Справа «Погорєлов проти України» (Заява № 19062/15)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Погорєлов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 19062/15), яку 03 квітня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Володимир Якович Погорєлов, 1956 року народження, що проживає у м. Вінниці (далі - заявник), якого представляла пані Н.В. Гурковська - юрист, яка практикує у м. Вінниці,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, про скаргу за статтею 5 Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 22 вересня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується дводенного тримання заявника в психіатричній лікарні після звернення його сестри, з якою згідно з твердженнями заявника у них був конфлікт майнового характеру. Він посилається на підпункт "е" пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Його сестра декілька разів зверталася із заявами про поміщення заявника, в якого не було жодних психічних захворювань, до психіатричної лікарні з огляду на його, як стверджувалося, не адекватну поведінку протягом приблизно двадцяти років. Двічі, 26 квітня та 18 червня 2013 року, місцевий лікар-психіатр С. оглядав заявника за місцем його проживання та давав направлення про його поміщення до психіатричної лікарні у зв’язку з гострим поліморфним психотичним розладом. Однак госпіталізацію проведено не було.

3. 08 січня 2014 року після телефонного дзвінка від сестри заявника о 10 год. 15 хв. до місця проживання заявника прибув лікар-психіатр на автомобілі швидкої медичної допомоги та доставив заявника до психіатричної лікарні у зв’язку з маячним розладом. У карті виїзду швидкої медичної допомоги підставою для направлення на госпіталізацію було вказано твердження сестри заявника про його неадекватну поведінку та маячні ідеї. Згідно з твердженнями заявника його примусово доставили до психіатричної лікарні. Згідно з твердженнями Уряду заявник не заперечував проти його перевезення до лікарні.

4. О 10 год. 50 хв. заявник у супроводі своєї сестри та племінника прибув до Вінницької обласної психоневрологічної лікарні (далі - лікарня). Сестра заявника звернулася із заявою до керівника цього закладу, стверджуючи, що заявник страждав на серйозний психічний розлад і потребував примусової госпіталізації. Вона зазначила, що він поводився неадекватно більше десяти років. Зокрема, він бив власну дружину та дітей, а також намагався задушити сина та домагався дочки. Протягом останніх трьох років заявник жив з нею в одному будинку, конфліктував з її родиною та сусідами. Він використовував їхній будинок, аби накопичувати різні речі та сміття; збирав сечу та екскременти і розкладав їх на задньому подвір’ї їхнього будинку; він також регулярно виливав сечу з вікон, кажучи, що це було хороше добриво. Вона також зазначила, що її брат вірив у те, що був великим винахідником і лікарем, який зцілював всі хвороби за допомогою яблук. Насамкінець він відвідував збори релігійної групи і стверджував, що телебачення та газети - це зло.

5. Після поміщення до лікарні заявника оглянув черговий лікар-психіатр, який дійшов висновку, що він страждав на шизоафективний розлад і потребував госпіталізації, оскільки за відсутності лікування його психічний стан міг значно погіршитися. Згідно з твердженнями заявника він не давав згоди на огляд та відмовився від госпіталізації.

6. Пізніше, о 12 год. 00 хв., заявника оглянула комісія лікарів-психіатрів. В анамнезі акта комісії вказано посилання на поведінку заявника, описану його сестрою, і зазначено, що він так поводився протягом останніх двадцяти років. В акті також зазначено, що під час огляду заявник був притомним, алопсихічно орієнтованим, багатослівним, але по суті; він намагався справити гарне враження; заперечував будь-які неправильності в поведінці вдома, звинувачував родичів у несправедливому упередженому ставленні до нього та був агресивно налаштований до них; він легко дратувався і був напружений; виявляв псевдофілософське, паралогічне мислення; він висловлював маячні ідеї своєї величі і вважав себе видатним винахідником, який писав наукову роботу про лікування всіх хвороб овочевою та фруктовою дієтою; він стверджував, що хотів відкрити медичний центр для лікування раку за власними методиками, він заперечував будь-які розлади сприйняття; він не допускав самокритики і не висловлював жодних суїцидальних думок. Комісія дійшла висновку, що заявник страждав на гострий поліморфний психотичний розлад, у зв’язку з чим він не міг повністю усвідомлювати свої дії і становив небезпеку для себе та своїх рідних. Комісія призначила примусову госпіталізацію та лікування в режимі суворого нагляду.

