Друга Директива Ради 88/357/ЄЕС "Щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних положень стосовно прямого страхування, іншого, ніж страхування життя, і визначає положення для спрощення ефективного користування свободою надання послуг та про внесення змін до Директиви 73/239/ЄЕС"

Рада Європейських Співтовариств,

Беручи до уваги Договір про заснування Європейського економічного співтовариства і зокрема, Статтю 57 (2) і 66 Договору,

Беручи до уваги пропозицію Комісії1,

У співпраці з Європейським Парламентом2,

Беручи до уваги висновок Економічного соціального комітету3,

1 OJ N C 32, 12. 2. 1976, р. 2.

2 OJ N C 36, 13. 2. 1978, р. 14, OJ N C 167, 27. 6. 1988 та рішення від 15 червня 1988 року (ще не надруковане у Офіційному Бюлетені).

3 OJ N C 204, 30. 8. 1976, р. 13.

Враховуючи, що необхідно розвивати внутрішній ринок страхування, і для досягнення цієї мети потрібно полегшити страховим компаніям, що мають свій головний офіс у Співтоваристві, надання послуг у державах-членах, таким чином надаючи можливість власникам страхових полісів отримувати допомогу не лише від страховиків, заснованих у їх власній країні, але також від страховиків, які мають свій головний офіс у Співтоваристві і засновані в інших державах-членах;

Враховуючи, що згідно Договору, будь-яку дискримінацію відносно свободи надання послуг, яка базується на тому факті, що компанія заснована не у державі-члені, в якій надаються послуги, було заборонено після завершення перехідного періоду; враховуючи, що така заборона застосовується до послуг, які надаються будь-якою установою у Співтоваристві, незалежно від того, чи є це головним офісом компанії, чи агенції, чи філія;

Враховуючи, що з практичних міркувань, бажано визначити надання послуг, беручи до уваги і установу страховика, і місце знаходження ризику; враховуючи, що таким чином, необхідно також прийняти визначення ситуації ризику; враховуючи, що крім того, бажано розрізняти між діяльністю, що здійснюється шляхом створення, і діяльністю, що здійснена шляхом свободи надання послуг;

Враховуючи, що бажано доповнити Першу Директиву Ради 73/239/ЄЕС від 24 липня 1973 року щодо узгодження законів, постанов та адміністративних положень, які стосуються початку та здійснення діяльності з прямого страхування іншого, ніж страхування життя4, далі "перша Директива", з останніми змінами, внесеними Директивою 87/343/ЄЕС5, щоб зокрема, роз'яснити повноваження та способи нагляду, якими наділені наглядові органи; враховуючи, що також бажано встановити спеціальні положення, що стосуються відкриття, продовження та нагляду за діяльністю компанії шляхом свободи надання послуг;

4 OJ N L 228, 16. 8. 1973, р. 3.

5 OJ N L 185, 4. 7. 1987, р. 72.

Враховуючи, що власникам страхових полісів, які, завдяки їхньому статусу, їхньому розміру або характеру ризику, повинні бути застраховані, не потребують особливого захисту у державі, в якій існує ризик, повинна надаватися повна свобода скористатися якомога ширшим ринком страхування; враховуючи, що крім того, бажано гарантувати іншим власникам страхового поліса належний захист;

Враховуючи, що бажання захистити власників страхових полісів і уникнути будь-яких порушень конкуренції виправдовує узгодження послаблення правил щодо узгоджувальних активів, передбачених першою Директивою;

Враховуючи, що діючі положення у державах-членах стосовно страхового договірного права продовжують відрізнятися; враховуючи, що у певних випадках згідно з правилами, що беруть до уваги особливі обставини, може надаватися свобода вибору в якості права, що застосовується до договору, права, іншого ніж право держави, в якій існує ризик;

Враховуючи, що сфера застосування цієї Директиви повинна включати обов'язкове страхування, але повинна вимагати, щоб договір, що охоплює таке страхування, відповідав спеціальним положенням, які стосуються такого страхування, як передбачено державою-членом, яка накладає зобов'язання щодо здійснення страхування;

Враховуючи, що положення першої Директиви щодо передачі портфеля повинні бути посилені та доповнені положеннями, що спеціально охоплюють передачу портфеля договорів, укладених для надання послуг іншій компанії;

Враховуючи, що сфера застосування положень, що, зокрема, стосуються свободи надання послуг, повинна виключати певні ризики, застосування до яких вищезгаданих положень робиться невідповідним на цій стадії спеціальними правилами, прийнятими органами держав-членів, через характер і соціальні наслідки цих положень; враховуючи, що таким чином, ці виключення повинні бути переглянуті після того, як ця Директива діяла певний період;

Враховуючи, що в інтересах захисту власників страхових полісів, державам-членам повинно бути надано, на існуючому етапі узгодження, право обмеження одночасного ведення діяльності шляхом свободи надання послуг і діяльності шляхом заснування; враховуючи, що жодного такого обмеження не може бути передбачено у разі, якщо власники страхового поліса не потребують такого захисту;

Враховуючи, що початок та здійснення діяльності шляхом свободи надання послуг повинно підлягати процедурам, які гарантують дотримання страховими компаніями положень, стосовно фінансових гарантій і умов страхування; враховуючи, що такі процедури можуть бути послаблені, у випадках, якщо діяльність, здійснена шляхом свободи надання послуг, поширюється на власників страхового поліса, які завдяки їхньому статусу, їхньому розміру або характеру ризику, що підлягає страхуванню, не потребують особливого захисту у державі, в якій існує ризик;

Враховуючи, що необхідно розпочати особливу співпрацю відносно свободи надання послуг між компетентними наглядовими органами держав-членів та між такими органами і Комісією; враховуючи, що також необхідно передбачити застосування системи штрафів у разі, якщо компанія, що надає послуги, не дотримується положень держави-члена надання послуг;

Враховуючи, що до подальшого узгодження технічні резерви повинні підлягати правилам і нагляду держави-члена надання послуг, якщо таке надання послуг включає ризики, стосовно яких держава, що отримує послуги, бажає надати особливого захисту власникам страхових полісів; враховуючи, що однак, якщо таке бажання захистити власників страхових полісів є невиправданим, технічні резерви і надалі підлягають правилам та нагляду держави-члена, в якій заснований страховик;

