Конвенція про контакт з дітьми (ETS N 192) (укр/рос)

Статус Конвенції див.

Держави - члени Ради Європи та інші держави, що підписали цю Конвенцію,

беручи до уваги Європейську Конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми від 20 травня 1980 року (ETS N 105);

беручи до уваги Гаазьку Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року та Гаазьку Конвенцію про юрисдикцію, застосовуване право, визнання, виконання та співробітництво стосовно батьківської відповідальності й заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року;

беручи до уваги Резолюцію Ради про юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у сімейних справах і в справах батьківської відповідальності за спільних дітей від 29 травня 2000 року N 1347/2000;

визнаючи, що, як передбачено в різних міжнародних юридичних документах Ради Європи, а також у статті 3 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, перш за все повинні враховуватися найвищі інтереси дитини;

усвідомлюючи потребу в додаткових положеннях для забезпечення контактів між дітьми і їхніми батьками та іншими особами, що мають сімейні зв'язки з дітьми, які захищаються статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (ETS N 5);

беручи до уваги статтю 9 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини, що передбачає право дитини, яка розлучена з одним з батьків чи з обома батьками, регулярно підтримувати особисті стосунки й прямі контакти з обома батьками, крім випадків, коли це суперечить найвищим інтересам дитини;

беручи до уваги пункт 2 статті 10 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини, що передбачає право дитини, батьки якої проживають у різних державах, регулярно підтримувати, особисті стосунки й прямі контакти з обома батьками, але не за виключних обставин;

усвідомлюючи бажаність визнання того, що права мають не тільки батьки, а й діти;

погоджуючись, отже, замінити поняття "доступ до дітей" поняттям "контакт з дітьми";

беручи до уваги Європейську Конвенцію про здійснення прав дітей (ETS N 160) та бажаність сприяння заходам, спрямованим на надання допомоги дітям у справах стосовно контакту з батьками та іншими особами, що мають сімейні зв'язки з дітьми;

погоджуючись стосовно потреби дітей контактувати не лише з обома батьками, а й з певними іншими особами, які мають сімейні зв'язки з дітьми, та стосовно важливості для батьків й інших таких осіб зберігати контакт з дітьми з урахуванням найвищих інтересів дитини;

беручи до уваги потребу сприяти прийняттю в державах загальних принципів контакту з дітьми, зокрема для полегшення застосування міжнародних документів у цій сфері;

розуміючи, що механізм, створений для введення в дію іноземних розпоряджень про контакт з дітьми, більш ймовірно, буде забезпечувати задовільні результати у випадках, коли принципи, на яких ґрунтуються ці іноземні розпорядження, є подібними принципам у державі, що вводить в дію такі іноземні розпорядження;

визнаючи потребу, коли діти й батьки та інші особи, що мають сімейні зв'язки з дітьми, проживають у різних державах, заохочувати судові органи частіше використовувати транскордонні контакти й збільшувати впевненість усіх заінтересованих осіб у тому, що діти будуть повернуті після закінчення такого контакту;

зауважуючи, що положення про ефективні запобіжні заходи та додаткові гарантії буде сприяти, імовірно, забезпеченню повернення дітей, зокрема після закінчення транскордонних контактів;

зауважуючи, що для забезпечення рішень, пов'язаних, зокрема, з транскордонними контактами з дітьми, потрібний додатковий міжнародний документ;

бажаючи запровадити співробітництво між усіма центральними органами й іншими органами для сприяння й поліпшення контакту між дітьми та їхніми батьками, а також іншими особами, що мають сімейні зв'язки з такими дітьми, і, зокрема, для сприяння судовому співробітництву в справах, що стосуються транскордонного контакту;

домовилися про таке:

Цілями цієї Конвенції є:

a) визначити загальні принципи, що повинні застосовуватися до розпоряджень про контакт;

b) установити відповідні запобіжні заходи й гарантії для забезпечення належного здійснення такого контакту й негайного повернення дітей після закінчення періоду контакту;

c) започаткувати співробітництво між центральними органами, судовими органами та іншими органами для сприяння й поліпшення контакту між дітьми та їхніми батьками, а також іншими особами, що мають сімейні зв'язки з дітьми.

Для цілей цієї Конвенції:

a) "контакт" означає:

i) перебування дитини протягом обмеженого періоду разом з особою, яку зазначено в статті 4 або 5 і з якою вона зазвичай не проживає, чи зустріч з такою особою;

ii) будь-яку форму спілкування між дитиною й такою особою;

iii) надання інформації такій особі про дитину або дитині про таку особу;

b) "розпорядження про контакт" означає рішення судового органу стосовно контакту, зокрема угоду про контакт, яка була схвалена компетентним судовим органом або формально складена чи зареєстрована як автентичний документ і яка підлягає виконанню;

c) "дитина" означає особу віком до 18 років, стосовно якої розпорядження про контакт може бути видане або виконане в Договірній Державі;

d) "сімейні зв'язки" означає близьку спорідненість, наприклад між дитиною та її бабусею й дідусем або рідними братами й сестрами, яка ґрунтується на законі або de facto сімейних стосунках;

e) "судовий орган" означає суд або адміністративний орган, що має рівноцінні повноваження.

Договірні Держави вживають таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними, щоб забезпечити застосування принципів, які містить ця глава, судовими органами під час видачі, зміни, призупинення або скасування розпоряджень про контакт.

1. Дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним.

2. Такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини.

3. Якщо підтримання неконтрольованого контакту з одним з батьків не відповідає найвищим інтересам дитини, то розглядається можливість контрольованого особистого контакту чи іншої форми контакту з одним з таких батьків.

1. З урахуванням найвищих інтересів дитини може бути встановлено контакт між дитиною та особами, що не є її батьками, але мають сімейні зв'язки з дитиною.

