Справа «Пономаренко проти України» (Заява № 51456/17)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Пономаренко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 51456/17), яку 20 липня 2017 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - п. Дмитро Сергійович Пономаренко (далі - перший заявник), 1991 року народження, який помер у 2017 році, та пані Раїса Олександрівна Пономаренко (далі - друга заявниця), 1973 року народження, яка проживає у м. Києві. Обом була надана правова допомога і їх представляв п. В.І. Мельничук - юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом,

після обговорення за зачиненими дверима 11 травня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується ненадання належного лікування та медичної допомоги першому заявнику упродовж тримання його під вартою під час досудового розслідування, що призвело до його смерті, а також ненаведення належного обґрунтування в рішеннях судів про продовження строку тримання його під вартою. Крім того, справа стосується тверджень другої заявниці, що держава мала нести відповідальність за смерть її сина, першого заявника, і за її серйозні страждання, спричинені нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням з її сином під час перебування під вартою.

2. 07 квітня 2016 року першого заявника затримали за підозрою у зґвалтуванні малолітньої особи та грабежі. 08 квітня 2016 року Подільський районний суд міста Києва обрав йому запобіжний захід у виді тримання під вартою, зазначивши у загальних формулюваннях як підстави для такого рішення тяжкість пред’явлених йому обвинувачень, наявність у нього попередньої судимості за аналогічний злочин, можливість його переховування від досудового розслідування чи впливу на потерпілу, а також можливість вчинення ним нових злочинів. Строк тримання першого заявника під вартою декілька разів продовжувався з підстав, подібних до зазначених у початковій ухвалі суду про тримання під вартою.

3. 09 березня, 05 травня та 17 липня 2017 року суд першої інстанції, який розглядав обвинувальний акт щодо першого заявника, відмовляв у задоволенні як необґрунтованих клопотань захисника про звільнення першого заявника з-під варти у зв’язку з поганим станом здоров’я, який становив загрозу для життя.

4. З 10 травня 2016 року перший заявник тримався у Київському слідчому ізоляторі (далі - СІЗО). Після прибуття його оглянув лікар і поставив на облік як ВІЛ-інфіковану особу з 2008 року. 25 жовтня 2016 року після погіршення стану здоров’я першому заявнику діагностували туберкульоз внутрішньогрудних лімфатичних вузлів і криптококовий менінгіт. Наступного дня його госпіталізували до медичної частини СІЗО, де йому почали надавати протитуберкульозне лікування. Стан його здоров’я погіршився настільки, що він не міг брати участь у судових засіданнях, призначених на 01 та 11 листопада 2016 року. 22 листопада 2016 року після аналізу крові у нього було виявлено ВІЛ-інфекцію, 4 клінічна стадія.

5. Протитуберкульозне лікування мало певний позитивний вплив на стан здоров’я першого заявника, хоча й короткочасний, оскільки він не дотримувався запропонованого лікування. Уряд надав копії декількох довідок, виданих лікарями СІЗО у період з 20 січня по 23 лютого 2017 року, які підтверджували відмову першого заявника від лікування. Пізніше, у лютому 2017 року, після того, як стан його здоров’я знову погіршився, перший заявник дав згоду на лікування, і воно було відновлено.

6. 06 березня 2017 року першому заявнику призначили антиретровірусну терапію. Під час лікування стан його здоров’я був нестабільний, що спричинило розвиток таких побічних ефектів, як висока температура, головний біль, біль у шлунку, інтоксикаційний синдром та імуносупресія. Поєднання цих проблем призвело до переривання протитуберкульозного лікування. У періоди з 27 березня по 03 квітня, з 06 по 12 червня та з 16 по 23 червня 2017 року перший заявник перебував на стаціонарному лікуванні в Київській міській клінічній лікарні № 5 (далі - заклад системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України). Переведення до закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України стало наслідком різкого погіршення стану його здоров’я під час перебування у СІЗО. Зокрема, 16 червня 2017 року було зазначено, що йому було важко ковтати та говорити. Щоразу під час госпіталізації до закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України стан його здоров’я оцінювався як середньої важкості.

