Справа «Лаптєв проти України» (Заява № 30666/13)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лаптєв проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,

Марія Елосегі (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 30666/13), яку 29 квітня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Вадим Іванович Лаптєв, 1967 року народження, що проживає у м. Києві (далі - заявник), якого представляв п. Р.А. Щедрін - юрист, що практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 23 березня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваного порушення митних правил під час митного декларування імпортованих підприємством заявника товарів і накладеного на заявника, як на директора підприємства, у зв’язку з цим стягнення, а саме: конфіскації товару та штрафу в розмірі вартості імпортованого товару. Справа порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Заявник був одноосібним власником і директором приватного підприємства "Фінанси-Бізнес-Інвестиції" (далі - підприємство "ФБІ"), розташованого у м. Києві.

3. 12 листопада 2012 року Київська регіональна митниця провела митний огляд експрес-відправлення документального характеру, надісланого підприємством "All Star Link Logistics Ltd" у Тайвані пану Сл. з підприємства "Slaig Medical Ltd" у м. Києві. Документи включали оригінальний комерційний інвойс (№ АТ 121017) від 17 жовтня 2012 року, виставлений компанією "Zh." з Китаю підприємству "ФБІ". Йшлося про медичне обладнання (коляски інвалідні та частини до них) на суму 42 708,70 доларів США (далі - доларів). Копію інвойсу Суду надано не було.

4. 30 листопада 2012 року товариство з обмеженою відповідальністю "Інтер Консалтинг" (далі - підприємство "IК"), в особі пана В., провело митне оформлення товарів (коляски інвалідні та частини до них), імпортованих підприємством "ФБІ". Вартість товару була задекларована як 69 290,40 євро. Документи, надані митним органам разом з митною декларацією, включали контракт від 03 вересня 2012 року між підприємством "ФБІ" та підприємством "Slige s.r.o" (далі - підприємство "S."), зареєстрованим у Чеській Республіці, щодо відповідного обладнання та проформу-інвойс № AT 121017 від 17 жовтня 2012 року, виставлений підприємством "S." підприємству "ФБІ" на суму 69 290,40 євро. Останній документ було надано Суду.

5. 05 грудня 2012 року митний орган склав протокол про адміністративне правопорушення, в якому притягнув заявника до відповідальності за частиною першою статті 483 Митного кодексу України (далі - МК України) за приховування від митного контролю товарів, імпортованих підприємством "ФБІ", шляхом надання неправдивих відомостей щодо їхньої митної вартості. Згідно з протоколом порівняльний аналіз документів, виявлених у міжнародному вантажі 12 листопада 2012 року (див. пункт 3), і документів, наданих під час митного оформлення імпортованих підприємством "ФБІ" товарів, показав, що вони стосувалися однієї партії товару, яку підприємство "ФБІ" купило у підприємства "Zh." за 42 708 доларів.

Також зазначалося, що оскільки адреса доставки відправлення, оглянутого 12 листопада 2012 року, збігалася з фактичною та зареєстрованою адресою підприємства "ФБІ", а заявник був директором підприємства "ФБІ" з правом першого підпису, митні органи вважали, що було достатньо доказів для висновку про вчинення ним інкримінованого злочину.

У протоколі також вказувалося, що згідно з відповідним законодавством підприємство "ФБІ" було звільнено від сплати податку на додану вартість (далі - ПДВ) за імпортоване медичне обладнання й до його операцій застосовувалася нульова ставка імпортного мита.

6. Заявник оскаржив протокол про адміністративне правопорушення до суду, стверджуючи, inter alia, що він не вчиняв жодного правопорушення. Зокрема, ні він, ні його підприємство не мали договірних правовідносин з підприємством "Zh.", і він не знав, чому, ким і за яких обставин оригінальний інвойс, на який посилалися митні органи, був надісланий Сл. (див. пункт 3).

