Справа «А.А. проти України» (Заява № 79750/16)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "А.А. проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,

Марія Елосегі (<…>),

Катержіна Шімачкова (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 79750/16), яку 27 грудня 2016 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Республіки Таджикистан пан А.А., який народився у 1994 році та проживає у Королівстві Нідерланди (далі - заявник), і якого представляв пан В. Мельничук - юрист, який практикує у м. Харкові та наразі проживає у м. Берліні,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв на той момент його Уповноважений, п. І. Ліщина, про скарги, зазначені у пункті 1, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення вказати Уряду тимчасовий захід згідно з правилом 39 Регламенту Суду, який згодом було скасовано,

рішення про нерозголошення відомостей про особу заявника,

заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом, яке було відхилено,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 24 листопада 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа, головним чином, стосується скарги заявника за статтею 3 Конвенції на те, що йому загрожувало жорстоке поводження у випадку видворення з України до Республіки Таджикистан, а тримання його під вартою в контексті процедури його видворення суперечило статті 5 Конвенції. Заявник також висунув скарги за статтею 34 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції і стверджував за статтею 13 Конвенції про відсутність у нього ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

2. У червні 2016 року заявник прибув в Україну з м. Стамбула. Як громадянин Республіки Таджикистан він мав право перебувати в Україні без візи протягом дев’яноста днів - до 23 вересня 2016 року.

3. 15 липня 2016 року органи міграційної служби на підставі оперативної інформації, згідно з якою заявник прибув в Україну з метою нелегального в’їзду до Західної Європи, вирішили, що період дозволеного йому перебування в Україні мав закінчитися 17 липня 2016 року.

4. 21 липня 2016 року Дзержинський районний суд міста Харкова постановив примусово видворити заявника за межі України.

5. 09 жовтня 2017 року Харківський окружний адміністративний суд скасував постанову від 15 липня 2016 року, встановивши, що оперативна інформація не могла бути законною підставою для ухвалення таких рішень.

6. 22 липня 2016 року Державна міграційна служба України ухвалила рішення про поміщення заявника до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства з неврегульованим статусом (далі - пункт тимчасового перебування).

7. 19 вересня 2016 року прокуратура повідомила директора пункту тимчасового перебування іноземців, що згідно зі статтею 183-7 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції від 18 червня 2016 року) лише суди мали повноваження ухвалювати рішення про затримання з метою виконання рішення про видворення. Тому директору було доручено врегулювати це питання щодо заявника.

8. 21 вересня 2016 року Ріпкинський районний суд Чернігівської області (далі - Ріпкинський суд), посилаючись, зокрема, на положення законодавства, на яке посилалася прокуратура, постановив помістити заявника під варту до 20 березня 2017 року під час процедури його видворення. Постанова була проголошена в присутності заявника та перекладача й містила твердження про можливість її оскарження до Київського апеляційного адміністративного суду.

9. 24 березня 2017 року заявника звільнили.

10. 24 липня 2017 року Ріпкинський суд визнав тримання заявника під вартою з 21 по 24 березня 2017 року незаконним і присудив йому відшкодування шкоди.

11. 30 серпня 2016 року заявник подав заяву про визнання його біженцем. Він стверджував, що йому загрожувало переслідування як члену організації "Група 24", яка виступала проти влади Республіки Таджикистан.

12. Державна міграційна служба України провела співбесіди із заявником і 19 вересня 2016 року відмовила у задоволенні його заяви як неприйнятної. Служба встановила, що виклад подій заявника був недостовірним, він не довів, що був членом "Групи 24", і його особиста ситуація не вказувала, що йому загрожувало переслідування у Республіці Таджикистан.

13. 28 вересня 2016 року заявник оскаржив цей наказ. Ця та подальші скарги були надруковані українською мовою та містили детальні фактологічні й правові аргументи, які ґрунтувалися на національному законодавстві та міжнародному праві.

14. 04 липня 2019 року Верховний Суд своєю остаточною постановою залишив наказ Державної міграційної служби України без змін.