7. У період з листопада 2016 року по липень 2017 року заявники подавали до пенітенціарних органів численні клопотання про надання першому заявнику медичної допомоги, оскільки стан його здоров’я значно погіршився. У квітні, червні та липні 2017 року адміністрація СІЗО, інформуючи суд першої інстанції про стан здоров’я першого заявника, пояснювала, що воно погіршувалося та це могло призвести до його смерті, і він потребував стаціонарного лікування в спеціалізованому медичному закладі та сестринського догляду, оскільки не міг контролювати свої випорожнення. Вони також просили суд першої інстанції розглянути питання про зміну запобіжного заходу першому заявнику на запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі. 26 липня 2017 року СІЗО підготувало медичну довідку щодо стану здоров’я першого заявника, в якій вказувалося, що тяжкий стан його здоров’я міг пояснюватися резистентністю до медичних препаратів, спричиненою тривалою ВІЛ-інфекцією, а також непроходженням ним регулярних медичних оглядів та антиретровірусної терапії до затримання.

8. У матеріалах справи міститься фотографія першого заявника, як стверджується, зроблена в приміщенні Подільського районного суду міста Києва 17 липня 2017 року під час розгляду клопотання про продовження строку тримання його під вартою. На фотографії зображений перший заявник у безпорадному стані в інвалідному візку.

9. Згідно з твердженнями другої заявниці вона відвідала свого сина у СІЗО 18 липня 2017 року та побачила, що він не міг рухатися, говорити чи їсти.

10. 21 липня 2017 року Суд застосував правило 39 Регламенту Суду, вказавши Уряду, що перший заявник мав мати доступ до і йому мала бути надана належна спеціалізована допомога, у тому числі переведення до спеціалізованого медичного закладу.

11. 31 липня 2017 року першого заявника знову перевели до закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, а 02 серпня - до реанімаційного відділення. 07 серпня він помер від криптогенного сепсису.

12. Після смерті першого заявника 10 серпня 2017 року було порушено кримінальну справу за фактом неналежного виконання професійних обов’язків медичними працівниками. На момент обміну зауваженнями сторін (вересень 2019 року) розслідування усе ще тривало.

13. 27 червня 2017 року у відповідь на скарги другої заявниці, що її син, перебуваючи у закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, був прикутий кайданками до ліжка, а його руки були зв’язані простирадлом, начальник СІЗО повідомив їй, що відповідно до національного законодавства до всіх ув’язнених, які перебували на лікуванні у закладах системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, застосувалися кайданки.

14. 30 червня 2017 року друга заявниця звернулася до начальника СІЗО з проханням дозволити їй побачення із сином у медичній частині СІЗО. Вона хотіла піклуватися про свого сина, поганий стан здоров’я та безпорадний стан якого вимагали особливого догляду. 06 липня 2017 року її повідомили, що національне законодавство не передбачало можливості побачень із ув’язненими за межами спеціально обладнаної зони або можливості для осіб з-за меж пенітенціарної системи доглядати за ними.

15. Суд бере до уваги смерть першого заявника та бажання його матері продовжити провадження замість нього. Уряд не заперечував. З огляду на обставини цієї справи Суд погоджується, що мати першого заявника (друга заявниця) має законний інтерес у розгляді заяви замість першого заявника (див. рішення у справі "Ергезен проти Туреччини" (Ergezen v. Turkey), заява № 73359/10, пункти 27-30, від 08 квітня 2014 року).

16. Як перший заявник, поки був живий, так і друга заявниця, підтримавши заяву свого сина та долучившись до справи від свого імені після його смерті, скаржилися за статтями 2 і 3 Конвенції на те, що держава не надала першому заявнику належного догляду і допомоги під час тримання його під вартою з огляду на його серйозну фізичну недієздатність і, таким чином, не захистила його здоров’я, фізичне благополуччя та життя. Друга заявниця також скаржилася за статтею 3 Конвенції на застосування кайданків до її сина в лікарні та стверджувала, що вона зазнала серйозних душевних страждань у зв’язку з нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням з її сином під час його перебування під вартою.

17. Суд розглянув заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту першим заявником у зв’язку зі скаргами на ненадання лікування та належного догляду й допомоги під час тримання під вартою з огляду на його серйозну фізичну недієздатність, а також другою заявницею у зв’язку із серйозними душевними стражданнями, яких вона зазнала, ставши свідком жорстокого поводження, якому було піддано її сина впродовж тримання його під вартою під час досудового розслідування, і вирішує, що їх слід відхилити з причин, подібних до розглянутих у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 68 та 70, від 28 березня 2006 року, а також "Салахов та Іслямова проти України" (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), заява № 28005/08, пункти 95-100 та 103-104, від 14 березня 2013 року.