2. Договірні Держави вільні поширювати це положення на осіб, інших, ніж ті, що зазначені в пункті 1, й у випадках, коли таке поширення відбувається, держави можуть вільно вирішувати, які види контакту, визначені під літерою "a" в статті 2, повинні бути застосовані.

1. Дитина, яка відповідно до внутрішнього законодавства вважається достатньо свідомою, за винятком, коли це явно суперечить її найвищим інтересам, має право:

- одержувати всю суттєву інформацію;

- отримувати консультації;

- висловлювати свою думку.

2. Такій думці та переконливим бажанням і почуттям дитини повинно надаватися належне значення.

Під час вирішення спорів стосовно контакту судові органи вживають усіх належних заходів для:

a) забезпечення поінформованості кожного з батьків про важливість для їхньої дитини та їх обох установлення та підтримання регулярного контакту з їхньою дитиною;

b) заохочення батьків та інших осіб, які мають сімейні зв'язки з дитиною, до досягнення мирових угод стосовно контакту, зокрема шляхом використання сімейного посередництва та інших процедур для вирішення спорів;

c) забезпечення перед прийняттям рішення наявності достатньої інформації, зокрема від носіїв батьківської відповідальності, для прийняття рішення в найвищих інтересах дитини, і, коли необхідно, одержання додаткової інформації від інших відповідних органів чи осіб.

1. Договірні Держави заохочують засобами, які вони вважають доцільними, батьків та інших осіб, які мають сімейні зв'язки з дитиною, дотримуватися принципів, викладених у статтях 4 - 7, під час укладання чи зміни угод про контакт з дитиною. Бажано, щоб такі угоди укладалися в письмовій формі.

2. На запит судові органи, крім випадків, коли внутрішнє законодавство передбачає інше, схвалюють угоду про контакт з дитиною, якщо вона не суперечить найвищим інтересам дитини.

Договірні Держави вживають усіх належних заходів для забезпечення виконання розпоряджень про контакт.

1. Кожна Договірна Держава передбачає запобіжні заходи та гарантії й сприяє використанню їх. Вона повідомляє через свої центральні органи Генеральному секретарю Ради Європи протягом трьох місяців після набуття чинності цією Конвенцією для цієї Договірної Держави про принаймні три категорії запобіжних заходів і гарантій, наявних в її внутрішньому законодавстві, на додаток до запобіжних заходів і гарантій, зазначених у пункті 3 статті 4 та підпункті "b" пункту 1 статті 14 цієї Конвенції. Про зміни наявних запобіжних заходів і гарантій повідомляють якнайшвидше.

2. Якщо цього вимагають обставини справи, то судові органи можуть будь-коли обумовити виконання розпорядження про контакт будь-якими запобіжними заходами й гарантіями як з метою гарантування того, що розпорядження буде виконано, так і того, що дитину буде повернуто після закінчення періоду контакту до місця її звичайного проживання або що її не буде неналежним чином переміщено.

a) Запобіжні заходи й гарантії для забезпечення виконання розпорядження можуть, зокрема, включати:

- спостереження за контактом;

- зобов'язання особи сплатити витрати, пов'язані з переїздом та проживанням дитини, а також, у відповідних випадках, будь-якої іншої особи, яка супроводжує дитину;

- сплату застави особою, з якою дитина зазвичай проживає, для забезпечення того, щоб особі, яка добивається контакту, не перешкоджали в такому контакті;

- накладення штрафу на особу, з якою зазвичай проживає дитина, у разі відмови виконати розпорядження про контакт.

b) Запобіжні заходи й гарантії для забезпечення повернення дитини чи запобігання неналежному переміщенню можуть, зокрема, включати:

- передачу паспортів або документів, що посвідчують особу, та, коли це є доцільним, документа, в якому зазначається, що особа, яка добивається контакту, повідомила компетентній консульській установі про таку передачу документів на період контакту;

- фінансові гарантії;

- майнову відповідальність;

- взяття зобов'язань або поручительство перед судом;

- зобов'язання особи, яка має контакт з дитиною, регулярно з'являтися особисто разом з дитиною до компетентного органу, наприклад організації із соціального забезпечення молоді або відділу поліції, у місці, де буде здійснюватися контакт;

- зобов'язання особи, яка добивається контакту, надати документ, виданий державою, де повинен відбуватися контакт, який засвідчує визнання й оголошення такими, що підлягають виконанню, документа про опіку або розпорядження про контакт чи обох цих документів до видачі розпорядження про контакт або перед тим, як контакт відбудеться;

- визначення умов стосовно місця, де повинен відбутися контакт і, якщо це є доцільним, реєстрації в будь-якій національній чи транскордонній інформаційній системі заборони, що запобігає від'їзду дитини з держави, де повинен відбутися контакт.

3. Будь-які з таких запобіжних заходів і гарантій викладаються в письмовій формі або підтверджуються письмово й становлять частину розпорядження про контакт або схваленої угоди.

4. Якщо запобіжні заходи чи гарантії повинні бути застосовані в іншій Договірній Державі, то судовий орган переважно призначає запобіжні заходи й гарантії, які можливо застосувати в цій Договірній Державі.

1. Кожна Договірна Держава призначає центральний орган для виконання функцій, передбачених цією Конвенцією на випадок транскордонних контактів.

2. Федеральні держави, держави з більш ніж однією правовою системою або держави, що мають автономні територіальні одиниці, можуть призначати більш ніж один центральний орган та визначати територіальний або суб'єктний обсяг їхніх функцій. Якщо держава призначила більш ніж один центральний орган, то вона визначає той центральний орган, до якого може бути надіслано будь-яке повідомлення для передачі відповідному центральному органу в межах цієї держави.

3. Про будь-яке призначення, здійснене відповідно до цієї статті, повідомляють Генеральному секретарю Ради Європи.