Враховуючи, що деякі держави-члени не роблять страхові операції об'єктом будь-якої форми непрямого оподаткування, тоді, як більшість застосовує особливі податки та інші форми зборів, включаючи додаткові збори, призначені для компенсаційних органів; враховуючи, що структура та ставка таких податків і зборів істотно відрізняється у державами-членами, в яких вони застосовуються; враховуючи, що бажано уникати ситуації, в якій існуючі розбіжності призводять до порушення конкуренції щодо страхових послуг між державами-членами; враховуючи, що до подальшої гармонізації застосування податкової системи та інших форм зборів, передбачених державою-членом, в якій існує ризик, може виправити такий негативний ефект і враховуючи, що держави-члени повинні встановити спосіб забезпечення стягнення таких податків і зборів;

Враховуючи, що бажано перешкодити тому, щоб неузгоджене застосування цієї Директиви і Директиви Ради 78/473/ЄЕС від 30 травня 1978 року щодо узгодження законів, постанов та адміністративних положень, які стосуються співстрахування Співтовариства6, призвело до існування трьох різних систем у кожній державі-члені; враховуючи, що таким чином, критерії, що визначають "великі ризики" у цій Директиві, повинні також визначати ризики, які можуть бути покриті згідно з заходами зі співстрахування Співтовариства;

6 OJ N L 151, 7. 6. 1978, р. 25.

Враховуючи, що бажано враховувати, у значенні статті 8c Договору, масштаби зусиль, які слід докласти певним економікам, що відрізняються за своїм розвитком; враховуючи, що таким чином, бажано надати певним державам-членам заходів перехідного характеру для поступового застосування спеціальних положень цієї Директиви, що стосуються свободи надання послуг,

ПРИЙНЯЛА ЦЮ ДИРЕКТИВУ:

Метою цієї Директиви є:

(a) доповнення першої Директиви 73/239/ЄЕС;

(b) встановлення особливих положень, які стосуються свободи надання послуг для компаній та стосовно класів страхування, що охоплюються першою Директивою.

Для цілей цієї Директиви:

(a) "Перша Директива" означає: - Директива 73/239/ЄЕС;

(b) "компанія":

- для цілей застосування розділів I і II, означає:

будь-яка компанія, яка отримала ліцензію згідно статті 6 або статті 23 першої Директиви,

- для цілей застосування розділів III і IV, означає:

будь-яка компанія, яке отримала ліцензію згідно статті 6 першої Директиви;

(c) "установа / здійснення підприємницької діяльності" означає:

означає головний офіс, представництво або філію компанії, беручи до уваги статтю 3;

(d) "держава-член розташування ризику" означає:

- державу-члена, в якій знаходиться майно, у випадках, коли страхування стосується будівель, або будівель та майна, що в них міститься, в тій мірі, наскільки майно, що в них міститься, охоплюється тим же самим страховим полісом,

- державу-члена реєстрації, у випадках, коли страхування стосується транспортних засобів будь-якого виду,

- державу-члена, в якій власник страхового поліса отримав поліс, у випадку, коли строк дії полісів, що покривають ризики, які можуть виникнути під час подорожі або відпустки, незалежно від виду, становить чотири місяці або менше,

- державу-члена, в якій власник страхового поліса постійно проживає або у разі, якщо власник страхового поліса є юридичною особою,

державу-члена, де знаходиться установа останнього, якого стосується договір, у всіх випадках, які не визначені прямо вищезгаданими абзацами;

(e) "держава-член здійснення підприємницької діяльності" означає:

державу-члена, в якій розташована установа, що покриває такий ризик;

(f) "держава-член надання послуг" означає:

державу-члена, в якій існує ризик, коли його покриває установа, розташована в іншій державі-члені.

Для цілей першої Директиви і цієї Директиви, будь-яка постійна присутність компанії на території держави-члена розглядається у такий самий спосіб, що і представництво або структурний підрозділ, навіть якщо така присутність не приймає форму структурного підрозділу чи представництва, а складається лише з офісу, яким керує власний штат компанії або особа, яка є незалежною, але має постійні повноваження діяти в якості представництва компанії.

Для цілей цієї Директиви і першої Директиви, загальні та спеціальні умови поліса не включають особливих умов, що призначені відповідати, в окремому випадку, особливим обставинам ризику, які повинні бути покриті.

Статті 5 першої Директиви доповнено таким:

(d) "великі ризики" означає:

(i) ризики, віднесені до класів 4, 5, 6, 7, 11 та 12 пункту A Додатка;

(ii) ризики, віднесені до класів 14 та 15 пункту A Додатка, у випадках, коли власник страхового поліса професійно займається промисловою або комерційною діяльністю або однією з вільних професій, і ризики стосуються такої діяльності;

(iii) ризики, віднесені до класів 8, 9, 13 та 16 пункту A Додатка, у тій мірі, наскільки власник страхового поліса перевищує обмеження, принаймні за двома з трьох наступних критеріїв:

перша стадія: до 31 грудня 1992 року:

- загальний баланс: 12,4 млн. ЄКЮ,

- фактичний товарообіг: 24 млн. ЄКЮ,

- середнє число зайнятих за звітний рік: 500.

друга стадія: з 1 січня 1993 року:

- загальний баланс: 6,2 млн. ЄКЮ,

- фактичний товарообіг: 12,8 млн. ЄКЮ,

- середнє число зайнятих за звітний рік: 250.

У разі, якщо власник страхового поліса належить до групи компаній, для яких складаються консолідована звітність у значенні Директиви 83/349/ЄЕС7, вищезгаданий критерій застосовується на основі консолідованої звітності.

7 OJ N L 193, 18. 7. 1983, р. 1.

Кожна держава-член може додати до категорії, про яку йдеться у підпункті (iii), ризики, які застраховані професійними об'єднаннями, спільними компаніями або тимчасовими групами.

Для цілей застосування першого підпункту статті 15 (2) та статті 24 першої Директиви, держави-члени дотримуються Додатка 1 до цієї Директиви, стосовно узгоджувальних правил.

1. Право, що застосовується до договорів страхування, про які йдеться у цій Директиві, і що охоплюють ризики, які існують у межах держав-членів, визначається згідно з наступними положеннями:

(a) У разі, якщо власник страхового поліса має своє постійне місце проживання або центральне головне управління на території держави-члена, в якій існує ризик, право, що застосовується до договорів страхування є правом такої держави-члена. Однак, якщо право такої держави-члена це дозволятиме, сторони можуть обрати право іншої країни.

(b) У разі, якщо власник страхового поліса не має свого постійного місця проживання або центрального головного управління на території держави-члена, в якій існує ризик, сторони договору страхування можуть обирати право держави-члена, в якій існує ризик, або право країни, в якій власник страхового поліса має своє постійне місце проживання або центральне головне управління.

(c) У разі, якщо власник страхового поліса займається промисловою або комерційною діяльністю, або має вільну професію, і якщо договір охоплює два або більше ризиків, що стосуються такої діяльності і існують у різних державах-членах, свобода вибору права, що застосовується до договору, поширюється на право таких держав-членів і країни, в якій власник страхового поліса має своє постійне місце проживання або центральне головне управління.