18. Суд також зазначає, що решта скарги не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

А. Стаття 2 Конвенції

19. Уряд стверджував, що скарги заявників були необґрунтованими. Він вказав, що перший заявник відмовлявся від запропонованого йому протитуберкульозного лікування у січні та лютому 2017 року.

20. Відповідні принципи за статтею 2 Конвенції щодо зобов’язань держави у сфері охорони здоров’я наведені в рішенні у справі "Махарадзе та Сіхарулідзе проти Грузії" (Makharadze and Sikharulidze v. Georgia), заява № 35254/07, пункти 71-73, від 22 листопада 2011 року, та згаданому рішенні у справі "Салахов та Іслямова проти України" (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), пункти 126-133).

21. Після прибуття до СІЗО у травні 2016 року першого заявника вважали ВІЛ-інфікованим. Однак не було проведено жодного тестування до листопада того ж року, коли його ВІЛ-інфекція перейшла у 4 стадію, що спричинило серйозні наслідки для його здоров’я. Уряд не вказав жодних причин для затримки у проведенні його тестування або призначення відповідного лікування, яке було розпочато майже через чотири місяці після тестування. Стосовно туберкульозу, то, як вбачається, він заразився цією хворобою під час тримання під вартою, оскільки під час прибуття до СІЗО у нього не було виявлено аномалії у грудній клітці.

22. Стосовно твердження Уряду, що перший заявник відмовлявся від протитуберкульозного лікування, запропонованого йому у січні та лютому 2017 року (див. пункт 5), Уряд не довів, що короткострокова відмова могла серйозно знизити ефективність лікування.

23. Хоча під час перебування у СІЗО він отримував лікування обох захворювань, стан його здоров’я вже погіршувався. Він періодично перебував на стаціонарному лікуванні. Як лікарі із закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, так і адміністрація СІЗО пропонували національному суду змінити запобіжний захід першого заявника з огляду на тяжкість стану його здоров’я, але безуспішно (див. пункт 7).

24. Вбачалося, що поки перший заявник перебував під вартою, він не міг отримувати краще лікування з огляду на серйозне погіршення його стану, що зрештою призвело до його смерті. За відсутності обґрунтованого пояснення Уряду щодо необхідності тримання першого заявника під вартою та з огляду на наведені міркування стосовно недоліків у його лікуванні, що призвели до тривалого погіршення стану його здоров’я та, зрештою, до його смерті, Суд вважає, що органи державної влади належним чином не виконали свій позитивний обов’язок щодо захисту здоров’я та життя першого заявника.

25. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено матеріальний аспект статті 2 Конвенції.

В. Стаття 3 Конвенції

1. Ненадання першому заявнику належного догляду та допомоги під час тримання під вартою з огляду на його серйозну фізичну недієздатність

26. З матеріалів справи вбачається, що з квітня 2017 року стан здоров’я першого заявника означав, що він мав проблеми зі здатністю рухатися, говорити, їсти та контролювати свої випорожнення; він потребував сестринського догляду (див. пункт 7). Уряд не довів, що під час тримання під вартою першому заявнику надавався сестринський догляд або будь-яка організована допомога. Навпаки, клопотання другої заявниці до начальника СІЗО з проханням дозволити їй побачення з її сином у медичній частині СІЗО є вагомим доказом на підтримку скарги першого заявника (див. пункт 14).

27. Беручи до уваги встановлені принципи щодо обсягу конкретних зобов’язань, покладених на державу обов’язком піклуватися про хворих ув’язнених (див. рішення у справі "Хелхал проти Франції" (Helhal v. France), заява № 10401/12, пункт 47-52, від 19 лютого 2015 року), Суд вважає, що зазначена ситуація спричинила першому заявнику непотрібні душевні та фізичні страждання, яких можна було уникнути, принизила його людську гідність і становила нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження усупереч статті 3 Конвенції.