Центральні органи Договірних Держав:

a) співробітничають один з одним і сприяють співробітництву між компетентними органами своїх відповідних країн, у тому числі судовими органами, для досягнення цілей Конвенції. Вони діють з необхідною швидкістю;

b) для сприяння дії цієї Конвенції на запит забезпечують один одного інформацією про свої закони, що стосуються батьківської відповідальності, зокрема інформацією про контакти й будь-якою більш детальною інформацією про запобіжні заходи й гарантії на додаток до вже наданої відповідно до пункту 1 статті 10, і доступні послуги (у тому числі юридичні послуги, що фінансуються державою або іншим чином), а також інформацією про будь-які зміни в цих законах та послугах;

c) уживають всіх належних заходів для з'ясування місця знаходження дитини;

d) забезпечують передачу запитів про інформацію, які надходять від компетентних органів і які стосуються юридичних або фактичних питань здійснюваних проваджень;

e) інформують один одного про будь-які можливі труднощі, які можуть виникати під час застосування Конвенції, та, наскільки можливо, усувають перешкоди для її застосування.

1. Судові органи, центральні органи, соціальні та інші органи заінтересованих Договірних Держав, що діють у рамках своєї компетенції, здійснюють співробітництво стосовно проваджень у справах про транскордонний контакт.

2. Зокрема, центральні органи допомагають судовим органам Договірних Держав у спілкуванні один з одним та одержанні такої інформації й допомоги, які можуть бути їм потрібні для досягнення цілей цієї Конвенції.

3. У транскордонних справах центральні органи сприяють дітям, батькам та іншим особам, які мають сімейні зв'язки з дитиною, зокрема в порушенні провадження стосовно транскордонного контакту.

1. Договірні Держави забезпечують, зокрема коли це можливо, на підставі відповідних міжнародних документів:

a) систему для визнання та виконання розпоряджень про контакт і право на опіку, виданих в інших Договірних Державах;

b) процедуру, за якою розпорядження про контакт і право на опіку, видані в інших Договірних Державах, можуть бути визнані й оголошені такими, що підлягають виконанню, до того, як контакт відбудеться на території запитуваної держави.

2. Якщо Договірна Держава обумовлює визнання чи виконання іноземного розпорядження або і перше, і друге існуванням договору або взаємності, то вона може розглядати цю Конвенцію як таку юридичну підставу для визнання або виконання іноземного розпорядження про контакт, або і першого, і другого.

Судовий орган Договірної Держави, де повинно бути виконано розпорядження про транскордонний контакт, видане в іншій Договірній Державі, під час визнання такого розпорядження про контакт або оголошення його таким, що підлягає виконанню, чи будь-коли пізніше, може встановити чи адаптувати умови для його виконання, а також будь-які запобіжні заходи або гарантії, що до нього додаються, якщо це необхідно для полегшення здійснення цього контакту, за умови, що дотримані та враховані істотні елементи розпорядження, зокрема зміна обставин й домовленості, досягнуті відповідними особами. Іноземне рішення за жодних обставин не може бути переглянуто по суті.

1. Якщо дитину не повернуто після закінчення періоду транскордонного контакту, що здійснювався на підставі розпорядження про контакт, то компетентні органи на запит забезпечують негайне повернення дитини, застосовуючи, де це є можливим, відповідні положення міжнародних документів, внутрішнього законодавства та, де це є доцільним, такі запобіжні заходи й гарантії, які можуть бути передбачені в розпорядженні про контакт.

2. Рішення про повернення дитини приймається, якщо це можливо, протягом шести тижнів з дати подання заяви про повернення.

За винятком витрат на репатріацію, кожна Договірна Держава зобов'язується не вимагати плати із заявника стосовно будь-яких заходів, ужитих від імені заявника центральним органом цієї держави відповідно до цієї Конвенції.

1. Відповідно до положень будь-яких спеціальних угод, укладених між відповідними центральними органами:

a) повідомлення центральному органу запитуваної держави складаються офіційною мовою або однією з офіційних мов цієї держави чи супроводжуються перекладом такою мовою;

b) центральний орган запитуваної держави, однак, приймає повідомлення, які складені англійською або французькою мовами чи які супроводжуються перекладом однією із цих мов.

2. Повідомлення, що надходять від центрального органу запитуваної держави, у тому числі результати виконаних запитів, можуть бути складені офіційною мовою чи однією з офіційних мов цієї держави або англійською чи французькою мовами.

3. Проте Договірна Держава може, надіславши заяву на ім'я Генерального секретаря Ради Європи, заперечити проти використання французької або англійської мов відповідно до пунктів 1 і 2 цієї статті під час надсилання до її центральних органів будь-якої заяви, повідомлення або інших документів.

Пункти 2 і 3 статті 11 Європейської конвенції про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми від 20 травня 1980 року (ETS N 105) не застосовуються у відносинах між Договірними Державами, які також є Договірними Сторонами цієї Конвенції.

1. Ця Конвенція не впливає на жодний міжнародний документ, сторонами якого є чи будуть Договірні Держави цієї Конвенції та який містить положення з питань, що регулюються цією Конвенцією. Зокрема, ця Конвенція не перешкоджає застосуванню таких юридичних документів:

a) Гаазької Конвенції про компетенцію органів влади й право, що застосовується стосовно захисту неповнолітніх від 5 жовтня 1961 року;

b) Європейської Конвенції про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми від 20 травня 1980 року, з урахуванням положень наведеної вище статті 19;

c) Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року,

d) Гаазької Конвенції про юрисдикцію, застосовуване право, визнання, виконання та співробітництво стосовно батьківської відповідальності й заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року,

2. Ніщо в цій Конвенції не перешкоджає Сторонам укладати міжнародні угоди, які будуть доповнювати або розвивати положення цієї Конвенції чи будуть розширювати сферу застосування їх.

3. У відносинах між собою Договірні Держави, які є членами Європейського Співтовариства, застосовують правила Співтовариства, і, таким чином, не застосовують правил, які випливають із цієї Конвенції, крім випадків, коли Співтовариство не має відповідного правила, яке регулює певне питання.