15. У 2020 році заявник подав нову заяву про визнання його біженцем. Органи міграційної служби відмовили в задоволенні цієї заяви як неприйнятної. Суди нижчих інстанцій залишили цей наказ без змін, але 07 лютого 2022 року Верховний Суд скасував їхні рішення та повернув справу до суду першої інстанції.

16. У вересні 2019 року органи державної влади Республіки Таджикистан звернулися із запитом про видачу заявника з України у зв’язку з пред’явленням йому обвинувачення у "незаконній участі у збройному конфлікті на території інших держав". Відповідно до пред’явлених обвинувачень у 2016 році заявник поїхав до Туреччини, аби приєднатися до терористичної організації ІДІЛ у Сирії, але був затриманий турецькими органами влади та виданий до України.

17. Процедура видачі була призупинена до ухвалення рішення у провадженні про надання заявнику статусу біженця.

18. 15 березня 2022 року захисник заявника повідомив Суд, що "заявник покинув територію України через російську війну і наразі перебуває в притулку для біженців у Королівстві Нідерланди".

19. З огляду на інформацію про переїзд заявника до Королівства Нідерланди Суд вважає, що йому більше не загрожує видача до Республіки Таджикистан українськими органами державної влади і він більше не може вважатися потерпілим від можливого порушення Україною його прав за статтею 3 Конвенції. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена як несумісна за критерієм ratione personae з положеннями Конвенції відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

20. З огляду на встановлення Судом того, що заявник більше не може вважатися потерпілим від порушення його прав за статтею 3 Конвенції, заявник не висунув небезпідставну скаргу для цілей статті 13 Конвенції у зв’язку з цим (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Осмаєв проти України" (Osmayev v. Ukraine), заява № 50609/12, пункт 57, від 30 червня 2015 року). Стосовно скарги заявника за статтею 13 Конвенції щодо періоду, коли йому загрожувало видворення з України до Республіки Таджикистан, вона також є неприйнятною з таких підстав.

21. У зв’язку з цією скаргою заявник, головним чином, стверджував, що органи державної влади не провели належної перевірки загроз, з якими він зіткнувся б у Республіці Таджикистан під час процедури його видворення (див. пункт 4).

22. Проте в українському законодавстві відповідним механізмом для розгляду скарг на можливі загрози, з якими, як стверджувалося, заявник зіткнувся б у Республіці Таджикистан, була процедура надання статусу біженця (див., для порівняння, наприклад, рішення у справі "С.A. проти України" [Комітет] (S.A. v. Ukraine) [Committee], заява № 7445/21, від 24 лютого 2022 року). Стосовно цієї процедури заявник скаржився, що йому не було надано переклад наказів Державної міграційної служби України та судових рішень мовою, яку він міг зрозуміти. Однак це твердження є необґрунтованим і спростовується детальними та добре аргументованими зверненнями заявника, вочевидь підготовленими для заявника українським юристом чи іншим спеціалістом, який володів українською мовою та відповідним законодавством (див. пункт 13), що вказують на точне знання та розуміння відповідних наказів і рішень.

23. Ефективність засобу юридичного захисту для цілей статті 13 Конвенції не залежить від визначеності позитивного результату для заявника (див. рішення у справі "Хілал проти Сполученого Королівства" (Hilal v. the United Kingdom), заява № 45276/99, пункт 78, ЄСПЛ 2001-II). Лише факт ухвалення зрештою національними судами рішення не на його користь сам собою не свідчить про неефективність провадження у розумінні статті 13 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Слівенко проти Латвії" [ВП] (Slivenko v. Latvia) [GC], заява № 48321/99, пункт 101, ЄСПЛ 2002-II).

24. З цього випливає, що скарга заявника за статтею 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

25. Заявник скаржився на те, що тримання його під вартою суперечило статті 5 Конвенції:

(i) у період з 22 липня по 21 вересня 2016 року, оскільки воно не було санкціоновано судом всупереч вимогам національного законодавства; і

(ii) у період з 21 вересня 2016 року по 20 березня 2017 року, оскільки згідно з національним законодавством національні суди не мали повноважень ухвалювати рішення про тримання під вартою у його справі.