Прямо посилаючись на умови контракту від 03 вересня 2012 року (див. пункт 4), заявник стверджував, що підприємство "ФБІ" купило медичне обладнання у підприємства "S." за договірною ціною, яка була вказана в проформі-інвойсі, виставленому підприємством "S.". Також було домовлено, що відправлення товарів, куплених у Китаї підприємством "S." для підприємства "ФБІ", здійснюватиметься на прохання підприємства "S." підприємством "Zh." безпосередньо підприємству "ФБІ". І контракт, і проформа-інвойс, виставлений підприємством "S.", були належним чином подані під час митного оформлення. Згідно з твердженнями заявника різниця у сумі, зазначеній в інвойсі, виставленому підприємством "Zh.", і сумі, виставленій підприємством "S.", пояснювалася тим, що остаточна ціна товару, зазначена в проформі-інвойсі, виставленому підприємством "S.", враховувала витрати підприємства "S." на доставку згідно з контрактом від 03 вересня 2012 року.

Заявник також стверджував, що митні органи не визначили, якою була "правдива" вартість товарів, і чому вони вважали її такою. Крім того, він стверджував, що незалежно від митної вартості імпортованого медичного обладнання його підприємство не було зобов’язане сплачувати платежі до державного бюджету; таким чином державі не могло бути завдано шкоди.

Насамкінець заявник стверджував, що він не був "декларантом" у розумінні МК України, оскільки не був ані особою, яка заповнила та подала документи для митного оформлення, ані посадовою особою підприємства "ФБІ", відповідальною за митне оформлення. Таким чином, він не міг нести відповідальності за стверджуване порушення митних правил.

7. 11 лютого 2013 року Солом’янський районний суд міста Києва (далі - районний суд) закрив провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника у зв’язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення. Посилаючись на відповідні положення МК України та постанову Пленуму Верховного Суду України № 8 (див. пункти 11 і 13), він зазначив, що вина у формі прямого умислу приховати товари була sine qua non умовою для притягнення особи до відповідальності за частиною першою статті 483. Проте в протоколі про адміністративне правопорушення не вказувалося конкретних дій, вчинених заявником з прямим умислом приховати імпортовані товари від митного контролю.

Районний суд зазначив у зв’язку з цим, що відправлення, оглянуте 12 листопада 2012 року, не було адресовано заявнику і декілька підприємств були зареєстровані за тією ж адресою. Суд також зауважив, що митне оформлення проводив не заявник, а підприємство "IК", а M. був посадовою особою підприємства "ФБІ", уповноваженою на роботу з митницею, який і надав підприємству "IК" необхідні документи.

Районний суд відхилив припущення митних органів про можливе ухилення заявника від сплати податків, вочевидь, висловлене під час засідання. Суд встановив, що на підставі митної перевірки митним органом не було встановлено фактів завищення чи заниження податкових зобов’язань підприємства "ФБІ", і вказав, що підприємство заявника було звільнено від сплати податків та платежів до державного бюджету. Суд також відхилив аргумент органів державної влади, що заявник подав підроблений інвойс для митного оформлення. У зв’язку з цим суд встановив відсутність доказів, що стосовно заявника коли-небудь порушувалася кримінальна справа за стверджувану підробку.

Крім того, посилаючись на умови контракту від 03 вересня 2012 року, районний суд встановив, що заявник придбав відповідні товари у підприємства "S." за договірною ціною і митна вартість, зазначена в митній декларації, ґрунтувалася на цьому контракті, що було правильним методом розрахунку митної вартості згідно з МК України.

8. Представник регіональної митниці подав апеляційну скаргу, посилаючись на доводи, викладені в протоколі про адміністративне правопорушення, та на наявність двох інвойсів на однакові товари, але з різною вартістю. Заявник подав свої заперечення на апеляційну скаргу. Додатково до своїх попередніх аргументів він стверджував, що за правопорушення вже не можна було притягнути до відповідальності, оскільки минув тримісячний строк, встановлений МК України у редакції, чинній на той момент, від дати вчинення стверджуваного правопорушення.