1. Будь-яка пропозиція про внесення поправки до цієї Конвенції, унесена Стороною, подається Генеральному секретарю Ради Європи, який надсилає її державам - членам Ради Європи, будь-якій державі, яка підписала цю Конвенцію, будь-якій Державі-Стороні, Європейському Співтовариству, будь-якій державі, запрошеній підписати цю Конвенцію відповідно до положень статті 22, а також будь-якій державі, яку було запрошено приєднатися до цієї Конвенції відповідно до положень статті 23.

2. Будь-яка поправка, запропонована Стороною, надсилається до Європейського комітету з правового співробітництва, який повідомляє Комітету Міністрів про свою думку стосовно запропонованої поправки.

3. Комітет Міністрів розглядає запропоновану поправку й висновок, поданий Європейським комітетом із правового співробітництва, і після консультацій зі Сторонами Конвенції, які не є членами Ради Європи, може прийняти поправку.

4. Текст будь-якої поправки, прийнятої Комітетом Міністрів відповідно до пункту 3 цієї статті, надсилається Сторонам для прийняття.

5. Будь-яка поправка, прийнята відповідно до пункту 3 цієї статті, набуває чинності в перший день місяця, що настає після закінчення місячного терміну після дати, коли всі Сторони поінформували Генерального секретаря Ради Європи про її прийняття.

1. Цю Конвенцію відкрито для підписання державами - членами Ради Європи, державами, які не є членами і які брали участь в її розробленні, та Європейським Співтовариством.

2. Ця Конвенція підлягає ратифікації, прийняттю або затвердженню. Ратифікаційні грамоти, документи про прийняття або затвердження передаються на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи.

3. Ця Конвенція набуває чинності в перший день місяця, що настає після закінчення тримісячного періоду після дати, на яку три Держави, у тому числі принаймні дві держави - члени Ради Європи, висловили свою згоду на обов'язковість для них положень Конвенції відповідно до положень попереднього пункту.

4. Стосовно будь-якої держави, зазначеної в пункті 1, чи Європейського Співтовариства, що пізніше висловить свою згоду на обов'язковість положень, Конвенція набуває чинності в перший день місяця, що настає після закінчення тримісячного періоду після дати передачі на зберігання її ратифікаційної грамоти, документа про прийняття або затвердження.

1. Після набуття чинності цією Конвенцією, Комітет Міністрів Ради Європи може, проконсультувавшися зі Сторонами, запросити приєднатися до цієї Конвенції будь-яку державу, яка не є членом Ради Європи і яка не брала участі в розробленні Конвенції, рішенням, прийнятим більшістю, передбаченою у підпункті "d" статті 20 Статуту Ради Європи, і шляхом одностайного голосування представників Договірних Держав, які мають право засідати в Комітеті Міністрів.

2. Для будь-якої держави, що приєднується, ця Конвенція набуває чинності в перший день місяця, що настає після закінчення тримісячного періоду після дати здачі документа про приєднання на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи.

1. Будь-яка держава або Європейське Співтовариство під час підписання або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти чи свого документа про прийняття, затвердження або приєднання може визначити територію або території, до яких застосовується ця Конвенція.

2. Будь-яка Сторона може будь-коли пізніше за допомогою заяви, надісланої на ім'я Генерального секретаря Ради Європи, поширити застосування цієї Конвенції на будь-яку іншу територію, яку зазначено в заяві й за міжнародні відносини якої вона є відповідальною або від імені якої вона вповноважена діяти. Стосовно такої території, Конвенція набуває чинності в перший день місяця, що настає після закінчення трьохмісячного періоду після дати одержання такої заяви Генеральним секретарем.

3. Будь-яка заява, зроблена відповідно до двох попередніх пунктів, може, стосовно будь-якої території, зазначеної в такій заяві, бути відкликана за допомогою повідомлення на ім'я Генерального секретаря Ради Європи. Відкликання набуває чинності в перший день місяця, що настає після закінчення трьохмісячного періоду після дати одержання такого повідомлення Генеральним секретарем.

Жодне застереження не може бути зроблене до будь-якого з положень цієї Конвенції.

1. Будь-яка Сторона може будь-коли денонсувати цю Конвенцію шляхом надіслання повідомлення на ім'я Генерального секретаря Ради Європи.

2. Така денонсація набуває чинності в перший день місяця, що настає після закінчення трьохмісячного періоду після дати одержання повідомлення Генеральним секретарем.

Генеральний секретар Ради Європи повідомляє державам - членам Ради Європи, будь-якій державі, яка підписала цю Конвенцію, будь-якій Державі Стороні, Європейському Співтовариству, будь-якій державі, запрошеній до підписання цієї Конвенції відповідно до положень статті 22, та будь-якій іншій Державі, запрошеній приєднатися до цієї Конвенції відповідно до положень статті 23, про:

a) будь-яке підписання;

b) здачу на зберігання будь-якої ратифікаційної грамоти, документа про прийняття, затвердження або приєднання;

c) будь-яку дату набуття чинності цією Конвенцією відповідно до статей 22 і 23;

d) будь-яку поправку, прийняту відповідно до статті 21, і про дату, з якої така поправка набуває чинності;

e) будь-яку заяву, зроблену відповідно до положень статті 18;

f) будь-яку денонсацію відповідно до положень статті 26;

g) будь-який інший акт або повідомлення, зокрема стосовно статей 10 і 11 цієї Конвенції.

На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, належним чином на те вповноважені, підписали цю Конвенцію.

Учинено в Страсбурзі 15 травня 2003 року англійською й французькою мовами, причому обидва тексти є автентичними, в одному примірнику, що зберігається в архівах Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи передає засвідчені копії кожній державі - члену Ради Європи, державам, що не є членами, але які брали участь у розробці цієї Конвенції, Європейському Співтовариству та будь-якій державі, запрошеній приєднатися до цієї Конвенції.