7. О 15 год. 23 хв. того ж дня лікарня звернулася до Вінницького міського суду (далі - міський суд) із заявою про надання дозволу на госпіталізацію заявника у примусовому порядку.

8. 09, 10, 13 та 14 січня 2014 року міський суд щодня відкладав засідання за клопотанням заявника або його захисника. 10 січня 2014 року о 15 год. 00 хв. заявника виписали з лікарні в залі суду, як стверджувалося, у зв’язку з відсутністю своєчасного рішення суду про його госпіталізацію. 15 січня 2014 року лікарня відкликала свою заяву про госпіталізацію заявника у примусовому порядку, подану 08 січня 2014 року, посилаючись на те, що заявник був виписаний з лікарні 10 січня 2014 року. Клопотання було задоволено, а провадження закрито.

9. 13 березня 2014 року заявник подав цивільний позов проти станції швидкої медичної допомоги та лікарні. Він, по суті, оскаржував законність його психіатричних оглядів і примусової госпіталізації.

10. 12 вересня 2014 року міський суд частково задовольнив позов заявника, встановивши, що тримання його в лікарні після 15 год. 24 хв. 09 січня 2014 року було протиправним, оскільки не було санкціоновано рішенням суду. Решту тверджень заявника було відхилено як необґрунтовані. Зокрема, узагальнивши послідовність подій 08 січня 2014 року та посилаючись на висновки медичної комісії, згадані в пункті 6, міський суд дійшов висновку, що бригада швидкої медичної допомоги та працівники лікарні дотримувалися положень розділів 11 та 14 Закону України "Про психіатричну допомогу", що встановлювали обставини, за яких пацієнт міг бути підданий психіатричному огляду та госпіталізований без його згоди.

11. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що рішення не було вмотивованим. Він скаржився, inter alia, на те, що міський суд не розглянув його аргументи щодо способу проведення його "огляду" лікарем-психіатром швидкої медичної допомоги, а також на відсутність правових підстав для його огляду та подальшого перевезення до лікарні без його згоди або рішення суду. Посилаючись на показання, як стверджувалося, надані під час судових засідань лікарями-психіатрами лікарні, згідно з якими на день його госпіталізації він ні для кого не становив реальної небезпеки, а його поміщення до лікарні було зумовлено лише скаргами його сестри, заявник стверджував, що його госпіталізація та дводенне тримання в лікарні були незаконними.

12. 11 листопада 2014 року Апеляційний суд Вінницької області (далі - апеляційний суд) скасував рішення міського суду та залишив позов заявника без задоволення повністю. Він погодився з обґрунтуванням міського суду щодо правомірності дій лікарів і додав, що лікарня не могла нести відповідальність за несвоєчасний розгляд судом заяви лікарні про госпіталізацію заявника у примусовому порядку. Заявник звернувся з клопотанням про відкриття касаційного провадження, підтримавши свої скарги.

13. 04 грудня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявника, загалом підтримавши висновки апеляційного суду.

14. Посилаючись на підпункт "е" пункту 1 статті 5 Конвенції, заявник скаржився, що його примусове поміщення до психіатричного закладу 08 січня 2014 року було незаконним.

15. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

16. Застосовні загальні принципи за підпунктом "е" пункту 1 статті 5 Конвенції наведені в рішенні у справі "Станєв проти Болгарії" [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пунк-ти 143-147, ЄСПЛ 2012).