9. Остаточною постановою від 03 квітня 2013 року Апеляційний суд міста Києва (далі - апеляційний суд) скасував постанову суду першої інстанції та постановив, що заявник, як власник і директор підприємства "ФБІ", ніс відповідальність за надання неправдивих відомостей митним органам щодо товарів, імпортованих його підприємством. При цьому він, головним чином, повторив факти та аргументи, наведені в протоколі про адміністративне правопорушення. Посилаючись на статті 467 та 488 МК України у редакції, чинній на момент розгляду справи, апеляційний суд зазначив, що оскільки протокол про адміністративне правопорушення стосовно заявника було складено 05 грудня 2012 року, шестимісячний строк для притягнення до відповідальності ще не сплинув.

Апеляційний суд постановив стягнути із заявника штраф у розмірі 341 639,70 українських гривень (далі - грн), що дорівнювало вартості імпортованих товарів - 42 708,7 доларів згідно з постановою суду - та конфіскувати товари, як було передбачено відповідною статтею МК України. При цьому він зазначив, що заявник ніс відповідальність за негативні наслідки матеріального та особистого характеру, спричинені вчиненим ним правопорушенням.

10. Згідно з твердженнями заявника постанова апеляційного суду не була виконана у частині щодо стягнення штрафу.

11. МК України у редакції, чинній на 30 листопада 2012 року, передбачав таке.Стаття 4 визначала декларанта як особу, яка самостійно здійснювала декларування або від імені якої здійснювалося декларування.

Відповідно до частини п’ятої статті 266 особа, уповноважена на декларування товарів від імені декларанта, мала ті самі обов’язки та права та несла таку саму відповідальність, що й декларант.

Згідно з частиною другою статті 459 суб’єктами адміністративної відповідальності за порушення підприємствами митних правил могли бути посадові особи цих підприємств; стаття 4 визначала посадових осіб підприємств як керівників та інших працівників, які в силу виконаних ними трудових обов’язків несли відповідальність за додержання вимог, встановлених МК України, законами та іншими нормативно-правовими актами України.

Відповідно до частини другої статті 467 штраф за порушення митних правил міг бути накладений не пізніше, ніж через три місяці з дня вчинення відповідного правопорушення.

Відповідно до частини першої статті 483 переміщення або дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням їх від митного контролю, inter alia, шляхом подання митному органу підроблених документів чи документів, що містили неправдиві відомості, які мали значення для визначення митної вартості товарів, каралися штрафом у розмірі вартості товарів, які були предметом правопорушення митних правил з конфіскацією цих товарів, а також товарів чи транспортних засобів зі спеціально виготовленими сховищами, що використовувалися для переміщення таких товарів через митний кордон України.

Стаття 488 передбачала, що провадження у справі про порушення митних правил вважалося розпочатим з моменту складання протоколу про порушення митних правил.

12. Частина друга статті 467 МК Україні після внесення змін 01 грудня 2012 року дозволяла накладення штрафу за порушення митних правил не пізніше, ніж через шість місяців з дня вчинення відповідного правопорушення.

13. У своїй постанові від 03 червня 2005 року № 8 "Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил" Пленум Верховного Суду України встановив, що відповідальність за контрабанду може наставати лише у разі умисного приховування товарів від митного контролю.

14. Суд зазначає, що у своїй постанові від 03 квітня 2013 року апеляційний суд постановив конфіскувати товари, імпортовані підприємством заявника, і стягнув із заявника штраф. Заявник подав цю заяву до Суду від свого імені. У зв’язку з цим Суд вважає, що як одноосібний власник підприємства заявник також може вважатися "потерпілим" у розмінні статті 34 Конвенції від заходів, вжитих щодо його підприємства, тобто конфіскації імпортованих товарів (див., серед інших джерел, ухвалу щодо прийнятності у справі "Анкаркрона проти Швеції" (Ankarcrona v. Sweden), заява № 35178/97, ЄСПЛ 2000-VI, та рішення у справі "Глас Надєжда ЕООД та Анатолій Єленков проти Болгарії" (Glas Nadezhda EOOD and Anatoliy Elenkov v. Bulgaria), заява № 14134/02, пункт 40, від 11 жовтня 2007 року). Уряд проти цього не заперечував.