Государства-члены Совета Европы, другие государства, подписавшие настоящую Конвенцию;

принимая во внимание Европейскую конвенцию о признании и исполнении решений относительно опеки над детьми и восстановления опеки от 20 мая 1980 года (ETS N 105);

принимая во внимание Гаагскую конвенцию от 25 октября 1980 года о гражданских аспектах международного похищения ребенка и Гаагскую конвенцию от 19 октября 1996 года о юрисдикции, применяемом законодательстве, признании, исполнении и сотрудничестве в отношении родительской ответственности и мерах по защите детей;

принимая во внимание Постановление Совета (EC) N 1347/2000 от 29 мая 2000 года о юрисдикции и признании, и исполнении судебных решений по супружеским вопросам и вопросам родительской ответственности обоих супругов за детей;

признавая, что, как предусмотрено в различных международных юридических документах Совета Европы, а также в статье 3 Конвенции Организации Объединенных Наций о правах ребенка от 20 ноября 1989 года, интересы ребенка являются приоритетом;

сознавая необходимость принятия дальнейших постановлений для гарантирования контактов между детьми и их родителями и другими лицами, связанными семейными узами с ребенком, как предусмотрено статьей 8 Конвенции о защите прав человека и основных свобод от 4 ноября 1950 года (ETS N 5);

принимая во внимание статью 9 Конвенции Объединенных Наций о правах ребенка, которая предусматривает право ребенка, находящегося отдельно от одного или обоих родителей, поддерживать личные связи и прямой контакт с обоими родителями на регулярной основе, за исключением случаев, когда это противоречит интересам ребенка;

принимая во внимание пункт 2 статьи 10 Конвенции Объединенных Наций о правах ребенка, которая предусматривает право ребенка, чьи родители проживают в разных государствах, поддерживать на регулярной основе, кроме исключительных обстоятельств, личные связи и прямой контакт с обоими родителями;

сознавая желательность признания обладателями прав не только родителей, но и ребенка;

соглашаясь, следовательно, заменить понятие "доступ к ребенку" на понятие "контакт, связанный с ребенком";

принимая во внимание Европейскую конвенцию об осуществлении прав детей (ETS N 160) и желательность содействия мерам содействия детям в вопросах относительно контактов с родителями и другими лицами, связанными семейными узами с детьми;

соглашаясь о необходимости для детей поддерживать контакт не только с обоими родителями, но также и с некоторыми другими лицами, связанными семейными узами с детьми, и важность для родителей и упомянутых других лиц поддерживать контакт с детьми, при условии соблюдения интересов ребенка;

отмечая необходимость содействовать принятию государствами общих принципов в отношении контактов, связанных с детьми, в частности для того, чтобы облегчить применение международных документов в этой области;

понимая, что механизм, созданный для приведения в действие иностранных распоряжений относительно контактов, связанных с детьми, обеспечит удовлетворительные результаты быстрее, если принципы, на которых базируются эти иностранные распоряжения, будут схожими с принципами государства, приводящего в действие такие иностранные распоряжения;

признавая необходимость в случае, если дети и их родители и другие лица, связанные семейными узами с детьми, живут в разных государствах, поддержания судебных органов в осуществлении более свободного использования трансграничных контактов и роста уверенности всех имеющих отношение лиц в том, что дети будут возвращены по окончании такого контакта;

отмечая, что условия эффективной защиты и дополнительных гарантий являются подходящими для обеспечения возврата детей, в частности, по окончании трансграничного контакта;

отмечая необходимость дополнительного международного документа для обеспечения решений, касающихся, в частности, трансграничного контакта, связанного с детьми;

желая установить сотрудничество между всеми центральными органами и другими органами, с целью содействия и улучшения контакта между детьми и их родителями, и другими лицами, связанными семейными узами с такими детьми, и, в частности, улучшения судебного сотрудничества в случаях, касающихся трансграничных контактов;

согласились о нижеследующем:

Целями Конвенции являются:

a) определение общих принципов, которые должны применяться к распоряжениям о контакте;

b) установление надлежащих защит и гарантий для обеспечения должного осуществления контактов и незамедлительного возврата детей по окончании периода контакта;

c) установление сотрудничества между центральными органами власти, судебными органами и другими органами для содействия и улучшения контакта между детьми и их родителями и другими лицами, связанными семейными узами с детьми.

Для целей настоящей Конвенции:

a) "контакт" означает:

i) пребывание ребенка в ограниченный период времени вместе с или встреча с лицом, упомянутым в статьях 4 или 5, с которым он или она обычно не проживают;

ii) любую форму общения между ребенком и таким лицом;

iii) предоставление информации такому лицу о ребенке или ребенку о таком лице;

b) "распоряжение о контакте" означает решение судебного органа о контакте, включая соглашение относительно контакта, которое подтверждено компетентным судебным органом или которое формально составлено или зарегистрировано как подлинный документ и имеет правовую силу;

c) "ребенок" означает лицо младше 18 лет, в отношении которого может быть сделано или исполнено в судебном порядке распоряжение о контакте в государстве-участнике;

d) "семейные узы" означают близкое родство, такое, как между ребенком и ее или его дедушкой и бабушкой или единокровными братьями и сестрами, основанное на законе или фактических (de facto) семейных родственных отношениях;

e) "судебный орган" означает суд или административный орган, обладающий аналогичными полномочиями.

Государства-участники принимают такие законодательные и другие меры, какие могут быть необходимы для обеспечения применения судебными органами принципов, содержащихся в настоящей главе, при выдаче, изменении, временной приостановке и отмене распоряжений о контакте.

1. Ребенок и его или ее родители имеют право добиваться и поддерживать регулярный контакт друг с другом.

2. Такой контакт может быть ограничен или запрещен, только если это необходимо в интересах ребенка.

3. Если поддерживать неконтролируемый контакт с одним из ее или его родителей не в интересах ребенка, должна быть рассмотрена возможность контролируемого личного контакта или других форм контакта с этим родителем.