(d) Незважаючи на підпункти (b) і (c), у випадках, коли держави-члени, про які йдеться в цих підпунктах, надають більшу свободу у виборі права, що застосовується до договору, сторони можуть скористатися цією свободою.

(e) Незважаючи на підпункти (a), (b) і (c), у випадках, коли ризики, охоплені договором, обмежені до випадків, що трапляються в одній державі-члені, іншій, ніж держава-член, в якій існує ризик, як визначено у статті 2 (d), сторони завжди можуть обирати право першої держави.

(f) Для ризиків, про які йдеться у статті 5 (d) (i) першої Директиви, сторони договору страхування можуть обирати будь-яке право.

(g) Той факт, що у випадках, про які йдеться у підпунктах (a) або (f), сторони обрали право, у випадках, коли всі інші елементи, що мають значення для ситуації на час вибору, пов'язані лише з однією державою-членом, не перешкоджає застосуванню обов'язкових правил права такої держави-члена, що означає правила, відступ від яких шляхом укладення договору не дозволяється правом такої держави-члена.

(h) Вибір, про який йдеться у попередніх підпунктах, повинен бути висловлений або продемонстрований з достатньою впевненістю в умовах договору або обставинами випадку. У разі, якщо це не так, або якщо не було зроблено вибору, договір регулюється правом країни з тих, які розглядалися у відповідних підпунктах вище, з яким він найбільше пов'язаний. Незважаючи на це, окрема частина договору, яка має тісніший зв'язок з іншою країною з тих, які розглядалися у відповідних підпунктах, може, як виняток, регулюватися правом такої іншої країни. Договір вважається таким, що найтісніше пов'язаний з державою-членом, в якій існує ризик, але це припущення можна спростувати.

(i) У разі, якщо держава включає декілька територіальних одиниць, кожна з яких має свої власні правові норми щодо договірних зобов'язань, кожна одиниця вважається країною для цілей визначення права, що застосовується відповідно до цієї Директиви.

Держава-член, в якій різні територіальні одиниці мають свої власні правові норми відносно договірних зобов'язань, не зобов'язана застосовувати положення цієї Директиви до протиріч, що виникають між законами таких одиниць.

2. У цій статті ніщо не обмежує застосування правових норм місця розгляду справи у ситуації, де вони є обов'язковими, незалежно від права, що застосовується до договору за інших обставин.

Якщо це передбачає закон держави-члена, обов'язкові правові норми держави-члена, в якій існує ризик, чи держави-члена, що накладає зобов'язання щодо отримання страхування, можуть бути застосовані, якщо і до тієї міри, наскільки згідно права таких держав, такі правила повинні застосовуватись, незалежно від того, яке право застосовується до договору.

3. Керуючись положеннями попередніх пунктів, держави-члени застосовують до договорів страхування, про які йдеться у цій Директиві, свої загальні правила міжнародного приватного права відносно договірних зобов'язань.

1. Згідно умов, що встановлені у цій статті, страхові компанії можуть пропонувати та укладати договори обов'язкового страхування згідно з правилами цієї Директиви та першої Директиви.

2. Коли держава-член накладає зобов'язання на отримання страхування, договір не задовольняє такого зобов'язання, якщо він не відповідає спеціальним положенням, які стосуються такого страхування, що встановлені такою державою-членом.

3. Коли, у випадку обов'язкового страхування, право держави-члена, в якій існує ризик і право держави-члена, що накладає зобов'язання на отримання страхування, суперечать один одному, останнє має перевагу.

4. (a) Керуючись положеннями підпунктів (b) та (c) цього пункту, третій підпункт статті 7 (2) застосовується, якщо договір страхування надає страхування у декількох державах-членах, з яких принаймні одна накладає зобов'язання отримати страхування.

(b) Держава-член, яка з моменту повідомлення про цю Директиву, вимагає від будь-якої компанії, створеної у межах її території, отримання схвалення загальних та спеціальних умов його обов'язкового страхування, також може, на відступ від статті 9 та 18, вимагати схвалення таких умов у випадку будь-якої страхової компанії, що пропонує таке покриття, у межах її території згідно умов, передбачених у статті 12 (1).

(c) Держава-член може, на відступ від статті 7, встановлювати, що правом, що застосовується до договору обов'язкового страхування, є право держави, яка накладає зобов'язання про отримання страхування.

(d) Якщо держава-член встановлює вимогу про обов'язкове страхування, і страховик повинен повідомляти компетентні органи про будь-яке припинення страхування, таке припинення може бути здійснене проти третіх сторін, які зазнали шкоди, лише за обставинах, що викладені у законодавстві такої держави.

5. (a) Кожна держава-член доводить до відома Комісії ризики, стосовно яких страхування є обов'язковим згідно її законодавства, зазначаючи:

- спеціальні правові норми, що стосуються такого страхування,

- подробиці, які повинні бути вказані у сертифікаті, який повинен видати страховик застрахованій особі, якщо така держава вимагає доказу того, що зобов'язання про отримання страхування було виконано. Держава-член може вимагати, щоб ці подробиці включали заяву страховика про те, що договір відповідає спеціальним положенням, які стосуються такого страхування.

(b) Комісія оприлюднює подробиці, про які йдеться у підпункті (a), в Офіційному Бюлетені Європейського Співтовариства.

(c) Держава-член приймає як доказ того, що зобов'язання здійснити страхування було виконано, сертифікат, зміст якого відповідає другому абзацу підпункту (a).

1. Останній підпункт статті 9 і останній підпункт статті 11 (1) першої Директиви викласти у такій редакції:

"Однак, інформація, про яку йдеться у підпунктах (a) та (b), що стосується загальних і спеціальних умов та розмірів страхових внесків, не вимагається у випадку ризиків, про які йдеться в статті 5 (d)."

2. Статтю 8 (3) та статтю 10 (3) першої Директиви викласти у такій редакції:

"3. Це узгодження не перешкоджає державам-членам зберігати або запроваджувати закони, постанови та адміністративні положення, які стосуються, зокрема, необхідності технічної кваліфікації менеджерів та директорів та схвалення статуту компанії, загальних і спеціальних умов поліса, розмірів страхових внесків та будь-якого іншого документа, необхідного для здійснення звичайного нагляду.