26. Уряд стверджував, що ця скарга була неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, оскільки заявник не оскаржив до адміністративних судів рішення про поміщення його під варту, ухвалене Державної міграційною службою України, а також не оскаржив у судах вищих інстанцій постанову суду першої інстанції про тримання під вартою (див. пункти 6 і 8). Уряд також стверджував, що скарга була явно необґрунтованою.

27. Стосовно вичерпання національних засобів юридичного захисту заявник стверджував, що йому не було надано копій відповідних рішень чи їхній переклад, йому не було роз’яснено порядок оскарження рішень і йому не надавалася правова допомога або допомога перекладача.

А. Період з 22 липня до 21 вересня 2016 року

28. Стосовно заперечення Уряду про невичерпання засобів юридичного захисту Суд не вбачає у матеріалах справи вказівок, що рішення Державної міграційної служби України про поміщення заявника під варту було вручено йому, не кажучи вже про те, що йому було надано рішення мовою, яку він міг зрозуміти. Відповідне рішення було складено українською мовою, а заявник розмовляв лише таджицькою та частково російською. Також немає вказівок, що на той момент він мав доступ до захисника або йому було роз’яснено його право на правову допомогу чи порядок оскарження рішень.

29. У багатьох справах, коли затриманих не повідомляли про причини позбавлення їх свободи, Суд визнавав, що їхнє право на оскарження тримання їх під вартою було повністю позбавлено своєї ефективності (див. рішення у справі "Хлаіфія та інші проти Італії" [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 132, від 15 грудня 2016 року, з подальшими посиланнями). Це так само стосується оцінки того, чи була процедура оскарження доступною заявнику на практиці з метою оцінки дотримання правила вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. рішення у справі "Селмуні проти Франції" [ВП] (Selmouni v. France) [GC], заява № 25803/94, пункт 74, ЄСПЛ 1999-V).

30. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту і вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

31. Національний суд погодився з аргументом прокуратури, що згідно з чинним на той момент національним законодавством тримання під вартою з метою виконання рішення про видворення могло ґрунтуватися лише на рішенні суду (див. пункти 7 і 8).

32. Цього достатньо для висновку Суду, що позбавлення заявника свободи не було здійснено "відповідно до процедури, встановленої законом".

33. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 22 липня по 21 вересня 2016 року.

В. Період з 21 вересня 2016 року до 20 березня 2017 року

34. На відміну від позиції щодо попереднього періоду тримання під вартою, Суд не переконаний, що існували обставини, які звільняли заявника від обов’язку вичерпати ефективні національні засоби юридичного захисту у зв’язку з подальшим періодом тримання під вартою шляхом оскарження постанови суду про тримання його під вартою від 21 вересня 2016 року (див. пункт 8).

35. На відміну від його дій у зв’язку з попереднім періодом тримання під вартою, складні доводи заявника у контексті провадження про надання статусу біженця свідчать, що на той момент він мав доступ до правової допомоги (див. пункт 13).

36. У самій постанові від 21 вересня 2016 року був зазначений порядок оскарження і вона була проголошена в присутності заявника та перекладача.

37. Отже, ця частина скарги заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції має бути визнана неприйнятною та відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції.

38. Заявник також висунув інші скарги за різними положеннями Конвенції (див. пункт 1). Суд розглянув ці частини заяви та вважає, що з огляду на всі наявні у нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції ці скарги не відповідають критеріям прийнятності, передбаченим статтями 34 та 35 Конвенції, та не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

39. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.

40. Заявник вимагав 7 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 3 360 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді.

41. Уряд заперечив проти цих вимог.

42. Суд присуджує заявнику 1 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

43. З огляду на наявні в нього документи Суд вважає за доцільне присудити суму у розмірі 1 500 євро, яка охоплює витрати за всіма аспектами.

1. Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 5 Конвенції на тримання заявника під вартою у період з 22 липня по 21 вересня 2016 року, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 22 липня по 21 вересня 2016 року.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми:

(і) 1 800 (одна тисяча вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 грудня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.