15. Заявник скаржився за статтями 6 і 13 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що адміністративне стягнення було накладено на нього після спливу встановленого законодавством строку для притягнення до відповідальності, воно було незаконним і непропорційним. Беручи до уваги, що йому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справах "Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії" [ВП] (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal) [GC], заява № 56080/13, пункт 145, від 19 грудня 2017 року, та "Єлена Коджокару проти Румунії" (Elena Cojocaru v. Romania), заява № 74114/12, пункт 74, від 22 березня 2016 року), Суд вважає, що зазначені скарги мають розглядатися виключно з точки зору статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

16. Уряд визнав, що накладене на заявника стягнення становило втручання в його право власності. Однак це втручання було законним і пропорційним. Зокрема, Уряд стверджував, що стягнення було передбачене частиною першою статті 483 МК України і було обов’язкове; апеляційний суд всебічно розглянув справу та встановив, що таке стягнення було абсолютно необхідним і відповідало тяжкості вказаного адміністративного правопорушення.

17. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

18. Суд зауважує про відсутність заперечень у сторін, що накладене на заявника стягнення становило втручання у його мирне володіння своїм майном. Суд не вбачає підстав для іншого висновку. Хоча з доводів заявника вбачається, що наразі він не сплатив штраф, про стягнення якого постановив апеляційний суд, сторони не стверджували, що він більше не був зобов’язаний його сплачувати.

19. Суд також зазначає, що оскаржуване втручання підпадає під сферу дії другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції, який прямо дозволяє державам здійснювати контроль за користуванням майном для забезпечення сплати податків або інших внесків чи штрафів. Однак це положення має тлумачитися у контексті загального правила, наведеного в першому реченні першого абзацу (див. рішення у справі "Краєва проти України" (Krayeva v. Ukraine), заява № 72858/13, пункт 24, від 13 січня 2022 року). Суду залишається визначити, чи було втручання законним і відповідало суспільним інтересам, а також чи було забезпечено справедливий баланс між вимогами загального інтересу та правами заявника (див. рішення у справі "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункти 108-114, ЄСПЛ 2000-I).

20. Стосовно законності втручання, то скарга заявника містить два аспекти. По-перше, він скаржився, що стягнення було накладено на нього після закінчення тримісячного строку для притягнення до адміністративної відповідальності. По-друге, заявник стверджував, що апеляційний суд не встановив належним чином, що він дійсно вчинив відповідне правопорушення.

21. Стосовно строку для притягнення до відповідальності Суд зауважує, що згідно з протоколом про адміністративне правопорушення заявник вчинив правопорушення, подавши 30 листопада 2012 року митну декларацію та інвойс, які містили неправдиві відомості щодо вартості товару. Стаття 467 МК України у редакції, чинній на відповідну дату, передбачала тримісячний строк після вчинення правопорушення, протягом якого на порушника могло бути накладено адміністративне стягнення (див. пункт 11). Таким чином, строк для притягнення до відповідальності вже минув на дату, коли апеляційний суд ухвалив рішення у справі заявника, тобто 03 квітня 2013 року. Відхиляючи аргументи заявника щодо цього та вирішуючи не закривати справу за закінченням строків давності, апеляційний суд, вочевидь, визначив момент складання протоколу про порушення митних правил і порушення відповідного адміністративного провадження як дату "вчинення" правопорушення в розумінні статті 467 МК України (див. пункт 9). Апеляційний суд не навів пояснення чи обгрунтування для свого тлумачення відповідного положення національного законодавства, хоча належна оцінка цього питання була вирішальною для визначення законності втручання у майнові права заявника. Уряд не надав коментарів у зв’язку з цим.

22. За таких обставин і за відсутності прикладів з національної судової практики з боку Уряду на підтримку тлумачення апеляційним судом моменту, коли правопорушення вважалося вчиненим, Суд має серйозні сумніви, що застосування зазначених положень з огляду на доводи заявника, які свідчать про сплив строку для притягнення його до відповідальності, було достатньо передбачуваним (див., для порівняння, рішення у справі "Арташес Антонян проти Вірменії" (Artashes Antonyan v. Armenia), заява № 24313/10, пункти 40-44, від 22 жовтня 2020 року).