Однак, відносно ризиків, про які йдеться в статті 5 (d), держави-члени не встановлюють положень, які вимагають схвалення або систематичного повідомлення загальних і спеціальних умов поліса, розмірів страхових внесків та інших друкованих документів, які компанія має намір використовувати у своїх стосунках з власниками страхових полісів. Вони можуть вимагати лише несистематичного повідомлення цих умов та інших документів з метою перевірки на відповідність законам, постановам та адміністративним положенням, що стосується цих ризиків, і ця вимога не може становити попередню умову для надання компанії можливості продовжувати своєю діяльність.

Відносно ризиків, про які йдеться в статті 5 (d), держави-члени не можуть зберігати або запроваджувати попереднє повідомлення або схвалення запропонованих підвищень ставок страхових внесків, окрім випадків, коли це здійснюється в рамках загальної системи контролю за цінами.

Це узгодження також не перешкоджає державам-членам встановлювати вимогу щодо компаній, що запитують або отримали ліцензію на клас 18 пункту A Додатка, про перевірку їх прямих або непрямих ресурсів штатів або обладнання, включаючи кваліфікацію їх медичних груп і якість обладнання, які є у розпорядженні компаній, для виконання своїх зобов'язань, що випливають з цього класу страхування."

Статтю 19 першої Директиви доповнено таким пунктом:

"3. Кожна держава-член вживає всіх заходів, необхідних для забезпечення того, що органи, відповідальні за нагляд над страховими компаніями, мають повноваження та засоби, необхідні для нагляду за діяльністю страхових компаній, створених на її території, включаючи діяльність, що здійснюється за межами такої території у відповідності до Директив Ради, що регулюють таку діяльність та для цілей забезпечення їх імплементації.

Такі повноваження і засоби повинні, зокрема, надавати право наглядовим органам:

- робити детальні запити про становище компанії та його діяльність в цілому, між іншим за допомогою:

- збирати інформацію або встановлювати вимоги про подання документів щодо страхової діяльності,

- проводити дослідження на місці у приміщеннях компанії,

- вживати будь-яких заходів відносно підприємства, які є відповідними та необхідними для забезпечення того, що така діяльність компанії і надалі відповідає законам, підзаконним та адміністративним положенням, яких компанія повинна дотримуватися у кожній державі-члені і, зокрема, схемі операцій, тією мірою, наскільки це залишається обов'язковим, і запобігати та усувати будь-які невідповідності, що перешкоджають інтересам власників страхових полісів,

- забезпечувати здійснення заходів, яких вимагають наглядові органи, у разі потреби шляхом примусу та, за необхідності, через судові канали.

Держави-члени можуть також передбачати отримання наглядовими органами будь-якої інформації відносно договорів, якими володіють посередники."

1. Стаття 21 першої Директиви таким чином вилучена.

2. Кожна держава-член, згідно умовам, що встановлені національним законодавством, уповноважує компанії, які створені на її території, передавати всі або частину своїх портфелів договорів, для яких така держава є державою, в якій існує ризик, до приймаючої установи, створеної у тій же самій державі-члені, якщо наглядові органи такої держави-члена, в якій розташований головній офіс приймаючої установи, підтверджують, що вона володіє достатнім рівнем платоспроможності після врахування такої передачі.

3. Кожна держава-член, згідно умовам, що встановлені національним законодавством, уповноважує компанії, які створені на її території, передавати всі або частину своїх портфелів договорів, укладених за обставин, про які йдеться у статті 12 (1), до приймаючої установи у державі-члені надання послуг, якщо наглядові органи такої держави-члена, в якій розташований головній офіс приймаючої установи, підтверджують, що вона володіє належним рівнем платоспроможності після врахування такої передачі.

4. Кожна держава-член, згідно умовам, що встановлені національним законодавством, уповноважує компанії, які створені на її території, передавати всі або частину своїх портфелів договорів, укладених за обставин, про які йдеться у статті 12 (1), до приймаючої установи, створеної у тій же самій державі-члені, якщо наглядові органи такої держави-члена, в якій розташований головній офіс приймаючої установи, підтверджують, що приймаюча установа володіє достатнім рівнем платоспроможності після врахування такої передачі і якщо вона виконує умови, викладені у статтях з 13 по 16 у державі-члені надання послуг.

5. У випадках, про які йдеться у пунктах 3 і 4, наглядові органи держави-члена, в якій створену компанію, що здійснює передачу, надають повноваження на здійснення передачі після отримання згоди наглядових органів держави-члена надання послуг.

6. Якщо держава-член згідно умовам, що встановлені національним законодавством, уповноважує компанії, створені на її території, передавати всі або частину своїх портфелів договорів до приймаючої установи, створеної в іншій державі-члені, яка не є державою-членом надання послуг, вона забезпечує виконання таких умов:

- наглядові органи держави-члена, в якій розташований головній офіс приймаючої установи підтверджують, що вона володіє достатнім рівнем платоспроможності після врахування такої передачі,

- держава-член, в якій розташований головній офіс, погоджується,

- приймаюча установа виконує умови, викладені у статтях 13-16, в державі-члені надання послуг, право такої держави-члена передбачає можливість такої передачі, і держава-член надає згоду на таку передачу.

7. Передача, повноваження на здійснення якої надано згідно цій статті, оприлюднюється згідно умовам, що встановлені національним законодавством, в державі-члені, в якій існує ризик. Така передача автоматично набуває чинності по відношенню до власників страхових полісів, застрахованих осіб і до будь-яких інших осіб, які мають права та зобов'язання, що випливають з переданих договорів.

Це положення не впливає на право держави-члена надати власникам страхових полісів право анулювати договір протягом встановленого строку після такої передачі.

1. Цей розділ застосовується у випадках, коли компанія через установу, розташовану у державі-члені, покриває ризик, який існує у значенні статті 2 (d), в іншій державі-члені; остання для цілей цього розділу є державою-членом надання послуг.

2. Цей розділ не застосовується до операцій, компаній та установ, до яких не застосовується перша Директива, та до ризиків, що повинні бути покриті установами згідно публічному праву, про яке йдеться у статті 4 тієї Директиви.

Цей розділ не застосовується до договорів страхування, що охоплюють ризики, які класифікуються під наступними номерами пункту A Додатка до першої Директиви:

- N 1:

стосовно нещасних випадків на виробництві,

- N 12:

стосовно моторних човнів та човнів, щодо яких відповідна держава-член встановлює такі ж заходи, що і для наземних моторних транспортних засобів, на час повідомлення про цю Директиву.

- N 13:

стосовно цивільної відповідальності за дотримання ядерної безпеки та відповідальності за фармацевтичну продукцію,

- N 9 і 13:

стосовно обов'язкового страхування будівельних робіт.

Ці винятки перевірятимуться Радою не пізніше 1 липня 1998 року.