1. При условии соблюдения интересов ребенка, контакт может быть установлен между ребенком и лицами, отличными от его или ее родителей, связанными семейными узами с ребенком.

2. Государства-участники могут расширить это положение для лиц, отличных от упомянутых в пункте 1, и, если оно было расширено, государства могут свободно решать, какие аспекты контакта, определенные в статье 2 подпункте "а", должны применяться.

1. Ребенок, который считается в соответствии с внутренним законодательством имеющим достаточное понимание, имеет право, если это не будет явно противоречить его или ее интересам:

- получить относящуюся к делу информацию;

- получить консультацию;

- выразить свою точку зрения.

2. Такой точке зрения и выясненным желаниям и чувствам ребенка придается должное значение.

При разрешении споров относительно контактов судебные органы предпринимают все соответствующие меры:

a) для обеспечения того, что оба родителя проинформированы о важности для их ребенка и для них обоих установления и поддержания регулярных контактов с их ребенком;

b) чтобы поддержать родителей и других лиц, связанных семейными узами с ребенком, в достижении мирного соглашения в отношении контакта, в частности посредством использования семейного посредничества и других способов разрешения споров;

c) перед принятием решения, чтобы обеспечить наличие достаточной информации, имеющейся в их распоряжении, в частности, от держателей родительской ответственности, с целью принятия решения в интересах ребенка и, если необходимо, с целью получить дальнейшую информацию от других относящихся к делу органов или лиц.

1. При составлении или изменении соглашений о контактах, связанных с ребенком, государства-участники содействуют, посредством мер, которые они считают соответствующими, соблюдению родителями и другими лицами, связанными семейными узами с ребенком, принципов, заложенных в статьях с 4 по 7. Предпочтительно, чтобы эти соглашения были составлены в письменном виде.

2. По требованию судебные органы, за исключением случаев, когда внутренние законы предусматривают иное, утверждают соглашение о контакте, связанном с ребенком, если это не противоречит интересам ребенка.

Государства-участники предпринимают все соответствующие меры для обеспечения ввода в действие распоряжений о контакте.

1. Каждое государство-участник предусматривает и способствует использованию защит и гарантий. Государство-участник в течение трех месяцев после вступления для него в силу настоящей Конвенции сообщает через свои центральные органы Государственному секретарю Совета Европы по крайней мере три категории защит и гарантий, являющиеся доступными согласно его внутреннему законодательству, в дополнение к гарантиям и защитам, указанным в пункте 3 статьи 4 и в подпункте "b" пункта 1 статьи 14 настоящей Конвенции. Об изменениях доступных гарантий и защит должно быть сообщено настолько скоро, насколько это возможно.

2. Если обстоятельства дела требуют, судебные органы могут в любое время выдать распоряжение о контакте, имеющее силу лишь в случае соблюдения гарантий и защит, с целью обеспечения введения в действие распоряжения и того, что либо ребенок будет возвращен по окончании периода контакта в место, где он или она обычно проживает, либо что он или она не будут незаконно вывезены.

a) Защиты и гарантии для обеспечения введения в действие распоряжения, могут, в частности, включать:

- контроль контакта;

- обязательство лица обеспечить путевые расходы и расходы по размещению для ребенка и, если нужно, любого другого лица, сопровождающего ребенка;

- гарантию, которая должна быть предоставлена лицом, с которым ребенок обычно проживает, обеспечивающая то, что лицу, ищущему контакт с ребенком, не будут препятствовать в осуществлении такого контакта;

- штраф, налагаемый на лицо, с которым ребенок обычно живет, если это лицо откажется выполнить распоряжение о контакте.

b) Защиты и гарантии для обеспечения возврата ребенка или предотвращения незаконного вывоза могут в частности включать:

- сдачу паспортов или документов, удостоверяющих личность, и, если применимо, документа, указывающего, что лицо, ищущее контакта, уведомило компетентные консульские органы о такой сдаче в течение периода контакта;

- финансовые гарантии;

- обременение имущества;

- обязательства или условия по суду;

- обязательство лица, контактирующего с ребенком, регулярно представать лично вместе с ребенком перед компетентным органом, таким как социальными органами, или появляться в полицейском участке по месту осуществления контакта;

- обязательство лица, ищущего контакт, предоставить документ, выданный государством, в котором должен осуществиться контакт, и удостоверяющий признание и объявление об исполнении опеки, или распоряжения о контакте, или и то и другое до того, как распоряжение о контакте будет выдано, или до того, как контакт будет осуществлен;

- дополнительные условия в связи с местом, где контакт должен осуществиться и, если применимо, регистрацию в любой национальной или трансграничной информационной системе запрещения препятствования проживания ребенка в государстве, где осуществляется контакт.

3. Любые такие защиты и гарантии делаются в письменном виде или заверяются письменно, и составляют часть распоряжения о контакте или подтвержденного соглашения.

4. Если защиты или гарантии подлежат выполнению в другом государстве-участнике, судебный орган должен распорядиться о таких защитах и гарантиях, какие выполнимы в таком государстве-участнике.

1. Каждое государство-участник назначает центральный орган, осуществляющий функции, предусмотренные настоящей Конвенцией в случаях трансграничного контакта.

2. Федеральные государства, государства с более чем одной системой законодательства или государства, имеющие автономные территориальные единицы, могут назначить более чем один центральный орган и установить территориальное или индивидуальное распространение их функций. Если государство назначило более чем один центральный орган, оно также должно назначить центральный орган, к которому могут быть адресованы сообщения для передачи соответствующему центральному органу в пределах государства.

3. Государственный секретарь Совета Европы должен быть уведомлен о любом назначении в соответствии с настоящей статьей.

