Справа «Дубас проти України» (Заява № 51222/20)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Дубас проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 51222/20), яку 09 листопада 2020 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Ігор Васильович Дубас (далі - заявник), 1979 року народження, який проживає у м. Києві, його представляла пані І. Коваль - юрист, яка практикує у Київській області,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла на останніх етапах провадження виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції, про скаргу заявника за статтею 8 Конвенції на невиконання судового рішення, яким було встановлено домовленості про побачення, та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення надати заяві статус пріоритетної ( правило 41 Регламенту Суду),

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 09 лютого 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваного невиконання органами державної влади постанови, ухваленої Апеляційним судом міста Києва 12 липня 2018 року, якою було встановлено домовленості про побачення заявника з його дочкою, 2013 року народження, що проживала окремо від нього з липня 2016 року. Заявник скаржився на порушення статті 8 Конвенції.

2. Мати дитини, з якою дитина проживала, не виконувала цих домовленостей. З цієї причини під час відповідного виконавчого провадження, що було відкрито у серпні 2018 року та усе ще триває, державні виконавці наклали на матір дитини понад п’ятдесят штрафів, які вона не сплатила, та винесли постанову про накладення арешту на її автомобіль, що не була виконана. Державні виконавці також виносили постанову про арешт коштів на її банківських рахунках, яка була скасована судами в березні 2020 року, оскільки зобов’язання за постановою від 12 липня 2018 року мало немайновий характер. У 2018 році працівники поліції порушили кримінальне провадження щодо матері дитини за фактом перешкоджання виконанню судового рішення. 13 вересня 2019 року Голосіївський районний суд міста Києва піддав критиці бездіяльність працівників поліції та зобов’язав їх прискорити проведення процесуальних дій у кримінальному провадженні. Інформація про конкретні слідчі дії, проведені працівниками поліції під час цього провадження, яке досі триває, відсутня.

3. Під час єдиної організованої державними виконавцями зустрічі заявника з його дитиною в присутності матері дитини, її захисника та психолога у вересні 2019 року дитина відмовилася спілкуватися із заявником, оскільки боялася його. Пізніше заявник не міг зустрітися з дитиною, оскільки її мати неодноразово заперечувала проти будь-яких таких зустрічей.

4. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявник скаржився на те, що органи державної влади не забезпечили дотримання домовленостей про побачення, встановлених постановою Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2018 року.

5. Уряд стверджував, що дотримання відповідних домовленостей про побачення не було забезпечено у зв’язку з напруженими стосунками заявника з матір’ю дитини, її відмовою виконувати відповідну постанову та негативним ставленням дитини до нього. За цих обставин органи державної влади вжили всіх передбачених законодавством заходів для виконання постанови суду. Уряд також доводив, що заявник міг звернутися до суду із позовом про встановлення опіки над дитиною.

6. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

7. Загальні принципи стосовно позитивних зобов’язань держави щодо захисту стосунків між батьками та їхніми дітьми наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі "Вишняков проти України" (Vyshnyakov v. Ukraine), заява № 25612/12, пункти 35-37, від 24 липня 2018 року.

8. Суд неодноразово встановлював у справах проти України, що неналежний спосіб виконання судових рішень щодо дітей був наслідком недостатньо розвинутих законодавчих та адміністративних механізмів, які б могли прискорити добровільне дотримання домовленостей із залученням фахівців органів опіки та піклування. Крім того, наявні механізми не передбачали відповідні і конкретні заходи для забезпечення примусового виконання рішення, відповідно до принципу пропорційності (див. згадане рішення у справі "Вишняков проти України" (Vyshnyakov v. Ukraine), пункт 46, рішення у справах "Бондар проти України" [Комітет] (Bondar v. Ukraine) [Committee], заява № 7097/18, пункт 36, від 17 грудня 2019 року, "Швець проти України" [Комітет] (Shvets v. Ukraine) [Committee], заява № 22208/17, пункт 38, від 23 липня 2019 року, "Ген та інші проти України" [Комітет] (Gen and others v. Ukraine) [Committee], заяви № 41596/19 та № 42767/19, пункт 68, від 10 червня 2021 року, "Спіцин проти України" [Комітет] (Spitsyn v. Ukraine) [Committee], заява № 52411/18, пункт 32, від 07 жовтня 2021 року, та "Жупан проти України" [Комітет] (Zhupan v. Ukraine) [Committee], заяви № 38882/18 і № 50200/19, пункт 36, від 07 жовтня 2021 року).

9. Ці висновки так само застосовні і до цієї справи. Зокрема органи державної влади не розглянули способів добровільного виконання відповідного судового рішення, наприклад, шляхом розробки комплексної стратегії виконання, що включала б цільову підтримку для дитини, яка, вочевидь, демонструвала ознаки віддалення від заявника (див. пункт 3 і, для порівняння, згадане рішення у справі "Ген та інші проти України" (Gen and others v. Ukraine), пункт 66). Залишається незрозумілим, наскільки до цього процесу могли бути залучені органи опіки та піклування, і чи могли бути використані які-небудь засоби врегулювання сімейних конфліктів (див. згадане рішення у справі "Вишняков проти України" (Vyshnyakov v. Ukraine), пункт 43).

10. Примусові заходи, вжиті органами державної влади щодо матері дитини у зв’язку з перешкоджанням проведенню відповідних побачень, були безуспішними; накладені на неї штрафи залишилися несплаченими, постанова про накладення арешту на майно виконана не була, а кримінальне провадження тривало понад чотири роки (див. пункт 2 та, для порівняння, рішення у справі "Беговіч проти Хорватії" [Комітет] (<...>) [Committee], заява № 35810/14, пункт 67, від 13 червня 2019 року).

11. Загалом, беручи до уваги, що завдання національних органів влади у цій справі було ускладнено напруженими стосунками між заявником і матір’ю дитини, Суд вважає, що органи державної влади не виконали свого позитивного зобов’язання за статтею 8 Конвенції щодо забезпечення дотримання домовленостей про побачення, встановлених у постанові Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2018 року (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Беговіч проти Хорватії" (<...>), пункти 69-73). За цих обставин заявнику не можна дорікнути, що він не звернувся до суду з позовом про встановлення опіки над дитиною.

12. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

13. Заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди і 4 500 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження на національному рівні, але не надав детального опису відповідних витрат чи відповідних квитанцій або актів виконаних робіт. Він також просив Суд зобов’язати Уряд розробити відповідну нормативно-правову базу, аби уникнути подібних порушень статті 8 Конвенції у майбутньому.

14. Уряд стверджував, що вимоги були необґрунтованими.

15. Суд присуджує заявнику 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, і відхиляє решту вимог заявника. Стосовно аргументу заявника щодо необхідності створення національної нормативно-правової бази для запобігання майбутнім порушенням Конвенції, подібним встановленим у цій справі, Суд вже розглядав цей аспект раніше, а також у попередніх подібних рішеннях у справах проти України (див. пункт 8).

16. Пеня має призначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 березня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.