2. Застосування кайданків до першого заявника та приковування до ліжка під час його лікування в лікарні

28. Уряд не прокоментував суть цієї скарги. У матеріалах справи містяться копія заяви другої заявниці до Київської місцевої прокуратури зі скаргою, що під час перебування у закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України перший заявник був прикутий кайданками до ліжка, а його руки були зв’язані простирадлом, а також відповідь начальника СІЗО, в якій другу заявницю повідомили, що відповідно до національного законодавства до всіх затриманих осіб, які проходили лікування в закладах системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, застосовувалися кайданки (див. пункт 13).

29. За відсутності пояснень Уряду, які спростовують твердження другої заявниці, Суд вважає правдоподібними твердження заявників, що першого заявника справді приковували кайданками до ліжка під час перебування у закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, а його руки були зв’язані простирадлом. Він також вважає, що фізичний стан першого заявника під час стверджуваних подій не вимагав спеціальних заходів безпеки, які виправдовували б застосування кайданків у лікарні. Беручи до уваги висновки Суду щодо подібного питання в згаданому рішенні у справі "Салахов та Іслямова проти України" (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), пункти 150-157), Суд вважає, що таке поводження суперечило статті 3 Конвенції.

3. Страждання другої заявниці як наслідок ненадання оперативної та належної медичної допомоги її синові та його подальшої смерті

30. Суд зауважує, що у цій справі друга заявниця могла лише пасивно спостерігати за стражданнями свого сина в стані повної безпомічності. Її спроби врятувати йому життя чи принаймні полегшити його страждання, як вбачається, не розглядалися з необхідною ретельністю ні судом, який розглядав кримінальну справу першого заявника, ні адміністрацією СІЗО, коли та залишила без задоволення її клопотання про зняття кайданків з першого заявника або надання їй дозволу на побачення із сином у медичній частині СІЗО (див. пункт 14). Обставини цієї справи подібні до розглянутих в згаданому рішенні у справі "Салахов та Іслямова проти України" (Salakhov and Islyamova v. Ukraine), пункти 203-206).

31. З огляду на зазначене Суд вважає, що друга заявниці була потерпілою від нелюдського поводження усупереч статті 3 Конвенції.

32. Перший заявник також висунув скаргу за пунктом 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з його тривалим і необґрунтованим триманням під вартою під час досудового розслідування, яке тривало з дня його затримання 07 квітня 2016 року до його смерті 07 серпня 2017 року. Ця скарга, яка охоплюється усталеною практикою Суду,не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. Розглянувши всі наявні в нього матеріали, Суд доходить висновку, що вона свідчить про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у контексті його висновків в рішенні у справі "Ігнатов проти України" (Ignatоv v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 41 і 42, від 15 грудня 2016 року).

33. Друга заявниця також подала інші скарги на порушення статей 2 і 34 Конвенції, зокрема, що розслідування смерті її сина було неефективним, а Уряд не виконав тимчасовий захід, вказаний Судом відповідно до правила 39 Регламенту Суду. Суд розглянув цю частину заяви та вважає, що у контексті всіх наявних у нього матеріалів і з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції ці скарги не відповідають критеріям прийнятності, передбаченим статтями 34 та 35 Конвенції, або не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

34. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.

35. Друга заявниця вимагала 20 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 70 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Її вимоги охоплювали шкоду, зазнану як першим заявником, так і нею самою.

36. Уряд заперечив проти цих вимог.

37. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. Проте він присуджує другій заявниці 15 600 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

1. Оголошує прийнятними скарги першого заявника наненадання належного лікування та допомоги упродовж тримання його під вартою під час досудового розслідування, застосування до нього кайданків у лікарні та ненаведення належного обґрунтування в рішеннях судів про продовження строку тримання його під вартою, а також скарги другої заявниці щодо відповідальності держави за смерть її сина та за її серйозні страждання, спричинені нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням з її сином під час його перебування під вартою, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено статтю 2 Конвенції у зв’язку з нездатністю органів державної влади захистити життя першого заявника;

3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з нездатністю органів державної влади надати першому заявнику належний догляд і допомогу під час тримання під вартою з огляду на його серйозну фізичну недієздатність.

4. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із застосуванням кайданків до першого заявника в лікарні.

5. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з душевними стражданнями другої заявниці.

6. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з не наведенням підстав для та обґрунтованістю тримання першого заявника під вартою.

7. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити другій заявниці 15600 (п’ятнадцять тисяч шістсот) євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

8. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 01 червня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.