17. Суд зазначає, що юридичні питання, порушені заявником за підпунктом "е" пункту 1 статті 5 Конвенції у цій справі, аналогічні розглянутим в ухвалі щодо прийнятності у справі "Дергаченко проти України" (Dergachenko v. Ukraine), заява № 18060/13, від 18 лютого 2021 року), і є застосовними ті самі положення законодавства.

18. Однак ця справа відрізняється від справи "Дергаченко проти України" (Dergachenko v. Ukraine), оскільки в матеріалах справи відсутні чіткі посилання на докази наявності "нагальної необхідності", використані для виправдання психіатричного огляду та госпіталізації заявника. Ані в карті виїзду бригади швидкої медичної допомоги, ані в акті огляду комісією в лікарні не містилося детального опису конкретної поведінки заявника, яка б доводила, що він становив безпосередню небезпеку для себе чи інших після прибуття бригади швидкої медичної допомоги чи в лікарні (див. пункти 3 і 6). До того ж у письмовій скарзі сестри заявника головному лікарю лікарні стверджувалося про постійну модель поведінки (протягом приблизно десяти років), яка включала сварки, захаращення будинку, маячні ідеї тощо. Хоча вона також згадувала, не надавши доказів, про випадки фізичного насильства, такі посилання були зроблені на випадки, які, як стверджувалося, сталися до того, як заявник переїхав до місця свого проживання; вона не навела жодних деталей чи доказів будь-яких недавніх випадків такого характеру.

19. Національні суди, зі свого боку, обмежилися простим повторенням зазначеного в медичних висновках (див. пункти 10, 12 і 13), тоді як, на думку Суду, за таких обставин національні органи влади мали провести незалежну перевірку, чи становив заявник насправді будь-яку реальну небезпеку для когось (див., mutatis mutandis, рішення у справі "X проти Росії" (X v. Russia), заява № 3150/15, пункт 41, від 20 лютого 2018 року). Суд вважає, що жодна з характеристик, наданих комісією лікарів-психіатрів стосовно заявника - за відсутності чітких доказів вербальної чи фізичної агресії, самокалічення, суїциду тощо - не свідчить про те, що заявник становив для когось небезпеку. Той факт, що заявник захаращував будинок або вважав себе винахідником, який міг позбавити світ хвороб, навряд чи можна розглядати як ознаку того, що він становив небезпеку для себе чи своїх родичів.

20. Суд також зазначає, що ані національні органи влади, ані Уряд об’єктивно не вказали про "неможливість" захистити індивідуальні чи суспільні інтереси без госпіталізації заявника. Наявні медичні докази та судові рішення також не містять пояснення, чому або як психічний стан заявника міг значно погіршитися за відсутності примусового стаціонарного лікування. У зв’язку з цим Суд також зазначає, що лікарня відкликала свою заяву про госпіталізацію у примусовому порядку під час первинного провадження, не звертаючись за будь-якими подальшими дозволами до міського суду (див. пункт 8).

21. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

22. На підставі тих самих фактів заявник також скаржився, що його медичний огляд та примусова госпіталізація протягом двох днів у психіатричній лікарні порушили його право на повагу до приватного життя. Він посилався на статтю 8 Конвенції.

23. З огляду на факти справи, доводи сторін та його висновки за пунктом 1 статті 5 Конвенції Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені в цій заяві, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо решти скарг (див., серед інших джерел, рішення у справах "Каміль Узун проти Туреччини" (Kamil Uzun v. Turkey), заява № 37410, пункт 64, від 10 травня 2007 року, та "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

24. Заявник вимагав 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 721 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження в Суді.

25. Уряд вважав вимоги необґрунтованими, стверджуючи, головним чином, про відсутність порушення Конвенції у справі заявника.

26. Суд присуджує заявнику суму, яка вимагалася, у повному обсязі в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватися.

27. Беручи до уваги наявні у нього документи, Суд також вважає за розумне присудити заявнику суму, яка вимагалася, у повному обсязі в якості компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.

1. Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 5 Конвенції.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 8 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 721 (сімсот двадцять один) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, пані Н. Гурковської;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 жовтня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.