23. Суд також зазначає, що формулювання частини першої статті 483 МК України, згідно з якою заявника було визнано винним, стосується незаконних дій "спрямованих на переміщення товарів з приховуванням їх від митного контролю" (див. пункт 11). Таким чином, мета чи намір декларанта надати неправдиві відомості та документи є одним зі складових елементів адміністративного правопорушення, який необхідно встановити до накладення стягнення.

24. У зв’язку з цим Суд зауважує, що заявник постійно та послідовно доводив на національному рівні, що інвойс, наданий для митного оформлення, був правильний: він був виставлений його підприємству підприємством "S." відповідно до контракту між двома підприємствами щодо відповідних товарів. Він надав розгорнуте пояснення стосовно цього, а також підкреслив, що його підприємство не було зобов’язано сплачувати податки чи імпортні мита у зв’язку з відповідними товарами (див. пункт 6). Однак тоді як районний суд детально розглянув справу та закрив провадження, оскільки не було встановлено важливий елемент умисного приховування товарів, апеляційний суд скасував це рішення своєю постановою, в якій лише відтворив те, що було зазначено в протоколі про адміністративне правопорушення та не навів конкретних міркувань щодо аргументів заявника у зв’язку з цим.

25. Хоча Суд має обмежені повноваження оцінювати факти та перевіряти дотримання національного законодавства, у цій справі з огляду на факти та аргументи сторін він не може дійти висновку, що апеляційний суд, який розглядав справу в останній інстанції, довів наявність у заявника наміру приховати товари або достатньою мірою встановив наявність у його діях складу злочину, передбаченого відповідною статтею МК України.

26. Беручи до уваги всі наведені міркування, Суд вважає, що оскаржуване втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном не можна вважати "законним" у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. З огляду на цей висновок немає потреби розглядати, чи було забезпечено справедливий баланс між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основоположних прав заявника.

27. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

28. Заявник вимагав 69 290,40 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що становило вартість конфіскованих товарів. Він надав довідку, видану підприємством "S.", яка підтверджувала, що ціна за товар, зазначена у проформі-інвойсі № АТ 121017 від 17 жовтня 2012 року, була сплачена підприємством "ФБІ" у повному обсязі декількома частинами. Заявник також вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 10 відсотків від загальної суми, присудженої Судом, але не менше 2 000 євро, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Стосовно останньої вимоги він посилався на умови договору про надання правової допомоги, підписаного з його представником у Суді в 2013 році, згідно з яким заявник був зобов’язаний здійснити оплату не пізніше тридцяти днів з моменту отримання рішення Суду у цій справі.

29. Уряд вважав скаргу необґрунтованою, стверджуючи, головним чином, що у справі заявника не було порушення Конвенції. Він також зазначив, що згідно з національним судом вартість вилучених товарів становила 341 639,70 грн, що відповідало 34 000 євро.

30. Стосовно моральної шкоди Суд вважає, що визнання порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції само собою становить достатню справедливу сатисфакцію. Щодо матеріальної шкоди, то з огляду на висновки Суду стосовно законності втручання у майнові права заявника та з огляду на ненадання Урядом доказів, які б спростовували надану ним інформацію щодо суми, яку його підприємство сплатило підприємству "S." за відповідні товари, Суд вважає за розумне присудити заявнику 69 290,40 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь- якого податку, що може нараховуватися.

31. Насамкінець, беручи до уваги наявні в нього документи та його практику, Суд відхиляє вимогу про компенсацію судових та інших витрат як необґрунтовану, оскільки заявник не надав детальний акт виконаних робіт, який би дозволив Суду визначити, чи був розмір стверджуваних витрат "обґрунтованим".

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 69 290,40 (шістдесят дев’ять тисяч двісті дев’яносто євро та сорок центів) євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 квітня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.