3. До узгодження, про яке йдеться у статті 7 (2) (c) першої Директиви, Федеративна Республіка Німеччина може зберігати в силі заборону щодо одночасного здійснення на її території, згідно з заходами щодо надання послуг, страхування здоров'я з іншими класами.

1. Ця стаття застосовується до випадків, коли компанія, через здійснення підприємницької діяльності у державі-члені, надає страхове покриття ризику, крім відповідальності перевізника, віднесеного до виду 10 пункту A Додатка до Директиви 73/239/ЄЕС, який розташований на території іншої держави-члена.

2. Держава-член надання послуг має вимагати від компанії членства у та участі у фінансуванні її національного бюро страховиків та її національному гарантійному фонді.

Від компанії, однак, не повинно вимагатись здійснення будь-яких платежів чи вкладів у бюро та фонд держави-члена надання послуг.

4. Якщо страхова компанія не призначила представника, що займається розглядом вимог, держави-члени можуть схвалити кандидатуру представника, що займається розглядом вимог, призначеного у відповідності до Статті 4 Директиви 2000/26/ЄС (1), надаючи йому функції представника, що призначається у відповідності до цього пункту.

(1) Директива 2000/26/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 травня 2000 року щодо зближення законів держав-членів стосовно страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів та про внесення змін і доповнень до Директив Ради 73/239/ЄЕС та 88/357/ЄЕС (OJ L 181, 20.7.2000, р. 65).

Законодавство держав-членів передбачає, що компанія, створена у державі-члені, може покривати в межах тієї держави шляхом надання послуг, принаймні:

- великі ризики, що визначені у статті 5 (d) першої Директиви,

- ризики, інші, ніж ті, що визначені у статті 5 (d) першої Директиви, що відносяться до класів, для яких його установа у державі не має ліцензії.

Будь-яка компанія, яке має намір надавати послуги, спочатку повідомляє компетентні органи держави-члена здійснення підприємницької діяльності головного офісу і, у разі необхідності, державу-члена здійснення підприємницької діяльності, вказуючи державу-члена або держав-членів, на території яких воно має намір надавати послуги, і характер ризиків, які воно пропонує покривати.

Такі органи можуть вимагати надання інформації або доказу, про які йдеться у статті 9 чи 11 першої Директиви.

1. Керуючись положеннями статті 16, кожна держава-член, на території якої компанія має намір надавати послуги, може зробити доступ до такої діяльності залежним від отримання адміністративного дозволу; з цією метою, вона може вимагати від компанії:

(a) надання сертифіката, виданого компетентними органами держави-члена здійснення підприємницької діяльності головного офісу, який засвідчує, що компанія володіє для своєї діяльності в цілому мінімальним рівнем платоспроможності, розрахованої згідно з статтями 16 та 17 першої Директиви і що дозвіл згідно з статтею 7 (1) вищезгаданої Директиви надає право компанії діяти за межами держави-члена заснування;

(b) надання сертифіката, виданого компетентними органами держави-члена заснування, який вказує класи, стосовно яких компанія має ліцензію здійснювати діяльність, і засвідчує, що ці органи не заперечують проти надання послуг компанією;

(c) подання схеми операцій, що містить такі подробиці:

- характер ризиків, які компанія пропонує покривати у державі-члені надання послуг,

- загальні та особливі умови полісів страхування життя, які воно пропонує там використовувати,

- ставки страхових внесків, які компанія передбачає застосовувати для кожного класу діяльності,

- форми та інші друковані документи, які воно має намір використовувати у своїх стосунках з власниками страхових полісів, в тій мірі, наскільки такі документи також вимагаються від створених компаній.

2. Компетентні органи держави-члена надання послуг можуть вимагати, щоб такі подробиці, про які йдеться в пункті 1 (c) надавалися їм офіційною мовою тієї Держави.

3. Компетентним органам держави-члена надання послуг надається строк у шість місяців з моменту отримання документів, про які йдеться у пункті 1, для надання або відмови у видачі ліцензії, на основі відповідності чи невідповідності подробиць у схемі операцій, поданій компанією, законам, постановам та адміністративним положенням, що застосовуються у такій Державі.

4. Якщо компетентні органи держави-члена надання послуг не винесли рішення до кінця строку, про який йдеться в пункті 3, вважається, що у видачі ліцензії відмовлено.

5. Будь-яке рішення щодо відмови у наданні ліцензії або відмови у видачі сертифіката, про яке йдеться в пункті 1 (a) чи (b), повинне супроводжуватися чіткими підставами і передаватися відповідній компанії.

6. Кожна держава-член встановлює право для звернення до суду щодо відмови у наданні ліцензії або відмові у видачі сертифіката, про яке йдеться в пункті 1 (a) або (b).

1. Кожна держава-член, на території якої компанія має намір надати послуги, що покривають ризики, про які йдеться в статті 5 (d) першої Директиви вимагає від компанії:

(a) надання сертифіката, виданого компетентними органами держави-члена здійснення підприємницької діяльності головного офісу, який засвідчує, що компанія володіє для своєї діяльності в цілому мінімальним рівнем платоспроможності, розрахованої згідно з статтями 16 та 17 першої Директиви і що ліцензія згідно з статтею 7 (1) вищезгаданої Директиви надає право компанії діяти за межами держави-члена заснування;

(b) надання сертифіката, виданого компетентними органами держави-члена заснування, який вказує класи, по відношенню до яких компанія уповноважена здійснювати діяльність і засвідчує, що ці органи не заперечують проти надання послуг компанією;

(c) зазначення характеру ризиків, які компанія пропонує покривати у державі-члені надання послуг.

2. Кожна держава-член встановлює право на звернення до судів стосовно відмови у видачі сертифіката, про які йдеться в пункті 1 (a) чи 1 (b).

3. Компанія може розпочати діяльність з завіреної дати, з якої органи держави-члена надання послуг отримують документи, про які йдеться в пункті 1.

4. Ця стаття також застосовується, якщо держава-член, на території якої компанія має намір надавати послуги, що покривають ризики інші, ніж ризики, про які йдеться в статті 5 (d) першої Директиви, не ставить умовою отримання доступу до такої діяльності отримання адміністративного дозволу.

1. Якщо компанія, про яку йдеться в статті 14, має намір внести зміни до інформації, про яку йдеться в статті 15 (1) (c) або 16 (1) (c), воно подає на розгляд ці зміни компетентним органам держави-члена надання послуг. Ці зміни набувають чинності згідно з правилами статті 15 (3) та 14 (3), відповідним чином.

2. Якщо компанія, про яку йдеться в статті 14, має намір розширити свою діяльність до ризиків, інших, ніж ризики, про які йдеться в статті 5 (d) першої Директиви, вона дотримується процедури, викладеної у статтях 14 та 15.