Центральные органы государств-участников:

a) сотрудничают друг с другом и содействуют сотрудничеству между компетентными органами, включая судебные органы, для достижения целей настоящей Конвенции. Они действуют со всей необходимой быстротой;

b) с целью упростить выполнение настоящей Конвенции предоставляют друг другу по требованию информацию относительно их законов, касающихся родительской ответственности, включая контакт, и любую более детальную информацию относительно защит и гарантий в дополнение к уже предусмотренным в пункте 1 статьи 10 и доступных услуг (включая законные услуги, публичные или иные), а также информацию о любых изменениях в отношении таких законов и услуг;

c) предпринимают все необходимые шаги для обнаружения местонахождения ребенка;

d) гарантируют передачу запросов на предоставление информации, поступающей от компетентных органов, и касающейся юридических или фактических вопросов относительно исков, находящихся на рассмотрении суда;

e) держат друг друга проинформированными о любых трудностях, возникающих при применении Конвенции, и, насколько возможно, устраняют препятствия в ее применении.

1. Судебные органы, центральные органы, социальные и прочие органы соответствующих государств-участников, действуя в рамках их компетенции, сотрудничают в отношении исков относительно трансграничного контакта.

2. В частности, центральные органы содействуют судебным органам государств-участников в общении друг с другом и получении такой информации и помощи, какие могут быть необходимы им для достижения целей настоящей Конвенции.

3. В случаях трансграничных контактов, центральные органы содействуют детям, родителям и другим лицам, связанными семейными узами с ребенком, в частности в возбуждении дела относительно трансграничного контакта.

1. Государства-участники предусматривают, в том числе в соответствии с соответствующими международными документами:

a) систему признания и исполнения распоряжений, сделанных в других государствах-участниках, относительно контакта и прав опеки;

b) процедуру, посредством которой распоряжения относительно контакта и прав опеки, сделанные в другом государстве-участнике, могут быть признаны и объявлены подлежащими исполнению ранее контакта, осуществляемого в пределах государства, которому оно адресовано.

2. Если государство-участник признает или исполняет, или и то и другое, иностранное распоряжение, при условии существования договора или взаимодействия, оно может рассматривать Конвенцию, как законную основу для признания или исполнения, или и того и другого, иностранного распоряжения о контакте.

Судебный орган государства-участника, в котором распоряжение о трансграничном контакте, сделанное в другом государстве-участнике, должно быть выполнено может, если такое распоряжение о контакте признано или объявлено подлежащим исполнению, или в любое время позже, установить или принять условия для его выполнения, также как и любые защиты и гарантии, прилагаемые к нему, если это необходимо для упрощения осуществления этого контакта, при условии, что необходимые элементы распоряжения отмечены и приняты во внимание, в частности, изменение обстоятельств и договоренностей, сделанных соответствующими лицами. Ни при каких обстоятельствах суть иностранного решения не может быть пересмотрена.

1. Если ребенок в конце периода трансграничного контакта, базирующегося на распоряжении о контакте, не возвращен, компетентные органы, по запросу, обеспечивают незамедлительный возврат ребенка, применяя соответствующие положения международных документов, внутреннего законодательства, и осуществляя такие защиты и гарантии, какие могут быть предусмотрены в распоряжении о контакте.

2. Решение о возврате ребенка должно быть сделано в течение шести недель с даты заявления о возврате, как только будет такая возможность.

За исключением издержек на репатриацию, каждое государство-участник обязуется не требовать каких-либо выплат от заявителя в отношении любых мер, предпринятых в силу настоящей Конвенции центральным органом этого государства от имени заявителя.

1. При условии соблюдения любых специальных соглашений, заключенных между соответствующими центральными органами:

a) сообщения, адресованные центральному органу государства, должны быть сделаны на официальном языке или на одном из официальных языков этого государства, или к ним должны быть приложены переводы на этот язык;

b) центральный орган государства-адресата, тем не менее, должен принять сообщение, сделанное на английском или французском языках, или с приложенным переводом на один из этих языков.

2. Сообщения, поступающие от центрального органа государства-адресата, включая результаты проведенных запросов, могут быть сделаны на официальном языке или одном из официальных языков этого государства, или на английском или французском языках.

3. Тем не менее, государство-участник может, посредством подачи заявления в адрес Генерального секретаря Совета Европы, выразить возражение относительно использования французского или английского языков согласно пунктам 1 и 2 данной статьи, в любом заявлении, сообщении или других документах, направляемых их центральным органам.

Пункты 2 и 3 статьи 11 Европейской конвенции от 20 мая 1980 года (ETS N 105) о признании и исполнении решений относительно опеки над детьми и восстановления опеки не применяются в отношениях между государствами-участниками, которые также являются государствами-участниками настоящей Конвенции.

1. Настоящая Конвенция не затрагивает никакой международный документ, в котором государства-участники настоящей Конвенции являются Сторонами или должны стать Сторонами, и который содержит условия относительно вопросов, регулируемых настоящей Конвенцией. В частности, настоящая Конвенция не ущемляет применения следующих юридических документов:

a) Гаагской конвенции от 5 октября 1961 года о компетенции органов и применении законодательства относительно защиты несовершеннолетних;

b) Европейской конвенции о признании и исполнении решений относительно опеки над детьми и восстановления опеки над детьми от 20 мая 1980 года, при условии соблюдения статьи 19 выше;

c) Гаагской конвенции от 25 октября 1980 года о гражданских аспектах международного похищения ребенка;

d) Гаагской конвенции от 19 октября 1996 года о юрисдикции, применимом законодательстве, признании, исполнении и сотрудничестве в отношении родительской ответственности и мерах по защите детей.

2. Ничто в настоящей Конвенции не должно препятствовать заключению Сторонами международных соглашений, завершающих или развивающих положения настоящей Конвенции или расширяющих поле их применения.

3. В совместных отношениях, государства-участники настоящей Конвенции, являющиеся членами Европейского сообщества, применяют нормы сообщества и не должны, следовательно, применять нормы, вытекающие из настоящей Конвенции, за исключением случая, когда нормы сообщества, регулирующей соответствующий отдельный вопрос, не существует.

