитку. Формується система програм розвитку промисловості.

Другий етап - 2003-2006 роки. На цьому етапі забезпечується дальша реалізація основних трансформаційних процесів, спрямованих на перетворення промислового комплексу у високоефективну систему, здатну до самовідтворення та стабільного прискореного розвитку. Формується оптимальна структура виробництва та інфраструктура промислового комплексу, що відповідає повному інноваційно-інвестиційному циклу.

Забезпечується формування збалансованого нормативно-правового поля, яке забезпечить ефективний розвиток промисловості.

Основною рушійною силою розвитку промисловості на цьому етапі є додаткові інвестиційні ресурси та всебічна державна підтримка.

Третій етап - 2007-2011 роки. У цей період відбувається прискорений розвиток промисловості за рахунок розширеного інвестування, подальшого збільшення ринків збуту, насамперед зовнішніх.

Джерелами фінансування заходів щодо реалізації державної промислової політики є:

власні кошти підприємств та організацій;

державні інвестиційні ресурси, зокрема частка надходжень від приватизації державного майна;

ресурси фінансово-кредитної сфери (банківське кредитування, кошти інвестиційних, пенсійних фондів, страхових інвестиційних компаній);

іноземний капітал;

кошти населення;

інші джерела, не заборонені законодавством.

Примітка. Загальна підтримка передбачає залучення всіх наявних важелів для підтримки розвитку всього напряму.

Селективна підтримка передбачає вибіркову підтримку груп підприємств або продукції.

Крапкова підтримка спрямовується на окремі підприємства або типи продукції.