3. Якщо компанія, про яку йдеться в статті 14, має намір розширити свою діяльність до ризиків, про які йдеться в статті 5 (d) першої Директиви або в статті 16 (4) цієї Директиви, вона дотримується процедури, викладеної у статтях 14 та 16.

1. Це узгодження не перешкоджає державам-членам зберігати або запроваджувати закони, постанови та адміністративні положення, які стосуються, зокрема, схвалення загальних і спеціальних умов поліса, форм та інших друкованих документів для використання у стосунках з власниками страхових полісів, розмірів страхових внесків та будь-якого іншого документа, необхідного для звичайного здійснення нагляду, за умови, що правила держави-члена заснування є недостатніми для досягнення необхідного рівня захисту і вимоги держави-члена надання послуг не виходять за межі того, що є необхідним в цьому відношенні.

2. Однак, відносно ризиків про які йдеться в статті 5 (d) першої Директиви, держави-члени не встановлюють положення, які вимагають схвалення або систематичного повідомлення загальних і спеціальних умов поліса, розмірів страхових внесків, форм та інших друкованих документів, які компанія має намір використовувати у своїх стосунках з власниками страхових полісів. Вони можуть потребувати лише несистематичного повідомлення таких умов та інших документів з метою перевірки на відповідність законам, постановам та адміністративним положенням, що стосуються цих ризиків, хоча ця вимога не може становити попередню умову для продовження компанією здійснення своєї діяльності.

3. Відносно ризиків, про які йдеться в статті 5 (d) першої Директиви, держави-члени не можуть зберігати або запроваджувати попереднє повідомлення або схвалення запропонованих підвищень ставок страхових внесків, за винятком випадків, коли це відбувається в рамках системи загального цінового контролю.

1. Будь-яка компанія, що надає послуги, подає компетентним органам держави-члена надання послуг всі документи, які від неї вимагаються для цілей імплементації цієї статті, в тій мірі, наскільки компанії, що створені в такій державі, також зобов'язані це робити.

2. Якщо компетентні органи держави-члена встановлюють, що компанія, що надає послуги у межах її території, не відповідає правовим нормам, що діють в такій державі, що застосовуються до нього, такі органи просять відповідну компанію покласти край неправильній ситуації.

3. Якщо дана компанія не виконує вимогу, про яку йдеться в пункті 2, компетентні органи держави-члена надання послуг повідомляють відповідним чином компетентні органи держави-члена заснування. Органи держави-члена заснування вживають всіх необхідних заходів для забезпечення того, що відповідна компанія поклала край такій неправильній ситуації. Характер таких заходів доводиться до відома органів держави-члена надання послуг.

Компетентні органи держави-члена надання послуг можуть також звертатися до компетентних органів щодо головного офісу страхової компанії, якщо послуги надаються представництвами або структурними підрозділами.

4. Якщо, незважаючи на заходи, вжиті державою-членом заснування, або через те, що такі заходи є недостатніми або відсутні у даній державі-члені, компанія продовжує порушувати правові норми, що діють у державі-члені надання послуг, остання держава-член може, після повідомлення наглядовим органам держави-члена заснування, вжити відповідних заходів, щоб запобігти подальшим порушенням, включаючи, в тій мірі, наскільки це є дуже необхідним, запобігання подальшому укладанню договорів страхування тією компанією шляхом надання послуг у межах її території. У відношенні ризиків, крім тих, про які йдеться в статті 5 (d) першої Директиви, такі заходи включають відкликання ліцензії, про яку йдеться в статті 15. Держави-члени забезпечують можливість здійснювати на їх території повідомлення, необхідні для таких заходів.

5. Ці положення не зачіпають права держав-членів карати за порушення, вчинені у межах їх території.

6. У разі, якщо компанія, яка вчинила порушення, має установу або володіє власністю в державі-члені надання послуг, наглядові органи останньої можуть згідно з національним законодавством застосовувати адміністративні покарання, що передбачені для такого порушення, шляхом застосування примусу щодо такої установи або власності.

7. Будь-які заходи, вжиті згідно пунктам 2-6, включаючи штрафи або обмеження щодо надання послуг, повинні бути належним чином обгрунтовані та повідомлені відповідній компанії. Кожен такий захід підлягає праву звертатися до судів у державі-члені, в якій органи прийняли його.

8. Якщо заходів було вжито згідно статті 20 першої Директиви, орган, який вжив таких заходів, повідомляє про них компетентні органи держави-члена надання послуг, і якщо заходів було вжито згідно умовам пунктів 1 та 3 вищезгаданої статті, вживають будь-яких заходів, необхідних для захисту інтересів застрахованих осіб.

У випадку відкликання ліцензії згідно статті 22 першої Директиви, компетентні органи держави-члена надання послуг повідомляють про таку дію і вживають відповідних заходів, щоб перешкодити відповідній установі продовжувати укладати договори страхування шляхом надання послуг у межах території тієї держави.

9. Кожні два роки Комісія подає до Ради звіт, в якому підбиваються підсумки щодо кількості та виду випадків, в яких, в кожній державі-члені, рішення щодо відмови у наданні ліцензії були доведені до відома згідно статті 12 або заходи, яких було вжито згідно пункту 4. Держави-члени співпрацюють з Комісією надаючи їй інформацію, необхідну для такого звіту.

У випадку, якщо страхова компанія була ліквідована, зобов'язання, що випливають з договорів, що підписані в ході надання послуг, виконуються у такий самий спосіб, як ті, що випливають з інших договорів страхування тієї компанії, без розрізнення національності, коли це стосується застрахованих осіб або бенефіціарів.

1. У випадках, коли страхування пропонується шляхом надання послуг, власника страхового поліса, перш ніж було взято будь-яке зобов'язання, повідомляють про державу-член, в якій створений головний офіс, представництво або структурний підрозділ, з якими потрібно укласти договір.

Будь-який документ, виданий власнику страхового поліса, повинен містити інформацію, про яку йдеться в попередньому підпункті.

Вимоги перших двох підпунктів не застосовується до ризиків, про які йдеться в статті 5 (d) першої Директиви.

2. Договір або інший документ, що надає покриття, разом з пропозицією про страхування, у випадках, коли воно є обов'язковим для особи, яка запропонувала, повинен вказувати адресу страхової установи, що надає таке страхування, і адресу головного офісу.

1. Кожна установа повинна повідомляти свій наглядовий орган відносно діяльності, здійсненої шляхом надання послуг, про кількість страхових премій, без відрахування перестрахування, що належать до приймання державою-членом, і за групами класів.