1. Любое предложение о внесении поправок в настоящую Конвенцию, предъявленное Стороной, передается Генеральному секретарю Совета Европы и направляется им или ей государствам-членам Совета Европы, любым государствам, подписавшим настоящую Конвенцию, другим государствам-участникам настоящей Конвенции, Европейскому сообществу, любому государству, которому было предложено подписать настоящую Конвенцию в соответствии с положениями статьи 22 и любому государству, которому было предложено присоединиться к настоящей Конвенции в соответствии с положениями статьи 23.

2. Любая поправка, предложенная Стороной, передается в Европейский комитет по правовому сотрудничеству (CDCJ), который передает в Комитет министров свое мнение относительно предлагаемой поправки.

3. Комитет министров рассматривает предлагаемую поправку и мнение, высказанное Европейским комитетом по правовому сотрудничеству, и вслед за консультациями со Сторонами Конвенции, не являющимися членами Совета Европы, может принять поправку.

4. Текст любой поправки, принятой Комитетом министров в соответствии с пунктом 3 данной статьи направляется Сторонам для принятия.

5. Любая поправка, принятая в соответствии с пунктом 3 данной статьи, вступает в силу в первый день месяца, следующего за истекшим месячным периодом, считая с момента, когда все Стороны уведомят Генерального секретаря о ее принятии.

1. Настоящая Конвенция открыта для подписания государствами-членами Совета Европы, и другими государствами, не являющимися членами Совета Европы, участвовавшими в ее разработке и Европейским сообществом.

2. Настоящая Конвенция подлежит ратификации, одобрению или утверждению. Грамоты о ратификации, утверждении или одобрении сдаются на хранение Генеральному секретарю Совета Европы.

3. Настоящая Конвенция вступает в силу в первый день месяца, следующего за истекшим трехмесячным периодом, считая с момента, когда три государства, включая как минимум два государства-члена Совета Европы, выразят согласие принять на себя обязательства, вытекающие из Конвенции, в соответствии с положениями предыдущего пункта.

4. В отношении любого государства, упомянутого в пункте 1, или Европейского сообщества, которые впоследствии выразят согласие принять на себя вытекающие из Конвенции обязательства, Конвенция вступает в силу в первый день месяца, следующего за истекшим трехмесячным периодом, считая с момента сдачи на хранение грамоты о ратификации, утверждении или одобрении.

1. После вступления в силу настоящей Конвенции, Комитет министров Совета Европы, проконсультировавшись со Сторонами, может предложить любому государству, не являющемуся членом Совета Европы, которое не участвовало в разработке Конвенции, присоединиться к настоящей Конвенции, для чего требуется решение, принятое большинством, предусмотренным в статье 20 "d" Устава Совета Европы, и единогласное голосование представителей Договаривающихся Сторон, уполномоченных заседать в Комитете министров.

2. Для присоединившихся государств Конвенция вступает в силу в первый день месяца, следующего за истекшим трехмесячным периодом, считая с момента сдачи на хранение грамоты о присоединении Генеральному секретарю Совета Европы.

1. Любое государство Европейского сообщества может во время подписания или при сдаче на хранение своей ратификационной грамоты или документа о принятии, одобрении или присоединении указать территорию или территории, на которые распространяется действие настоящей Конвенции.

2. Любая Сторона может в любое время впоследствии путем направления заявления на имя Генерального секретаря Совета Европы распространить действие Конвенции на любую другую указанную в заявлении территорию или территорию, за международные отношения которой она несет ответственность или от имени которой она уполномочена брать обязательства. Для такой территории Конвенция вступает в силу в первый день месяца, следующего за истекшим трехмесячным периодом, считая с момента получения такого заявления Генеральным секретарем.

3. Любое заявление, сделанное в соответствии с двумя предыдущими пунктами, может быть отозвано в отношении любой территории, указанной в таком заявлении, путем направления уведомления на имя Генерального секретаря. Отзыв вступает в силу в первый день месяца, следующего за истекшим трехмесячным периодом, считая с момента получения такого уведомления Генеральным секретарем.

В отношении положений настоящей Конвенции не может быть сделано никаких оговорок.

1. Любая Сторона может в любое время денонсировать настоящую Конвенцию путем направления уведомления на имя Государственного секретаря Совета Европы.

2. Такая денонсация вступает в силу в первый день месяца, следующего за истекшим шестимесячным периодом, считая с момента получения уведомления Генеральным секретарем.

Генеральный секретарь Совета Европы уведомляет государства-члены Совета Европы, государства, подписавшие настоящую Конвенцию, любое государство-участника настоящей Конвенции, Европейское сообщество, любое государство, которому было предложено подписать настоящую Конвенцию в соответствии с положениями статьи 22 и любое государство, которому было предложено присоединиться к настоящей Конвенции в соответствии с положениями статьи 23:

a) о любом подписании;

b) о сдаче на хранение любой ратификационной грамоты или любого другого документа о принятии, одобрении или присоединении;

c) о любой дате вступления настоящей Конвенции в силу в соответствии со статьями 22 и 23;

d) о любой поправке, принятой в соответствии со статьей 21 и дате вступления в силу такой поправки;

e) любом заявлении, сделанном согласно положениям статьи 18;

f) любой денонсации, сделанной согласно положениям статьи 26;

g) о любом ином акте, уведомлении или сообщении, в частности, относящемся к статьям 10 и 11 настоящей Конвенции.

В удостоверение чего нижеподписавшиеся, должным образом на то уполномоченные, подписали настоящую Конвенцию.

Совершено в Страсбурге, 15 мая 2003 года, на английском и французском языках, причем оба текста имеют одинаковую силу, в единственном экземпляре, который хранится в архиве Совета Европы. Генеральный секретарь Совета Европы направляет заверенную копию каждому государству-члену Совета Европы, государствам, не являющимся членами Совета Европы, которые участвовали в разработке Конвенции, Европейскому сообществу и любому другому государству, которому было предложено присоединиться к настоящей Конвенции.