Групи класів визначається таким чином:

- нещасні випадки та хвороби (1 і 2),

- збитки від пожеж та інші збитки для майна (8 і 9),

- авіаційне, морське та транспортне страхування (3, 4, 5, 6, 7, 11 і 12),

- загальна відповідальність (13),

- кредит та поручительство (14 та 15),

- інші класи (16, 17 і 18).

Наглядові органи кожної держави-члена подають цю інформацію наглядовим органам кожної з держав-членів надання послуг.

2. У випадках, коли установа заробляє в державі-члені, стосовно операцій, про які йдеться в першому підпункті пункту 1, обсяг страхових премій без відрахування перестрахування, що перевищує 2 500 000 ЕКЮ, вона повинна вести андеррайтинговий рахунок, що містить пункти, перераховані у Додатку 2A або 2B, розподілені за групою класів для такої держави-члена.

Однак, якщо компанія з усіма своїми установами, заробляє в державі-члені, стосовно операцій, про які йдеться в першому підпункті пункту 1, обсяг страхових премій без відрахування перестрахування, що перевищує 2 500 000 ЕКЮ, наглядові органи держави-члена надання послуг можуть попросити наглядові органи держави-члена головного офісу вести андеррайтинговий рахунок у майбутньому для операцій, що здійснюються у його власній країні кожною з установ такої компанії.

Наглядові органи держави-члена заснування передають андеррайтинговий рахунок, про який йдеться в першому або другому підпункті цього пункту, до наглядових органів держави-члена надання послуг на вимогу останніх.

1. Якщо надання послуг підлягає ліцензії держави-члена надання послуг, кількість технічних резервів, що стосуються відповідних договорів, визначаються до подальшої гармонізації під наглядом такої держави-члена згідно з правилами, які вона встановила, або у випадку відсутності таких правил - згідно з практикою, що склалася у такій державі-члені.

2. У всіх інших випадках визначення кількості технічних резервів та їх покриття еквівалентними та узгоджувальними активами та локалізація таких активів знаходиться під наглядом держави-члена заснування згідно з її правилами або практикою.

3. Держава-член заснування забезпечує, щоб технічні резерви, які стосуються всіх договорів, які укладає компанія через відповідну установу, є достатніми і покриваються еквівалентними та узгоджувальними активами.

4. У випадку, про який йдеться в параграфі 1, держава-член заснування та держава-член надання послуг обмінюються будь-якою інформацією, що необхідна для виконання їх відповідних обов'язків згідно пунктам 1 та 3.

Незважаючи на цю Директиву, держави-члени мають право вимагати від компаній, які здійснюють діяльність шляхом надання послуг на їх територіях, приєднуватись та брати участь у будь-якій схемі, призначеній гарантувати сплату страхових вимог власникам страхових полісів та третім сторонам, що зазнали шкоди, на таких самих умовах, що і створені компанії.

Без шкоди для будь-якої наступної гармонізації, кожен договір страхування, укладений шляхом надання послуг, обкладається виключно непрямими податками та парафіскальними зборами на страхові внески у державі-члені, в якій існує ризик у значенні статті 2 (d) і також, стосовно Іспанії, додатковими зборами, що встановлені законодавством для сприяння "Consorcio de Compensacion de Seguros" Іспанії в здійсненні ним такої функції компенсації збитків, що виникають в результаті надзвичайних випадків у такій державі-члені.

Шляхом відступу від першого абзацу статті 2 (d) та для застосування цієї статті, рухоме майно, що міститься у будівлі, розташованій на території держави-члена, за винятком товарів, що перебувають у комерційному транзиті, вважається ризиком, що існує в такій державі-члені, навіть якщо той самий страховий поліс не охоплює будівлю та те, що в ній міститься.

Право, що застосовується до договору відповідно до статті 4, не зачіпає фіскальних механізмів, що застосовуються.

Кожна держава-член, підлягаючи подальшій гармонізації, застосовує до таких компаній, що надають послуги на своїй території, свої власні національні положення для заходів, що забезпечують стягнення непрямих податків та парафіскальних зборів, що підлягають сплаті згідно першому підпункту.

1. Ризики, що можуть бути покриті шляхом співстрахування Співтовариством у значенні Директиви 78/473/ЄЕС, є такими, що визначаються у статті 5 (d) першої Директиви.

2. Положення першої Директиви, які стосуються ризиків, визначених у статті 5 (d) першої Директиви, застосовуються до провідного страховика.

1. Греція, Ірландія, Іспанія та Португалія можуть застосовувати такі перехідні заходи:

(i) до 31 грудня 1992 року вони можуть застосовувати до всіх ризиків режим, інший ніж режим для ризиків, про які йдеться в статті 5 (d) першої Директиви,

(ii) з 1 січня 1993 року до 31 грудня 1994 року, режим для великих ризиків застосовується до ризиків, про які йдеться в підпунктах (i) та (ii) статті 5 (d) першої Директиви; для ризиків, про які йдеться в підпункті (iii) вищезгаданої статті 5 (d), ці держави-члени встановлюють граничні величини, які до них застосовуються;

(iii) Іспанія - з 1 січня 1995 року до 31 грудня 1996 року застосовуються граничні величини першої стадії, викладені у статті 5 (d) (iii) першої Директиви,

- з 1 січня 1997 року застосовуються граничні величини другої стадії,

- Португалія, Ірландія та Греція застосовують з 1 січня 1999 року граничні величини, викладені у статті 5 (d) (iii) першої Директиви.

Будь-які відступи, що дозволені з 1 січня 1995 року застосовуються лише до договорів, що охоплюють ризики, що підпадають під класи 8, 9, 13 та 16, та розташовані виключно в одній з чотирьох держав-членів, які користуються перевагами заходів перехідного характеру.

2. До 31 грудня 1994 року стаття 26 (1) цієї Директиви не застосовується до ризиків, що існують в чотирьох державах-членах, що перераховані у цій статті. На перехідний період з 1 січня 1995 року ризики, визначені згідно статті 5 (d) (iii) першої Директиви, які існують в цих державах-членах та можуть покриватися співстрахуванням Співтовариства у значенні Директиви 78/473/ЄЕС є такими, які перевищують граничні величини, про які йдеться в пункті 1 (iii) цієї статті.

Комісія і компетентні органи держав-членів тісно співпрацюють з метою полегшення нагляду за безпосереднім страхуванням у Співтоваристві.

Кожна держава-член повідомляє Комісію про будь-які основні труднощі, які спричиняються застосуванням цієї Директиви, серед іншого про будь-які труднощі, що виникають, якщо держава-член дізнається про незвичайну передачу страхової діяльності на шкоду компаніям, створеним на її території і на вигоду структурних підрозділів та представництв, розташованих за її межами.

Комісія і компетентні органи відповідних держав-членів вивчають такі труднощі як можна скоріше для того, щоб знайти відповідне рішення.

У разі необхідності Комісія подає відповідні пропозиції до Ради.

Комісія подає до Ради регулярні звіти, перший 1 липня 1993 року, щодо розвитку ринку страхових послуг, здійсненого згідно з умовами свободи надання послуг.

У випадках, коли в цій Директиві робляться посилання на ЕКЮ, обмінна вартість у національних валютах, що використовується з 1 грудня кожного року є вартістю, яка застосовується в останній день попереднього жовтня, на який обмінна вартість для ЕКЮ наявна у всіх валютах Співтовариства.

Стаття 2 цієї Директиви 76/580/ЄЕС8 застосовується лише до статей 3, 16 та 17 першої Директиви.

8 OJ N L 189, 13. 9. 1976, р. 13.

Кожні п'ять років Рада, що діє за пропозицією Комісії, переглядає і у разі необхідності вносить зміни до будь-яких сум, виражених в ЕКЮ у цій Директиві, беручи до уваги зміни в економічній та фінансовій ситуації Співтовариства.

Держави-члени вносять зміни до їх національних положень на забезпечення відповідності цій Директиві протягом 18 місяців з дати її повідомлення9 і негайно повідомляють про це Комісію.

Положення з внесеними змінами згідно з цією статтею застосовуються протягом 24 місяців з дати повідомлення про цю Директиву.

9 Про цю Директиву було повідомлено державам-членам 30 червня 1988 року.

Після повідомлення про цю Директиву, держави-члени забезпечують доведення до відома Комісії текст основних законів, постанов та адміністративних положень, які вони прийняли у сфері, що охоплюється цією Директивою.

Додатки становлять невід'ємну частину цієї Директиви.

Ця Директива адресована державам-членам.

Вчинено в Люксембурзі, 22 червня 1988 року.

Валюта, в якій сплачуються зобов'язання страховика визначається згідно з такими правилами:

1. Якщо покриття, передбачене договором, виражене в певній валюті, зобов'язання страховика вважаються такими, що підлягають сплаті в такій валюті.

2. Якщо покриття, передбачене договором, не виражене в певній валюті, зобов'язання страховика вважаються такими, що підлягають сплаті у валюті країни, в якій існує ризик. Однак, страховик може обирати валюту, в якій виражається премія у разі, якщо є обгрунтовані підстави для здійснення такого вибору.

Це може мати місце, якщо з моменту укладання договору виникає ймовірність, що вимогу буде оплачено у валюті премії, а не у валюті країни, в якій існує ризик.

3. Держави-члени можуть дозволяти страховику вважати, що валюта, в якій він повинен надати покриття, буде або тією, яку він використовуватиме згідно з набутим досвідом або у разі відсутності такого досвіду, у валюті країни, в якій він створений:

- для договорів, що охоплюють ризики, віднесені до класів 4, 5, 6, 7, 11, 12 та 13 (лише відповідальність виробників) і

- для договорів, що охоплюють ризики, віднесені до інших класів, де згідно з характером таких ризиків, покриття повинно надаватися у валюті, іншій, ніж валюта, яка випливала б із застосування вищезгаданих процедур.

4. Якщо вимогу заявлено страховику, і вона підлягає сплаті в певній валюті, іншій, ніж валюта, яка випливає із застосування вищезгаданих процедур, зобов'язання страховика вважаються такими, що підлягають сплаті в тій валюті, і зокрема у валюті, в якій страховик сплачуватиме компенсацію, що була визначена рішенням суду або угодою між страховиком і застрахованою особою.

5. Якщо вимога оцінюється у валюті, про яку страховику відомо заздалегідь, але яка відрізняється від валюти, що виникає в результаті застосування вищезгаданих процедур, страховики можуть вважати свої зобов'язання такими, що підлягають сплаті в такій валюті.

6. Держави-члени можуть дозволяти компаніям не покривати свої технічні резерви узгоджувальними активами, якщо застосування вищезгаданих процедур призведе до зобов'язання компанії - і головного офісу, і структурного підрозділу, - з метою дотримання узгоджувальних принципів, тримати активи в валюті у сумі не більше 7% від активів, що існують в інших валютах.

Однак:

(a) у випадку узгодження активів технічних резервів у грецьких драхмах, ірландських фунтах та португальських ескудо, ця сума не перевищує:

- 1 мільйона ЕКЮ протягом перехідного періоду, що закінчується 31 грудня 1992 року,

- 2 мільйонів ЕКЮ з 1 січня 1993 року до 31 грудня 1998 року;

(b) у випадку узгодження активів технічних резервів у бельгійських франках, люксембурзьких франках та іспанських песетах, ця сума не перевищує 2 мільйонів ЕКЮ протягом перехідного періоду, що закінчується 31 грудня 1996 року.

З кінця перехідного періоду, визначеного згідно підпунктам (a) та (b), загальний режим застосовується для цих валют, якщо Рада не вирішить інакше.

7. Держави-члени можуть обрати не вимагати від компаній - і головних офісів, і структурних підрозділів - застосовувати узгоджувальні принципи, якщо зобов'язання підлягають сплаті у валюті, іншій, ніж валюта однієї з держав-членів Співтовариства, якщо інвестиції у такій валюті регулюються, якщо валюта підлягає обмеженням щодо здійснення переказів, або якщо із подібних причин це не є прийнятним для покриття технічних резервів.

8. Держави-члени можуть дозволяти компаніям - і головним офісам, і структурним підрозділам - не тримати узгоджувальні активи для покриття суми, яка не перевищує 20% від їх зобов'язань у певній валюті.

Однак, загальна сума активів у всіх валютах загалом повинна, принаймні, дорівнювати загальним зобов'язанням у всіх валютах загалом.

9. Кожна держава-член може передбачати, що у всіх випадках, коли згідно попереднім процедурам зобов'язання має покриватися активами, вираженими у валюті держави-члена, ця вимога також вважається задоволеною, якщо до 50% активів виражені в ЕКЮ.

1. Загальна валова сума зароблених страхових внесків.

2. Загальна вартість вимог.

3. Комісійні витрати.

4. Валовий андеррайтинговий результат.

1. Валовий розмір страхових внесків за останній андеррайтинговий рік.

2. Валовий розмір вимог за останній андеррайтинговий рік (включаючи резервний фонд на кінець андеррайтингового року).

3. Комісійні витрати.

4. Валовий андеррайтинговий результат EWG: L333UMBE02.97FF:3 UEN; SETUP;01; Hoehe:254 mm; 13 Zeilen; 451 Zeichen; Bediener:WILU Pr.:C: Kunder: